ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сутність соціального партнерства.

Загрузка...

Сутність соціального партнерства.

Існує кілька визначень поняття "соціальне партнерство". По-перше, соціальне партнерство - це система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі. По-друге, соціальне партнерство - це спосіб узгодження протилежних інтересів, метод вирішення соціально-економічних проблем і регулювання протиріч між класом найманих робітників та класом власників.

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, а також їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави. Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид суспільних відносин між різними соціальними групами, прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні й політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації.Соціальне партнерство одночасно є і результатом, і активним чинником формування цивілізованого суспільства. Соціальне партнерство уособлює собою відмову від будь-яких насильницьких, революційних методів вирішення соціальних протиріч і орієнтацію на еволюційний шлях розвитку суспільства. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально-орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінцевому підсумку — зростанні якості життя громадян країни. Становлення і розвиток соціального партнерства забезпечується створенням системи соціального партнерства, що являє собою складне і динамічне утворення структурно-організаційних елементів (суб'єктів, предмета, нормативно-правового забезпечення), форм, ідеології, культури, принципів, методів, засобів, тактики, технологій, взаємовідносин, об'єднаних певним механізмом. Ця система постійно знаходиться під дією, з одного боку, регулюючого впливу соціальної системи, а, з іншого боку — впливу різноманітних чинників соціально-економічного характеру. Предметом соціального партнерства виступає узгоджена соціально-трудова політика, що на різних рівнях має своє конкретне наповнення. Постулати соціального партнерства реалізуються на таких рівнях: міжнародному (мегаекономічному), національному макроекономічному), галузевому і регіональному (мезоекономічному), а також виробничому (мікроекономічному). Проте, соціальне партнерство - це, перш за все, відносинами між державою, представленою в особі уряду, його органів і представників, та іншими суб'єктами - людиною, сім'єю, асоціаціями, неурядовими організаціями, через які відбувається вільне вираження особистих інтересів і знаходяться мирні шляхи їх реалізації. З цієї точки зору феномен соціального партнерства розглядається з позиції трибічних відносин між різними соціальними секторами.


Субєкти, об’єкти, моделі соціального партнерства

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, а також їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.

Суб'єктами соціального-партнерства, як і суб'єктами соціально-трудових відносин, є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки — з одного ­боку, роботодавці та їх об'єднання — з другого, і держава та органи місцевого самоврядування — з третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин. На міжнародному (мегаекономічному) рівні суб'єктами соціального партнерства є окремі держави та міжнародні організації. Суб'єктамисоціального партнерства також можуть виступати законодавчі і представницькі органи влади, органи місцевого самоврядування, різні державні, недержавні установи і підприємства, неурядові організації.

Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями найманих працівників. Держава за такої соціальної моделі виступає лише в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів. Нині найбільш розвинена система соціального партнерства трипартизму існує у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія. За цієї системи у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть однаково важливу участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників, об’єднання роботодавців та держави.

За ознакою рівнів соціально-трудових відносин виділяють такі моделі:

децентралізована, при якій соціальне партнерство регламентується шляхом висновку угод тільки в рамках підприємства (США, Канада, Німеччина);

централізована модель, що має три рівні - генеральні угоди, галузеві угоди, колективні угоди та договори на підприємствах (низка країн континентальне Європи і скандинавські країни).

Разом з тим практиці зарубіжних країн сформувалися три основні моделі взаємовідносин праці і капіталу.

Європейська (континентальна) модель застосовується в основному в Німеччині і Франції. Характеризується високим рівнем правового захисту працівника, жорсткими нормами трудового права, орієнтованого на збереження робочих місць, достатньо високим законодавчо встановленим рівнем оплати праці і порівняльно незначною її диференціацією.

Англосаксонська модель, типова для Великобританії, Австралії, США, Нової Зеландії. Їй властиві висока подібність трудового і цивільного права і значна свобода роботодавця у питаннях найму і звільнення персоналу. На відміну від першої моделі, тут переважає обмеження щодо сфери застосування мінімальної заробітної плати. Модель сприяє більш динамічному створенню нових робочих місць, мобільності робочої сили, високим темпам економічного зростання. Проте вона допускає наявність значного прошарку осіб, трудові доходи яких не забезпечують прожитковий мінімум.

Китайська модель характеризується жорстким регулюванням трудових відносин в державному секторі і повою відсутністю правового регулювання в приватному секторі (переважають ранні капіталістичні відносини). Формально модель схожа з європейською моделлю, але відрізняється від неї відсутністю діяльністю вільних профспілок.


Структура доходів населення

Грошові доходи населення включають доходи осіб, які зайняті підприємн. діяльністю, а також з.п. працівників, пенсії, стипендії, допомоги та інші соц. трансферти, доходи від власності по дивідендам і цінним паперам та ін.

Номінальні доходи – абсолютні показники доходів, які виражаються у цінах відповідних років, або у фактично діючих цінах.

Реальні грошові доходи – грошові доходи поточного періоду скореговані на індекс споживчих цін.

Основними джерелами інформації, що характеризує обсяг і структуру грошових доходів, витрат і заощаджень насел. є баланс грош. дох і витрат насел. Причому частина дох. склад. надходжень від різноманітних джерел, які розрахов. за допом. статистич. і фінанс. звітів вибіркових обстежинь та ін. методів.

Статті доходів: оплата праці, доходи робітників від підприємтств. за виключенням з.п., дивіденди, надходження від реалізації продукції с/г, пенсії і допомоги, стипендії, надходження з фінансової системи: - страхові виплати

- кредити на індивід. житлове будівн.- відсотки по депозитах - виграші на лотереях - зміни заборгованості населення стосовно купівлі товарів у кредит

- надходження від продажу іноземної валюти

- ін. надходження, гроші отримані за переказами

Існує розподіл дох на первинні і вторинні відповідно до якого розподіл дох між факторами виробництва має характер функціонального розподілу, а дох які створенні при цьому назив. первиними або факторіальними.

У результаті перерозподілу формуються вторинні дох., що провокує появу нового виду доходів соц.трансфертів.

Соц.трансферти – грош. або натуральні виплати, які здійснюються суспільством без отримання якогось еквіваленту натомість.

Метою сплати соц.трасфертів виступає соц.захист, а також підвищення якості життя населення.

Доцільно дох. розподіляти на трудові і нетрудові. Трудові дох- дох, отримані від трудової діяльності, що не суперечить чинному законодавству.

Нетрудові дох- дох, які отримуються від власності або індивідуальної трудової діяльності, яка ведеться з відхиленням від прийнятих у суспільстві норм, норм моралі, прийнятої поведінки.

Існують натуральні дох, які утворюються у наслідок ведення власного господарства, а також виникають у разі виплати з.п. у вигляді продукції.

За джерелами отримання слід розділяти:

- дох, які отримуються з фонду споживання підприємства (з.п., премії, соц..виплати); – дох з державного бюджету та державних позабюджетних фондів (стипендії, пенсії, допомоги); - дох від власності громадян (%, дивіденди, дох від власного господарства).


Моделі зайнятості населення

Політика зайнятості - сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. На даний час виділяють три основні моделі державної політики зайнятості: Європейська, Скандинавська,Американська. Європейська модель - це скорочення числа зайнятих при підвищенні виробництва праці і як наслідок росту доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних. Скандинавська модель - це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що породжує за собою звільнення. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Деякі автори виділяють також японську модель політики зайнятості - кожна людина може знайти для себе роботу, навіть якщо вона не дуже цікава й корисна. У цьому полягає причина низького безробіття в Японії й економії коштів на соціальні витрати.Такій політиці сприяють такі відомі експортні галузі Японії, як автомобілебудування, сталеливарна промисловість, виробництво автомобільних запчастин і машинобудування.

Використання тієї або іншої моделі впливає на політику зайнятості на макро- та мікрорівнях. На макрорівні нові підходи в політиці зайнятості сприяють підвищенню гнучкості ринку праці, скороченню витрат на робочу силу, забезпечують деяке згортання соціальних програм. Разом з тим розширяються системи підготовки і перепідготовки кадрів, створюються додаткові робочі місця, більш жорстко контролюються умови видачі допомоги по безробіттю. Застосовуються заходи щодо посилення ролі приватного сектора у вирішенні проблем зайнятості та інших соціальних проблем. На мікрорівні проводиться політика стримування зростання заробітної плати, подовження тривалості робочого тижня, більш широко використовуються різні форми неповної зайнятості.

Існує два основних варіанти набору засобів щодо проведення політики зайнятості: активний і пасивний. Активна політика зайнятості — це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, що проводяться державою з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає: заходи, пов'язані з профілактикою звільнень працівників і збереженням робочих місць; навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу; активний пошук і підбір робочих місць; фінансування створення нових робочих місць; організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт. Пасивна політика передбачає виплату допомоги по безробіттю і надання елементарних послуг з підбору робочих місць через державну службу зайнятості. Часто застосовують термін «помірно пасивна політика». Вона передбачає матеріальну підтримку безробітних і більш різноманітні, ніж в першому варіанті, послуги з підбору робочих місць. Зовні обидва варіанти економічні з погляду поточних державних витрат. Проте тактика пасивного очікування економічного підйому може виправдати себе тільки при високій гнучкості ринку праці і робочої сили в цілому, позитивних економічних перспективах, при яких висока перспектива самостійного працевлаштування.

Розрізняють різні національні типи структури зайнятості.Виділяють інформаційну модель структури зайнятості, для якої характерним є розширення сфери послуг. Ця модель зайнятості властива англосаксонським країнам.Інша модель - інформаційно-індустріальна. Поширена в Японії й таких країнах, як ФРН, Франція. Ця модель характеризується ще досить високою питомою вагою зайнятих в обробній промисловості.

 


Регулювання РП

Парадигма регулювання РП: 1)заходи державного регулювання РП, 2)Методи реалізації державної політики у сфері зайнятості 3)Тип державного впливу на зайнятість населення.

Заходи регулювання РП доцільно диференціювати виходячи з об’єкту впливу та джерел фінансування.

Методи реалізації державної політики на РП доцільно підрозділяти на адміністративні(прямі) та економічні (непрямі)

До першої групи методів відносять нормативно-законодавче регулювання, колективні угоди, трудові договори.

До непрямих методів відносять методи, способи, прийоми, що активно використовуються фіскальною, грошово-кредитною та фінансовою політикою.

Доцільно розрізняти активний та пасивний типи державного впливу на зайнятість населення. Активна політика зайнятості — це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, що проводяться державою з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає: заходи, пов'язані з профілактикою звільнень працівників і збереженням робочих місць; навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу; активний пошук і підбір робочих місць; фінансування створення нових робочих місць; організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт.

Пасивна політика передбачає виплату допомоги по безробіттю і надання елементарних послуг з підбору робочих місць через державну службу зайнятості. Часто застосовують термін «помірно пасивна політика». Вона передбачає матеріальну підтримку безробітних і більш різноманітні, ніж в першому варіанті, послуги з підбору робочих місць. Зовні обидва варіанти економічні з погляду поточних державних витрат. Проте тактика пасивного очікування економічного підйому може виправдати себе тільки при високій гнучкості ринку праці і робочої сили в цілому, позитивних економічних перспективах, при яких висока перспектива самостійного працевлаштування. Тобто пасивний тип – передбачає виплату соц допомоги незайнятому населенню, активний тип – вбачає стимулювання попиту на працю і її пропозиції через прийняття ряду заходів щодо узгодження попиту і пропозиції праці шляхом надання інформаційних, консалтингових послуг, проведення консультацій, розробки програм зайнятості населення на різних рівнях.

Пріоритетні напрямки діяльності служби зайнятості: сприяння працевлаштуванню незайнятого населення, використання заходів щодо сприяння осіб, що особливо потребують соціального захисту через квоти роб місць, а також цільові субсидії роботодавців, професійна орієнтація, консультування, підготовка та перепідготовка безробітних, організація проведення суспільних робіт і сприяння тимчасовій зайнятості населення, сприяння само зайнятості населення та підприємницькій діяльності.

На сьогоднішній день у регулюванні РП приймають участь не лише державні, але й недержавні кадрові агентства, рекрутингові компанії та біржі праці, функціями яких є: збір і аналіз інформації про РП, його стан та перспективи розвитку; проведення проф.. орієнтації, перепідготовки з подальшим працевлаштуванням незайнятого населення; сприяння територіальній і професійній мобільності; участь у розробці та реалізації програм зайнятості.


Моделі ринку праці

При аналізі ринку праці виділяють такі теоретичні підходи:

1. Класична теорія зайнятості практично одне з перших вдалих пояснень сутності виникнення безробіття в системі ринку праці. Водночас, творці цієї теорії, а її витоки йдуть до класиків політичної економії А.Сміта та Д.Рікардо, не надавали значної ролі теорії зайнятості та вважали, що безробіття не є серйозною економічною проблемою. За умов існуючої конкуренції в ринковому середовищі ціна на працю гнучко змінюється і прагне до свого рівноважного рівня, коли обсяг ринкового попиту на працю дорівнює обсягу її пропозиції.

2. Неокласична концепція . Її дотримуються неокласики (А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Пері, Р. Холл та ін.) і прихильники кон­цепції економіки пропозиції (Д. Гідлер, А. Лафер та ін.). Згідно з цією концепцією, ринок праці діє на основі цінової рівноваги, тоб­то регулятором ринку є ціна робочої сили (заробітна плата), що ре­гулює попит та пропозицію робочої сили. Якщо попит перевищує пропозицію, працівники пропонують свої послуги за дедалі вищи­ми ставками заробітної плати, і роботодавці вимушені платити за­робітну плату вищу від ринкової. У такий спосіб установлюється рівновага. І навпаки, коли пропозиція перевищує попит, виникає безробіття.

3. У концепції кейнсіанців (Дж. М. Кейнс та ін.) ринок праці характеризується постійною рівновагою. Основним регулято­ром ринку праці є держава, яка впливає на сукупний попит як на товари і послуги, так і на працю. Ціна не є регулятором рин­ку праці. Кейнсіанці пояснюють безробіття зниженням сукупного по­питу на відміну від неокласиків, які пов'язують це явище з над­мірним подорожчанням робочої сили.

4. Монетаристська концепція (М. Фрідман, Ф. Махлуп, Л. Роббінс та ін.) ґрун­тується на необхідності «природного» рівня безробіття, жорсткої структури цін на робочу силу. Представники цієї концепції вва­жають, що досягнення ринкової стабільності і рівноваги можливе в умовах вільної конкуренції на ринку з гнучкими цінами і заро­бітною платою, без втручання держави і профспілок

5. Інституціоналістська концепція характер ринку праці пояс­нює особливостями динаміки окремих галузей та професійно-демографічних груп. Увага концентрується не на макроекономічному аналізі ринку праці, а на аналізі професійних та галу­зевих розбіжностей у структурі робочої сили, рівнів заробітної плати.

6. У марксистській теорії наголошується, що товар «робоча сила» в процесі праці створює вартість, а вартість усіх інших ресурсів лише переноситься на нову вартість працею. Окрім того, робоча сила як товар впливає на співвідношення по­питу і пропозиції та на свою ринкову ціну.

Відомо кілька моделей ринку праці, які пов'язані з особливос­тями політики зайнятості, що проводиться в окремих країнах.

Для японської моделі характерна система трудових відносин, яка ґрунтується на принципі «довічного найму», а розміри заробітної плати працівників і соціальних винагород прямо залежать від кількості відпрацьованих років.

Для ринку праці США характерна децентралізація законодав­ства про зайнятість і допомогу безробітним. У разі необхідності скорочення обсягу праці або виробництва тривалість робочого часу одного працівника не змінюється, а частина працівників може бути звільнена. Політика фірм веде до високої географічної і професійної мобільності працівників, а також до вищого рівня безробіття, ніж в Японії та Швеції.

Шведську модель характеризує активна політика держави щодо зайнятості, внаслідок чого рівень безробіття в цій країні мі­німальний. Політика на ринку праці полягає в попередженні без­робіття, а не в сприянні тим, хто вже втратив роботу.

Сучасному ринку праці в Україні притаманні такі ознаки: перевищення пропозиції робочої сили над попитом; низька ціна робочої сили, її невідповідність реальній вартості; зниження зайнятості у сфері суспільного виробництва, зрос­тання чисельності незайнятого населення; низька частка офіційно зареєстрованих безробітних за вели­ких масштабів зростання прихованого безробіття; наявність значних масштабів нерегламентованої зайнятості; зростання молодіжного безробіття; регіональні диспропорції між наявністю і потребою в робочій силі; низька професійна й особливо територіальна мобільність трудових ресурсів; відсутність або недостатня опрацьованість правових норм та організаційно-економічних механізмів, що регулюють трудові від­носини, тощо; еміграція висококваліфікованої робочої сили.


Безробіття та його типи

Безробіття – негативне соц-ек явище, яке відображає диспропорції на РП

Безробіття передбачає переважання пропозиції праці над попитом на неї.

Ця невідповідність на РП може бути охарактеризована як кількісно, так і якісно.

Отже, при аналізі безробіття особливу увагу слід приділити складовим: статус безробітного, рівень безробіття, розповсюдження безробіття і рух безробітних, тривалість безробіття, типи безробіття.

У міжнародній практиці достатнього розповсюдження набув показник стандартний рівень безробіття (СРБ)=Б/(З+Б) * 100%.

У вітчизняній практиці крім СРБ обраховується також рівень зареєстрованих безробітних – співвідношення між чисельністю зареєстрованих безробітних та кількістю економічно – активного населення.

Типи безробіття:

Фрикційне – вважається найбільш сприятливим типом, виходячи з того, що ініціатива звільнення випливає від самого працівника: одні особи добровільно змінюють місце роботи, інші – втрачають місце роботи.

Структурне – полягає у тому, що протягом часу у структурі споживчого попиту відбуваються певні зміни, що провокують зміни у технологіях і структурі загального попиту на працю: спостерігається перенасичення РП економістами, виникає потреба робочих рук.

Циклічне – це тип безробіття, що виникає через падіння виробництва, а також зниження інвестиційної активності в економіці. Воно спостерігається за умови зниження сукупного попиту на товари і послуги.

Принципово важливим моментом у дослідженні форм безробіття виступає аналіз класифікаційних ознак безробіття: за віком (до працездатного віку, у працездатному віці, після працездатного віку), за статтю, за професійною ознакою, за соціальними групами, за рівнем доходів, за причинами звільнення.


Зміст і характер праці.

Зміст працівиражається через розподіл функцій (виконавсь­ких, реєстраційних, контрольних, спостережних, налагоджуваль­них тощо) на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, зумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю працівника.

Зміст відбиває виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробничих сил, технічний спосіб поєднання особистісного і речового елементів, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини з природою з допомогою засобів праці.

Зміст праці не тільки є суто індивідуальним на кожному робо­чому місці — він дуже рухливий і мінливий, оскільки характери­зується багатьма факторами: структурою виконуваних функцій, їхньою різноманітністю, співвідношенням виконавських і органі­заційних елементів, фізичних і нервово-психічних навантажень, мірою інтелектуального напруження, самостійності, самооргані­зації, новизни, складності праці тощо.

Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальними є доцільність діяльності працівника, мотивація, став­лення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівнях. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних праців­ником конкретних ролях, функціях.

Характер працівиявляє соціально-економічну природу тру­дового процесу, суспільну форму його організації, спосіб взаємо­дії працівників, поєднання їх із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної (взаємодію люди­ни із суспільством) і залежить від того, на кого людина працює. Він віддзеркалює соціально-економічний стан трудящих у су­спільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.

В умовах товарного виробництва характер праці двоїстий: з одного боку праця є конкретною — це праця у всіх своїх якісних відмінностях різноманітних видів праці, що створює, споживчу вартість товару, а з другого — абстрактною — це затрати робо­чої сили загалом, продуктивна діяльність людського мозку, мус­кульної і нервової систем, що містяться в кожному товарі, ство­рюючи його вартість.

Показниками характеру праці є: форма й відносини власності, розподільні відносини, ступінь соціальних відмінностей у про­цесі праці тощо. В Україні сьогодні праця виступає в різних соці­ально-економічних формах: державній, колективній, кооператив­ній, дрібногруповій, індивідуальній, найманій тощо.

Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її характер — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні та­ких соціально, економічно і технічно неоднорідних її форм, як фізична й розумова, виконавська й управлінська, кваліфікова­на й некваліфікована праця.

Закон відповідності характеру і змісту праці, тобто міри поєд­нання її сутності та форми, є основним законом теорії соціології праці і організує системно-категоріальний апарат цієї теорії. Глибокі зміни в змісті праці створюють передумови для зміни її характеру і навпаки.


Функції ринку праці.

Ринкова система являє собою сукупність взаємозв'язаних ринків, які охоплюють різноманітні сфери людської діяльності. Ці ринки взаємодіють між собою на основі цін, що формуються на них під впливом попиту і пропозиції, конкуренції тощо. Ринкові ціни є тією інформацією, що дає змогу постачальникам і споживачам ресурсів приймати необхідні економічні рішення та погоджувати їх.

Складовими ринкової системи є: ринок товарів (сировини, матеріалів, палива, готових виробів, проектних робіт, наукових досліджень, послуг, житла), ринок капіталу (інвестицій, цінних паперів, і грошей (кредитів)) і ринок праці.

Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.

У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею.

Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.

Основними суб'єктами ринку праці, як зазначалося, є роботодавець і найманий працівник. Останній має право розпоряджатися своєю здатністю до праці. Він є власником, носієм і продавцем своєї робочої сили. Роботодавець є покупцем цього товару.

Для найманого працівника основним джерелом засобів існування й індивідуального відтворення є його праця.

Суб'єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими працівниками — держава, профспілки і спілки роботодавців.

Ринок праці виконує такі функції:

• узгоджує економічні інтереси суб'єктів трудових відносин;

• забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

• забезпечує пропорційність розподілу робочої сили відповідно до структури суспільних потреб і розвитку техніки;

• підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицією;

• формує резерв трудових ресурсів для забезпечення нормального процесу суспільного відтворення;

• сприяє формуванню оптимальної професійно-кваліфікаційної структури;

• стимулює працю, установлює рівноважні ставки заробітної плати;

• впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу;

• дає інформацію про структуру попиту і пропозиції, ємність, кон'юнктуру ринку тощо;

* надає соціальну підтримку(допомогу0 безробітним;

* сприяє розв’язанню питань, пов’язаних із зайнятістю населення;

* організація контактів роботодавців і найманих працівників, тощо.


Сутність соціального партнерства.

Існує кілька визначень поняття "соціальне партнерство". По-перше, соціальне партнерство - це система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі. По-друге, соціальне партнерство - це спосіб узгодження протилежних інтересів, метод вирішення соціально-економічних проблем і регулювання протиріч між класом найманих робітників та класом власників.

Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, а також їхніми представниками та спільно створеними органами з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави. Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид суспільних відносин між різними соціальними групами, прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні й політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації.Соціальне партнерство одночасно є і результатом, і активним чинником формування цивілізованого суспільства. Соціальне партнерство уособлює собою відмову від будь-яких насильницьких, революційних методів вирішення соціальних протиріч і орієнтацію на еволюційний шлях розвитку суспільства. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально-орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, в кінцевому підсумку — зростанні якості життя громадян країни. Становлення і розвиток соціального партнерства забезпечується створенням системи соціального партнерства, що являє собою складне і динамічне утворення структурно-організаційних елементів (суб'єктів, предмета, нормативно-правового забезпечення), форм, ідеології, культури, принципів, методів, засобів, тактики, технологій, взаємовідносин, об'єднаних певним механізмом. Ця система постійно знаходиться під дією, з одного боку, регулюючого впливу соціальної системи, а, з іншого боку — впливу різноманітних чинників соціально-економічного характеру. Предметом соціального партнерства виступає узгоджена соціально-трудова політика, що на різних рівнях має своє конкретне наповнення. Постулати соціального партнерства реалізуються на таких рівнях: міжнародному (мегаекономічному), національному макроекономічному), галузевому і регіональному (мезоекономічному), а також виробничому (мікроекономічному). Проте, соціальне партнерство - це, перш за все, відносинами між державою, представленою в особі уряду, його органів і представників, та іншими суб'єктами - людиною, сім'єю, асоціаціями, неурядовими організаціями, через які відбувається вільне вираження особистих інтересів і знаходяться мирні шляхи їх реалізації. З цієї точки зору феномен соціального партнерства розглядається з позиції трибічних відносин між різними соціальними секторами.


Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти