ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ГОЛОВНІШІ ПАМ’ЯТКИ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ

 

У цьому параграфі перелічуються лише пам’ятки, написані до початків романтизму — від першого романтичного маніфесту (що його містить «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського — 1818 р.) до перших плодів реалізації романтичної програми в книжках М. Костомарова-Галки («Сава Чалий», 1838 р.), А. Метлинського-Могили («Думки и пЂсни та шче де-шчо», 1839 р.) та Т. Шевченка («Кобзар», 1840 р.). Усі пізніші поетичні, прозові та наукові твори, а також періодичні видання являють собою невід’ємну частину літератури, писаної сучасною українською літературною мовою, а отже й немає потреби повторювати інформацію, яку можна легко знайти в історії літератури, історії журналістики та історіографії різних галузей науки.

Із жанрового погляду, XVIII ст. можна назвати добою відмирання багатьох типових для XVII ст. жанрів, які обслуговувалися двома літературними мовами: по черзі занепали та зникли церковне й богословське письменство, офіційно-ділова мова, шкільна драма, барокова поезія та літописання. На підпольській (пізніше підавстрійській) Україні цей процес мав повільніший перебіг і не завершився до кінця XVIII ст. Натомість на підросійській Україні він проходив інтенсивно, внаслідок чого єдиними жанрами, що збереглися, були сатира та лірична поезія. Саме вони стали тією основою, на якій за часів романтизму почався розвиток нової драматургії, сучасної поезії, художньої прози тощо.

Підупад письменства в широкому розумінні цього слова супроводжувався у XVIII ст. швидкою деґрадацією друкарства. На підросійській Україні дійшло до майже повного його застою. Поставлені в умови жорсткої цензури, що пильнувала за змістом і мовою видань, монастирські та єпархіальні друкарні фактично обмежили свою діяльність передруком російських книжок (богослужбових); у світській сфері кількість публікацій, якщо не рахувати урядових об’яв і постанов, практично дорівнювала нулеві. Показово, що коли настав час перших спроб видавати книжки українською мовою, вони, як правило, мусили друкуватися в Санкт-Петербурзі: «Енеїда» Котляревського, «Грамматика» Павловського, Гребінчин альманах «Ластівка» (1841 р.), Шевченків «Кобзар», перший український щомісячник «Основа» (1861-1862 рр.) тощо, — або в Москві (Квітчині «Малороссийские повести» — 1834 р.). Щойно із заснуванням перших університетів (Харківського — 1805 р., Київського — 1834 р.) з’явилися бодай обмежені можливості для друку поетичних і прозових художніх творів на території України. На підпольській Україні у XVIII ст., якщо поминути увагою кілька ефемерних друкарень із мізерним обсягом книжкової продукції, існували заледве три стабільні установи. З-поміж них друкарня Львівського братства (яка проіснувала до 1938 р.) мала офіційну монополію на видання літератури церковнослов’янською мовою в Польщі, але протягом XVIII ст. вона не продукувала майже нічого, крім богослужбових книг. Решта дві — то невелика друкарня в У(г)неві (існувала до 1770 р.) та більша в Почаєві (1735 -1799 рр.). З цієї останньої вийшло 79 книжок, друкованих кирилицею (проти 138 позицій польською та латинською мовами), й більшість із-посеред них — то знов-таки канонічні богослужбові тексти. Інколи українські книжки віддавано для друку до білоруського міста Супрасля (за приклад може правити церковнослов’янсько-польський «Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенский» 1723 p.). Перші закарпатські книжки українською мовою виходили друком у Трнаві на Словаччині (1698, 1699, 1727 рр.), а на місці друкарство (дрібне) започатковано 1754 р. Про бодай якусь видавничу діяльність на Буковині жодних відомостей немає.

З огляду на малу кількість друкованих книг та їхній специфічний характер, для історичної фонології української мови значно більшу вагу мають рукописні джерела — якою б парадоксальною ця ситуація не здавалася для XVIII ст.

Нижче подаються головніші пам’ятки розглядуваного періоду (приблизно з 1720 по 1818 р.), скласифіковані за жанрами:

 

1. Євангелії та Святе Письмо в цілому. На місце рукописних книжок прийшли друковані видання з унормованим і незмінним текстом, що ґрунтувався на російському синодальному варіанті церковнослов’янської мови. Для дослідження української мови вони не мають жодної вартості. У Карпатах протягом XVIII ст. ще й надалі переписувано та поширювано учительні Євангелії, які фактично являли собою радше збірки казань, ніж власне євангельські тексти. До них належать учительна Євангелія о. Петра з Колочави (Закарпаття, 1737 р.), учительна Євангелія П. Кузикевича з долученими до неї розмаїтими текстами релігійного характеру (околиця Дрогобича, сер. XVIII ст. — на основі учительної Євангелії, складеної 1619 р. К. Транквіліоном-Ставровецьким), а також аналогічні тексти з Нижніх Мирошівець (1759 р.), Волі Якубової (XVIII ст.)тощо. Всі вони лишаються неопублікованими, й описано їх дуже побіжно. Осібно стоїть апокрифічна «Євангелія Св. Томи», відома в кількох копіях XVIII ст.

 

2. Релігійні тексти: житія святих та біблійних персонажів, християнські легенди (часто апокрифічні) тощо, а також збірки таких творів, включно з казаннями. Переписування таких текстів було дуже поширене впродовж усього XVIII ст. та перших десятиріч XIX ст., головно в сільських районах по обидва боки Карпатських гір. Ці пам’ятки заведено позначати або за іменами перших власників, або за назвами місцевостей, де вони були знайдені. Більшість із них не опубліковано й навіть повністю не закаталогізовано. Нижче подається частковий перелік тих із них, з якими можна ознайомитися бодай в уривках: дві збірки з Літманови (на захід від Бардієва) поч. XVIII ст., збірка Я. Головацького поч. XVIII ст., збірка І. Дашовського з Гадинковець (Тернопілська обл.) 1736 р., дві збірки з Колочави 1737 та 1747 рр. (другу частково уклав Іоан Лугош), збірка Теодора Поповича з Тухлі поблизу Сколого 1751-1756 рр., збірка І. Прислопського з околиці Грибова 1760 р. (коментований Псалтир та пурґаторій св. Патріка). Також XVIII ст. (без ближчого окреслення) датуються рукописи Ст. Теслевцева з Дусина поблизу Берегова, Ст. Самборини (перша половина XVIII ст.) із західної частини Карпат, Г. Білявського, І. Яремецького-Білахевича з Покуття (після 1755 р.), Іспаський рукопис (Чернівецька обл.), Ужгородський рукопис (здебільшого казання), Калуський рукопис, Сокільський рукопис (Соколя поблизу Мостиськ) та ін. Ще 1778 р. закарпатський піп на ім’я Митро переписав «Зерцало богословія» Транквіліона-Ставровецького. У цих пам’ятках різною мірою змішано Мелетіїв варіант церковнослов’янської мови та простую мову. За межами цієї зони рукописні копії церковних і релігійних книг узагалі були рідкісним явищем. Якщо вони робилися (на підпольській Україні), то в них могли продовжуватися традиції XVII ст. До таких пам’яток належить Тріодь із Лисеївки (поблизу Вінниці).

 

3. Казання та повчальні твори. У Церкві, що перебувала під російською зверхністю, казання на велику міру втратили свою популярність. Таких текстів збереглося не дуже багато: наприклад, казання Й. Горленка (починаючи з 1743 р.), Г. Кониського (починаючи з 1755 р.) та деякі інші. У з’єдиненій Церкві на підпольській, а згодом на підавстрійській Україні цьому жанрові велося краще. Повчальні тексти включалися до учительних Євангелій та до багатьох збірок, що їх перелічено під пунктами 1-2. Деякі з цих творів вийшли друком: «Собраніе припадковъ краткоє й духовнымъ особомъ потребноє» митрополита Лева Кишки (Супрасль, 1722; У(г)нів, 1732), «Краткое припадковъ моралныхъ или нравных собрание» (видане з ініціативи Г. Бизантія — Трнава, 1727), «Богословія нравоучителная» (Почаїв, 1751), «СЂмя слова Божія на ни†сердецъ человЂческихъ сЂянного» (Почаїв, 1752), «НародовЂщаніе или слово къ народу кафолическому» (Почаїв, 1756 — і передруки 1768, 1778, 1856 рр.), «БесЂди парохіалнія на недЂли и нарочитій свята всего лЂта» (Почаїв, 1789 — церковнослов’янською мовою в її Мелетієвому варіанті; 1794 — у варіанті, ближчому до простої мови). З-поміж рукописів до місцевої говірної мови наближені «Поученія на євангеліє», переписані 1758 р. (з ориґіналу 1602 р.) у Няґові поблизу Меджилаборця в західній частині Закарпаття.

 

4. Літописи та історичні твори. Традиція писання місцевих літописів, які хиталися між Мелетієвим варіантом церковнослов’янської мови та народною говірною мовою, тривала на тій частині України, що перебувала під польською, а відтак під австро-угорською зверхністю. Ці пам’ятки є переважно досить невеликі за обсягом. До них належать: літопис, складений 1740 р. поблизу Львова; літопис Мотронинського монастиря під Чигирином (1749 р.); літопис, складений у Тисьменичанах поблизу Лисця (тепер Івано-Франківська обл. — 1749 р.); Городенківський літопис 1765 р.; літопис П. Свідзинського (1768 р.); літопис, складений 1770 р. у Поморянах; Перемиський літопис 1788 р.; літопис, складений 1791 р. поблизу Зборова Г. Гаванським; літопис, складений 1793 р. у Сатанові на Поділлі (фактично — неопублікований); літопис, складений 1818 р. в Гукливому (поблизу Воловця на Закарпатті) Михайлом Григаші.

На підросійській Україні цей жанр представлений скупо, хоча деякі монастирі (наприклад, Мгарський — 1775 р.) вели власні літописи; пор. також коротий світський літопис, складений 1725 р. у Чернігові. Натомість дістала поширення практика компілювання літописів, писаних російською мовою (принаймні за задумом) з більшим або меншим числом українізмів, які, щоправда, з часом траплялися дедалі рідше. Серед них можна назвати такі твори: «Краткое описаніе Малороссіи» (1734 р.), «ЛЂтописец или описаніе краткое знатнЂйших дЂйств и случаев, что в котором году дЂялося в УкраинЂ Малороссійской обЂих сторон ДнЂпра и кто именно когда гетманом был козацким» (1742 р. із доповненнями до 1783 р.; авторство приписується Я. Лизогубові), «ЛЂтописец, в русских и полских що ся сторонах дЂяло и якого року» (1750 р.), Сулимин літопис (1749 р.), Мовчанів літопис (1739 р.; з продовженнями Мазаракі до 1787 р.), «Хронологія високославних ясневельможних гетманов», написана ймовірно в Гадячому (1765 р.), «Краткое описаніе о козацком малороссійском народЂ» П. Симоновського (1765 р.), «Собраніе историческое» C. Лукомського (1770 p., Прилука), «Краткая лЂтопись Малыя Россіи» В. Рубана (1777 р.), «Краткое лЂтоизобразителное знаменитых и памяти достойных дЂйств и случаев описаніе» (1783 р.), «ЛЂтописное повЂствованіе о Малой Россіи и ее народЂ и казакахъ вообще» О. Ріґельмана (1786 р.), «ЛЂтописецъ Малыя Россіи» Ф. Туманського (1793 р.) та анонімна «Исторія Русовъ», написана, мабуть, бл. 1810 р. (в Новгороді-Сіверському?), яка стоїть осібно як зі стилістичного, так і з ідеологічного погляду.

 

5. Шкільна драма існувала в першій половині XVIII ст., плекана (як і шкільна поезія) в Києво-Могилянській академії, звідки її занесено в Сербію (до Карловаца) та в Росію (до Москви, Новгорода, Смоленська). Писано її в ґрунті речі церковнослов’янською мовою, що поступово трансформувалася від Мелетієвого варіанта до російського синодального. До найважливіших творів драматичного жанру належать: анонімна «Милость Божія Украину [...] свободившая» (1728 р.), «Образь страстей міра сего образомъ страждущаго Христа исправися» та «Трагедо-комедія изданная въ АкадемЂи Кіевскимъ iepoмонахомъ Сильвестромъ Ляскоронскимъ, учителемъ школи поетики» C. Ляскоронського (1728 р.), «Трагедія [...] о смерти [...] Уроша пятаго и о паденіи Сербского царства» (написана 1733 р. в Сербії М. Козачинським, перероблена І. Раїчем і опублікована 1798 р. в Будапешті), «Благоутробіе Марка Аврелия» (також твір М. Козачинського, написаний 1745 р.), «Комическое дЂйствіе» та «Властотворній образъ человЂколюбія Божія» М. Довгалевського (1736 і 1737 рр. відповідно), «Трагедокомедіа о награжденніи въ семъ свЂтЂ приїсканнихъ дЂлъ, мзды въ будущей жизни вЂчной [...]» В. Лащевського (1742 р. — з певним розмовним забарвленням, наданим церковнослов’янській мові), «Воскресеніе мертвыхъ [...] » Г. Кониського (1746 р. — з домішкою русизмів і українізмів), «Трагедокомедія нарицаемая Фотій» Г. Щербацького (1749 р.). У 60-х рр. XVIII ст. з’явилися твори, написані у формі діалогу, але не призначені для театральної сцени: київський «Диалог пастырей» (бл. 1760 р.) та «Разговоръ Великороссіи съ Малороссіею» С. Дівовича (1762 р.).

За приклад шкільної поезії може правити «Бранъ честнихъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертними» Й. Горленка (1737 р.) чи взірці панегіричних віршів, подані в поетиці М. Довгалевського (1736-1737 рр.); деякі фонетичні риси української мови зберігалися в сербській шкільній поезії XVIII — поч. XIX ст.

Літературна та мовна традиція Академії знайшла продовження також у пізніших копіях підручників, створених згідно з її навчальним планом, наприклад у риториці, що її скопійовано в Нямці на Буковині (XVIII ст.); пор. також датовану 1723 р. копію підручника М. Дилецького «Грамматика музикална».

 

6. Філософія. Церковнослов’янську мову в її російській редакції, сповнену численних українізмів та деяких просторічних російських форм, уживав у своїх філософських творах (писаних у 1766-1791 рр.) Г. Сковорода. Його поезії та байки ґрунтуються на тих самих ідеях і складені такою самою мовою.

 

7. Інтермедії, як складова частина шкільної драми, мусили б були зникнути разом із нею, тобто десь у середині XVIII ст. Проте вони все ще з’являлися в другій половині XVIII ст. Найцікавіші серед них вийшли з-під пера М. Довгалевського (1736-1737 рр.) та Г. Кониського (1747 р. і копія 1753 р.). До них ще можна долучити такі анонімні твори, як-от: «Интермедия на три персонЂ: баба, дЂдъ и чорть» (1719р., Тернівці поблизу Львова), інтермедія в збірці Іоанна Даниловича (1771-1776 рр.), «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопецъ» (1788 р., наявна в російській копії) та «Мужикъ зъ дочкою на торгъ иде» (друга половина XVIII ст.). Як і раніше, інтермедії тяжіють до поєднання різних діалектів і жарґонів, часто з пересадами. Цей напрям знайшов продовження в комічних діалогах І. Некрашевича (наприклад, у «Ярмарку», написаному до 1796 р.), в анонімному творі, складеному східнополіською говіркою, «Суплика або замысл на попа» (кін. XVIII ст.) та в п’єсах І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1818 р.) і «Москаль-чарівник» (1819 р.), де підкреслено вживається полтавська говірка. Відлуння цієї традиції можна добачити в стилістичних вправах польських і російських драматургів, які вкладали говірну українську мову в уста своїх українських персонажів, особливо козаків; за приклад можуть правити «Trzy gody» Ф. Князьніна (1783 р.) чи «Казакъ стихотворецъ» А. Шаховського (1812 р.).

 

8. Сатиричні та гумористичні вірші, як правило, були анонімні. Їх писали та розносили мандровані дяки, поширюючи традицію барокової поезії, в ґрунті речі релігійної за змістом і церковнослов’янської за мовою, на низьку тематику та діалектний мовний матеріал, внаслідок чого церковнослов’янізми перетворювалися радше на засіб створення комічного ефекту. Це обернення навспак барокової традиції з особливою ясністю оприявнюється в різдвяних і великодніх віршах, що мають легке пародійне забарвлення, але навіть і в сатирі віднаходиться те саме перелицьовання барокової традиції. У цьому сенсі гумористичні та сатиричні твори являють собою специфічне сполучення високої академічної традиції та сільського фольклору. Деякі вірші мають подільське діалектне підложжя («Отець Негребецький»), трохи більша кількість — поліське (наприклад, «Великодній сон», 1786 р.), але найчастіше вживано південно-східне наріччя. Стиль і мову, типові для кінця XVIII ст. та пізніших часів, використано при створенні довших гумористичних поем, що з-поміж них можна назвати такі: «Вакула Чмир» (її містить «Грамматика малороссійскаго нарЂчія», видана 1818 р. О. Павловським), «Енеїда» І. Котляревського (1798-1822 рр.) та численні спроби її наслідування, до яких належать «Полтава» Є. Гребінки (1831 р.), «Вечорниці» П. Кореницького (1841 р.), «Горпинида, чи Вхопленная Прозерпина» П. Білецького-Носенка (до 1856 р.) та ін.

 

9. Пісні та лірична поезія. У рукописах XVIII ст. широко представлені як релігійні, так і любовні вірші. Інколи їх записувано по одному або по декілька, але досить часто впорядковувалися цілі збірки пісень (наприклад, пісенник середини XVIII ст. з Вишного Тварожця, що на північ від Бардієва, чи збірка віршів різних поетів, скомпонована у Воронежі з 1788 по 1805 р.). За ввесь цей час друком вийшла лише одна збірка релігійних пісень — почаївський «Богогласник» (1790 або 1791 р.), що містив 247 пісенних текстів. Ця книжка набула популярності й кілька разів перевидавалася протягом XIX ст. (шосте видання — Холм, 1900). Хоча пісні мали багато локальних говіркових рис, їх переважно фіксовано в мовному втіленні, що його можна окреслити як фольклорне койне, наближене до південно-східного наріччя. На відміну від інтермедій, а також — частково — від сатиричних і розважальних пісень, вони були спрямовані не на відтворення локальних рис, а на певну мовну універсальність. Див. також розділ «Пісні» в поданій нижче вибраній бібліографії.

 

10. У карпатському реґіоні вироблена в XVII ст. традиція повістярства неперервно тривала впродовж цілого XVIII ст., і переписування повістей було вельми поширеною практикою. Наприклад, «Александрія» відома в копіях з Іллінець поблизу Коломиї (1726 р.), з Хутара поблизу Стрия (до 1743 р.), з Пістрялова поблизу Мукачева (1774 р.). Переписувалися у XVIII ст. також «Слово о индийском великом царствіи», «Исторія о пышном цесару ЕввинЂяшу», «Житіє о бражнику» тощо. То є лише відлуння традиції, що сформувалася у XVII ст. Писано ці твори простою мовою, застосованою з більшою чи меншою консеквентністю, проте мають вони й певне локальне діалектне забарвлення. Натомість нова проза, що постала на початку XIX ст., наподібнювала оповідь не вельми освіченого мовця й хибувала на надмірне захоплення діалектизмами, наближаючися цим скорше до традиції інтермедій, ніж до звичної прози. Під це окреслення підпадають перші спроби О. Павловського («Отрывокъ изъ исторіи нЂкотораго Малороссіянина», 1818 р.), П. Гулака-Артемовського (особливо «Писулька до того, котрий що Божого місяця українського гінця [...] розсилає», 1819 р.). Ця манера сягнула свого вивершення у творах Г. Квітки-Основ’яненка, починаючи з його «Салдацького патрета» (1833 р.) і «Марусі» (1834 р.).

 

11. Мова діловодства. Органи місцевого врядування на підросійській Україні дотримувалися традиційної канцелярійної мови, заведеної на Гетьманщині, впродовж усієї першої половини XVIII ст., хоча й перемережували її численними русизмами. Завдяки цьому перехід на російську мову як єдину офіційну відбувся ступнево. Він став очевидним, коли на підросійській Україні запроваджено новий адміністративний поділ (1782 р.). З-поміж провінційних документів XVIII ст. опубліковано та/або досліджено з погляду їхньої мови лише малу крихту. Серед них можна назвати ратушні книги м. Кролевця (до 1748 р.) та м. Погара (1722-1795 рр.), Глухівські цехові книги тощо.

Більша кількість опублікованих матеріалів лишилася по двох великих переписах (із-поміж трьох), здійснених на підросійській Україні. Йдеться про «Генеральное слЂдствіе о маетностяхъ» (1729-1730 рр.), Рум’янцівський опис 1765-1767 рр. та «Описаніе намЂстничествъ» (1779-1781 рр.). Щоправда, з мовного погляду вони є менш цінні для історичної фонології української мови, ніж місцеві документи.

На підпольській Україні використання "руської" мови в урядуванні було офіційно заборонене 1699 р. Проте фактично вона вийшла з ужитку ще раніше. Ступневе витіснення української мови з офіційно-ділової сфери як на підпольській, так і на підросійській Україні можна простежити, наче на поздовжному перетині, переходячи від давніших до пізніших документів у збірці «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.» за ред. І. Бутича та Ф. Шевченка (К, 1970), де охоплено період від 1717 до 1775 р.

На Закарпатті, де впродовж багатьох століть не було традиції вживання української мови у світському врядуванні, у 1771-1773 рр. здійснено унікальний експеримент. Т. зв. "урбар" (щось на кшталт перепису) 1771 р. передбачав дослівний запис угорськими писарями відомостей, отриманих від селян; натомість 1773 р. складено покажчик топонімів, «Lexicon universorum Regni Hungariae locorum populosorum», у якому назви поселень наводилися по-латині, по-угорськи, по-німецьки та по-слов’янськи (ці останні, коли йшлося про українські місцевості, подавано по-українськи). В обох цих пам’ятках є деякі перекручення, пов’язані з тим, що чужинці записували почуте згідно з власним сприйняттям, але в цілому їхні дані є досить певні. (Деякі риси місцевих говірок віддзеркалено й у попередніх переписах, приміром у т. зв. Вранівському "інвентарі" 1755-1756 рр. Проте цей прецедент так і не знайшов продовження й не призвів до формування місцевої української офіційно-ділової мови. Щоправда, Церква не зрезиґнувала з заведеного звичаю вживати українську редакцію церковнослов’янської мови з елементами місцевих говірок. Це можна спостерігати, наприклад, у збірці (копій) листів мукачівського єпископа Івана Брадача (1768 р.), а також у грамотах, виданих чи отриманих монастирями в Имстичеві (до 1787 р.) та в Заріччі (до 1760 р.).

 

12. Література практичного призначення. У Почаєві у XVIII ст. видрукувано дві книжки, які містили поради у справах буденного життя. То є «ПолЂтика свЂцкая» (1770 p.; передрукована 1790 p. у Львові як додаток до букваря), що являла собою науку ґречності, та «КнижицА длА господарства» (1778 р.). Того ж напряму дотримувався й Н. θеодорович (М. Федорович) з Михайловець (на північний захід від Ужгорода), компонувавши схожу за змістом, але ближчу до діалектної мови книжку «Помощникъ у домувст†и между людьми» (1791 р.). Всі вони продовжують традицію простої мови, вироблену в XVII ст. Існували також рукописні лікарські порадники, що з них цікавою мішанкою традиційної простої мови з російською вирізняється текст, скомпонований 1776 р. на Ромешцині. Підручник М. Дилецького «Грамматика музикална» (1723 р.) являє собою українську переробку ориґінального тексту 1677 р. (імовірно білоруського). Він присвячений теорії музики.

 

13. Словники та граматики. В оперті на традицію, започатковану П. Бериндою, складено «Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенский», виданий 1722 р. у Супраслі (й перевиданий 1751, 1756, 1804 рр.), де подаються польські відповідники церковнослов’янських слів. Ще виразніший вторинний характер мають два рукописні словники, скомпоновані Б. Зарудницьким: перший, «Лексикон сирЂч синонима» (1745 р.) — то обернення церковнослов’янсько-польського супрасльського «Лексикона» на польсько-церковнослов’янський; натомість другий, «От еврейского, греческаго и латинъскаго [...] тлъкования» (1747 р.), являє собою переробку словника імен власних, складеного тим-таки П. Бериндою. Обидва вони укладені у Варковичах поблизу Дубна й мають волинські діалектні риси. Крім того, словник Беринди послужив джерелом для церковнослов’янськопольського лексикону, долученого до почаївського видання «Богословія нравоучителная» (1751 і 1756 рр.). У неоприлюдненому "латинсько-слов’янському" словнику Івана Максимовича (1718-1724 рр.) перемішано між собою переклади, взяті зі Славинецького, розмовну лексику північноукраїнського наріччя та російські слова — як прояв специфічної "пансхіднослов’янської" позиції.

Десь із кінця XVIII ст. на підросійській Україні оприявнюється зацікавленість збиранням історичного та діалектного лексичного матеріалу. Приміром, Ф. Туманський, опублікувавши 1793 р. «ЛЂтописецъ Малыя Россіи», долучив до нього короткий глосарій на 333 слова; перші два видання «Енеїди» Котляревського були доповнені словничком, що налічував майже тисячу слів; «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» Павловського також містила словничок на 1131 слово. Взявши за основу останні два словнички, І. Войцехович уклав 1823 р. «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» на 1173 гасла. Значно більший за обсягом словник П. Білецького-Носенка залишився неопублікованим. Його перший варіант, закінчений до 1842 р., втрачено; натомість другий (1838-1843 рр.) зберігся. Досі не видано ще дві тогочасні лексикографічні спроби: «Словарь украинскаго нарЂчія», укладений бл. 1842 р. невідомим автором, та словник Д. Запари з Ізюма (1849 р.). Усі ці праці являють собою двомовні українсько-російські словники.

Граматику на підросійській Україні представлено заледве двома книжками, що мали на меті забезпечити краще опанування російської мови освіченими верствами українського суспільства; деякі особливості української мови в них віднотовувалися лише задля того, щоб певніше їх уникати. Йдеться про анонімні «Правила о произношеніи Россійскихъ буквъ [...] собранныя изъ Россійскихъ грамматикъ» (1772 р.) та «Краткія правила Россійскаго правописанія, изъ разныхъ грамматикъ выбранныя, и по свойству Украинскаго діалекта для употребленія Малороссіянамъ дополненныя въ Харько※ I. Переверзєва (1782 і 1787 рр.). Обидва твори видано в Москві. «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського, незважаючи на свою назву, містить у дійсності дуже короткий граматичний опис; одначе вона мала етапне значення, оскільки вперше описувала мову, а не припоручала її поправний ужиток (або правопис).

На Закарпатті з’явилася нова, досить вільна переробка граматики М. Смотрицького, позначена ліберальнішим ставленням до говірної мови. Назва цього твору, який залишився неопублікованим, — «Грамматика русская, сирЂчь правила извЂщателная и наставителная [...]». Склав її бл. 1788 р. Арсеній Косак з Буковця (на схід від Свидника). В іншому творі цього жанру, «Elementa puerilis institutionis in lingva latina, начало писменъ дЂтемъ къ наставлению на латинскомъ язикЂ», який з’явився за підтримки Михайла Мануїла Ольшавського й був виданий у Клужі (Коложварі) 1746 р., паралельно подавалися два тексти: латинський та церковнослов’янський в українській редакції.

 

14. Щоденники та листи. Ілля Турчиновський, типовий мандрований дяк, написав свою автобіографію (після 1718 р.) мішанкою Мелетієвого варіанту церковнослов’янської мови та простої мови, Й. Горленко — російською мовою з домішкою українізмів (1746 р.). Тогочасні щоденники української старшини на підросійських землях писано макаронічною українсько-російською мовою. За ілюстрацію можуть правити щоденники М. Ханенка (1722, 1727-1753 рр.) та Я. Маркевича (1717-1767 рр.). Дехто вживав для цього французьку мову (Павло Апостол, 1725—1727 рр.), польську мову (Пилип Орлик, 1720-1732 рр.) тощо. Офіційнішим тоном відзначався «Діаріушъ или Журнал», що його з перервами ведено в гетьманській канцелярії з 1722 по 1750 р.

В. Григорович-Барський описав свої мандри до близькосхідних православних святинь (1723-1747 рр.) церковнослов’янською мовою в її українській редакції; цю розповідь уперше оприлюднено 1778 р.

Із-поміж приватних листів XVIII ст. збережено й опубліковано небагато таких, які становлять інтерес для мовознавства: наприклад, листи Е. Граб’янки (1725 р.) та Е. Сахновської до їхніх чоловіків (1743-1744 рр.). Приватне листування старшини та шляхти здебільшого велося не українською мовою, а російською або французькою (див., наприклад, лист П. Мировича 1732 р. чи кореспонденцію родини Полетик до 1784 р.). Листи Сковороди здебільшого писані латиною. В. Григорович-Барський уживав для цього церковнослов’янську мову в українській редакції. Перехід з української мови на російську й далі на французьку можна побачити, зазнайомившися з листами, що їх різні особи писали родині Сулим (їх опублікував О. Лазаревський — КС 4,1882).

 

15. Записи іншими мовами. Перетворившися у XVIII ст. на російську та польську (пізніше австро-угорську) провінцію, Україна не надто привертала до себе увагу чужинецьких мандрівників. До того ж вони записували українські імена власні здебільшого в їхній офіційній, тобто неукраїнській формі. Це стосується таких творів, як «Исторія о козакахъ запорожскихъ» росіянина C. Мишецького (1740 р.) чи «Описаніе о Малой Россіи и УкраинЂ», складене (після 1773 р.) С. Зарульським, поляком на російській службі. Трохи більше даних можна засягти зі звіту Й. А. Ґюльденштедта про відбуті ним подорожі (СПб., 1791), хоча й він переважно подає топоніми в їхній російській формі.

 

 

ЗАМІСТЬ ПІДСУМКІВ.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти