ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ВІДМЕЖУВАННЯ ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТОК

Загрузка...

 

У більшості пам’яток, писаних кирилицею в XI-XIV ст., не зазначено, де й ким вони створені (навіть дат бракує). Частина з них містить відомості такого ґатунку, але навіть до них треба ставитися обережно і критично. Місце написання пам’ятки не обов’язково визначає, який місцевий варіант мови (в межах спільноруського взірця) у ній застосовано. Автори та/або переписувачі могли походити не з тієї місцевості, де, за наявними даними, створено пам’ятку. Відомо, наприклад, що деякі князі, перебравшися до Новгорода, привозили з собою "власних" церковників із Києва (Волков), і текст, написаний у Новгороді, міг бути київським за своєю мовою. З другого боку, тексти могли створюватися на замовлення з інших місцевостей. Юр. Єв. 1128 була, без сумніву, замовлена новгородським Святоюріївським монастирем; але чи була вона написана в Новгороді, чи в Києві, столиці країни, — невідомо. Хрест Євфросинії Полоцької був замовлений з-поза Полоцька. Деякі ґрафіті у Київському Святософійському соборі могли бути зроблені вихідцями з інших міст, навіть із-поза меж Русі. Тільки знаючи, де, коли й ким (вихідцем із яких теренів) була написана пам’ятка, можна почуватися певно. Іншими словами, мовні особливості при визначенні приналежності тексту важать більше, ніж прямі вказівки в самому тексті.

Ці риси визначаються на підставі текстів, чиє походження не викликає сумнівів, а ще більшою мірою — на підставі порівняння з тим, що відомо взагалі про історію мови та/або діалекту певної місцевості. Іншими словами, порівняльний метод, який мав першорядне значення у вивченні доісторичного періоду, зберігає свою вагу і для давньоукраїнської доби; однак тепер його слід застосовувати не тільки безпосередньо, але й для визначення реґіональної приналежності писемних пам’яток. Укласифіковані в такий спосіб, пам’ятки стають незамінним джерелом відтворення проміжних стадій у розвитку ознак, відомих і з інших джерел, а інколи дають змогу відстежити ознаки, які в подальшій еволюції певного діалекту загубилися за пізнішими нашарованнями. Так, ми знаємо, що в українській мові е, за яким ішов слабкий ь, змінився на і; велика кількість давньоукраїнських пам’яток містить у таких випадках неетимологічне написання ě (Ђ) : сЂмьі т. ін. Це дозволяє дослідникові визначити такі тексти як давньоукраїнські. Оскільки відомо, що ě тоді в більшості говірок звучав як е·, тексти дозволяють зреконструювати таку проміжну стадію: е > е· (> і). Ба більше, цей "новий ять", трапляючися в усіх позиціях, де сьогодні на місці евиступає і, з’являється, крім того, ще й в інших позиціях, наприклад, у 3 ос. одн. типу нєсЂть, суч. несé. Ці позиції, загублені в пізнішому розвитку мови, можуть і мусять бути відтворені на підставі самих лише пам’яток.

Отже, з практичного погляду дуже важливо відмежувати давньоукраїнські пам’ятки від решти текстів, писаних кирилицею, де, ким і для кого б вони не були складені. Повертаючися до згаданих прикладів, можна виснувати, що Юр. Єв. 1128, замовлена Новгородом, але написана мовою, що не мала жодних новгородських ознак, могла бути давньоукраїнською пам’яткою, навіть якщо складено її в Новгороді, — бо робив це не новгородець. Хрест Євфросинїї Полоцької 1161 р. з його новим е — явно давньоукраїнський текст; деякі ґрафіті в Київському Святософіївському соборі — давньоросійські, а відтак не можуть бути використані в історії української мови.

Таким чином, навіть коли бракує записів у рукописах або інших вказівок на походження пам’ятки, територіальну приналежність рукописів XI-XIV ст. найчастіше можна визначити на підставі їхніх мовних і палеографічних ознак. (Опис палеографічних ознак виходить поза межі предмета цієї книги).

Болгарські пам’ятки як староцерковнослов’янської доби, так і після відновлення болгарського царства можна розпізнати досить легко: під староцерковнослов’янську добу в них етимологічно правильно вживано юси (а в середньоболгарський період їх у деяких позиціях взаємозаміняли); ці пам’ятки містятьžd, št < dj, tj, написання типу СС — як для етимологічної сполуки СъrС, так і для сполуки типу СС; повноголос у них ніколи не трапляється, а рівнобіжником давн. укр. СеrеС є СС з е; Ђ у деяких позиціях плутається зıа; ъіь можуть бути взаємозамінні.

Давньосербські тексти, не надто поширені на Русі, найлегше розпізнати з огляду на поплутання в них ęта е йпізніший перехід першого звука в другий (незалежно від наголосу), а також поплутання ъ та ь (з перевагою останнього).

Відмежовувати давньоукраїнські тексти від давньоросійських набагато складніше, хоча в більшості випадків таке відмежування є реальне — на підставі певних ознак, що з-поміж них декотрі поширюються на цілий період і на всі реґіони, тимчасом як інші мають хронологічні чи географічні обмеження. Давньоруські тексти, писані на новгородських та псковських землях, відмежувати від давньоукраїнських дуже легко, оскільки їм — у порівнянні з праслов’янською мовою — притаманні деякі разючі інноваційні ознаки місцевого походження (див. нижче); тексти, що походять із Ростовського, Суздальського та Володимирського князівств, можна розпізнати через брак рис, характерних для давньоукраїнських пам’яток.

Типові ознаки давньоукраїнських текстів такі: в основному правильне вживання Ђ, який лише зрідка плутано з є (але є в корені тєлєс-); жч < zdj, zgj;поплутання vъ-з и-перед приголосним на початку слова; у київсько-поліських текстах r < r’; збереження sk перед ěта деякими іншими голосними переднього ряду; протягом майже століття (з 1125 р.) вживання и (й невживання ы)після k, g, x(на російських землях ця ознака також постала, але щойно з середини XIII ст.). Декілька особливих написань окремих слів теж є прикметою давньоукраїнських пам’яток: къдє, сьдє(проти давн. рос. къдЂ, сьдЂ); скьрбь;тільки в Києві до занепаду єрів — золобапроти давн. рос. (і гал.-под.) зълоба.Деякі риси, навіть якщо вони віднаходяться в пам’ятках, писаних деінде, мають у давньоукраїнських більшу частотність; до них належать такі: тенденція до переходу ъ і ь наприкінці слова відповідно в ута і, якщо наступне слово, не відокремлене паузою, починається з j- (поставилы и ıєси — Hank. XIII ст.); позначення м’якості прасл. l’і п’частіше в давньоукраїнських текстах, ніж у давньоросійських. З 1164 р. типовою прикметою давньоукраїнських текстів стає вживання "нового ятя" на місці е перед складом із занепалим ь.

З усіх цих давніших ознак (датованих часами до 1164 р.) хіба що дві останні можуть віднаходитися в давньоросійських пам’ятках — чи то з Ростовсько-Суздальських, чи то з Новгородсько-Псковських земель, — але траплялися вони в давньоросійській мові далеко рідше. Опріч цього, новгородські тексти можна розпізнати з огляду на частіше вживання в них т. зв. "другого повноголосу" (тип вьрьхъ— див. 18.3), спорадичне поплутання ěз і, написання жг(<прасл. zdj, zgj) і, передусім, найбільш разючу ознаку — поплутання č і с. Псковські тексти, які дійшли до нас, у ґрунті речі, щойно з XIV ст. (починаючи з 1307 р.), також характеризуються поплутанням c і č та написанням жг,але до того додається ще поплутання žз z, š з s,атакож (як і в давньоукраїнській мові) и- з vъ-.

Давньобілоруська мова цієї доби представлена доволі бідно, а наявні пам’ятки походять зазвичай із півночі країни (з Полоцька — починаючи з 1264 р., зі Смоленська — починаючи з 1229 р.), тимчасом як південнобілоруські діалекти, найцікавіші, якщо мати на оці розв’язання проблем поблизького київсько-поліського наріччя, — майже не зафіксовані. Північнобілоруські тексти характеризуються такими ознаками, як спорадичне поплутання ěта е, и-та vъ-, č та c і відносно частішим, ніж деінде, написанням о замість е після задньопіднебінних (наприклад, хочомъ1 ос. мн. — Полоцьк, кін. XIII ст.).

На підставі зазначених особливостей давньоукраїнські пам’ятки можуть бути з достатньою певністю виокремлені з корпусу тогочасних кириличних рукописів, якщо, звісно, обсягу самого тексту вистачає для вияву цих рис 13.

 

 

13Таке застереження пояснюється тим, що жодний текст не виявляє всіх цих рис систематично. Зазвичай вони виступають як відхилення від традиційного правопису (тобто змодифікованого церковнослов’янського), а отже, в короткому тексті можуть і не оприявнитися.

 

 

Визначення реґіональної приналежності пам’ятки не є можливе за таких обставин:

1. Якщо переписувач ретельно копіював церковнослов’янський ориґінал, він міг допускати у своєму рукописі лише такі мовні "відхилення", що були узаконені у спільноруському варіанті церковнослов’янської мови, уникаючи при тому всіх вужчих місцевих ознак. Такою є, наприклад, Євангелія, написана в 1056-1057 рр. для новгородського посадника Остромира, — пам’ятка, що містить зовсім небагато відхилень від церковнослов’янської мови болгарської редакції (подекуди жзамість жд,вряди-годи ч замість шт = št, повноголос), але з-поміж них — жодного суто новгородського чи суто київського. Предметом довготривалої (й у ґрунті речі — нерозв’язної) суперечки було питання, чи текст писався в Новгороді, де мешкав замовник, чи в Києві — на його замовлення. Щоправда, такі випадки не є надто цікаві з погляду обраної в цій книзі тематики. Навіть якщо приналежність пам’яток такого ґатунку буде визначено, вони все одно нададуть обмаль посутніх відомостей (якщо взагалі нададуть) для історичної фонології української мови. Тому до уваги вони взагалі не братимуться.

 

2. Численнішими й водночас вагомішими є ті рукописи, в яких сполучаються ознаки двох (або кількох) реґіонів. Це трапляється, коли текст складався або переписувався в одному реґіоні, а потім переписувався (удруге) деінде. Попередній аналіз ґрунтувався на припущенні, що давньоукраїнські тексти копійовано з церковнослов’янського ориґіналу або писано на місці. Однак насправді текст часто писався в якомусь одному давньоруському князівстві, а потім переписувався в іншому. Так було, можливо, з Ряз. Корм. 1284. Хоча її переписано в Рязані, вона містить обмаль місцевих ознак, і є всі підстави долучити її до числа давньоукраїнських пам’яток. Іншу ситуацію можна проілюструвати Єфремовською Кормчою XII ст. Поплутання č і c та використання ояк рефлексу ъперед jхарактеризують її як новгородський текст. Водночас ця пам’ятка містить такі разючі давньоукраїнські та власне київські риси, як написання скьрбь, тєлєс-(поряд із тЂлєс-), скперед Ђ. Написано її, вочевидь, новгородським писарем, і київське підґрунтя прозирає крізь досить значне нашаровання його власного мововжитку. До давньоукраїнських рис в Іпатському літописі можна в багатьох випадках "докопатися", але вони знов-таки вкриті грубим шаром російських ознак, занесених північноросійським переписувачем (переписувачами) щойно пізніше, на початку XV ст.

Такі багатошарові тексти можна використовувати для потреб історичної фонології української мови лише відцідивши "внесок" переписувачів-чужинців. Почасти таке відцідження себе виправдовує, в інших випадках — ні. У випадку з Єфремовською Кормчою такий підхід не спрацьовує: вона належить до тих досить численних церковних пам’яток (у цьому випадку — юридичного характеру), які взоровано на церковнослов’янському ориґіналі. Таких текстів є чимало, тому ця пам’ятка навряд чи додасть щось суттєве до наявних відомостей про відповідний тип писемної мови. Її доцільніше записати як новгородську. Зовсім інша ситуація з Іп. літоп. Це єдиний літопис українського походження, в якому мова давньоукраїнського тексту надається до відтворення (Лавр. літоп., переписаний у Суздалі або Нижньому Новгороді, сильно поросійщено навіть у його київській частині). До того ж Іп. літоп. віддзеркалює, принаймні частково, мову західноукраїнських земель, відносно бідно представлену в корпусі давньоукраїнських джерел, що збереглися. Якби ми відмовилися від використання цього тексту, це позбавило б нас вартісного, а подеколи й унікального, джерела інформації. Тому варто зреконструювати підставовий шар, усуваючи пізніші нашарування, внесені поза межами країни. Отже, критерій прийняття чи неприйняття "мішаного", багатошарового тексту має досить утилітарний характер: наскільки добре той чи той жанр представлено відносно "чистими" пам’ятками, яку кількість нових відомостей можна видобути з тієї чи тієї пам’ятки.

Осібну групу складають пам’ятки, написані за межами України, які були в ній переписані, але дійшли до нас у ще пізніших списках з інших місцевостей. Так стоїть справа з «Руською правдою»: скомпонована, судячи з усього, в Новгороді, вона була привезена київським князем Ярославом 1019 р. до Києва й пристосована до місцевих звичаїв та, ймовірно, мови (коротка редакція), а відтак, вже після смерті князя 1054 р., переглянута його спадкоємцями («Руська правда» Ярославичів). Попри це, доступними є лише пізніші російські списки цієї пам’ятки (перший — 1282 р.). Українська мова була в цьому випадку тільки другорядною сполучною ланкою, загубившися в пізніших копіях настільки, що по ній і сліду нема. Імовірний тоненький проміжний український шар міг існувати в текстах церковнослов’янського (зазвичай, болгарського) походження, що збереглися в пізніших російських, білоруських і навіть українських редакціях, як-от: «Пролог», «Шестоднев», «Фізіолог», «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Повість про Варлаама та Йоасафа», «Александрія», «Повість про Акира Премудрого», більшість апокрифів, можливо Георг. Ам. (список XIV ст.) тощо. Деякі тексти навіть і складалися в Києві, але були настільки добре стилізовані під церковнослов’янську мову, що українські риси, навіть якщо такі й були, легко вигублювалися в пізніших російських списках, радше — списках зі списків. Серед них — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Пчела» XIV ст., Йос. Фл. XVI ст. (якщо його перекладено в Києві), «Діяння Діґеніса Акріта» та деякі інші. Крім того, важить, чи пізніший неукраїнський переписувач обмежувався переписуванням як таким, чи заходжувався ретельно редаґувати текст. Києво-Печерський патерик, написаний, принаймні частково, 1226 р. в Києві, існує не тільки у тверській копії 1406 р., але й у київській редакції 1460-1462 рр. Проте обидві так дбайливо зредаґовано, що жодна не може правити за джерело для давньоукраїнської фонології. У цьому разі найкраще їх знехтувати; якщо ці тексти й можна використовувати, то надзвичайно обережно, а науковець мусить бути готовий до того, що отримає по копіткому просіюванні матеріалу якусь сумнівної вартості мізерію. Якщо дивитися на справу реалістично, наслідки такої роботи можна буде вважати прийнятними тільки тоді, коли їх підперто іншими джерелами; тож вони додають дуже мало до нашого знання, а відтак їх можна не враховувати.

Отже, найціннішими джерелами були б тексти, писані місцевою мовою і збережені в давньоукраїнських первописах, — однак таких джерел практично не існує. На другому місці — приступні в ориґіналі пам’ятки, якщо не писані, то бодай переписані в Україні під давньоукраїнську добу місцевим різновидом церковнослов’янської мови; далі — тексти українського походження, що містили досить багато місцевих ознак і зберегли їх у пізніших списках. Решта пам’яток має другорядне значення. Оскільки жоден із текстів не писався (або не дійшов до нас) місцевою говіркою, усі вони потребують попереднього загального аналізу, щоб визначити ставлення автора та/або переписувача до реалій тогочасної говірної мови, і щойно на цьому тлі можна оцінювати релевантність конкретних явищ.

 

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти