ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО КОТЕРИТОРІАЛЬНИХ МОВ

 

Було багато носіїв чужих мов, що компактно селилися на Україні: наприклад, половці за давньоукраїнських часів, німці та вірмени (по містах) за ранньосередньоукраїнської доби, невеличкі циганські табори почали мандрувати Україною в XVI ст., пізніше (надто у XVIII — на початку XIX ст.) постали чеські, сербські, болгарські села. Проте ці групи були занадто ізольовані або ж розчинялися в місцевому (українському) мовному оточенні занадто швидко, щоб справити який-небудь вплив чи взяти яку-небудь участь у фонологічній еволюції української мови, хоча їхні пам’ятки подеколи містять вартісні дані, що віддзеркалюють її тогочасний стан. Інакшим було становище поляків, що в різні часи, починаючи з XIVст. і закінчуючи серединою XX ст., осідали по українських містах і селах, а також росіян, чия присутність відчувається з середини XVII ст. і дотепер. То були привілейовані верстви, для яких українська мова правила за субстрат. У деяких дрібницях вони вплинули на фонологічні процеси в українській мові, хоча й не спромоглися істотно змінити маґістральний напрям її еволюції (щодо польської мови див. 62.10, щодо російської 62.9 та 62.1г).

Єдина мова непанівної меншини, що впродовж кількох сторіч зберігала власну тотожність, уникнувши водночас ізоляції, — це ідиш. Ця мова, потрапивши на Україну наприкінці XIV ст., перетривала ще й до сьогодні. Протягом цього часу вона пройшла власну фонологічну еволюцію, внаслідок чого виник особливий південно-східний варіант ідишу, поширений на більшій частині України та в Молдавії, що протиставляється його північно-східному варіантові, вживаному в Литві, Латвії та Білорусі, центральному варіантові, вживаному в Польщі, на сході Угорщини та в Закарпатській області України, та західному варіантові, вживаному в західній частині Словаччини й Угорщини та на сході Австрії.

Південно-східний, а почасти також центральний і північно-східний варіанти ідишу відзначаються кількома важливими звукозмінами, що їм mutatis mutandis можна знайти паралелі в українській мові.

Декотрі з цих паралелей — то справді випадкові збіги (наприклад,е > е· > ів українській мові та ē > ів ідиші — див. 32.10), проте інші, вочевидь, віддзеркалюють реальні конвергентні процеси. До таких належать передовсім поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова в північноукраїнському наріччі та в північно-східному варіанті ідишу (див. 36.2), а також перехід и > і через проміжну стадію ь в південно-східному варіанті ідишу (див. 45.6). Як і в українській мові, у південно-східному варіанті ідишу викшталтувалася опозиція між ута i, не застосовувана в позиції після j та на початку слова (див. 52.10).

Ізоглоси цих звукозмін в українській мові та в ідиші зазвичай не збігаються, але почасти перетинаються. Ця розбіжність є особливо разючою, коли йдеться про поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова. Крім того, є відмінності в хронології, хоча вони ледве чи коли перевищують сотню років. Щоправда, жодна з цих двох відмінностей не повинна дивувати, беручи до уваги мобільність як української, так і жидівської людності вкупі з тією обставиною, що головні осередки внутріжидівського суспільного життя перебували не в тих містах, де українське населення становило б значну частку.

Збіжність між українською мовою та ідишем спостерігається й у дрібніших явищах. Приміром, поширення в ідиші афективного пом’якшення зубних (knáker ’велике цабе’ ~ афективний варіант kn’áker — Вайнрайх), поза сумнівом, було стимульоване слов’янським впливом, дуже ймовірно — українським.

 

ПІДСУМКОВИЙ ОГЛЯД

 

Як правило, звукозміни є результатом узаємодії різних чинників. Брак рівноваги в системі фонем, звукові припасування в межах мовленнєвих сеґментів, притаманна певному часові еволюційна інерція, прагнення до більшої прозорості та консеквентності в морфології, афективний ужиток, контакти з іншими мовами, особливо в умовах двомовності, та інші чинники, діючи спільно або протидіючи один одному, вкупі зумовлюють звукозміну та визначають її напрямок. У таких складних ситуаціях результати звукозмін теж бувають складні й зазвичай містять унутрішні суперечності. Спрощення на одному рівні призводить до ускладнення на іншому. Наприклад, перехід dj > дж (див. 3.8) уможливив спрощення в синтагматиці (один приголосний замість двох, збільшення кількості складів із найпростішою будовою C + V), але в парадиґматиці це призвело до появи нової фонеми /дж/. У більшості говірок завдяки її дальшому спрощенню й перетворенню на žце ускладнення було усунуте, але натомість зробилася менш прозорою система чергувань приголосних: відтоді звук žчергується як з d, так і з z, а отже й угадати його конкретний альтернант у кожному випадку стало неможливо. У висліді розщеплення еăна е та о після середньопіднебінних та j залежно від якості наступного голосного досягнуто чогось на кшталт двоскладової гармонії голосних, проте втрачено внутріскладову гармонію, поки середньопіднебінні зберігали свою м’якість. Суперечності всілякого ґатунку виринають у зв’язку практично з кожною звукозміною, і то є один з основних чинників невпинності фонологічної еволюції.

Наявність прогалини в системі фонем звичайно вможливлює звукозміну: зміщення котроїсь фонеми на вільне місце або постання нової фонеми. Перехід g > γ (>h) став можливим, оскільки в підсистемі велярних було вільним місце дзвінкого щілинного:

K — g

x

перетворюється на

k

х — γ (>h) (див. розділ 25).

По кількох століттях нова прогалина була заповнена завдяки відновленню g:

K — g

x — h (див. розділ 48).

За класичний приклад править також постання нового i на місці ě.Коли українська мова залишилася без успадкованого від праслов’янської звука і, що перейшов у звук у·, на це місце протягом якихось двох десятиріч пересунувся ě(див. розділ 32). Місця дзвінких відповідників č і с були заповнені на зламі XVI-XVII ст. завдяки запровадженню дж i дз (див. розділ 48).

Та все ж у кожному такому випадку свою роль відігравали й додаткові чинники, вочевидь доконечні для здійснення звукозміни. При спірантизації gто було спрощення чергувань велярних, тобто чинник морфонологічного ґатунку. При запровадженні g, а також дз i дж, — контакти з іншими мовами, що мали такі приголосні, та наплив запозичень із цими звуками. У випадку ě > і то було спрощення в синтагматиці: як перехід і > у·був почасти спричинений пристосуванням í до попереднього твердого приголосного, так само завдяки переходові е· > і голосний припасовано до попереднього м’якого приголосного. В обох випадках досягнуто чогось на кшталт внутріскладової гармонії.

Якщо прогалина в системі вимагала заповнення, то недостатня вчленованість фонеми (або її риси) в систему полегшувала її втрату. Саме так трапилося з фонемою у, що була постала на етапі виокремлення протоукраїнських діалектів із праслов’янської мови, а відтак, уже за давньоукраїнських часів, зникла внаслідок злиття з у·(< і) (див. розділ 28). М’якість середньопіднебінних, а в багатьох говірках і м’якість с’ була втрачена через її надлишковість — з огляду на брак твердих середньопіднебінних та с (див. розділи 42, 47). У випадку r’ та м’яких губних опозиція існувала, але оскільки її функціональне навантаження було мале, то вони таки поступово стверділи (див. розділи 12, 26, 38, 49). Як наслідок, опозиція за твердістю/м’якістю зосередилася в підгрупі зубних (до певної міри — за винятком с), де вона ще й зміцніла, поширившися на нові фонемно релевантні позиції (перед i — див. розділ 45; перед одив. 51.6; перед ета удив. розділ 52), а в деяких говірках і під фонетичним оглядом — завдяки переходові до дорсальної палаталізації (s’, z’ > ś, ź; t’, d’ > k’, g’ див. розділ 55).

Якщо кинути загальний погляд на еволюцію мови впродовж століть, виявиться, що втрата фонем траплялася частіше, ніж запровадження нових фонем. Лише чотири нові фонеми втрималися в мовній системі: g, дз, дж i "f" (фактично [x w]), і навіть вони не ввійшли до неї як слід. Дві інші фонеми, що постали за давньоукраїнської доби, е· та о·, пройшовши крізь низку звукозмін, у кінцевому підсумку злилися з і (див. розділи 21, 32, 33, 45), тобто фонемою, що вже мала своє місце в системі вокалізму. Як щойно згадувалося, ута ізлилися в у, а про давніше (протоукраїнське) скорочення набору голосних внаслідок утрати розрізнення за тоном і часокількістю та деназалізації носових голосних (див. 7.8) зайве й казати. Отож, мавши колись набір голосних фонем, що сягав 29 одиниць, українська мова дійшла до стадії, коли вона їх має 6, і притому існує тенденція скоротити їх кількість до 5 оберненням уна алофон і(див. розділ 59). У системі консонантизму зменшення числа фонем не було аж таке радикальне; проте, як зазначалося вище, м’які губні та r’ все-таки відпали, тобто кількість приголосних стала меншою на 5 одиниць.

За таке обтинання набору фонем довелося розплачуватися складною системою чергувань приголосних і голосних, що багато які з них є непередбачувані й частково закріплені за певними лексемами, як-от: о : Ø, е : Ø (див. розділ 17), і : Ø, и : Ø(див. розділ 19), о: і, е : і, о : у, а в системі консонантизму — чергування велярних із середньопіднебінними та зубними, дзвінких із глухими, м’яких із твердими тощо.

Особливістю фонологічних процесів в українській мові від кінця давньоукраїнської доби стає участь морфологічних чинників на самому початку деяких звукозмін. У коренях слів застосовувалися інші вставні голосні, ніж у суфіксах чи на межі морфем: відповідно у (кривáвий) у першому випадку та е чи о (корабéль), типові альтернати Ø у суфіксах, деінде (див. розділи 35, 44, 58). Поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова та наприкінці складу було обумовлене морфологією (див. розділ 36). Подвоєння приголосних, як правило, припускалося на позначення межі морфем (див. розділи 36, 37).

Навпаки, наголос та складова структура відігравали у стимулюванні звукозмін лише другорядну роль. У північноукраїнському наріччі рефлекси ęзазнали розщеплення в залежності від місця наголосу (див. розділ 8), як і рефлекси е, що за ним первісно йшов склад зі слабким ъ (див. розділ 22); пізніше дифтонгічна вимова рефлексів о(за яким первісно йшов склад зі слабким єром), е(за яким первісно йшов склад зі слабким ь) та ěзникла тільки в ненаголошеній позиції (див. розділ 33). Ці звукозміни припадають на середину X ст., на XIV ст. та на XV ст. відповідно, тобто три звукозміни, зумовлені наголосом, за більш як тисячорічний період. У південноукраїнських говірках звукозмін, зумовлених наголосом, налічується ще менше, й по суті всі вони відбулися в XVI ст.: принагідна заміна о на а в переднаголошених складах перед á (див. розділ 39) та нерозрізнення ненаголошених ота u чи ета у(див. розділ 40), причому реалізовано їх і в говірках, і в літературній мові частково або неконсеквентно. Перше явище прийшло з Білорусі, друге — з Балканського півострова. Подальші важливі звукозміни в більшості говірок знов-таки відбувалися незалежно від наголосу, навіть такі, як зміщення вгору й уперед артикуляції а з перетворенням його на е після м’яких приголосних (див. розділ 41) чи огублення е з перетворенням його на о після м’яких приголосних (зубних) у XVII ст. (див. розділ 51). У відносно нечисленних говірках наголос впливав ще на деякі дрібні звукозміни, але в цілому його роль була незначна, надто в порівнянні з білоруською чи російською мовами.

Складоподіл у праслов’янській мові на пізньому етапі її розвитку відбувався автоматично. Із занепадом слабких єрів цей автоматизм був порушений. Та все ж із-посеред подальших процесів лише дуже нечисленні були пов’язані зі структурою складу, а ті, що були — радше на невелику міру, — зараджували справі, частково поновлюючи давнішу будову складів: сюди можна віднести усунення складів із двома верхів’ями звучності (див. розділи 27, 35, 44, 58) та часткове усунення складів, утворених самим лише голосним, завдяки застосуванню протетичних приголосних (див. розділ 34).

Кількісно переважали звукозміни, спрямовані на допасування одного звука до іншого в межах (фонетичного) слова, байдуже чи ці звуки були розташовані поряд один з одним, чи на відстані. У першому випадку більшість звукозмін були чинні в межах складу й мали наслідком щось на кшталт внутріскладової гармонії. Ця модель є добре знана з праслов’янських часів; її продовженням була друга палаталізація велярних (див. розділ 3). Пізніше вона знову оприявнюється у процесі втрати j перед о-та u- (див. розділ 10), у звуженні ě до е· й відтак до і після м’якого приголосного (що ним охоплено і старий, і "новий" яті див. розділи 13,32), та, навпаки, у зміщенні ідо відкритішої артикуляції (як ) після твердих приголосних (див. розділ 26), у переході у > і після велярних, які, слід гадати, зазнали проґресивної палаталізації на початковій стадії цього процесу (див. розділ 15), у діалектному зміщенні артикуляції а вгору й уперед із перетворенням його на епісля м’яких приголосних (див. розділ 41) та в значно пізнішій зміні уна іпісля j(див. розділ 52). Усе це можна назвати виявами асиміляції в межах складу, дарма що в науковому вжитку цей термін звичайно не застосовується до важливих звукозмін, у яких брав участь також і фонемний чинник і які створили певну інерцію, тобто започаткували низку однаково спрямованих звукозмін, відділених одна від одної значними проміжками часу, як, наприклад, у послідовних переходах е > е· > ічи (цього разу йдеться про процес, початок якому дала не внутріскладова акомодація) о > о· > и > ü > і (див. розділи 21, 33, 45).

Такі внутріскладові акомодації (у широкому розумінні) мали місце між голосним і попереднім приголосним, як це відбувалося в рамцях відкритих складів, типових для праслов’янської мови. Проте після занепаду слабких єрів в українській мові з’явилися й закриті склади, що теж підлягали змінам акомодаційного характеру, тепер уже між голосним і наступним приголосним. До таких змін належить огублення оз перетворенням його на v([w]) після о (див. розділ 30), а також діалектне огублення аз перетворенням його на звук типу ов позиції перед [w] (див. розділ 54).

У деяких випадках асиміляція долала межу складів, як-от при перетворенні скупчень типу C +j на подвоєний приголосний (суддя — див. розділ 37) та при взаємному пристосуванні приголосних у скупченнях один до одного за дзвінкістю/глухістю, твердістю/м’якістю (див. розділ 23) тощо. Усунення скупчень, що містили j, і втратаti dперед l за протоукраїнських часів (див. розділи 3, 4) — то теж процеси, які на позір долали межу складів, але на той час, судячи з усього, ці скупчення цілком належали наступному складові, тобто складоподіл, приміром, у формі metlъ ’мів’ мав вигляд me||tlъ (як це тепер є у слові su||dd’a всупереч чинним правилам переносу).

Цікаво, що звукозміни, які призводили до двоскладової гармонії й у принципі могли вступати в суперечність із вимогами внутріскладової гармонії за м’якістю/приналежністю до переднього ряду, порушуючи ці останні, насправді ніколи з ними не конфліктували, за винятком постання о на місці еай пізніше, вже в XVII ст., на місці е, як зазначалося вище. Головні зміни, що вели до двоскладової гармонії, а саме повноголос (див. розділ 6) та переходи о > а, о > и, е > у в переднаголошених складах через приподібнення до наступного наголошеного (див. розділи 39, 40), не вносили жодної напруги в унутрішию будову заторкнутого складу.

На суто артикуляторному рівні відбувалися процеси спрощення скупчень приголосних, коли один або декілька з них випадали (див. розділи 23, 36). Ствердіння r’ (див. розділи 12, 49), губних наприкінці складу (див. розділ 26), середньопіднебінних (див. розділ 42), а також — по говірках — с’ (див. розділ 47), -s’ або й усіх приголосних наприкінці слова (в лемківських говірках — див. 61.7) так само можна вважати за вияви артикуляторного спрощення, хоча фонематичні чинники тут теж були присутні.

Афективність діяла тоді, коли йшлося про заміну простішої вимови складнішою задля створення емфатичного ефекту. Це можна проілюструвати випадками поширення дз i дж коштом zi ž (див. розділ 48), подекуди пом’якшенням приголосних перед о (див. 51.6) тощо. Втім, афективні чинники жодного разу не породили справжньої звукозміни, впливаючи лише на поодинокі слова.

Із-поміж зовнішніх чинників могли мати вплив контакти з суміжними мовами, надто в часи, коли вся Україна або велика частина її перебували під чужинецькою зверхністю: татарською, польською, російською, частково угорською та молдавською. Варто не забувати про різницю між спільними процесами та стимулюванням звукозмін. Спільні процеси відбуваються в дотичних мовах приблизно рівночасно; натомість при стимулюванні наявний стан в одній мові викликає звукозміну або заміну в другій. Коли йдеться про давніші періоди, для яких часто буває неможливо з’ясувати точну хронологію, стимулювання легко може бути сплутане зі спільним процесом. Наприклад, за протоукраїнської та давньоукраїнської доби процеси постання повноголосу (див. розділ 6), розщеплення еана ета о після середньопіднебіних і j(див. розділ 9), утрати j перед о- та u-(див. розділ 10) скидаються на спільні з протобілоруськими та проторосійськими діалектами; але існує ймовірність, що вони відбувалися в різних наріччях нерівночасно, і тоді мало місце стимулювання змін в одному з боку другого. Де-не-де певні дрібні відмінності вказують на таку можливість, але наявних даних замало, щоб дійти остаточного висновку.

Найбільша кількість стимульованих іззовні звукозмін припадає на часи, коли основна частина країни перебувала під польською зверхністю, зокрема на XVI-XVII ст. Стимулювання відбувалося як із боку самої польської мови (скажімо, це стосується переходу до дорсальної палаталізації s’, z’ і с’ у деяких говірках — див. розділ 55) чи польської мови як посередника в передачі інших західних впливів (поява g i f див. розділ 48), так і з боку балканських мов (поширення звуків дз i дж та нерозрізнення ненаголошених ота u, e та удив. розділи 48, 40). Дещо раніше білоруська мова сприяла переходові о > ав переднаголошених складах (див. розділ 39). Стосовно постання протетичних vі h(див. розділ 34) непросто з’ясувати, чи це був спільний процес із польськими діалектами, чи процес, стимульований з боку польських діалектів, чи, нарешті, процес, стимульований у польських діалектах українською мовою.

Якщо говорити про сучасний період, то поступове усунення g та нерозрізнення приголосних за твердістю/м’якістю перед і (див. розділи 48, 59) виглядають як процеси, стимульовані російською мовою.

Утім, в обох варіантах міжмовної взаємодії, тобто з польською та з російською мовами, всі спільні та стимульовані звукозміни проходили в певному суголоссі з фонологічними тенденціями, спричиненими ситуацією в українській системі фонем як такій, і не збивали українську мову з її "природного", тобто внутрішньо мотивованого, шляху еволюції. Ба більше, беручи до уваги очевидний брак самостійності в політичній історії України, самé їх число є порівняно незначне. Характер і спрямованість звукозмін в цілому визначалися внутрішніми чинниками. Натомість зовнішні чинники більше впливали на кшталтування й перекшталтування українських діалектів та географічних меж їх поширення.

Ці підсумки увиразнюють неадекватність поняття східнослов’янської мовної єдності для належного пояснення історичної еволюції української фонологічної системи та її складових частин. Українська мова ніколи не була пов’язана з південнослов’янськими щільніше, ніж із сусідніми східнослов’янськими (усупереч позиції С. Смаль-Стоцького та ін.). Із цими останніми українська мова поділяла такі важливі давні звукозміни (чи їхні результати), як постання повноголосу та деназалізацію ęзперетворенням його на u, з другого боку, в протобілоруських і особливо в проторосійських діалектах були аж ніяк не менш важливі інновації, що оминули українську мову (акання, а для проторосійських діалектів також перехід ĭта йперед j відповідно в ьтаътощо). Не існувало не лише цілковитої східнослов’янської єдності, але й української єдності, оскільки в південноукраїнських і північноукраїнських діалектах часом відбувалися різні звукозміни. Протягом ранньосередньоукраїнського та середньоукраїнського періодів навіть такого характеру українсько-російські зв’язки звелися практично нанівець, а українсько-білоруські істотно послабшали. Українська мова була наражена на впливи із західного напрямку (хоч і не переродилася, звісно, з цієї причини в західнослов’янську). Незалежно від того, які саме історичні обставини спричинили цей поворот, ориґінальність тогочасної фонологічної еволюції української мови слід шукати якраз у цьому. Якщо підходити до цієї ориґінальності, наперед закладаючи непохитний східнослов’янський характер української мови, то ні побачити, ні пояснити її належним чином немає змоги. Щойно в XX ст. радянський режим запровадив політику, спрямовану на цілковите "осхіднослов’янщення" української мови. Яким буде вислід цього унікального експерименту, покаже тільки майбутнє. Одначе сьогоднішній стан чи майбутній вислід не вільно проєктувати на дотеперішню історію.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти