ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розвиток наукових знань про природу психіки:донауковий та науковий період

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розді­лити на два періоди — донауковий і науковий. У дона­уковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Ду­ша розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і занят­тями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає на­лежне місце у міфології та релігії.Перші наукові уявлення про психіку виникли у старо­давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони від­бивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.Природа психіки по­в'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. пси­хіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше — з особистістю (табл. 1).Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксо­вані у давньоєгипетському папірусі — «Пам'ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган — це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».Залежно від домінуючого елемен­та виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»); в) малорухливі» повільні (з домінуванням слизу).Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551—479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих, «хто ніколи не вчиться». Перші — мудрі правителі. Другі — мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалю­ватись. Треті — вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні — «народ» — потребують керів­ництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, віч­ність, здатність до діяльності. Потенційно душа володіє знан­ням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і не­скінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому стані, вона займається неадекватною діяль­ністю та підвладна стражданням.

Соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, яка формується і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні містить комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні, інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості суб'єкта творчої діяльності

3. Етико-філософські положення стародавнього Сходу впли­нули на формування наукових поглядів філософів старо­давньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 — бл. 483 до н. с.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випарову­ючись з вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. «Вогняність» та «вологість постійно переходять одна в од­ну, породжуючи одна одну

За Анаксагором (бл. 500—428 до н. е.), розум («нус») визначається як «принцип усього». «нус» присутній в усьо­му — від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мис­лення, закономірності, організованості

Демокріт (бл. 460 — бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 — 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумо­вого знання.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469—399 до н. е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз у процесі спе­ціальної діяльності моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384—322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об'єктивного і генетичного методів. За Арістотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного жит­тя, а не всього матеріального світу в цілому.Відомий філософ стародавнього Риму Лукрецій Кар (бл. 99 — 55 до н. е.) ввів нове поняття «анімус» (дух) для позначення «тонкої безіменної матерії», яку досліджував його вчитель Епікур, — замість терміна «аніма» (душа). За Лукрецієм, дух е активним діяльним началом, здатним під­корити тіло, що зроблене з грубої матерії.Видатний римський лікар Гален (129 — 199) використо­вував при тлумаченні душі поняття «пневма». Периферічна пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвит­кові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225 — 1274) — томізм, що була канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмер­тя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідаль­ність перед Богом.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829—1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти сві­домого та несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від його природно­го початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь). Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як фактор, що випереджає дію, рух.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. /. П. Павловим (1849 — 1936), який експери­ментально обгрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй пове­дінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугу­ють для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних реф­лексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи («перші сигнали»).

4. У психології наприкінці XIX — на початку XX ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та осо­бистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джемс (1842 — 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на головне для нього понят­тя «потоку свідомості».

За принципом детермінізму психіка визначається спосо­бом життя і змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва, матеріальних умов життя та куль­тури.

За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навко­лишнім світом.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, меха­нізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини жи­вих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять по­чуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють сис­тему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здіб­ностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, само­свідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом тощо.

Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі ево­люції живого світу та суспільно-історичного розвитку люд­ства.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти