ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ВІДМЕЖУВАННЯ РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТОК

Загрузка...

 

Проблема відмежування українських пам’яток від інших слов’янських, писаних кирилицею, така принципова для давньоукраїнської доби, значною мірою втрачає свою гостроту в ранньосередньоукраїнські часи. Одна з причин полягає в заведенні звичаю зазначати місце написання та ім’я писаря в кінці рукопису. Іноді згадується й місце народження писаря. Таким способом здійснено приписку до певного місця не лише більшості грамот, але — зазвичай — і церковних текстів.

По-друге, диференціація слов’янських мов на той час уже настільки просунулася вперед, що небезпека сплутати російську, болгарську чи сербську пам’ятку з українською майже зникла. Навіть якщо церковний текст твердо дотримується Євтимієвих засад, то це звичайно ще не убезпечує від наявності таких характерних прикмет, як помішання Ђ та ıа чи — у певних позиціях — великого й малого юсів, а також збереження ъ на позначення əв болгарських пам’ятках; помішання є та А вкупі зі специфічною рефлексацією прасл.tji djв сербських; чіткого розрізнення ы та и й більш або менш розповсюдженого (в залежності від діалекту) помішання Ђ та є в російських, — і цей перелік відрізняльних рис можна б і продовжити. Якщо ж у зв’язку з якимось текстом винятково все-таки виникають певні проблеми (найчастіше сумніви стосуються вибору на користь українського або болгарського походження), як у випадку Свишт. Єв. 1568, де занотовано українське походження (Галич) і виступають деякі українські риси, тимчасом як сам євангельський текст виглядає на щиро болгарський 7, місце написання такої пам’ятки може якимось чином цікавити історика культури, натомість дослідник історичної фонології на це не зважатиме, бо так чи так ледве чи зможе видобути з такого тексту якусь вартісну для себе інформацію.

 

 

7 Схожа ситуація — з Мукач. Пс. XV ст.: списаний, імовірно, з болгарського першовзору на Закарпатті, він, поза поодинокими винятками, не містить українських ознак. Те саме до певної міри стосується книжок, видрукуваних Фіолем, де українських рис є трохи більше, але в підсумку все-таки ще й надалі обмаль.

 

 

Осібно стоять численні молдавські грамоти. У цій країні болгарські та українські впливи перехрещувалися, й місцевому писареві, особливо з рідною румунською мовою, було нелегко (та й не дуже важливо — у світському письмі) відрізняти між собою українські та болгарські елементи як у мові, так і в правописі. У цих текстах можна натрапити на щонайхимерніше сполучення цих двох мов, якому не відповідає жодна існуюча говірка. Часто-густо відносити той чи той текст до числа болгарських чи українських узагалі немає сенсу. Історикові української мови в таких випадках залишається тільки використовувати ті ознаки, які не можуть бути болгарськими, й не зважати на ті, що є болгарськими, або — хоч як би це було прикро — ті, що можуть з’являтися в обох мовах. У церковних пам’ятках, включно з літописами, писаними в молдавських монастирях, справа стоїть інакше. Основу вони мають середньоболгарську, що її писарі ототожнювали з церковнослов’янською, натомість українізмів у цих пам’ятках небагато, і з’являються вони через недогляд.

Існує, одначе, поважніша проблема, актуальна з погляду історичної фонології, що стосується відмежування українських пам’яток від білоруських. Білоруси й українці, живши в тій самій державі, мавши ту саму релігійну приналежність і Церкву, виробили справжню культурну та — конкретніше — літературну спільність. Проблема відмежування має свої історичні та літературні аспекти, але нас цікавить лише лінгвістичний бік справи. Додатково проблему ускладнює наявність широкої смуги перехідних українсько-білоруських діалектів на Поліссі, які почасти сполучали північні (полоцько-смоленські) риси з південними (львівсько-київськими). Якщо, скажімо, Львів і Полоцьк виразно відрізнялися мовою, то однозначно віднести якусь пам’ятку, що має поліські ознаки, до українських або до білоруських — значно важче.

З огляду на вільне переміщення рукописів і людей місце написання не є вирішальним чинником. Український писар міг служити в княжій канцелярії у Вільні, а білоруський чернець — написати церковний тексту якому-небудь монастирі біля Львова. Як з’ясував Станґ, ранні документи, складені у княжій канцелярії на півдні Білорусі або в самій Литві, мали українське забарвлення і щойно починаючи з останніх десятиріч панування Казимира IV (1440-1492) в цих документах (як і в Литовському статуті 1529 і 1566 рр.) почали переважати (центрально-) білоруські ознаки. З другого боку, деякі пам’ятки, написані в Україні чи навіть у Молдавії, особливо дипломатичні, з мовного погляду є більше білоруські, ніж українські (наприклад, Гр. 1388, Луцьк, послання Штефана Великого князеві Олександрові 1499 р., турецькі дипломатичні листи, написані в Тилигулі та Білгороді-Дністровському в 1541—1543 рр. тощо), — або через те, що писарями були білоруси, або у зв’язку з набуттям білоруською мовою, починаючи з кінця XV ст., статусу придворної та урядової, а отже й наділеної відповідним престижем, завдяки чому її вживано й по українських канцеляріях, найвправніше на Поліссі.

Отже, коли йдеться про відмежування українських пам’яток від білоруських, попри всю увагу до зазначеного в них місця написання, за остаточний критерій усе ж править сама мова. Якщо держатися фонологічної царини, вирішальне значення мають дві риси: коли в тексті помішано є та Ђ, як у ненаголошеній, так і в наголошеній позиції, але немає помішання ы та и, можна обстоювати його білоруське походження навіть у випадку написання в Україні (чи Молдавії) та/або українцем (чи румуном); навпаки, помішания ы та и вкупі з консеквентним розрізненням є та Ђ(за винятком нового ятя, посталого з е; див. 20.1) увірогіднює українське походження пам’ятки. (За наявності помішання Ђ та є лише в ненаголошеній позиції найімовірніше місце походження пам’ятки — Полісся) 8.

 

 

8 Такі важливі мовні ознаки, властиві білоруській мові (на відміну від української), як акання та реалізація t’ i d’ yвигляді с’ і дз’ у відповідно (цекання, дзекання), у пам’ятках здебільшого не знайшли відображення; не відбито й української твердості приголосних перед ей переходу о > uв новозакритих складах (дуже часто).

 

 

Крім того, білоруським пам’яткам, на відміну від українських, притаманне часте вживання о після середньопіднебінних (жона, а також пасивні дієприкметники типу обужони проти українських написань типу жєна). Зі статистичного погляду, білоруські пам’ятки частіше від українських мають стверділий звук r’ перед а та u(мора ’моря’, мору), ы замість давніх ъ та ь після r (крывавы[j] проти більш типового для тогочасної української мови крвавыи), а також, якщо тільки немає церковнослов’янського впливу, закінчення ген. мн. -еj (ночєй). У білоруських пам’ятках частіше відображено протетичний звук vперед о- в написаннях на кшталт оув озеро (=оу возеро) або помилково пропущено vна початку слова, як у формі озму (замість возьму). Написання є замість ıа в ненаголошеній позиції (памєть) у білоруських пам’ятках не є рідкістю, але не менш характерне воно й для північноукраїнської (київсько-поліської) зони. Причини такого написання в обох реґіонах різні: в Білорусі, на північ від Полісся, то є акання, натомість у київсько-поліській зоні — двоїста рефлексація ę(див. 8.4), але на письмі спостерігається майже ідентичне відтворення.

Нарешті, є деякі дрібні особливості, здатні, одначе, засиґналізувати ймовірне білоруське походження тексту навіть при побіжному перегляді: прислівники на -күлє ~ күль і -түлє ~ түль проти укр.-колЂ, -толЂабо -колА, -толА (одкоуль, дотоуль— суч. білор. адкýль, дакýль, суч. укр. звідкіля́ ~ звідкі́ль, 1 ос. мн. на -мъ, окрім як у дієсловах V класу (білор. прóсім — укр. прóсимо) і використання і в непрямих відмінках мн. та інстр. одн. займенника (u)ves’ usíx, usím тощо (в тодішній українській мові тут зазвичай виступала буква Ђ: (о)усЂхъ, (о)усЂмъ).Менш регулярною є відповідність між білор. тєжєйкажны(н)та ранньосер. укр. тиж(ь)ікождыи ~ каждыи.З 1410-1420 рр. для українських пам’яток, особливо церковних рукописів і книг, стає типовою наближеність до Євтимієвого правопису — більша, ніж у білоруських, бо Україна зазнавала сильніших балканських впливів.

Перелічені способи розпізнавання стосуються пам’яток, писаних особами, для кого одна з цих двох мов була рідною, та збережених у такому вигляді. Ситуація ускладнюється в разі переписування білоруської пам’ятки українцем або навпаки. Якщо переписувач був також свідомим редактором, він умисне заступав явно чужомовні риси першотвору рисами власної мови (або правопису). Це спостерігається, наприклад, у Жугая, який, переписуючи частини Скорининої Біблії, замість форм типу крывавыйставив кръвавыи,поновлюва†на місці помилково вжитого є й запроваджував характерні ознаки Євтимієвого правопису: наприкінці слова, вживання Ж(= ю), ω тощо. Ще він міняв дотүлєна дотолЂта тєжєна тыжь.В українському перекладі Стат. Каз., виконаному в 1423-1434 рр. у Галичині, який зберігся в білоруській копії приблизно 1500 р., після цього копіювання практично не лишилося українських рис, окрім кількох випадків помішання Ђ та и, двох випадків варіювання и ~ і та однієї заміни шкна щк(щкода;див. 55.7). Таким чином, пам’ятки типу Жугая можна кваліфікувати як українські, а типу Стат. Каз. — як білоруські. Проте, якщо переписувач не дотримувався певної редакторської лінії, то могли поставати неповторні мішанки українських і білоруських рис (наприклад, Єв. Пер. 1510) 9.

 

 

9У таких мішанках можуть виражатися й дійсно існуючі особисті ідіолекти, вживані в змішаних поселеннях з українськими та білоруськими мешканцями. Поза тим, вони могли бути спричинені недосконалим наподібненням соціально престижнішої мови.

 

 

У таких випадках варто зрезиґнувати з віднесення пам’ятки до числа українських чи білоруських і натомість виділяти українські та білоруські риси, використовуючи перші й залишаючи осторонь другі. Звісно, при роботі з такими пам’ятками слід утримуватися від використання спільних українсько-білоруських рис — хіба що за винятком тих ситуацій, коли є певність щодо неможливості існування тієї чи тієї риси в одній із цих мов під означену добу. Непродуктивним було б і однозначне віднесення тогочасних поліських пам’яток (чи рис у пам’ятках) до українських або білоруських. Ранньосередньоукраїнський період — це той час, коли деякі з цих діалектів самовизначалися як українські чи білоруські під впливом політично-культурних чинників. З мовного погляду вони надалі зоставалися на значну міру невизначеними, і дослідник не повинен накидати їм приналежність до однієї з двох мов.

Підсумуймо: при відмежуванні українських пам’яток від білоруських варто не протиставляти їх собі навзаєм у занадто жорсткому розподілі, а розрізняти такі основні випадки:

 

а) українські пам’ятки;

б) змішані українсько-білоруські пам’ятки:

ба) українські з домішкою білорусизмів;

бб) білоруські з домішкою українізмів;

бв) перехідні (поліські);

в) білоруські пам’ятки.

Групи ба) і бб) могли скластися внаслідок:

1) переписування білоруського тексту українцем або навпаки;

2) біографічних обставин (переїзд писаря);

3) умисного залучення іншомовних рис (зазвичай білоруських) з огляду на престижність цієї мови в суспільстві.

 

Не вичерпуючи всіх евентуальностей, ця класифікація окреслює основні типи місцевих та індивідуальних варіацій. Вони повинні розглядатися на тлі домінуючої тоді внормованої мови — церковної та світської (канцелярійної). їх еволюцію можна узагальнено (і спрощено) представити в такому вигляді:

 

 

Приблизні часові межі Церковна мова Світська мова
1387-1420 1420-1480 1480-1575 Церковнослов’янська з місцевою специфікою Змодифікована (Євтимієва) і церковнослов’янська і мова З українською основою, часто поліською З білоруською основою, іноді поліською

 

Сама міра дотримання мовних норм також широко варіювала в залежності від місця написання тексту та особистості писаря 10. Загалом, доцільне використання пам’ятки в історичній фонології української мови можливе лише в тих випадках, коли встановлено її приналежність до групи а) або б). Пам’ятку з групи а) можна використовувати вповні, натомість із пам’яток, що належать до групи б), слід вибирати лише українські риси, відмінні від білоруських 11.

 

 

10 Окрім географічного відмежування, проблеми можуть виникати з датуванням. Це стосується давньоукраїнських пам’яток, переписуваних за ранньосередньоукраїнської доби, як, наприклад, Надьф. ур. поч. XVI ст. Одначе в цих випадках вирізнений пізніших нашарувань є простішим.

11 На практиці ситуація може додатково ускладнюватися домішками польських або (в Молдавії) болгарських чи румунських рис.

 

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти