ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


В інших випадках відбулось їх перегрупування, що надало певної міцності кінцівкам і забезпечили пристосованність тварин до швидкого бігу.

Перший шлях виявився інадаптивним. Тварини, які йшли по цьому шляху еволюції не витримали конкуренції і загинули.

В іншому випадку вони пристосувались до зміни умов зовнішнього середовища і дали в подальшому сучасних непарнокопитних, в тому числі коней.

Дослідження В. О. Ковалевського дали можливість зрозуміти причини вимирання багатьох філогенетичних розгалужень.

Головне – він довів доцільність змін в процесі еволюції з метою пристосування до умов існування.

3. Доместикаційні зміни коней

Доместикаційними називаються зміни, які виникли у свійських тварин під впливом одомашнення і за якими вони відрізняються від диких предків. Ці зміни виникли (і виникають) під впливом умов годівлі, утримання, догляду, охорони тварин від хижаків та несприятливої дії кліматичних умов. Загалом доместифікація супроводжується морфологічними, фізіологічними та генетичними змінами організму тварин.

Основні особливості доместикації свійських коней полягають у дуже великій мінливості селекційних ознак, значному розвитку деяких з них (жвавість, скороспілість, зріст, масть, жива маса тощо) і диференціації на типи (верхові, легкозапряжні, ваговози, поні) та різноманітні породи.

Свійські коні мають багато загальних рис субарктичного степового походження: вони добре акліматизуються в умовах континентального клімату, легко витримують зимовий холод, спеку, засуху, але не пристосовані до вологого клімату тропіків.

Як і дикі предки, вони рухливі, легко орієнтуються на місцевості, мають добре розвинену нервову систему, збудливі, у них підвищений обмін речовин, про що свідчить здатність пітніти всією поверхню шкіри. У свійських коней збереглися стадність і здатність до значного сезонного «нажирування» та розкопування снігу передніми кінцівками (тебенювання), щоб дістати корм.

Внаслідок діяльності людини (штучний відбір) на земній кулі існує багато порід коней з певними відмінностями за екстер'єром та інтер'єром, продуктивністю, забарвленням волосу, жвавістю тощо. Деякі заводські породи коней, наприклад арабська та володимирський ваговоз, за зовнішніми ознаками різняться між собою більше, ніж казахська та монгольська породи й кінь Пржевальського.

Свійські коні значно відрізняються від своїх диких предків зростом та живою масою. Так, коні-ліліпути Фалабелли мають зріст 37 — 40 см, живу масу 10 - 12 кг, а ваговози — відповідно 170 см і 900 - 1200 кг.

Різноманітн ість коней за мастю ще більша. В Україні існує близько 20, в країнах СНД— 48, а в деяких країнах Південної Америки — близько 180 — 200 мастей та відтінків у коней. Зустрічаються коні зеленої, блакитної, білої від народження, жовто-білої (ізабеллової), золотисто-рудої та інших мастей. За останні 15 — 20 років дуже популярними стали плямисті особини. В деяких країнах навіть створюють породи з оригінальним рідкісним забарвленням волосу. Так, у Данії й Англії розводять породну групу чубарих, у США — породні групи чубарих (аппалузо), рябих (пінто), солових (паломіно) та білих від народження коней. Відомі окремі тварини, які мали гриву і хвіст від 2 до 5 м завдовжки.

Під впливом одомашнення та спеціального використання (у запряжці, під сідлом) у свійських коней помітно краще розвинена холка, яка запобігає прогинанню грудного відділу хребта. Її основу становлять більш подовжені остисті відростки 7-8 грудних хребців, до якої кріпиться мускулатура шиї та вийна зв'язка. Вона забезпечила більш високе положення голови і шиї та зумовила витримування кіньми великих вантажів на спині. Збільшення зросту коней сприяло збільшенню довжини лопатки і передпліччя — одних з основних важелів передньої кінцівки.

Для коней верховоготипу характерна велика швидкість руху на галопі, а коні протилежного типу — ваговози практично втратили здатність пересуватися цим алюром.

Рисаки й інохідці на відповідних алюрах досягли надзвичайно великої жвавості, яка неможлива для диких коней.

Коні більшості заводських порід втратили здатність до існування в природних умовах. У них знижені загальна і специфічна резистентність, плодючість, чітко виражена сезонність статевої охоти. Для них характерні розрощення кісток кінцівок та суглобів.

У свійських коней значно частіше трапляються аномалії розвитку новонароджених лошат, зокрема, багатопалість, вкорочені щелепи, відсутність деяких органів та ін.

Крім морфологічних, у свійських коней відбувалися і фізіологічні зміни, які сприяли кращому розвитку корисних ознак, заради яких людина утримує й розводить тварин. Вони стосуються внутрішніх органів (травлення, виділення, дихання, кровообігу, а також чуття, зору, слуху), залоз внутрішньої секреції, молочної залози, нервової системи та ін. Так, молочна продуктивність за лактацію у сучасних свійських кобил сягає 5тис.кг, вони стали поліестричними (приходять в охоту протягом року).

Головний мозок свійських коней за масою на 25-30% менший,ніж у їх диких предків, що зумовлено переважно зменшенням ї проекційних центрів.

У свійських коней сталися істотні зміни в поведінці, нервових реакціях на навколишнє середовище, вимоги людини, в захисних діях. Вони стали довірливими і надійними у спілкуванні (особливо арабські коні), випадки лютої злобності трапляються дуже рідко (зазвичай з вини людини), сприймають і виконують голосові команди обслуговуючого персоналу (дати ногу, рухатися чи зупинитися, виконувати вправи та ін.). Проте сучасні свійські коні певною мірою втратили вікову і соціальну ієрархію та поведінку; Це зумовлено тим, що в табунах заводських порід коней утримуються тварини одної статі (підсисні чи холості кобили або обидві ці групи разом), жеребчики й кобилки різного віку також утримуються окремо, лошат порівняно рано відлучають від матері, жеребці-плідники «не знають» свого приплоду можливе споріднене парування (батько х дочка, мати х син), чого в природних умовах не буває, бо там діє видова, вікова і родинна несприйнятність.

Спадкова реорганізація поведінки диких тварин і перетворення їх з допомогою селекції на свійських і навіть ручних є, мабуть, головним і найважливішим результатом доместикації. Вона привела до зміни функціонального стану нервово-ендокринних механізмів, які визначають гормональний статус і регулюють найголовніші процеси онтогенезу й життєдіяльності тварин. Ці зміни впливають не тільки, наприклад, на відтворний процес, а й на весь індивідуальний розвиток свійських тварин.

Само по собі виникає запитання «Чи вичерпаними є всі можливості удосконалення свійських коней?», «Чи є межа доместикації?»

Властивості, якими визначається цінність сучасних свійських коней порівняно з дикими вихідними формами, досягли значного розвитку, іноді ці досягнення здаються неймовірними. Для прикладу, надій радянської ваговозної кобили Рябіна за IV лактацію становив 6173 л, а латвійської Біше — понад 7007 кг, що в 12—14 разів більше, ніж у диких предків. Вражає динаміка жвавості американських рисаків на одну сухопутну милю (1609 м) — з 2 хв 59 с (1806 р.) до 1 хв 51 с (1996 р.). Змінився і вік установлення ними рекордів — з 12— 14 до 3-4 років. Це просто фантастичне біологічне й особливо економічне досягнення. І це ще не означає, що вже досягнуто меж доместикації.

Отже, в основі розведення та поліпшення свійських коней мають бути максимально об'єктивна оцінка і вдалий відбір за комплексом ознак, добре утримання й повноцінна годівля, які значною мірою нівелюватимуть негативні прояви штучного добору і відкриватимуть у майбутньому широке поле для творчої зоотехнічної діяльності.

4. Дикі родичі коней.

У зоології коней віднесено до класу ссавців,надряду копитних,рядунепарнокопитних,родиниконячих,родуконей.Рід коней поділяється на 4 підроди: власне коней, до якого належать усі аборигенні й заводські породи коней, поні островів, тарпани, коні Пржевальського та вдруге здичавілі коні;

віслюків, який об’єднує породи свійських і диких африканських віслюків;

папіввіслюківкіанг, кулан, онагр та підрід

зебр, що об’єднує кілька видів диких африканських смугастих коней;

Дикий кінь Пржевальськогоназваний так по імені вченого, що відкрив і описав його в 1879 році. Кінь Пржевальського (Equus przewalskii) — вид тварин родини коневих (Equidae), найближчий дикий родич домашнього коня (відрізняється від останнього генетично і має 66 хромосом, замість 64). Власне це і є східний підвид диких коней, західний підвид якого — тарпан, був предком домашніх. Оскільки тарпанів було винищено до кінця 19 століття, то зараз кінь Пржевальського це єдиний існучий вид диких коней.

Вже на час відкриття цього виду диких коней в 1879 році російським мандрівником М.Пржевальським їх чисельність була досить невисокою. Більша частина місць існування цього виду диких коней розташована в регіоні інтенсивного конярства, що стрімко розвивалось. Живе в сухих безводних степах Монголії. Коні Пржевальського не витримували конкуренції з боку домашніх табунів і поступово зникли з більшої частини свого ареалу.

У минулому коні Пржевальського населяли відкриті степи та півпустелі, тримаючись невеликими табунами в 5-15 голів. На чолі такого табун завжди стояв дорослий жеребець, що активно його захищав та мав виключне право паруватись зі своїми кобилами. Якщо інший дорослий жеребець намагався збити собі табун, між ним і власником табуна спалахувала жорстока бійка.

Довжина тіла — 200–250 см, висота в холці — 124–153 см, вага — 230–350 кг. Піщаного кольору із смугою вздовж спини, кінцівки темні, грива коротка, стояча. Масть булана, різних відтінків в залежності від сезону і місця проживання; на череві і на кінці морди просвітління, на спині ремінь, на ногах зеброїдність. Ці коні живуть в степах косяками по 14-18 кобил і один жеребець. При схрещуванні з кіньми одержують плодовите потомство. Жеребість продовжується 340-350 днів. Після вагітності, кобила народжує одне лоша, яке одразу встає на ноги та слідує за матір'ю. Молоді кобили можуть залишатись в материнському табуні все своє життя, а молоді жеребці залишають табун у віці 2-2,5 років.

Тривалість життя 15-18 років. В дикій природі основними ворогами коня Прежевальського були вовки.

Харчуються коні Пржевальського виключно трав'яною рослинністю, та регулярно відвідують водопої, особливо в посушливу пору року. Кінь Пржевальського може задовольнитися мінімумом їжі, та витримує крайні перепади спеки та холоду.

В Україні коней Пржевальського розводять в заповіднику Асканія-Нова. Вони знаходяться на межі зникнення, тому занесені до Охоронного статусу.

Власне саме завдяки створеній свого часу в Асканії-Новій популяції кінь Пржевальського вцілів як вид, оскільки в природі він зник в 60-х роках ХХ століття. Дикі коні успішно розмножувалися — до 1940 року народилося 40 лошат. Але раптом зросла смертність лошат у перший рік життя (32%) і зменшувалася тривалість життя дорослих тварин (у середньому 8,2 року). Поступово популяція згасала. До 1941 року в зоопарку залишилося 7 коней, з них лише дві кобили.

Під час війни коней Пржевальського зовсім було втрачено. Їх не було в асканійському зоопарку до 1948 року. А 31 травня 1948 року в Асканію-Нову привезли з Московського зоопарку чистокровного жеребця цього виду на кличку Орлик. Народився він у Німеччині 1943 року. Цього жеребця спочатку використовували для гібридного розплоду коня Пржевальського. У 1957 році в зоопарк прибула чистокровна кобила цього виду Орлиця ІІІ. Вона теж народилася 1943 року, але в степах Монголії. Її подарували були спочатку Ворошилову, який передав Орлицю до Московського зоопарку, а звідти кобила потрапила в Асканію-Нову. Після цього почався в Україні племінний розплід чистокровних коней Пржевальського. 1960 року від Орлика й Орлицу з’явилося перше лоша.

Згодом сюди надійшло ще кілька коней Пржевальського: дві кобили з Праги і жеребець та дві кобили із США. До 1998 року Асканія-Нова вже мала 352 живих лошат. Нині тут утримуються 93 голови коней Пржевальського, що становить близько 7 відсотків світової популяції.

Також існує дика популяція в чорнобильській зоні відчуження з 1998 року, де популяція живе самостійно без людського втручання.

Коні прижилися і зараз їх кількість в зоні відчуження перевищує сотню, тобто є однією з найбільших у світі. Зокрема були проведені спостереження за особливостями біології коня Пржевальського, які розкривають адаптаційний потенціал організму та забезпечують його виживання в нових умовах існування. Це такі, як динаміка чисельності та особливості поведінки поголів'я, специфіка живлення коня Пржевальського в умовах Чорнобильської зони відчуження, паразити та їх чисельність у вільно існуючих коней.

Оскільки коні Пржевальського перевезені на території з хронічним радіаційним опроміненням, також було проведено дослідження щодо накопичення ними радіонуклідів, які є додатковим чинником, що впливає на прояв адаптаційного потенціалу тварин у цих умовах.

Виявлення ролі коней у функціонуванні трав'яного біому як основного місця їх існування здійснювалось у декількох напрямах - досліджувався вплив трофічної та механічної форм діяльності коней на травостій, з'ясовувалась роль коней у зоохорнному процесі.

Тарпан— дикий кінь Європи, описаний 1770 року, жив в європейських і азіатських степах з післялідникового періоду до початку XIX століття. Гадають, що кров тарпанів тече в багатьох російських породах коней. Приручити дикого коня не просто. Розповідають, що останній табун тарпанів загинув в 1879 році. Тарпани були дуже обережні, легкі і швидкі на бігу. Стадом тарпанів заправляв самець, він охороняв стадо під час пасіння, завжди знаходився на якомусь кургані, взагалі на підвищеній місцевості, тоді як стадо паслось в долині. Самець давав знати стаду про небезпеку і сам ішов останнім.

Тарпани витривалі до спраги, достатньо невеликої роси, щоб тарпан міг втамувати її, злизуючи росу язиком з трави. Приручити дорослих тарпанів вдавалось, а лошат вдавалось привчати до сідла і об'їзджати.

Земля розорювалась, диких коней проганяли через те, що вони поїдали заготовлене сіно, знищували посіви, відбивали домашніх кобил до диких табунів.

Зебри, підрід, який живе в степах Африки. Відрізняються захисним полосатим забарвленням, живуть табунами, рухливі, лякливі, важко приручаються. Відомо лише декілька випадків використання зебр в легких екіпажах. З кіньми дають безплодних гібридів-зеброїдів. У зебр велика голова, довгі вуха, коротка стояча грива, чубчика немає, добре омускулений круп, короткий хвіст, сухі ноги без каштанів на задніх ногах. Є декілька різновидностей зебр, головні з них:

Гірські — найдрібніші, ослоподібні, з великою головою, довгими вухами, з вузькими копитами і полосатість до копит;

Зебри Греві — найбільші, живуть серед чагарників. Вуха у них великі і широкі; хвіст довгий, пухнастий;

Кваги — найбільш поширені, дуже різноманітні конепо-дібні зебри відкритих рівнин, покритих чагарником. Голова у них легка, вуха короткі, вузькі.

Віслюкистановлять самостійну гілку еволюційного розвитку родини конячих. Вони формувались в умовах досить постійного екологічного середовища. Це зумовило незначну мінливість диких віслюків за калібром, зростом, забарвленням, оскільки умови зовнішнього середовища в центрі і на периферії істотно не різнилися. Дикі віслюки трапляються тільки в Африці. Сучасний їх ареал обмежений територіями Ефіопії та Сомалі.

Існує два підвиди дикого африканського віслюка:

Перший нубійський, дрібні тварини, світлої масті з хрестом на спині і лопатках, мало чисельний, близький до вимирання.

Другийсомалійський, більш крупний — темної масті. Обидва підвиди занесені до Червоної книги.

Третій підвид – атласький віслюк, знищений у 3 ст.н.е.

Живуть віслюки на плоскогір'ях Північно-Східної Африки в посушливих місцях з бідною рослинністю. Сомалійський віслюк краще зберігся в гірській місцевості і на підвищених місцевостях до 2000 м над рівнем моря.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти