ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ГОЛОВНІШІ ПАМ’ЯТКИ СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ

 

* * * До сьогодні збереглося дуже велике число середньоукраїнських пам’яток, хоча серед них є багато неопублікованих. Ними представлено різноманітні жанри, дарма що декотрі, знані з давніших часів, зникли або занепали: наприклад, зовсім немає написів на монетах (бо користувалися лише чужоземними), а написи на печатках робилися здебільшого латиною. У 1580-1626 рр. стався полемічний бум на захист православ’я або церковної унії та проти інших відламів християнства, зосібна проти католицизму, позначений великою письменницько-видавничою активністю. Це пов’язано з приготуванням, а відтак і з укладенням церковної унії з Римом (1596 р.). Відродження церковнослов’янської мови супроводжувалося появою чималої кількості текстів, почасти друкованих, церковного характеру, а також граматик, букварів і словників. Діяльність Києво-Могилянської Академії відображено в богословських трактатах, казаннях, поезії та шкільній драмі.

Лише невелика частка текстів, писаних чи компонованих під середньоукраїнську добу, призначалася для друку, але саме друк був істотним чинником у розповсюдженні певних мовних зразків. Як правило, друковані тексти тяжіли до церковнослов’янської мови, бо з них більшу частину становили богослужбові книги. Написане простою мовою здебільшого поширювалося в рукописах. Друк поновлено — після видань Фіоля — 1574 р., коли заходами Івана Федоров(ич)а у Львові з’явилися «Буквар» і «Апостол»; його головними осередками були такі друкарні: князя Костянтина в Острозі (1577-1612 рр., 29 книг) із філією в Дермані (1603—1605 рр., 2 книги), Львівського братства (з 1586 р.; до 1722 р. видано 138 книг), Києво-Печерської Лаври, заснована Є. Плетенецьким (з 1616 р.; до 1652 р. видано 52 книги), М. Сльозки у Львові (1639-1660 рр., 42 книги, з яких частина польською, латинською та румунською мовами), Чину св. Василія Великого в У(г)неві (1648-1770 рр., до 60 книг) та Л. Барановича в Чернігові (1679-1721 рр., пізніше відновлена). Крім того, багато друкарень мали ефемерне існування, наприклад: снятинська (1602-1606 рр., 2 книги), крилоська (1606 р., 1 книга), крем’янецька (1638 р., 2 книги), новгород-сіверська (1671-1679 рр.) та ін. Українські автори також друкували свої твори в білоруських видавців, передовсім у Вільні та в Єв’є (Вевісі).

Прикметою другої половини XVII ст. була поява великої кількості упорядників усіляких текстів, починаючи з коментарів до Святого Письма й закінчуючи місцевими літописами, поезією, щоденниками та оповідками. Це віддзеркалює поступ освіти. Продукція цього аматорського письменства на дозвіллі не призначалася для друку. До таких пам’яток належать, приміром, «БиблЂя малая», що її 1660 р. скомпонував священик Григорій Димитьриєвич із Шаргорода (на південний захід від Вінниці); рукопис Йосифа Григора з Хоружівки (на південний схід від Ромна), датований 1662 р.; учительна Євангелія, яку 1670 р. списав Семїон ТимофЂевич з Решетилівки (на захід від Полтави); рукопис полтавського ігумена Геннадія, датований 1672 р.; вірші Климентія Зиновієва, імовірно мешканця півночі Полтавщини або півдня Чернігівщини, писані бл. 1690 р.; вірші харківського архімандрита Онуфрія, складені 1699 р., тощо.

У сфері врядувания українська мова до 1648 р. вийшла з ужитку в містах (за винятком церков, які мали право видавати свідоцтва про народження) й якось ниділа хіба що по сільських канцеляріях. Проте на Гетьманщині (й почасти на Слобожанщині) з часу її появи ця мова широко вживалася на всіх офіційних рівнях: центральному, полковому, міському та сільському. Нею складалися різноманітні офіційні папери, й кожна установа мала власні актові книги, що з них, на жаль, опубліковано дуже мало.

Більшість документів, писаних до 1648 р., походить із Галичини та Волині, а також із Києва — після його відродження як культурного центру на початку XVII ст. Пізніше, відколи, з одного боку, створено Гетьманщину, а з другого — посилилися польські утиски на Правобережній Україні, починають переважати — як числом, так і значенням — пам’ятки з Гетьманщини. На підпольській Україні свою вагу зберігав лише Львів. Якщо взяти окраїнні землі, то з Січі матеріалу є обмаль (наприклад, збереглися деякі печатки) — та й слід зважати на те, що вона була не надто налаштована на письменство й до того ж двічі зазнавала руйнування (1709 р. і 1775 р., внаслідок чого січові архіви до 1712 р. втрачено); натомість із Буковини, яка належала Молдавії, немає майже нічого. Молдавія дедалі більше залежала від Туреччини; до того ж із перенесенням її столиці з Сучави до Яс (1564 р.) почався поступовий вихід з ужитку руської мови, й хоча деякі автори надалі писали церковнослов’янською мовою з мелетіївським присмаком (наприклад, до 1629 р. Анастасіє Крімка), це тривало щонайпізніше до 1643 р.; що ж до офіційних паперів, то впродовж першої половини XVII ст. в них усе ще вживалася руська мова, нехай видозмінена. З Молдавії до Львова та Києва переїхали кілька високих церковних достойників та письменників (скажімо, Петро Могила), але письменство церковно-слов’янською мовою (в її українській редакції) на цих теренах занепадало, а коли щось і потрапляло до друку по-слов’янськи, то переважно за межами краю (наприклад, «Поученія» Йоана Золотоустого, перекладені 1693 р. Досифеєм Сучавським у Стрию). Слобожанщина з середини XVI ст. представлена офіційним діловодством, а з кінця XVII ст. й творами письменства.

Трохи більший корпус пам’яток походить із Закарпаття. Частина з-поміж них ґрунтується на галицьких першовзорах, бо цей край, незважаючи на заворушення протягом XVII ст., підтримував зв’язок із Галичиною (переважно довозячи звідти книжки й запрошуючи священиків). Однак існують і ориґінальні закарпатські твори. Закарпаття репрезентоване кількома учительними Євангеліями, збірками церковних текстів і казань, місцевими літописами, збірками пісень, дарчими написами на церковних книгах, грамотами та приватними листами.

За жанровою приналежністю середньоукраїнські пам’ятки є розмаїті. До основних жанрів належать такі 5:

 

 

5 До переліку внесено, як правило, лише ті пам’ятки, що були опубліковані цілком або в уривках, а також ті, що їхню мову бодай коротко описано в науковій літературі. У державних архівах зберігається величезна кількість неоприлюднених і неописаних документів.

 

1. Євангелія та Святе Письмо в цілому. Друкувалися Євангелії під ту добу церковнослов’янською мовою; певні риси української звукової системи в них де-не-де проступають, але невеликим числом, не додаючи нічого нового порівняно із загальним корпусом тогочасних пам’яток. У цій книзі, з огляду на її спрямованість, їх можна знехтувати. Острозька Біблія 1581 р. не має великого значення з тієї самої причини; щоправда, книга Макавеїв у ній містить трохи більше українських (північних) рис. Дві рукописні Євангелії продовжували характерну для середини XVI ст. тенденцію до перекладу євангельського тексту із застосуванням елементів простонародної мови: Єв. Нег. 1581 р., написана в Хорошеві (поблизу Білогір’я, Хмельницька обл.), є в ґрунті речі білоруська з деякими українізмами; Літк. Єв. (Літки на південь від Остра, нині Броварського району Київської обл.) була написана в 1595-1600 рр. на Волині церковнослов’янською мовою, але містить вставку (Лк 1.57-9.37), наближену в мовному плані до Перес. Єв. 1561 р. Найцікавіші є учительні Євангелії, почасти друковані (перша 1569 р. в Заблудові), але частіше рукописні. Гадають, що за основу для багатьох із них слугувала «Postilla» M. Рея (1557 р.), а в деяких випадках джерело впливу — то «Postilla» Я. Вуєка (1573 р.). їхня мова хитається від церковнослов’янської до простонародної, причому часто в тому самому рукописі. З-поміж них описані такі: Євангелія, писана 1585 р. у Львові Андреєм з Ярослава; дніпропетровська учительна Євангелія 1592 р., писана, ймовірно, на Волині; Єв. № 54, кін. XVI ст., півн. укр.; Єв. № 425, кін. XVI ст.; Єв. № 1637, кін. XVI ст., ймовірно півн. укр. (три останні Євтимієвим правописом, усі три зберігаються в Києві); Єв. № ЗО, кін. XVI ст., зберігається у Львові; Єв. № 31, кін. XVI ст., бойківська; Біз. Єв. (поблизу Острога?), кін. XVI ст.; Язл. Єв. (поблизу Чорткова), кін. XVI ст.; Ладом. Єв. (поблизу Свидника на Закарпатті), кін. XVI ст., ймовірно списана з волинського першовзору; Коптевичівська Уч. Єв. (поблизу Овруча), бл. 1600 р.; Уч. Єв. А. Бєлобородського, 1604 р., написана в П’ятигорах (Тетіївський район Київської обл.); Братк. Уч. Єв., 1604 р., написана Лукою Василевичем, мовою та правописом близька до Перес. Єв. 1561 р.; Жидачівська Уч. Єв, (№ 78), 1605 р.; Єв. №№ 13174, 29519 і 192, кін. XVI ст. або поч. XVII ст., бойківські, тепер у Львові; Бодж. уч. Єв. кін. XVI ст. або поч. XVII ст., тепер у Бачці (Югославія); Ом. Єв. (Омельно на північ від Луцька), 1608 р.; Єв. № 77, поч. XVII ст., на збереженні у Львові; Тригірська Уч. Єв. (поблизу Житомира), бл. 1625 р.; Пісочнянська Уч. Єв. (№ 23), Миколаївський район Львівської обл., 1634 р.; Уч. Єв. Кап. (Ортутьова поблизу Свидника), написана до 1640р., ймовірно, в Галичині (лемківська?); Данилівська Уч. Єв. (поблизу Хуста), написана до 1646 р.; Малоберезнівська Уч. Єв. (на північ від Ужгорода), XVII ст.; Уґлянська Уч. Єв. (на схід від Хуста), XVII ст.; Надітичівська Уч. Єв. (№ 32), 1645 р.; Єв. № 88, сер. XVII ст., тепер у Львові; Уч. Єв. С. Плавлянського, написана на Закарпатті, 1668 р.; Довж. Єв. (на південь від Стрия), 1669 р.; Реш. Уч. Єв. (на захід від Полтави), 1670 р., написав Семїон ТимофЂевич; Уч. Єв. Ф. Дулишковича, написана, ймовірно, в Ізі поблизу Хуста до 1673 р.; Вовківчанська Уч. Єв. (поблизу Заслава), кін. XVII ст.; Вич. Єв. (поблизу Луцька), поч. XVIII ст. Щось на кшталт конкорданції до Нового Заповіту (на основі польської конкорданції Чеховича, 1577 р.) склав Тимофій Михайлович; цей текст у друкованому вигляді містить «Книга Новаго ЗавЂта» (Остріг, 1580).

Учительним міг бути й Апостол (наприклад, Ґерлах. Ап. кін. XVI ст., на північний захід від Бардієва); М. Сльозка видрукував 1654 р. у Львові учительний Апостол. Є й Псалтир поч. XVII ст., написаний на Поділлі українським різновидом церковнослов’янської мови.

 

2. Релігійна література: святоотцівські писання, житія святих тощо, а також антології таких текстів. Цей величезний матеріал представляють, зокрема, такі пам’ятки: «Служебник», видрукуваний 1604 р. у Стрятині, цінний з огляду на розставлені в ньому наголоси; «ЛЂкарство на оспалый умыслъ чоловЂчий», Остріг, 1607 (автор — Д. Наливайко); «Анθологїонъ» (богослужбових текстів), виданий у Києві 1619 р.; Києво-Печерський «Трїώдїонь» 1627 р., що містить дещицю розмовних форм; перемиський «Пролог» 1632 р.; т. зв. "щоденник" Петра Могили (1635 р. ?), що насправді являє собою оповідь про чудеса; «ЛЂствиця» сер. XVII ст.; збірка під назвою «БиблЂя малая», писана в Шаргороді (Вінницька обл.) священиком Григорієм Димитрієвичем (1660 р.); збірка з Хоружівки (що поблизу Ромна), датована 1662 р.; «Небо новоє» (Львів, 1665) та «Скарбница потребная» (Чернігів, 1676) І. Ґалятовського; житія княгині Ольги та князя Володимира, складені, мабуть, у Києві бл. 1670-1675 рр.; рукопис ігумена Геннадія (Полтава, 1679); «Поучения» Йоана Золотоустого, складені Досифеєм Сучавським (Стрий, 1693); ужгородська «Мінея» XVII ст.; «Толковапиє на Псалтир» Афанасія Александрійського (XVII ст.), а також кілька часткових і одна повна (1661 р.) версія тексту «Києво-Печерського Патерика» (цьому передував друк польської версії — 1635 р.).

 

3. Казання були особливо поширені на Гетьманщині. До ранніх узірців цього жанру належать «Евангеліє учителноє албо казаня на недЂли презъ рокъ» K. Транквіліопа-Ставровецького (Рахманів, 1619); рукописні київські казання 1641 р., частково переписані росіянином і частково білорусом, чим пояснюється наявність у них деяких білоруських мовних рис; « Казанье погребовоє» (з геральдичним віршем) І. Старушича (Київ, 1641); «Ключъ разумЂнія» (Київ, 1659; нове, частково змінене видання — Львів, 1663) І. Ґалятовського; його ж «Казаня приданыи до книги Ключъ разумЂнія» (Київ, 1660); новий, змінений і розширений варіант обох попередніх позицій — «Ключъ разумЂния» (Львів, 1665); закарпатські збірники священика Ігнатія (1666 р.) та священика Тесльовцева (XVII ст.); «Мечъ духовный» Лазаря Барановича (Київ, 1666); його ж «Троубы словесъ проповЂдныхъ» (Київ, 1674) — обидві книги зі спорадичними українізмами; анонімне «Слово во время бездождыя» (бл. 1670 р.); «Огородокъ Марій Богородицы» (Київ, 1676) і «ВЂнецъ Христовъ» (Київ, 1688) А. Радивиловського (у збереженому рукописі його казань з «Огородка», датованому 1671 р., українських рис утрималося більше); казання Дмитра Туптала-Ростовського (1685— 1701 рр.), наявні лише в російських копіях; «Ключ», написаний в Уґлі (на схід від Хуста) 1695 р., наближений до розмовної мови. Казання є також у позиціях, перелічених під пунктами 2 та 4.

 

4. Богословські праці цього періоду складаються переважно з полемічних писань проти чужих релігій і конфесій; для появи більшості з них приводом стала унія з Римом. Інколи вони наближаються до публіцистичного жанру. З-поміж численних богословських праць можна навести такі: «Ключъ царства небесного» Г. Смотрицького (Остріг, 1587); «О едіной [... ] вЂрЂ» Василя Суразького (Остріг, 1588) — пам’ятка в ґрунті речі білоруська, лише з поодинокими українськими рисами; «Унія албо выкладъ преднейших артикуловъ» (Вільна, 1595), приписувана Іпатієві Потієві; лист Іпатія Потія до князя Костянтина Острозького (1598 р.), його ж «Антиризисъ или апологія» (1599 р.) і відповідь Клірикові Острозькому (1599 р.) — остання з рисами рідної підляської говірки автора; « Казанье свАтого Кирилла Патрїáръхи іерүсалимъского» Стефана Зизанія (Вільна, 1596 р.); «Апокрисисъ албо отповЂдь на книжкы о съборЂ берестейскомъ» Христофора Філалета (Мартина Броневського?), на велику міру, кирилична транслітерація польського ориґіналу (Остріг, 1597); «Отписъ на листъ в БозЂ велебного отца Ипатіа» Клірика Острозького (Остріг, 1598); «Исторія о [...] разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодЂ» (Остріг, 1598); «Діалог албо розмова» Мелетія Пігаса (Остріг, 1598), переклад із грецького ориґіналу, виданого 1596 р. у Вільні; «Книжка» Івана Вишенського, північноукраїнська рукописна копія його творів (1599 або 1600 р.); Острозька "книжиця", видана 1598 р. в Острозі, — збірка творів, спрямованих проти унії, що містить послання М. Пігаса, К. Острозького та Івана Вишенського; «О образЂх, о крстЂ» та інші догматичні й полемічні твори — рукопис кінця XVI ст., збережений у Хіландарському монастирі в Греції, білоруська пам’ятка з деякими українськими рисами; анонімні «Вопросы и отвЂты православному зъ папежникомъ» (1603 р.); «Пересторога зЂло потребная [...]» (Й. Борецького?) — рукопис 1605-1606 рр.; «Палінодія или Книга обороны кафолической [...] всходней Церкви», складена в Києві 1621 р. 3. Копистенським; «Месїа правдивый» І. Ґалятовського (Київ, 1669); «Оброна вЂрному каждому чл(о)в(Ђ)ку» M. Андрелли (1699-1701 рр., Закарпаття). Богословські та полемічні теми наявні також у передмовах до різних видань Києво-Печерської Лаври, починаючи з 1616 р.

Переважно навчальну спрямованість мають такі книги: «Иже въ свıатыхъ о(т)ца нашего Іωанна Златоустаго БесЂда избраннаА о въспитаніи чадъ», складена, можливо, Йовом Борецьким у Львові 1609 р.; «Книга души, нарицаемая злото», написана 1623 р. (Петром Могилою?), копія 1661 р.; «Агапита Діакона главізны поучителны», перекладеш, можливо, Петром Могилою й видрукувані в Києві 1628 р.; «Зерцало духовное», написане українцем, можливо монахом, у Москві 1652 р.; «Зерцало до прейзрінія і латвійшаго зрозуміня віры святои» Й. Шумлянського (У(г)нів, 1680); його ж «Метрика албо реестръ на пораду Церкви святои» (Львів, 1686); «Катехисисъ для наоуки оугрорускимъ людемъ» Йос. Де Камелліса (в перекладі "простымъ діалектомъ» Івана Корницького), виданий 1698 р. у Трнаві (Словаччина) й призначений головно для закарпатського читача; «θёатронъ или позоръ нравоүчителныи» І. Максимовича (Чернігів, 1708); його ж «Богомысліе в ползу правовЂрнымъ» (Чернігів, 1710); «Иθіка їерополїтїка или ФїлософїА нравоүчи́телнаА» (Київ, 1712) — з додатком віршів і притч; «Зобране або сума того вшего, що сА (о) вЂчности пекельной [...] повЂдило» Г. Дрекселіуса — переклад із польської, здійснений, мабуть, на Перемищині до 1721 р. На рубежі між богословською літературою та адміністративним жанром перебуває протокол синоду, скликаного в Луцьку, видрукуваний 1638 р. в Крем’янці (Луц. Син.). Латинська книжка Т. Рутки «Angelicus doctor D. Thomas Aquinas [...] contra calumniatorem Ioannicium Galatowski» (Люблин, 1694) містить численні українські цитати в латинській транслітерації.

 

5. Природознавство та географія представлені скупо. Сюди належать: уривок тексту про способи застосування ліків, для румунських читачів (кін. XVI ст.); «Люцидаръ» — білоруська копія українського перекладу, здійсненого, мабуть, із чеської мови (1636 р.); те саме в скороченому варіанті в Ракошинському збірнику (Закарпаття, XVII ст.) «Путник о градЂ ИерусалимЂ» (1606 p., у копії другої половини XVII ст.) — опис Святої землі; астрономічна мана І. Ф. Копієвського, видана 1699 р. в Амстердамі; «О пріроженю человЂческомъ [...]» архімандрита Онуфрія (Харків, 1699 р.), у копії 1785 р.

 

6. Поезія. Книжну силабічну поезію запровадив Гарасим Смотрицький епіграмою на гербі князя Острозького, надрукованою в Острозькій Біблії (1581 р.). Найчастіше вживаним матеріалом поетів була українська редакція церковнослов’янської мови, улюбленими жанрами — панегірик, повчальні та релігійні вірші, діалоги. Паралельно існувала й поезія, в якій описувано тогочасні політичні та воєнні події. Ці твори подекуди наближалися до народних пісень, а їхня мова могла мати варіації в діапазоні від церковнослов’янської до говірної. Наприкінці XVII ст. до цього ще додалися реалістична описова поезія (писана здебільшого говірною мовою) та експериментальні формалістичні твори (як правило, церковнослов’янські за мовною приналежністю). Віршів писалося багато. Ними супроводжувалися видання найрозмаїтіших за своєю природою текстів, від Біблії до «Литовського Статуту»; крім того, вони трапляються досить великим числом і в усіляких рукописах. Нижче подаються лише поважніші обсягом твори чи збірки творів: «Просфонима» (Львів, 1591 р.), хвалебний діалог на честь митрополита Михайла Рогози; «На Р(о)ж(де)ство [...] Х(рист)а [...] вЂршЂ» — діалог, скомпонований П. Бериндою (Львів, 1616 р.); «ВЂзерүнокъ цноть [...] Елисеи Плетенецкого», написаний Ол. Митурою (Київ, 1618 р.); «ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» — діалог, складений К. Саковичем разом із помічниками (Київ, 1622 р.); вірші Анастасія Крімки, писані в Молдавії (1629 р.); «Vмнологíа си́ есть ПЂснóсловїе», колективний панегірик П. Могилі (Київ, 1630 р.); «ВЂршЂ з трагώдїи Х(ристо)с пáсхωнъ» А. Скульського (Львів, 1630) — діалог з вельми відчутним польським підложжям; «Розмышлян’є о муцЂ Христа Спасителя», діалог Й. Волковича (Львів, 1631); вірші Тарасія Земки, розпорошені по книгах, що видавалися Києво-Печерською Лаврою до 1632 р.; «Ευχαριστήριον, албо вдячность» колективний панегірик П. Могилі (Київ, 1632 р.); «Ευφονία веселобрмАчаа», ще один колективний панегірик П. Могилі (Київ, 1633 р.); «Лямент», підписаний ініціалами M. H., політичні вірші з приводу перенесення тіла князя Костянтина Острозького до католицького костьолу та подальші події — рукопис 1636 р., складений переважно говірною мовою; «Άνάθημα της τιμής» Я. Седовського — панегірик єпископові Григорієві Кирницькому (Львів, 1641 p.); «Έυώδια» Г. Бутовича — панегірик єпископові Арсенієві Желиборському (Львів, 1642 р.); «Перло многоцЂнное» — збірка віршів К. Транквіліона-Ставровецького, з деяким експериментуванням у плані наближення до народної поезії (Чернігів, 1646 р.); "елегія" про кару Божу («Чему Пане, так нас сурове караєш») у почаївському рукописі 1648 р.; «Бенкет духовный» — діалог, призначений для виголошування дітьми (кін. XVII ст.), досить близький до розмовної мови; «Зеґаръ з полүзеґáркомь [...]» і «Млеко [...|» — дві збірки віршів складної формалістичної будови, скомпоновані полтавцем Іваном Величковським у 1690-1691 рр., а також інші його твори; «Ієрусалимъ свобоженный» Т. Тассо — рукописний переклад із польської кін. XVII — поч. XVIII ст., за мовою є переважно церковнослов’янський, але з численними полонізмами; рукописна збірка віршів Климентія Зиновієва, найімовірніше писана бл. 1690 р. на півдні Чернігівщини або на півночі Полтавщини (значна частина — говірною мовою); вірші зі збірки архімандрита Онуфрія Харківського «О пріроженю человЂческомъ [...]», складені 1699 р. і наявні в копії 1785 р.; «Алфавит собранный, риθмами сложанный» І. Максимовича (Чернігів, 1705 р.); «Богородице ДЂво» (Чернігів, 1707 р.) і менші збірки релігійних віршів, написані майже чистою церковнослов’янською мовою, трохи пристосованою до її російської редакції; «Епінікіон сієсть пЂснь побЂдная» — панегірик Петрові І, видрукуваний Т. Прокоповичем як частина власного твору «Панегvрікос, или Слово похвальноє» (Київ, 1709 р.).

До певної міри наподібнюють народну поетичну творчість «Pieśń kozaka Płachty» (1625 р.), надрукована в польській антології з деякими перекрученнями в мові; «Duma kozackaja o woyni s kozakami nad rikoiu Styru», записана латинкою в латинській книжці; «ПЂснь о образе клокочевскомъ», вміщена у збірці релігійних віршів, складених або переписаних на Закарпатті (Камьонка на захід від Бардієва); рукописна збірка пісень різного походження, яку скомпонував щонайпізніше 1693 р. Кондрацький, можливо десь поблизу Коломиї (латинкою) 6.

 

 

6 Коли йдеться про фольклорні записи, слід також згадати збірку прислів’їв Климентія Зиновієва.

 

 

7. Шкільна драма. До середини XVII ст. драма переважно зводилася до діалогів, що призначалися для виголошення напам’ять (див. вище пункт 6). Окрім них, до помітніших текстів можна віднести такі: збережений фраґмент анонімної різдвяної містерії (Львів, перша половина XVII ст.); анонімний «Dialogus de passione Christi» (Жовква, 1670 р.); анонімний твір «АлексЂй человЂкъ Божій» (Київ, 1673 р.), наявний у копії, зробленій у Росії; анонімний твір «Царство натуры людскои» (Київ, 1698 р.), пересичений церковнослов’янізмами; «Слово о любои смерти», переклад польського твору «Dialog Polikarpa ze śmiercią», зроблений у XVII ст. в Галичині; «Комедія на Успенїе Богородицы» Дм. Туптала (щонайпізніше 1702 р.); анонімний твір «Мудрость предвЂчная» (Київ, 1703 р.); анонімний твір «Торжество естества человЂческаго» (Київ, 1706 р.), написаний у ґрунті речі церковнослов’янською мовою, за винятком промови жидів; анонімний твір «ДЂствіє на страсти Христовы» (Київ, 1709 р. — з ориґіналу сер. XVII ст.); «Владимир» Т. Прокоповича (Київ, 1705 р.). Дрібні уривки інших драматичних текстів тут поминуто увагою.

 

8. Інтерлюдії. Твір Якуба Ґаватовича «Tragedia, albo Wizerunk śmierci [...] Iana Chrzciciela» (Львів, 1619), написаний по-польськи, містив українські інтерлюдії з перебільшеними діалектними рисами, переважно волинськими, у записі латинкою; дев’ять інтерлюдій з Дернівської (Дернове поблизу Кам’янки-Бузької на північний схід від Львова) антології кін. XVII — поч. XVIII ст. Інтерлюдіями супроводжувалися також «Communia duchowna ss. Воrysa i Hleba» (кін. XVII ст.) та «АлексЂй человЂкъ Божій» (1673 р.). «Проліог на Воскресеніє Христово» (1719 р.) — то в ґрунті речі теж інтерлюдія, але складена на манір віршів для виголошування напам’ять. «Tragedia ruska bárzo piękna i krotochwilna», анонімний текст, надрукований бл. 1609-1618 рр. у Ракові поблизу Судомира (польським варіантом латинки), являє собою інтерлюдію, розширену до розміру короткої п’єси.

 

9. Граматики, букварі, словники та інші філологічні праці. Буквар Івана Федоров(ич)а (Львів, 1574 р.) є церковнослов’янський і практично не містить українських рис, як і «Кграматыка словеньска язика з газофилакіи [...] Острога» (Вільна, 1586 р.), хоч і не настільки консеквентно; у другому, виправленому виданні букваря Федорова (Остріг, 1578-1580 рр.) є деякі середньоболгарські риси (философА 1 ос. оди.), деякі білоруські (непом’якшення с), але майже зовсім немає українських. Лише поодинокі відхилення від церковнослов’янської мови в бік української віднаходяться в колективній праці під проводом Арсенія Грека (Елассонського) «Άδελφότης, Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» (Львів, 1591). Деякі риси української фонетики містить «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія (Вільна, 1596), у ґрунті речі церковнослов’янська; буквар того самого автора «Наука ку читаню и разумЂню писма словенского» (Вільна, 1596) мав за додаток «Лексис, сирЂчь речéнїА, ВъкратъцЂ събрáнны И из словенскаго язы́ка на прóстый рү́скій діА́лектъ истолковáны» (1061 гасло); «Лексисові» Зизанія передував у часі рукописний «Лексис съ толкованіем словенскихъ мовъ просто» (складений щонайраніше 1581 р., можливо, в Острозі). Деякі українські риси начебто містить «Букварь языка славенска» (Єв’є, 1618) і меншою мірою «Букваръ язика славеньска», виданий 1699 р. у Трнаві (Словаччина). «Грамматіки СлавенскиА правилное Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (Єв’є, 1619), як і «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіе» Памви Беринди (на 6892 гасла), видрукуваний у Києві 1627 р., схарактеризовано вище (див. 43.3). У формі рукописів залишилися «Лексиконъ латинскій з Калепина преложенный на славенскій» Є. Славинецького, укладений у Києві 1642 р., «Лексиконъ словено-латинскій» А. Корецького та Є. Славинецького, укладений 1649 р. (або раніше) також у Києві, й анонімний словник «Синоніма славеноросскаА» (на 5057 гасел), укладений після 1667 р. десь на Гетьманщині. Останній із цих словників являв собою обернений варіант «Лексикона» П. Беринди. На них обох ґрунтується невеличкий (на 820 гасел) рукопис середини XVII ст. «РеченіА по алфавиту от языка полска». Лише поодинокі українські риси віднаходяться у складених на церковнослов’янській основі правилах «Грамматики или писменица языка словенскаго» (Крем’янець, 1638 р.) та в церковнослов’янській частині словника «Dictionarium Sclauo-Polonicum», укладеного 1641 р. в Жовкві польським священиком Мар’яном із Яслиськ. Так само й «Граматыка словенская» Івана Ужевича (рукопис у двох різних редакціях — паризькій 1643 р. та арраській 1645 р.) містить лише невелику кількість українізмів, будучи в ґрунті речі білоруською. Оксфордський «Heptaglotton» (Lughat-Namah) поряд із латинським, грецьким, турецьким, кримськотатарським, вірменським і румунським стовпчиками має й український. Цей словник, імовірно, був укладений задля практичного вжитку купцями; українські слова взято з говірної мови, мабуть на Поділлі, але часто в перекрученому вигляді, оскільки записувач-чужинець не знав її до пуття. Щось на кшталт поетики казань нашкіцовано І. Ґалятовським у додатку до його книжки «Ключъ разумЂнія» (Київ, 1659 р.) під назвою «Наука албо способ зложеня казаня».

 

10. Літописи. "Простая" мова широко вживається в таких літописах: «Kronika polska» Мартина Бєльського, частково перекладена близько 1600 р., мабуть у Перемишлі або на Лемківщині; «Літописці Волині і України» бл. 1621 р. (т. зв. Київський літопис); «С кройники Бельского речі потребніи выбрани» — написано в Острозі між 1637 і 1647 рр.; Пітровський літопис 1542-1644 рр. і Крехівський літопис (фактично декілька хронологічних записів) 1648 р.; «Исписаніє лЂтомъ отъ Рождества Христова» — написано 1649 р. у Львові, можливо М. Ґунашевським; Хмельницький літопис (1650 р.); літопис Межигірського монастиря під Києвом (в одному варанті — до 1620 р., в другому — до 1700 р.); дуже короткий Добромильський літопис (на захід від Самбора, написаний 1700 р. С. Коростенським. Натомість літопис із Густинського монастиря (під Прилукою), що існує в копії 1670 р. (не плутати з літописом подій у самому монастирі за 1600-1641 рр.), київська «Кройника» Феодосія Сафоновича (1672 р.) і літопис монастиря в Підгайцях, що на схід від Львова (1715 р.), є на велику міру церковнослов’янські, причому в Сафоновича трапляються також і білоруські риси. «ДЂйствія презЂльной и оть начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого» Гр. Граб’янки (Гадяче, 1710 р.) позначені виразно стилістичним використанням церковнослов’янської мови (власне, надуживанням нею). У літописі Л. Боболинського (Чернігів, 1699 р.) мова знову наближається до говірної, і те саме можна сказати про літопис Самовидця, написаний, мабуть, на півдні Чернігівщини 1702 р. (найдавніша зі збережених копій датується приблизно 1740 р.), та про «Сказаніе о войнЂ козацкой зъ поляками» С. Величка, написане десь на Гетьманщині 1720 р. Літопис Биховця (власне, щоденник подорожі до Криму 1704 р.) не надається до використання з погляду історичної фонології української мови. Його написано російською канцелярійною мовою з лише поодинокими українізмами. Нарешті, «Синопсис, или краткое собраніє от различныхъ лЂтописцевъ» (І. Ґізеля?), що вийшов друком у Києві 1674 р. (друге, переглянуте видання — Київ, 1678 р.) настільки сильно зорієнтований на церковнослов’янську мову (в її російській редакції), що для історичної фонології української мови він практично не має жодної вартості.

 

11. Списки антропонімів та магій. З-поміж списків антропонімів, що не є частиною якихось інших документів, найбільше значення мають «Пом’яник» київського Святомихайлівського монастиря (кін. XVI ст. — 1635 р.) й особливо козацький реєстр, списаний по укладенні Зборівської мирної угоди 1649 р. Опубліковано й деякі менші пом’яники з різних місцевостей Галичини (Івано-Франківськ, Пациків та ін.). Натомість численні антропоніми й топоніми, наявні в даних перепису 1666 р., мають обмежену вартість для фонології, оскільки записи робилися чиновниками з Московщини й досить консеквентно переінакшувалися відповідно до вимог російської вимови.

З-поміж картографічної продукції найважливіше місце посідають мапаТомаша Маковського, видрукувана 1613 р. в Амстердамі («Magni Ducatus Lithuaniae caeterumque regionům [...]»), й особливо мани Ґ. Левассера де Боплана, складені в 1650-1653 рр. («Delineatio specialis et accurata Ukrainae cum suis palatinatibus ac districtibus provinciisque adiacentibus» — Ґданськ; чотири окремі мапи Київщини, Поділля, Брацлавщини та Покуття — Амстердам; п’ять окремих мап із долученням Волині — Париж; також «Delineatio generalis camporum desertorum vulgo Ukraina cum adiacentibus provinciis bono publico erecta» — Ґданськ, 1651 p.; «Tractus Borysthenis vulgo Dnieper et Neipor dicti a Kiovia usque ad Bouzin» — п’ять мап, кожна в двох частинах. Декотрі з назв подано по-польському, але багато — саме в їхній українській формі, дарма що в чудернацькому французькому записі. Інколи українські форми топонімів трапляються й у давніших мапах, накреслених іншими авторами, наприклад «Regni Poloniae et ducatus Lithuaniae [...] descriptia [ ...j» Йоганна де Рама та «Regnum Hungariae cum partis subiectis et dependentibus» (обидві — бл. 1630 p.).

 

12. Канцелярські акти, грамоти, судові книги. Приблизно ще два десятиріччя по Люблинській унії традиційної руської канцелярської мови й надалі уживано в офіційному діловодстві, наприклад у житомирських ратушних книгах (1582-1584 рр.), а також у приватних документах, наприклад у заповіті Василя Загоровського (Володимир-Волинський, 1577 р.). Однак потім у цих функціях її заступили польщизна та латина. Українська мова з більш або менш помітним церковнослов’янським забарвленням була в ужитку хіба що в приватних документах і найчастіше пов’язувалася зі справами Церкви. До них належать, наприклад, документи Люблинського братства при церкві св. Спаса (1551-1632 рр.), Львівського Успенського братства (1591-1650 рр.), Лубенського церковного братства (1622-1623 рр.) та ін.; по деяких селах, вочевидь через брак писарів, обізнаних із латинською чи польською мовами, теж писано по-українськи. За приклад можуть правити акти з села Одрехови, що на південний захід від Сянока (1549-1648,1682-1691 рр.). В основному схожа ситуація спостерігалася й на Закарпатті. Більшість документів складено латинською або угорською мовами; часом уживано й української, але у справах церковних перевага надавалася, як правило, українській редакції церковнослов’янської мови; дуже часто документи такого ґатунку записувано на берегах церковних книг, надто коли йшлося про дарчі записи. Кількість цих пам’яток не є така вже мала, хоча порівняно із загальним потоком латинської та угорської документації вони лишаються поодинокими прикладами. Можна згадати такі пам’ятки, як грамоту 1606-1607 рр. із Фольварка (на північ від Кежмарка), судові записи 1666 р. зі Зборова (на північ від Бардієва), дарчий напис у Ялинківській Тріоді (на північ від Бардієва), обіжник, складений 1713 р. священиком Петром Олуховським з Тварожця (на північний захід від Бардієва), діловодство Заріцького (на північний захід від Хуста) та Имстичівського (на північ від Хуста) монастирів (першого за 1685-1715 рр., другого за 1654-1720 рр.),атакож Мукачівської єпархії тощо. У Молдавії традиція канцелярського мововжитку дотривала до середини XVII ст., але число документів, що складалися по-румунськи, дедалі зростало, й головне — після перенесення столиці до Яс доплив руських писарів припинився, а під пером писарів-румунів мова скам’яніла й зазнала щонайхимерніших перекручень. Як наслідок, їхня джерельна вартість для історичної фонології української мови майже дорівнює нулеві. У цьому випадку можна говорити хіба що про поодинокі українізми, які, до того ж, практично не віддзеркалюють новіших процесів, що відбувалися в українській мові.

Із формуванням гетьманської держави українська мова стала в ній офіційною, й діловодство урядових та полкових установ налічує тисячі документів. Так само українською мовою вели свої записи органи міського самоврядування та суди, хоча лише мізерна частина цього матеріалу потрапила в науковий обіг і величезну його частину не описано навіть поверхово. Відносно повно відомі, для прикладу, актова книга Миргородської ратуші (1650-1725 рр.), Лохвицькі ратушні книги (1653-1712 рр.), Кролевецька ратушна книга (1655-1748 рр.), Остерські актові книги (1656-1668 рр.), актові книги Полтавського міського уряду (1664-1680 рр.), Стародубські актові книги (1664-1673 рр.) та Пирятинські ратушні книги (1683-1740 рр.). Переяславський полк представлено документами з родинного архіву Судим (XVII-XVIII ст.). Високий ступінь унормування цієї мови як набору готових кліше засвідчується появою т. зв. листовень, тобто збірок узірцевих листів, упорядкованих за конкретними типовими ситуаціями. За приклад може правити листовня 1712 р. (насправді складена приблизно за період з 1680 по 1712 р.), що її авторами є священик Данило Гирман та його син (?) Мосій. Вона поділяється на дві частини: зразки з церковнослов’янським забарвленням, призначені для вжитку в церковних справах (№№ 44-45), та світські, вільні від цієї тенденції (№№ 1-43).

Переписи людності (люстрації, урбарії, списки рекрутів) різних українських земель, окрім численних українських імен, містять часом і уривки українських текстів. Найліпше знані є люстрації Волині, Поділля та "України" 1615-1636 рр., урбарії та списки рекрутів із Шариша та Земплина (особливо земплинський за 1696 р.).

 

13. Монети та печатки. Написи. Гроші на Україні за середньоукраїнської доби не карбувалися, можливо за винятком підробки монет Яна Казимира вартістю 1½ гроша гетьманом Петром Дорошенком у Лисяиці протягом 1669-1673 рр. (з датою 1662 р.). Печатки до 1648 р. частіше мали латинський текст, але на Січі та Гетьманщині відбулося відродження української печатки. На іконах написи здебільшого виконувалися церковнослов’янською мовою, але з досить численними місцевими мовними особливостями.

 

14. Щоденники та приватні листи. «Діаріушъ» берестейця Афанасія Филиповича принаймні в одній копії (1646 р.) однозначно віддзеркалює риси місцевого різновиду української мови. Приватного характеру нотатки, зроблені якимось священиком із Полтавщини, містяться на берегах книжки І. Ґізеля «Миръ съ Богомъ человЂку», видрукуваної 1669 р. Лист переяславського полковника Андрія Романенка, датований 1649 р., заповіт Стефана Уса з Холма (1648 р.) та заповіт Івана Берла (1717 р.), а також листи козелецького полковника Константія Солонини (1688 р.) стоять десь посередині між приватними та офіційними документами. Листи Теодосія Чернігівського (1688—1695 рр.) наближаються до офіційно-ділової мови. Любовні листи гетьмана Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни, написані близько 1708 р., що збереглися в копії зробленій писарем-росіянином, являють собою унікальний зразок приватного (до того ж інтимного) листування.

 

15. Оповідки. Вигадані оповідки викликали зневагу з боку тогочасної освіченої еліти, але серед пересічних читачів вони були популярні. Такого ґатунку твори не виходили друком. Єдиний виняток становить повість про Варлаама та Йоасафа, що її 1637 р. видано в Кутеїні (Білорусь), хоча мовою вона наближається до української («Гісторія албо правдивое вьшисанїе [...] о житїи святыхъ преподобныхъ отецъ <

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти