ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПИСЕМНА МОВА РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ ЯК СВІДЧЕННЯ ФОНОЛОГІЧНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

У грунті речі, література писалася церковнослов’янською мовою в її місцевій редакції, але дещо змодифікованою. Можна виокремити три тенденції, які йшли одна по одній.

На початку ранньосередньоукраїнського періоду спостерігається загальна деґрадація письма внаслідок тодішньої повсюдної скрути: міста й містечка занепадали, а часто й руйнувалися, сила людей перетворилися на вигнанців у власній країні, з-поміж освіченої верстви багато хто втік за кордон, до Росії, сама ж система освіти зійшла нанівець. Символічним є той факт, що митрополичий престол у Києві залишався необсадженим з 1299 р., коли митрополит Петро подався до Москви, й аж до 1411 р., а митрополичий престол у Галичі був вільний у середині XV ст. За таких умов катастрофічно зменшилося число нових рукописів, і навіть ті, що створювалися, не завжди могли зберегтися. Хоча відверто ніхто не відкидав церковнослов’янської мови як літературної, дотримання її норм, на значну міру штучних, стало справою неможливою. Риси говірної мови, ба навіть говірок, напливали в церковнослов’янські писання. Оскільки відносно найспокійнішою частиною країни були північно-західні землі, протягом першого сторіччя означеного періоду в збережених рукописах проступає відчутна домішка берестейських чи північноволинських ознак, що химерним робом накладаються на узвичаєну церковнослов’янщину (наприклад, Кам.-Буз. Єв. 1411, друга частина Четьї 1489), а декотрі з них належать скорше до білоруської, ніж до української мови (наприклад, перша частина Четьї 1489).

В останньому десятиріччі XIV ст. до Києва була занесена нова тенденція, що тривала аж до кінця періоду, потроху поширившися на всю територію. Ця нова мода прийшла з Болгарії та Сербії завдяки українсько-балканським контактам, що відбувалися в монастирському містечку на горі Афон 3 та в Царгороді, а також через посередництво молдавських (у тім буковинських) монастирів, зокрема Нямецького, та безпосередній вплив болгарських утікачів (нехай нечисленних).

 

 

3 На цій горі було кілька монастирів, що стали осередками слов’янської релігійної та культурної діяльності: Зографський монастир — болгарської, хіландарський — сербської, Свято-Пантелеймонівський — "руської", переважно української та білоруської.

 

 

Нова еміґрація з Болгарії була спричинена турецькою навалою. Коли друге болгарське царство по довгій і запеклій боротьбі все-таки загинуло, останні болгарські тверджі (Тирново — 1393 р., Відін — 1396 р.) піддалися й турецьке ярмо було накинуте на наступні понад чотириста літ, освічені болгари стали шукати притулку в інших слов’янських країнах. Більшість подалася до Сербії (що чинила опір до 1459 р.) й почасти до Молдавії, але декотрі обрали й Україну, звідки не один відтак перебрався далі до Московського царства. Вже 1373 або 1374 р. видатний болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак), чиє життя було пов’язане з Афоном, Царгородом і, можливо, Молдавією, з’явився в Києві й невдовзі (1375 р.) був обраний митрополитом Київським. Він перебував в Україні — з деякими перервами — до 1389 р. Його родич Григорій Цамблак прибув до Києва 1409 р., мабуть із Сучави, став митрополитом Київським і Литовським 1415 р. і залишався в Україні до 1418 р. (після чого виїхав до Сербії, а відтак до Нямця в Молдавії).

Болгарським утікачам, особливо Цамблакам, на значну міру завдячує своє впровадження нова мода в галузі літературної мови та правопису, що поширювалася — з огляду на непевність загального становища — досить повільно, але все-таки набула популярності наприкінці XV — на початку XVI ст. Ця нова тенденція мала на меті очищення церковнослов’янської мови й опиралася будь-якому вживанню місцевих елементів на письмі. Через брак змоги — та й бажання — відтворити первісну церковнослов’янську мову, нова мода радше виплекала, принаймні за деякими ознаками, штучність письма як таку (й оздобний стиль), віддаляючи його від щоденного слововжитку. Ця постава, як і правила її практичного втілення у граматиці та правописі, виходили з кола священиків і книжників, що гуртувалися під крилом останнього патріарха Тирновського (1370-1393 рр.) Євтимія; найміцніші позиції, надто після поразки Болгарії, вона мала в Сербії, почасти під впливом Євтимієвого послідовника Константина з Констанци (особливо в писарні Ресавського монастиря, 1418-1439 рр.). Така відстороненість від повсякденності говірної мови, мабуть, була закорінена в загальних світоглядних підвалинах цієї течії, що шукала найвищої правди та об’явлення в житті поза суєтним світом і над ним.

Цей новий різновид церковнослов’янської мови легко впізнається за такими зовнішніми правописними ознаками, як повернення великого юса, усунення йотованих букв після голосних (написання на кшталт моа ’моя’, сЖдиа ’суддя’) та взагальнене правило вживання єрів на письмі: ь наприкінці слова, ъ після сонорних у середині слова, незалежно від його етимології та вимови (такь ’такий’, връхь ’верх’). Лише частково сперті на реальну вимову навіть із погляду болгарської мови, в Україні ці риси виглядали як геть зманірені. У мовній системі цей напрям поновлював žd (прєжде) і численні неповноголосі форми, а також запозичував деякі риси тогочасної греки, наприклад, вимову первісних ntі тряк ndi mbвідповідно (Андонїи ’Антоній’, Олимбь ’Олімп’). Однак для дослідника історії фонологічного розвитку української мови значно більше, ніж перелічені зовнішні прикмети мови та письма, важить засад — нича настанова, згідно з якою писемна мова відривалася від говірної, а рукописи мали утворювати свою осібну систему. Всьому попередньому багатовіковому рухові від чужинецької (староцерковнослов’янської) мови до вироблення певного компромісу завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід. Не можна сказати, що розмовні риси були викорінені геть чисто, але після заведення цієї моди вони з’являлися скорше ненароком, через недогляд або недостатній вишкіл писаря чи то друкаря — відколи започатковано друк (Фіоль — Веєль у Кракові, 1491 р.).

Якщо філософські основи Євтимієвої редакції церковнослов’янської мови й були коли-небудь по-справжньому зреалізовані, то це не тривало довго. Особливо з поширенням Реформації чи, принаймні, під її впливом (який уперше оприявнився в 20-х, але дійсно відчутним став у 60-х рр. XVI ст.) почало формуватися прагнення зробити писемну мову зрозумілою звичайному читачеві з-поміж шляхти, а також міщанства, що зростало чисельно 4.

 

 

4 Унаслідок падіння Константинополя 1453 р. зросло значення "італійського" та "татарського" шляхів, що вели з Італії до Кафи в Криму, й почали швидко розвиватися міста, розташовані на них, передусім Львів і Кам’янець-Подільський, меншою мірою Луцьк.

 

 

Проте навіть пам’ятки, що найдалі зайшли в цьому напрямку, на кшталт Перес. Єв. 1561, не скинули правописних шат Євтимієвої редакції церковнослов’янської мови, почасти через інерцію правописної традиції, а почасти все ще задля хизування власною вченістю з боку видавця (або писаря чи друкаря). Таким чином, тогочасні церковні пам’ятки (в широкому сенсі слова) далеко не є безпосереднім і прямим відбиттям фонетичних характеристик розмовної мови; ці останні можна видобути з тексту, лише вдавшися до пильного аналізу відхилень від мовної норми, — і навіть тоді висновки можуть не полишати сфери гіпотетичного.

Порівняно з давньоукраїнськими часами ранньосередньоукраїнський період відрізняється наявністю численних світських документів, складених у різноманітних урядових канцеляріях — від королівської до сільських. Навіть ці світські пам’ятки (всіх рівнів) не є вільні від зманіреного Євтимієвого правопису, хоча застосовується він здебільшого неконсеквентно (типове gesunkenes Kulturgut), і в принципі, за винятком деяких документів, складених церковними властями або написаних у монастирях, жодна традиція чи модель церковнослов’янської мови в них не витримується. Кожен король (чи шукач трону) мав власну канцелярію, і, коли він переїздив з місця на місце, його секретарі, принаймні частина з них, мандрували слідом за ним. Оскільки польські королі відповідно до закону мали спілкуватися зі своїми підданцями у Великому князівстві Литовському т. зв. "руською" мовою, вони тримали при собі й українських або білоруських писарів. Найпершу зі збережених кириличних грамот польського короля датовано 1349 роком (за підписом Казимира III), а литовська канцелярія з головним осідком у Вільні та Тракаї почала діяти щонайпізніше за Витовта (1392-1430). Поза тим, слід згадати молдавську канцелярію, де працювало багато українських і білоруських писарів; до наших часів складені там документи дійшли, починаючи з 1388 р. Існують також численні грамоти, видані міськими властями та судами: Перемишль представлено з 1359 р., Львів — з 1368 р., Смотрич (на Поділлі) — з 1375 р., Остріг — із 1385 р., Луцьк — із 1388 р., Вишню (в Галичині) — з 1393 р., Коломию — з 1398 р., Галич — із 1401 р., Жидачів (у Галичині) — з 1413 р., Самбір — із 1422 р., Снятин — із 1424 р., Київ — із 1427 р., Житомир — із 1433 р., Крем’янець — із 1434 р., Володимир-Волинський — з 1440 р. 5

 

 

5 Збільшення числа міських грамот ішло крок у крок із поширенням Маґдебурзького права, поступово запровадженого в більшості міст у XV-XVI ст., хоча велика частина документів належить чужинецьким колоніям: німецькій (дуже міцній у Львові, Хусті, Берегові, Станиславові, Перемишлі, Сяноку, Севлюші), вірменській (у Кам’янці-Подільському, Львові, Станиславові, Бродах, Луцьку, Галичі, Києві, Снятині), жидівській, а в Галичині та на Підляшші, — звісно, й польським властям.

 

 

Натомість сільські акти збереглися далеко гірше. У міських і особливо в сільських документах слід би сподіватися вірнішого відтворення місцевої говірки, ніж у королівських канцеляріях, але так є не завжди. Писарювали часто зайди або місцеві уродженці, що вивчилися письма деінде. Як наслідок, між місцем виправлення документа та його мовними особливостями немає взаємно-однозначної відповідності. Наприклад, серед пам’яток із села Одрехови, розташованого на південний захід від Сянока, тобто на краю української території, частину написано чужаками, декотрі — навіть східняками.

У середині XVI ст. додався ще один тип документів — т. зв. люстрації, тобто описи ревізій замків з усіма приналежними до них людьми та майном. Вони охоплювали широку територію, від Черкас і Канева на південному сході до Карпатського реґіону на заході та найпівнічніших частин тодішньої підлитовської України. Ці своєрідні переписи відображали досить численні місцеві особливості мови, але за діалектні матеріали, зібрані до постання самої діалектології, їх уважати не випадає. Здійснювалися вони службовцями з центральних канцелярій, і записувачі охоче й завзято — скільки ставало спромоги — неминуче достосовувалися до вимог і узвичаєних висловів урядової мови.

Загальна кількість канцелярійних записів зростає з наближенням до кінця періоду. Єдиний виняток — Галичина, де руські грамоти завжди складали хіба що тоненьку цівку в порівнянні з широким струмом латинських документів; і навіть ота цівка фактично висохла після того, як Єдлінський сейм 1433 р. поширив польське право на Галичину. У мовному плані це дорівнювало юридичній вимозі складати записи латиною. Після цього грамоти, писані в містах руською мовою, стають річчю винятковою.

На Закарпатті ледве чи існувала якась місцева канцелярська мова. З цього реґіону є лише одна грамота, виправлена в Сиготі, що належить до молдавсько-волоської канцелярійної традиції. Церква, ймовірно, вела записи, куди проникали певні сліди місцевої мови, але такі документи відомі переважно з пізніших часів.

Канцелярська мова, називана тоді руською 6,явно відрізнялася від церковнослов’янської у своїй основі (принаймні щодо намірів) мови церковних книг, особливо після поширення Євтимієвої реформи.

 

 

6 Нетотожна з російською (суч. рос. рýсский), що звалася тоді в Україні "московською".

 

 

Лише поява реформаційного руху наприкінці періоду вможливила спроби досягти якогось компромісу між обома варіантами (наприклад, згадана вище Пересопницька Євангелія 1561 р.). Руська мова, як і всяка канцелярська мова, була насичена готовими формулами у фразеології, словництві та навіть деяких варіантах написання; вона, слід гадати, не була творінням якоїсь однієї особи чи навіть однієї канцелярії, являючи собою вислід роботи кількох поколінь писарів, що частково наслідували своїх попередників, а частково оновлювали традицію. Мова кожного з них була закорінена в його рідній говірці, але у своїй колективній праці вони сполучали її зі здобутками попередньої канцелярської практики. Ця мова була водночас і застиглою в одних відношеннях, і відкритою для варіювання в інших. Зокрема, вона хиталася між українськими та білоруськими рисами. У частині пам’яток явно переважають перші, в інших — другі; у деяких випадках, нехай не так часто, вони виступають упереміш. Однак у цілому, принаймні якщо мати на увазі фонологію, ці пам’ятки не є результатом умисного компромісу між ними.

Таким чином, від ранньосередньоукраїнської доби практично не лишилося пам’яток, що їх можна схарактеризувати як щиро українські. Щоб використати ці тексти в дослідженні історичної фонології української мови, спершу треба усунути іншомовні нашарування, й особливої ваги при цьому набуває з’ясування уґрунтованості тексту в українському чи білоруському елементі для кожного окремо взятого випадку. Одержання вартісних даних специфічного характеру можна сподіватися й від аналізу некириличних пам’яток (див. 29.6.13).

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти