З метою розробки основ нової світової валютної системи у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (США) була скликана міжнародна валютно-фінансова конференція союзних країн (44 країни, в т.ч. СРСР). На конференції були представлені два проекти: проект Г.Уайта (США) та Дж.М.Кейнса (Великобританія). Формально перемога була за американським проектом, разом з тим кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також були покладені в основу Бреттон-Вудської валютної системи[7]. Обидва проекти виходили з наступних загальних принципів: вільні торгівля та рух капіталів між країнами; зрівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси; золотодевізний (золотовалютний) стандарт; створення міжнародної організації для нагляду за функціонуванням світової валютної системи, взаємного співробітництва країн та покриття дефіцитів платіжних балансів.

Прийняття конференцією рішення визначили наступні риси механізму БВС :

§ вводиться золотодевізний стандарт, який ґрунтується на золоті та доларі США; кожна країна зобов’язана встановити для своєї валюти фіксований золотий або доларовий паритет;

§ за золотом зберігалась функція остаточних грошових розрахунків між країнами; статус резервної валюти отримав долар, який поряд із золотом був визнаний мірою цінності валют різних країн, а також міжнародним кредитним засобом;

§ долар обмінювався на золото центральними банками та урядовими установами інших країн у державній скарбниці США за курсом 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г); крім того, урядові органи й приватні особи мали змогу купувати золото на приватному ринку. Валютна ціна золота складалася на базі офіційної і до 1988 р. значно не коливалася;

§ кожна країна повинна була підтримувати стабільний курс своєї валюти відносно будь-якої іншої. Ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих золотих або доларових паритетів більш ніж на 1 % в ту чи іншу сторону. Зміни у паритетах могли здійснюватися лише в разі виникнення стійкої нерівноваги платіжного балансу. Девальвація початкового паритету понад 10% могла здійснюватися лише з дозволу Міжнародного валютного фонду (МВФ). Для збереження границь коливань валютних курсів центральні банки були зобов’язані проводити валютні інтервенції в доларах;

§ вперше в історії були створені міжнародні валютно-кредитні організації – Міжнародний валютний фонд, який повинен був здійснювати міждержавне регулювання валютних відносин, нагляд за додержанням країнами-членами офіційних валютних паритетів, вільної конверсії валют, а також надавати кредити для покриття дефіцитів платіжних балансів, та Міжнародний банк реконструкції і розвитку.

Розглянемо механізм Бреттон-Вудської системи, скориставшись попереднім прикладом та графічною ілюстрацією рис. 7.1. Припустимо, що долар прив’язаний до фунта стерлінгів за співвідношенням 1ф. ст.=2дол. Американський попит на фунти тимчасово зростає. Рівноважний валютний курс становить 1 ф. ст. = 3 дол. Але курси в межах БВС є фіксованим, отже, США повинні утримувати курс 1ф. ст.=2 дол. Для цього США потрібно або зменшити попит на фунти, що не бажано, оскільки зменшиться обсяг міжнародної торгівлі, або збільшити пропонування фунтів. Графічно потрібно зрушити криву пропонування фунтів вниз-праворуч до перетину її з новою кривою попиту на рівні фіксованого валютного курсу. В умовах БВС існували три джерела додаткової валюти, які дозволяли вирішити це завдання, тобто збільшити пропонування валюти: офіційні резерви, продаж золота та кредити МВФ.

БВС являла собою важливий етап в розвитку міжнародної валютної системи. Вперше світова валютна система почала ґрунтуватися на міжурядовій угоді і мала організацію-координатора. Закріпивши систему золотодоларового стандарту, БВС зіграла визначну роль у розширенні міжнародного торговельного обороту, забезпеченні економічного зростання промислово розвинених країн. Разом з тим, саме золотодоларовий стандарт, виключна роль США у системі несли в собі зародки протиріч, які зрештою і призвели до її краху.

БВС функціонувала протягом чверті століття, спочатку без потрясінь, згодом – ціною численних поправок. Точкою відліку збоїв у системі став 1958 рік – рік відновлення зовнішньої конвертованості європейських валют (ФРГ, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Великобританії, Швейцарії, Австрії, Скандинавських країн). Економічна могутність країн Західної Європи, а також Японії неухильно зростає, економічні позиції США у світовій економіці, навпаки, стають проблематичними, що помітно похитнуло і позиції долара, довіра до нього падає.

Погіршення позицій долара стало також наслідком зростання дефіциту платіжного балансу США. З одного боку, американські товари почали витіснятися на світових риках внаслідок конкуренції з боку європейських та японських виробників. З іншого – баланс поточних операцій став дефіцитним внаслідок витрат на війну у В’єтнамі та трансфертів у країни, що розвиваються. Нарешті, внутрішня політика, спрямована на підтримку економічного зростання та значних соціальних програм, вимагала збільшення пропонування грошей. Дефіцит платіжного балансу США практично подвоївся з 1950-1960 рр. до 1960-1970 рр., що призвело до значного скорочення золотого запасу США (11 млрд. дол. у 1971 р.), в той час як доларові авуари за кордоном становили приблизно 20 млрд. дол. в офіційних установах і 30 млрд. дол. у комерційних банках. Золоте забезпечення долара стає недостатнім для можливостей викупу боргових зобов’язань у доларах. Новий етап у розпаді золотовалютного стандарту відзначає 1968 рік: з цього часу ціни на вільному ринку золота більше не підтримуються і коливаються вільно, відхиляючись від офіційного курсу долара 35 дол. за унцію. Конверсія долара в золото перестає забезпечуватись. У 1971 році США офіційно припиняють обмін долара на золото. Долар вирушає у “плавання”. З 1974 р. всі провідні валюти (долар, фунт, німецька марка, ієна, французький франк) вільно плавають. Бреттон-Вудська система розпадається. Постає проблема чергової реформи міжнародної валютної системи.

Ямайська валютна система

Основи нової світової валютної системи були визначені багатосторонньою угодою країн-членів МВФ у 1976 р. у Кінгстоні (Ямайка). Прийнята поправка до Статуту МВФ закріпила відмову від фіксованих валютних паритетів, що становили фундамент БВС. Міжнародна практика плавання валют була легалізована. Було визнано, що режим валютних курсів обирається кожною країною на власний розсуд. Коливання курсів обумовлювалися двома основними чинниками: реальними купівельними спроможностями валют на внутрішніх ринках країн, а також співвідношенням попиту та пропонування національних валют на міжнародних ринках.

Золото демонетизувалося, скасовувалася його функція як міри вартості та точки відліку валютних курсів. З одного боку, золото перетворюється у звичайний товар з встановленням вільної ціни на нього. З іншого – воно залишалося особливим ліквідним активом. При потребі воно могло бути продане за цінами світового ринку, а одержана валюта могла бути використана для міжнародних розрахунків.

Вводився стандарт СПЗ (SDR, Special Drawing Rights– спеціальні права запозичення) з метою перетворити їх на основний резервний авуар і зменшити роль інших резервних валют. Фактично SDR, створені у 1969 р. як простий кредитний засіб, повинні були стати альтернативою як золоту, так і долару. Ямайська угода визначила їх як колективну валютну одиницю країн-членів МВФ. Спочатку одиниця SDR прирівнювалася до золота відповідно золотому вмісту долара, з 1974 р. у зв’язку з переходом до плаваючих валютних курсів її золотий вміст було скасовано. Курс цієї валютної одиниці визначався на основі “валютного кошика” – середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1% світової торгівлі. З 1981 р. SDR розраховується на основі кошика з 5 валют: долара США, німецької марки, японської ієни, французького франка, англійського фунту стерлінгів. SDR приносить проценти. Країни одержують їх, якщо їх авуари в SDR перевищують їхні асигнування, і навпаки, платить проценти, якщо авуари в SDR менші, ніж асигнування. Одиниця SDR є умовною. Вона приводиться на спеціальних рахунках в МВФ на основі квот, виділених країнам-членам МВФ, використовується для безготівкових розрахунків. Квоти використовуються країнами для закупки конвертованої валюти або погашення дефіциту платіжного балансу. Щоправда, частка SDR у загальних резервах країн-членів МВФ є незначною (6 %).

У межах реалізації Ямайської угоди в цілому виникла досить складна схема організації міжнародної валютної системи:

• підбираються головні опорні одиниці, з якими окремі національні валюти зберігають свої відносини, звіряють валютний курс;

• ступінь коливань валютних курсів неоднаковий, діапазон коливань широкий, при цьому підтримується валютний курс лише відносно деяких валют в межах певного діапазону, по відношенню до інших валют він вільно змінюється.

Ця неоднозначність Ямайської валютної системи дала привід деяким економістам характеризувати її як “не систему”, тобто відсутність системи

Вільне плавання валют, зафіксоване Ямайською угодою, не означає плавання некероване. МВФ визначив 3 основних принципи, якими повинні керуватися країни в своїй валютній політиці:

▪ заборона маніпулювання валютним курсом або міжнародною валютною системою з метою ухилитися від врегулювання ;

▪ зобов’язання проведення в разі необхідності інтервенцій на валютних ринках(здійснюється центральними банками країн шляхом купівлі та продажу валюти) для зменшення коливань, особливо короткострокових, спекулятивних, валютних курсів;

▪ зобов’язання кожної країни враховувати в своїй політиці валютних інтервенцій своїх партнерів, зокрема тих, у валюті яких ці інтервенції здійснюються.

МВФ здійснює нагляд за тим, щоб кожна країна дотримувалася цих зобов’язань, і жорстко контролює політику валютних курсів.

Отже, Ямайська система забезпечує не тільки необхідну для врегулювання платіжних балансів довгострокову гнучкість валютних курсів, але й створює умови для достатньої короткострокової їх стабільності, стимулювання розвитку міжнародної торгівлі та фінансів. В цілому, як зазначають економісти, “гнучкі валютні курси не змогли реалізувати ні найсміливіших ідей своїх прихильників, ані найгірших побоювань своїх супротивників. Але вони допомогли провідним промислово розвиненим країнам пройти через два десятиліття вибухово небезпечних для світової економіки потрясінь”. Дійсно, коливання валютних курсів не викликали скорочення світової торгівлі. Більш за те, кероване плавання вистояло в умовах суворих економічних потрясінь, таких як нафтові шоки. В умовах фіксованих валютних курсів розмах порушень рівноваги зовнішніх платежів, викликаних різким підвищенням цін на нафту, зламав би цю систему, зробив неможливим розв’язання проблеми адаптації паритетів валют.

Разом з тим, система плаваючих валютних курсів виявила чимало проблем. Зміни у валютних курсах чинили значний вплив на економічну стабільність країн, особливо тих, частка експортно-імпортних операцій у ВВП яких є значною. Монетарна політика країн, валюти яких широко використовуються у міжнародних розрахунках, чинила вплив на курс цієї валюти і опосередковано – на функціонування світових ринків та економік інших країн. Нарешті, плавання загострило всі фактори нестабільності: нестабільність цін на сировину та енергоносії, зміни ринків збуту, зростання заборгованості країн, що розвиваються. Усунення цих негативних наслідків вільного плавання вбачається на шляхах узгодженого управління валютними курсами.

Європейська валютна система

Європейська валютна система (ЄВС) була створена у 1979 р. як міжнародна регіональна система країн-членів Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Римська угода 1957 р. про заснування ЄЕС, яку підписали ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург і до якої приєдналися у 1973 р. Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. – Греція, у 1986 – Іспанія і Португалія, спочатку не передбачала створення валютної Європи, йшлося лише про координацію внутрішньої та зовнішньої грошової політики. Але з крахом Бреттон-Вудської валютної системи пошуки шляхів створення валютного союзу в Європі активізувався.

У 1972 р. Рада міністрів ЄЕС приймає рішення щодо обмеження амплітуди коливань валют країн співдружності, для чого центральні банки повинні були узгоджувати свої інтервенції на валютних ринках. Так виникла “європейська валютна змія”. Для валют країн-членів встановлювався “валютний коридор” з границями коливань курсів +/– 1,125 % до +/– 4,5 % в різні роки. На час виникнення “валютної змії” таким чином визначилися границі коливань курсів валют 6 країн (ФРН, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу). Якщо курс валюти виходив за межі встановленого коридору, центральний банк повинен був вдаватися до інтервенції. “Валютна змія” проіснувала до введення у 1979 р. ЄВС.

Метою створення ЄВС було підвищення стабільності валют країн-членів; забезпечення економічного зростання в умовах стабільності; посилення економічного взаємозв’язку країн-членів; посилення стабілізуючого впливу на міжнародні економічні і валютні відносини. ЄВС ґрунтувалася на трьох елементах: спеціальній розрахунковій валютній одиниці ЕКЮ; механізмі валютних курсів та інтервенцій (допустимі коливання +/– 2,25 %); механізмі кредитування з метою стабілізації валютних курсів.

ЕКЮбула колективною резервною валютною одиницею, що базувалася на “кошику” валют 12 країн-членів ЄС. Питома вага певної валюти в цьому “кошику” визначалася на основі частки країни у ВНП ЄС і в експорті всередині союзу. Проіснувала як спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва до 1 січня 1999 р. Одиниця ЕКЮ дорівнювала приблизно 1,3 долара США. Обсяг емісії ЕКЮ перевищував випуск SDR. Метою запровадження ЕКЮ було не тільки досягнення стабільності валютних курсів країн ЄС, але й захист ЄВС від коливань курсу долара та економічного диктату США.

Протягом 15 років ЄВС функціонувала досить стабільно. Але восени 1992 р. з неї виходить англійський фунт, девальвується іспанська песета і португальський ескудо. Однією з причин була неспроможність центральних банків цих країн протистояти біржовим спекулянтам, які грали на зниження з розрахунку на девальвацію валют. У 1993 р. 5 з 8 валют ЄВС впали до встановленої для них нижчої границі. Центральними банками було прийняте рішення щодо штучної їх підтримки, границі коливань встановлені в межах 15%.

Разом з тим, з 1989 р. розпочинається опрацювання плану валютного об’єднання Європи: здійснення скоординованої економічної валютної політики окремих країн ЄС; створення центрального банку ЄС; заміна національних валют єдиною валютою ЄС.

За Маастрихтською угодою 1991 р. про створення єдиного європейського простору були визначені етапи створення країнами ЄС валютного союзу:

1 етап (1998 р.) – визначені країни, які відповідають критеріям союзу (рівень інфляції, дефіцит державного бюджету – не повинен перевищувати 3%, рівень облікової ставки, стабільність національної валюти) і створять валютний союз, планувалося також створити Центральний Європейський банк і розгорнути європейську систему центральних банків. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, був затверджений главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Великобританія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

2 етап (1999-2003 рр.) – з 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти – євро – в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Євро спочатку замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а з 1 січня 2002 р. в обіг були введені банкноти і монети.

3 етап (з 2004 р.) – всі банківські рахунки у просторі Європейського валютного союзу конвертовані в нову європейську валюту.

Єдина європейська валюта може стати найміцнішою у світі. Вона розглядається як фактор стабільності ЄС, підвищення ефективності боротьби з інфляцією, конкурентоспроможності товарів у боротьбі за ринки з США та Японією. Економісти вважають, що євро має всі шанси зайняти місце долара на ринку капіталів, внести кардинальні зміни у фінансову ситуацію всього світу. Нова валюта дозволяє також уникнути значних витрат, пов’язаних з обміном однієї валюти на іншу (за оцінками експертів, економія становитиме 50 млрд. дол.), звужує можливості для спекулятивних операцій. Не виключно, що реалізація проекту європейського економічного і валютного союзу у майбутньому поставить питання про економічну і валютну інтеграцію всього західного світу, основою якого будуть незмінні валютні курси, як за часів золотого стандарту.

Загрузка...

Предыдущая 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 151617 18 Следующая