ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ В ПІВДЕННО-ЗАXIДНОМУ НАРІЧЧІ. ЗАГАЛЬНІ ЗАВВАГИ. ПРИКАРПАТСЬКА ДІАЛЕКТНА ЗОНА

Загрузка...

 

Найприкметніші спільні риси південно-західних говірок (якими вони різняться від північних) перелічено в 62.2. Південно-західне наріччя відзначається своєю внутрішньою диференційованістю й поділяється щонайменше на дев’ять діалектних підгруп (щодо їхніх назв і меж — див. 1.4). Про час формування цих підгруп є тільки скупі відомості. У наукових дискусіях цю проблему часто пов’язують із часом заселення тієї чи тієї території, стосовно чого історики в деяких випадках (Лемківщина, Закарпаття, Гуцульщина) мають дуже відмінні погляди, діапазон яких сягає від доісторичної доби до пізнього Середньовіччя. Мовознавець не годен відповісти на питання про час заселення за допомогою методів історичної фонології, хоча й може сприяти його розв’язанню, досліджуючи хронологію появи найдавніших діалектних особливостей, тобто проблему постання діалектів, що зазвичай не може бути ототожнене з заселенням території. У південно-західному наріччі можна виділити відносно невелику й чітко окреслену карпатську групу (зона поширення цих говірок розташована вздовж гір), і більшу за розміром, але менш чітко виокремлену групу говірок, поширених на північ (а точніше на північний схід) від Карпат. На її позначення вживатиметься умовне окреслення "прикарпатська група".

Прикарпатська група складається з чотирьох головніших говіркових груп (щодо географічних меж їхнього поширення — див. 1.4):

1. Волинська діалектна група (територіально вона зовсім не збігається з теперішньою Волинською областю) є досить різнорідна. Її історичним ядром була Західна Волинь, тобто терени, розташовані на південний захід від приблизної лінії Локачі (західніше від Луцька) — Вінниця. Типовими для цієї зони рисами є чергування о з і, реалізація ненаголошеного ояк u, збереження м’якості середньопіднебіних та с’, ствердіння r’, знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухими, заміна уна ів закінченнях "м’якої" відміни (тип na zemlí) та дат. одн. на -ovi (sýnovi), брак подвоєння на місці давніх сполук C +j (hrúd’a’груддя’), наявність протетичного vперед u- (vúlус’а) й найчастіше hперед о- (voráty ~ horáty ’орати’), а також — найбільш несподівано — пониження артикуляції наголошеного е до æ або a (trába ’треба’) й наголошеного у до е (réba ’риба’).

З-поміж усіх цих рис лише останні дві >æ~ á, ý > é)та збереження м’якості середньопіднебінних не віднаходяться так само й у сусідніх говірках. Установити час зазначених переходів у системі вокалізму нелегко. Вони вже напевне були доконаним фактом у XVII ст., але могли статися й раніше, ще в XV ст. (див. 40.14). Ствердіння середньопіднебінних в інших діалектах відбулося в XV-XVI ст. (див. 42.4). Укання мусило прийти з півдня в XVI ст., а знеголошення дзвінких приголосних — у XV ст. Якщо брати вживання протетичного hперед о-, відоме з XVI ст., то Волинь становить осереддя великої зони, що сягає від Ясельди до Поділля й далі на південний схід (див. 34.5); коли ж ідеться про чергування оз і, яке поширилося в XVI-XVII ст., вона утворює ніби місток між наддністрянськими говірками та новопосталим на той час південно-східним наріччям. Ствердіння r’, розпочавшися на Волині в XV ст., трохи згодом перейшло звідти в наддністрянські говірки (див. 49.1). Цій зміні могли посприяти контакти з середньополіськими говірками, де звук r’ був ствердів ще в XI ст.

З поданої вище стислої характеристики випливає, що "волинські" говірки з історичного погляду радше мають трактуватися як передатна ланка в поширенні інновацій з південного заходу (наддністрянські говірки) на схід і навпаки (а інколи й як місток між північно-західними та південно-східними теренами), але не як самостійна одиниця. Навіть коли якась інновація була започаткована на Волині, вона здебільшого поширювалася далі на південний захід або на південь, а часом і в обох цих напрямках. Це свідчить про важливу роль Волині в збереженні єдності української мови, іноді в тяжких історичних умовах, але водночас пояснює, чому самостійний волинський (чи бодай західноволинський) діалект так ніколи й не викшталтувався. Це можна показати такою схемою:

 

 

 

В овалі, який має символізувати Волинь, уміщені звукозміни, що їх центром і був цей реґіон. Значення літер: ho — протетичний h перед о-; æ— перехід е >æ~ а; е перехід у> e; Pd — м’які середньопіднебіні; ічергування о з і; ovi закінчення дат. одн. іменників чол. роду (замість -ovy); zemliзакінчення замість у в іменниках м’якої групи; r— ствердіння r’; uукання; знеголош. — знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухими. Цифри в дужках стосуються гаданого часу зміни, стрілки показують напрямок поширення.

Прикметно, що до XV ст. годі виокремити якісь риси, притаманні волинським говіркам 5.

 

 

5 У мовознавчій літературі цим терміном часто окреслюються північноволинські говірки, тобто фактично середню- або західнополіські.

 

 

Найімовірніше, такої діалектної одиниці зовсім не було, хоча не виключено, що вона таки була існувала, але її характерні риси вигубилися внаслідок міґрацій людності в XIV-XV ст. Можливо, деякі давньоволинські риси містять архаїчний шар характерних південноукраїнських особливостей, і досі присутніх у західнополіських говірках (див. 62.3), адже більшість переселенців прийшли туди саме з Волині.

Східна Волинь не відрізняється якимись власними рисами, цікавими з погляду історії мови. То є зона змішаних говірок, у яких сполучаються між собою риси західноволинські, подільські, східноукраїнські та (до певної міри) поліські.

 

2. Подільські говірки теж належать до переходових. Східну межу їх поширення ледве чи можна визначити — настільки непомітно нагромаджуються в них південно-східні риси. Наприклад, характерне для південно-західної частини Поділля знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова й особливо перед глухим чи властиві Західному Поділлю відмінювання всіх прикметників за "твердим" зразком, збереження закінчення в парадигмі відмінювання іменників "м’якої" групи та закінчення -ovyв дат. одн. іменників чол. роду, ствердіння r’ та c’ тощо — то все є особливості, які виступають дедалі рідше і зрештою зникають, що ближчою стає східна межа цього реґіону. Через Поділля, мабуть, потрапили на схід такі риси, як укання та нерозрізнення ненаголошених ета у.З-поміж власне подільських інновацій найбільше привертає до себе увагу асиміляція jдо попереднього m (mn’áso) та повсюдне вживання l’ замість j після решти губних (zdoróvl’a). Жодна з подільських мовних особливостей не віднаходиться раніше, ніж у XVI ст. Якщо навіть перед тим була існувала якась подільська діалектна окремішність, то вона була зведена нанівець міґраціями людності через плюндрування краю татарами (наприклад, 1672 р.). Одначе подоляки відіграли важливу роль у залюдненні Східної України (говірки поблизу Полтави ще й досі зберігають деякі подільські прикмети), а отже не виключено, що деякі риси, трактовані сьогодні як південно-східні (та перебрані літературною українською мовою), виникли на Поділлі або поширилися на схід через подільські терени. При цій нагоді можна згадати такі важливі прикмети південно-східного наріччя та літературної української мови, як чергування о з і, непом’якшення зубних приголосних перед і, що чергується з о, а також нерозрізнення ета ув ненаголошеній позиції. Питання про те, чи т. зв. південно-східні риси на Східному Поділлі запозичені зі сходу, чи, навпаки, потрапили далі на схід саме з цієї частини Поділля, дотепер іще лишається відкритим.

 

3. Оскільки Наддністрянщина, на відміну від Волині чи Поділля, зберегла неперервність заселення, в цій діалектній зоні спостерігається тяглість мовної еволюції від самих часів формування української мови. За ранньосередньоукраїнської доби, коли основна частина українських земель була поділена між Литвою та Польщею, ці терени відіграли ключову роль у ширенні інновацій на північ (у надсянські говірки) та на південь (у буковинсько-покутські говірки) в межах підпольської (та підмолдавської) України. Серед цих інновацій можна назвати реалізацію ненаголошеного ояк uта ненаголошеного еяк у, перехід а > епісля м’яких приголосних (l’ek ’ляк’; у ненаголошених складах артикуляція цього звука відтоді змістилася вгору та вперед, і він перетворився на у або і : l’ikáty ’лякати’), знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухими тощо — й усі перелічені зміни відбулися в цій зоні ще в XIV ст. Пізніше, після знесення литовсько-польського кордону, частина носіїв цих говірок узяли участь у заселенні Східної України, а отже й у формуванні південно-східного наріччя.

Існування цієї діалектної одиниці простежується від кінця XIII ст. На додачу до архаїчних рис, перелічених у попередньому уступі, слід узяти до уваги ще й пом’якшення велярних перед у(що тепер вони реалізуються як k’e, h’e, х’е або як k’i, h’i, х’і) та протетичний vперед о- та u-.

Серед інновацій XVI-XVII ст. можна назвати сильну (дорсальну) палаталізацію s’, z’і с’, які перейшли у ś, ź i ć, а також перетворення t’і d’ на k’i g’;ствердіння r’ (у більшості місцевостей); приподібнення едоі, якщо той іде в наступному складі (v’iśíl’e ’весілля’), та а до w у позиції перед цим останнім (prówda ’правда’); огублення l у позиції перед приголосним (horíwka ’горілка’); скорочення подвоєних м’яких приголосних (žyt’é ~ žyk’é ’життя’); у багатьох місцевостях перехід усіх прикметників до твердої відміни тощо. Одначе на схід ці риси не поширилися. Вони не вийшли за межі Наддністрянщини або поділялися хіба що деякими іншими південно-західними говірками. (Частково вони були спільні з карпатськими говірками, що є геть нетиповим явищем для ранньосередньоукраїнської доби).

 

4. Надсянські говірки (після 1945 р. розпорошені, за винятком кількох сіл на східному березі Сяну) були відкриті для польських впливів. Одначе ті їхні первісні риси, які перетривали, свідчать про тяглий розвиток принаймні з давньоукраїнської доби. Досить показовим у цьому плані є збережене розрізнення у та і (що перед ним не пом’якшується приголосний: dym проти dívo ’диво’), яке в суміжних говірках, розташованих на схід і на південь від надсянської зони, зникло щонайпізніше в XIII ст. (див. 28.3). Поза тим, у надсянських говірках є інновації, датовані XIII-XIV ст.: заміна сполук ky, hy, ху сполуками k’i, h’i, x’i (а відтак — під наголосом — сполуками k’e, h’e, х’е), реалізація ненаголошеного еяк і(що перед ним не пом’якшується приголосний) та ненаголошеного ояк u, а також, у центральній частині цієї діалектної зони, перехід а > е після м’яких приголосних, — але всі вони є спільні з наддністрянськими говірками. Інші спільні особливості надсянських і наддністрянських говірок датуються XVI-XVII ст.: це огублення l із перетворенням його на wу позиції перед приголосним та наприкінці слова (horíwka); асиміляції типу viśíl’e;приподібнення адо наступного w (prówda),вживання протетичного hперед о-(поряд із протетичним v); вимова jзамість l’ у дієслівних формах на кшталт robju ’роблю’; ствердіння -с’ (а також -s’) тощо. Натомість відрізняються надсянські говірки від наддністрянських такими рисами, як звуження артикуляції наголошеного е (ne·bu ’небо’), уживанням ’uяк рефлекса е, якщо далі первісно йшов склад зі слабким ъ(n’us’ніс’ чол. рід мин. часу — при тому, що альтернатом овиступає i!), збереження двоскладових закінчень прикметників на кшталт maloji ’мале’ сер. рід одн., стягнення типу pytáš ’питаєш’ (пор. 53.8) та веляризація v i f у прийменниках та префіксах (вони перетворюються — відповідно — на hі x). Оскільки деякі з цих специфічних характеристик є спільні з лемківськими говірками, надсянські говірки можна розглядати як переходові від наддністрянських до лемківських, а отже й до карпатської підгрупи говірок південно-західного наріччя в цілому. Проте спорідненість має тут неоднакову природу: якщо між надсянськими та наддністрянськими говірками існують стосунки сестринства, то лемківські говірки відносно надсянських є радше дочірні (див. нижче 62.5).

Підсумовуючи, можна ствердити, що група прикарпатських говірок є доволі різнорідна. Існування наддністрянських і надсянських говірок простежується ще з давньоукраїнської доби, а волинських і подільських — принаймні з ранньосередньоукраїнської. Якщо в першій парі говірок мали місце численні власні інновації, то в другій таких було небагато, проте саме вони сполучали між собою східні та західні землі України. Назву південно-західних може з повним правом носити лише перша пара, натомість другу відносять до південно-західного наріччя тільки тому, що ці говірки не є ні північні, ні південно-східні.

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти