ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПИСЕМНА МОВА ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДАНИХ ПРО ФОНОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

Типова для середньоукраїнського періоду диглосія в літературному мововжитку зберігалася на підпольській Україні протягом цілого XVIII ст. — альтернативу становили Мелетієва редакція церковнослов’янської мови та прóстая мова (остання — з відчутною польською домішкою). Вона поширилася також і на Закарпаття, особливо після 1772 р., коли Галичина та Закарпаття опинилися в межах тієї самої держави — Австро-Угорщини. (Коли австрійський уряд 1774 р. заснував у Відні греко-католицьку духовну семінарію «Барбареум», у ній були передбачені квоти для обох реґіонів). Проте ще й до першого поділу Польщі підпольська та підугорська частини України були об’єднані тим, що обидві вони пристали на церковну унію з Римом (1646 p. — Закарпаття; 1697-1700 рр. — Львів). Сподіваючись, що поява греко-католицької Церкви зведе нанівець таку національну тверджу, як українська православна Церква, поляки спершу її підтримували, проте в дійсності вона дуже швидко стала охоронцем літературних і мовних традицій, плеканих на початку XVII ст. саме православним духівництвом.

Одначе різниця між станом обох різновидів літературної мови на землях, що перебували у XVIII ст. під польською, а відтак під австро-угорською зверхністю, та тим станом, який вони мали на Гетьманщині протягом середньоукраїнського періоду в вузькому розумінні цього терміна, була вельми істотна. За умов дедалі виразнішого економічного та політичного розпаду Речі Посполитої стан Української Церкви та школи був далеко не блискучий. На підпольських теренах не було вже таких культурних осередків, як давнє Львівське Успенське братство, Києво-Печерська Лавра чи Києво-Могилянська академія. Освіта й друкарська справа дуже підупали, а отже знизився й літературний та мовний рівень видань — навіть за часів, коли письменство тішилося певною увагою, скажімо, з боку львівського митрополита Варлаама Шептицького (1710-1715 рр.) чи мукачівського та ужгородського єпископа Андрія Бачинського (1772—1809 рр.). Нові культурні осередки, Львівська й Мукачівська єпархії та Почаївський василіянський монастир, своїм культурним і зокрема літературним потенціалом поступалися Києву та Львову середньоукраїнської доби strictu sensu, й обидва різновиди літературної мови мало коли витримувалися в чистоті, за винятком хіба що канонічних релігійних текстів. Відбувалося взаємопроникнення церковнослов’янської мови в її українській редакції та простої мови, причому перша, як правило, мала перевагу. Те саме стосується численних рукописних збірок, що містили повчальні тексти, житія святих та іншу релігійну лектуру. Хоча їхнє існування в добу друкарства здається анахронізмом, такі збірки є типовим явищем для тогочасної підпольської та підугорської України. Аналогічна суміш церковнослов’янської мови в її Мелетієвому варіанті та простої мови притаманна й тим небагатьом нерелігійним художнім творам, що набули поширення, наприклад «Александрії», відомій у кількох рукописних копіях XVIII ст.

Інша ситуація склалася на підросійській Україні, тобто колишній Гетьманщині, Слобожанщині та Запорожжі, що до них долучилися новозаселені південні степові території. Мелетіївську традицію в церковній службі та богослужбових книгах тут перервано волюнтаристськими заходами російського уряду. Чернігівську друкарню 1721 р. закрито з наміром передати її устаткування до Москви; Київській (а пізніше — в 1743-1786 рр. — так само Чернігівській) заборонено друкувати будь-що, крім канонічних церковних книг. Ці останні мусили взоруватися на російських виданнях, задля чого низкою указів Петра І та ухвал Синоду (1720, 1721, 1727, 1728, 1766, 1772, 1775, 1786 рр.) запроваджено мовну цензуру; в церковній службі за митрополита Самуїла Миславського заведено великоросійську вимову.

Трохи довше Мелетіїв варіант церковнослов’янської мови тримався в поезії та шкільній драмі, що їх плекано насамперед у Києво-Могилянській академії, а також у колеґіумах, створених на її взірець у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.), хочай у цих жанрах почали з’являтися риси російської редакції церковнослов’янської мови. Втім, шкільні драми востаннє написано й зіграно бл. 1754 р., й майже рівночасно вийшла з моди та відмерла традиційна барокова поезія.

Поза літургійним ужитком місце церковнослов’янської мови посіла російська. У судочинстві та врядуванні російська адміністрація запровадила її "явочним порядком" (наприклад, кодекс 1743 р. — «Права, по которым судится малороссийский народ»). Крім того, вищі верстви пристали на її вжиток у таких світських сферах, як наука чи історія, що можна проілюструвати літописами П. Симоновського (1765 р.), В. Рубана (1777 р.) та ін. (вивершенням цієї практики була анонімна «Исторія Русовъ» поч. XIX ст.). Навіть приватні щоденники тих часів, що їх вели, для прикладу, Я. Маркович (1718-1768 рр.) чи М. Ханенко (1727-1753 рр.), хоч і рясніють українізмами, але писані російською мовою. До дедалі ширшого вжитку російської мови замість церковнослов’янської поза церковною службою спонукала потреба знати її для просування вгору суспільними щаблями, а також брак чисто світської традиції застосування церковнослов’янської мови, однак головне — ґрунт для цього був підготований виробленим на Україні ще в XVII ст. уявленням про диглосію як нормальну ситуацію для літературної мови. У переходових світсько-релігійних жанрах уживалася мішанка церковнослов’янської та російської мов (останньої — з українізмами), характерна для цілого XVIII ст. (за приклад можуть правити теологічно забарвлені філософські твори Г. Сковороди, писані в 1758-1791 рр.).

У випадку прóстої мови традиція на позір перетривала краще, але в дійсності зміни були настільки істотні, що тяглість збереглася лише на незначну міру. По-перше, зменшилася кількість жанрів, у яких її вживано. Фактично, у XVIII ст. їх лишилося тільки два: з одного боку, це сатира та гумор у вигляді діалогу (традиція інтерлюдій) чи оповіді, з другого — пісня. Проте більшу вагу має та обставина, що простая мова втратила свій загальноукраїнський характер, перетворившися на таку собі фіксацію говіркового мовлення, або східнополіського (наприклад, у Некрашевича), або південно-східного. У XVII ст. простая мова якщо й базувалася на якихось говірках, то на південно-західних. Однак до підросійської частини України зона поширення цих говірок у XVIII ст. не належала. Теоретично це могло призвести до повного розпаду простої мови на низку місцевих варіантів. На велику міру цьому перешкодила мовна єдність південно-східного наріччя, бо на всій величезній території від правобережжя Дніпра до Дінця й від Полтави до Кубані, Криму та Одеси, в ґрунті речі, говорили одним-єдиним діалектом. Саме ця діалектна єдність і запобігла розкладові та зникненню "нової" простої мови за часів, коли історичні умови легко могли були спричинити її остаточний занепад. За цих умов північне наріччя невдовзі стало непрестижним у писемному вжитку, а південно-східне, навпаки, набуло авторитету. Такій переоцінці сприяла поява в південно-східній діалектній зоні нових економічних і культурних центрів (Полтава, Харків, пізніше Одеса та ін.), а також один особливий тогочасний звичай: подорожі т. зв. мандрованих дяків, тобто студентів і представників нижчого духівництва, які під час вакацій чи по закінченні студій, шукавши зарібку, нових вражень та можливостей докласти свої знання, виступали в ролі пропаґаторів літературної традиції. Нарешті, пісні та сатиричні твори, як популярні жанри, за самою своєю природою легко переносилися з місця на місце.

Ця традиція мала в основному усний характер. Хоча пісні та сатиричні твори часто записувалися чи навіть друкувалися, існували вони передовсім усе-таки в усних переказах. З-поміж наявних публікацій більшість здійснено за межами України (наприклад, у збірках пісень, видрукуваних у Москві та Санкт-Петербурзі впереміш із тогочасними російськими піснями та в непевному з мовознавчого погляду відтворенні).

У цілому, простую мову, якщо дотримуватися цього окреслення, збережено як принцип, згідно з яким має існувати особливий різновид літературної мови, наближений до мови говірної й протиставлений мовам церковнослов’янській і російській, розташованим на вищому щаблі; однак її матеріальна будова була оновлена. Щоправда, на ділі дихотомія язык славенороскій / простая мова перетворилася на дихотомію російська мова/діалекти (насамперед південно-східні). Як уже зазначено, єдність простої мови в її варіанті, виробленому в XVIII ст., забезпечувалася скорше "природною" однорідністю базового для неї наріччя, ніж свідомим дотриманням норм із боку писальників (як це відбувалося з простою мовою XVII ст.).

Саме ця докорінно змінена простая мова, зведена до статусу писемного варіанту діалектного мовлення, з настанням епохи романтизму зазнала свого злету. Навіть попередники романтизму надзвичайно уважно ставилися до різних говірок та їх відносної вартості. Скажімо, північани Опанас Шафонський 1786 р. та Я. Маркович 1798 р., порівнюючи між собою північне та південно-східне наріччя, віддавали перевагу останньому — як "м’якшому" й менш "грубому". І. Котляревський, чия літературна діяльність розпочалася 1798 р., пишався своїм полтавським корінням. Г. Квітка, почавши писати 1833 р., наголосив на своєму харківському походженні навіть вибором псевдоніма Основ’яненко, утвореного від назви Основа (передмістя Харкова). Ініціатор романтичного руху О. Павловський, уродженець Путивля на півночі України, у своїй граматиці, виданій 1818 р., але написаній ще 1805 р., закликав надати перевагу південним говіркам полтавського типу, які мали лягти в основу новітньої української літератури. Ця програма зреалізувалася в творах Т. Шевченка, що перший з них датується 1838 р. Романтики усунули всі жанрові обмеження, і колишня літературна обробка діалектного мовлення, здійснювана з вельми обмеженою метою, піднеслася до статусу основи нової повномасштабної літературної мови, уґрунтованої в діалектах. Поширення цієї нової літературної мови, вживаної романтиками в усіх поетичних та прозових художніх жанрах, на сферу літературної критики та гуманітарних і точних наук, як і її проникнення на українські терени, підвладні Австро-Угорщині, були вже тільки справою часу. Всі ці процеси дійшли свого завершення десь у 60-х рр. XIX ст. Хоча ще досить довго кожен автор вносив у свої твори певне діалектне забарвлення, то було не питання принципу, а радше мимовільна данина надзвичайно несприятливим політичним обставинам, у яких мусила існувати й розвиватися українська літературна мова (насамперед, брак українського шкільництва будь-якого рівня на підросійській Україні; пізніше — спеціальні урядові ухвали проти прилюдного використання української мови, що з них найсумнішої слави зажили заборони 1863 та 1876 рр.).

Найважчим для сучасної української літературної мови виявилося опанування офіційно-ділової сфери. Зі скасуванням Гетьманщини вживана по її канцеляріях урядова мова була приречена на зникнення. У діловодстві офіційно припускалася лише російська мова. Щоправда, в межах громад традиція канцелярської мови Гетьманщини ще якось протрималася до середини 70-х рр. XVIII ст., хоча домішка русизмів у ній постійно зростала. Пізніше українська мова була повністю усунена з системи врядування на підросійській Україні аж до 1917 р. (за винятком кількох незначних спроб пояснення законів селянам 1861 р.); натомість на підавстрійській Україні закон передбачав можливості вжитку української мови в урядуванні, але використовувалися вони недостатньо.

Як джерело даних для історичної фонології, російські тексти, писані українцями, не мають великої вартості, хоча деякі звукові особливості все ж можна видобути з уживаних ними лексичних українізмів. Те, що лишилося від славенороского языка та простої мови (на українських землях під Австро-Угорщиною), як вони існували в XVII ст., можна використовувати з тими самими застереженнями та за допомогою тих самих методів, які мали чинність для їхніх аналогів попередньої (середньоукраїнської) доби. Нарешті, записи на основі діалектного мовлення містять велику силу даних, і ці дані, як правило, є досить певні, хоча треба, звичайно, зважати на ту обставину, що діалект, ужитий у письменстві, перестає бути чистим діалектом, а тому до цих записів проникають різні домішки, які зачіпають навіть фонетичний рівень.

Це останнє застереження не стосується записів діалектного мовлення, зроблених із науковою метою. Їхня певність обмежується лише ступенем вишколу та досвіду записувача. Однією з прикмет того часу було зростання зацікавленості говірками як такими, а трохи згодом — прагнення щонайточнішої їх фіксації. Перші згадки про діалекти та їхні найпомітніші особливості датуються 80-ми роками XVIII ст. Спроби адекватного опису українських говірок почалися, зокрема, завдяки Я. Головацькому (1849 р.) та О. Потебні (з 1866 р.) — спершу, звичайно, з багатьма прогалинами; а вже з 1872 р., насамперед заходами К. Михальчука, була поставлена мета зафіксувати й науково описати цілокупність українських говірок. За всіх попередніх часів про такі дані годі було й мріяти.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти