ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Верхові породи коней, що розводяться в Україні

6. Класифікація порід коней

7. Ахалтекінська порода

8. Арабська порода

9. Чистокровна верхова порода

10. Українська верхова порода

11. Напівкровні породи коней:

Тракененська, ольденбурзька, ганноверська, вестфальська, французька верхова (селль).

У всі періоди розвитку конярства популярність порід була різною. Це залежало від неоднакових господарсько-корисних ознак коней, таких як жвавість і витривалість, роботоздатність та скороспілість, довговічність і плодючість, а також від зростаючих вимог до якості коней на різних ступенях розвитку людського суспільства.

Нині до найпопулярніших у світі порід належать арабська й чистокровна верхові, ганноверська, голштинська та французька напівкровні, американський і французький рисаки.

В Україні це українська верхова, новоолександрівський ваговоз, призовий та орловський рисаки.

Існує загальна тенденція до поступового зменшення чисельності тварин на Землі. За останні 400 років вже зникло 130 видів ссавців і птахів. Цей процес незворотний і небезпечний тяжкими наслідками для людства.

Через недбале ставлення до навколишнього середовища на наших очах зникає не один генофонд, а ціла екологіч­на система. Це стосується не тільки диких, а і свійських тварин, у тому числі й коней.

Кількість аборигенних, місцевих та деяких заводських порід коней в країнах СНД поступово зменшується. До цієї групи належить і гуцульська порода, оскільки в ній дуже мало чистопородних жеребців і кобил, а контрольована селекційна робота з нею вже багато років не проводиться.

У багатьох країнах світу вживаються заходи щодо збереження для майбутньої селекційної роботи аборигенних, місцевих чи виведених порід коней.

Стан справ у конярстві сьогодні звичайно потребує проведення невідкладних заходів. Це зумовлено тим, що цінність генофонду заводських та аборигенних порід різна. У заводських популяцій господарські ознаки формувалися під впливом соціально-економічних факторів, а генофонд аборигенних коней є цінним історичним надбанням емпіричної селекції, яка проводилася у місцевих екологічних умовах. Один раз втрачений генофонд аборигенних порід не може бути відновлений сучасними методами селекції.

Класифікація порід коней зумовлена їх різноманітністю за типом, господарським призначенням, мастю, походженням тощо.

Спочатку були запропоновані зоологічні класифікації, котрі передбачали поділ порід за краніологіч­ними ознаками.

Так, Франк і Нерінг поділяли породи коней на групи східного й західного, а О. Браунерпівденного й північного походження.Юарт групував їх, враховуючи зони існування, і виділяв породи степів, лісів, плос­когір'їв тощо.

Спеціалісти багатьох європейських країн, особливо Німеччини, Австрії, поділяють породи коней на теплокровних (верхових, створених за участю східних порід) та холоднокровних(переважно ваговозів).

Існують також інші класифікації (Мідденорф О., Кулєшов П. М., Вітт В. О., Калінін В. І., Хітенков Г. Г., Красников А. С. та ін.).

Загальновизнаною є класифікація Ч. Дарвіна, в основу якої покладено рівень селекційної роботи, яку проводили при створенні нових чи поліпше­них існуючих порід.

За Ч. Дарвіном існує три групи порід:

місцеві(абори­генні, природні), які виникли під впливом умов зони існування;

заводські — створені штучним відбором і добором за високого рівня селекції, оптималь­них умов годівлі та утримання;

перехідні,що сформувалися за штучного від­бору під значним впливом природних умов.

Велику групу заводських і перехідних порід за характером їх викорис­тання поділяють на:

верхових;

верхово-запряжних ;

рисистих;

ваговозів;

запряжних.

Місцеві породи коней СНД поділяють на три екологічні групи:

степові — башкирська, бурятська, казахська, монгольська;

лісові — в'ятська, жмудська, якутська;

гірські — алтайська, гуцульська, карабаська, киргизька, локайська.

Ахалтекінська порода

Це найдавніша самобутня порода коней на Землі. Час і особливості її створення достовірно не відомі. За даними одних авторів вона виведена у X, інших — у IV - III ст. до н. є. Як би там не було, але це унікальна порода, створена і збережена багатьма поколіннями людей.

Історики кіннозаводства й інші дослідники вважають, що найбільше вплинули на її формування несейські коні, поширені в Мідії, а потім у Персії (VII - VI ст. до н. є.).

Безсумнівно те, що ахалтекінська порода в минулому мала значний вплив на конярство Середньої Азії, Близького Сходу і Європи.

У створенні, наприклад, чистокровної верхової, тракененської та орловської рисистої порід брали участь, хоч і обмежено, ахалтекінські коні.

У XIX — XX ст. ахалтекінська порода збереглася на невеликій території півдня Туркменії. У формуванні типу й ознак ахалтекінських коней головну роль відіграли природно-історичні та соціально-економічні умови, в яких туркмени розводили й використовували своїх коней.

У різні часи цих коней називали бухарськими, текінськими, туркменськими, а з 1927 р. — ахалтекінськими.

Відомо, що у далекому минулому коней вирощували переважно для військових потреб. Це стосується і предків сучасних ахалтекінських коней, оскільки туркмени відрізнялися войовничістю, наймалися на військову службу в інших ханствах, брали участь у бойових походах, вони уміли цінувати хорошого бойового коня.

Через своєрідні кліматичні умови пасовищне утримання коней було неможливим, оскільки трава тут росте до трьох місяців на рік. Тому туркмени утримували коней подвірно, згодовуючи їм невелику кількість, але високопоживних кормів: ячмінь чи висушену в снопах люцерну, фрукти, овочі, паляниці тощо. За такої системи утримання унеможливлювалося парування кобил з невідомими жеребцями, що сприяло консолідації типу породи.

Поголів'я ахалтекінських коней у минулому ніколи не було більш як 700 кобил. Перші вірогідні відомості про кількість ахалтекінських коней одержано в 1916 р., коли проводився поголовний їх облік. Тоді в Туркменії налічувалося 627 коней, з них 67 жеребців і 560 кобил. Досить ретельне обстеження поголів'я ахалтекінських коней провела спеціальна зоотехнічна комісія республіки у 1926 - 1927 рр.

Особливості екстер'єру ахалтекінських коней сформувалися в умовах напівпустель і жаркого клімату.

Голова у них легка, суха з прямим профілем, іноді горбоноса, часто довга з дещо випуклим профілем.

Шия довга, тонка, високопоставлена і кадикувата. Шия з'єднується з головою під більш гостим кутом, ніж у коней інших порід. Ахалтекінці несуть голову під кутом не менше 45° до горизонту, а часто і більш вертикально, тому горизонтальна лінія від кінця губ до крупа проходить переважно вище вершини холки.

Холка висока, спина подовжена, іноді м'яка. Груди вузькі, неглибокі;

ребра плоскі; круп довгий, здебільшого прямий;

кінцівки сухі з добре вираженими сухожилками;

бабки довгі, але досить круто поставлені. Трапляється шаблюватість.

Копита міцні з низькими п'ятками. Оброслість незначна. Чубок, грива, хвіст рідкі. Покривний волос тонкий, шовковистий, щіток немає.

З мастей найчастіше буває гніда, сіра, булана, руда, рідше — ворона, солова, каракова, плямисті. У гнідих, рудих, буланих і солових часто є золотистий відтінок, який надає коням особливої привабливості і свідчить про їх східне походження.

Коні ахалтекінської породи досить збудливі, енергійні, рухливі, строгі, іноді злобні.

У них еластичний крок, пластична рись, легкий розмашистий галоп. Ахалтекінські коні прославили себе в різних видах кінного спорту та у багатоденних пробігах на великі дистанції, ахалтекінські коні завжди були серед переможців і призерів.

За жвавістю у гладких скачках вони поступаються тільки чистокровним верховим коням і ма­ють порівняно високі показники на коротких дистанціях.

Останнім часом внаслідок ужитих заходів помітно зросла чисельність ахалтекінських ко­ней та поліпшилися їх якісні показники. Якщо в 1985 р. оцінка типу жереб­ців за 10-бальною шкалою становила 7,09, а кобил — 6,83, то через 13 років — відповідно 7,40 і 7,32.

Головним завданням спеціалістів господарств, які розводять коней цієї породи, є збереження унікального типу ахалтекінця з особливостями його екстер'єру й роботоздатності.

Для цього здійснюється лише чистопородне розведення за лініями і родинами при жорсткому відборі за типом.

Обов'язковою умовою удосконалення породи з обмеженим генофондом є збереження максимальної її різноманітності.

До кінця XX ст. селекційна робота була спрямована на збільшення поголів'я і збереження типу ахалтекінських коней, а упродовж наступного періоду вона полягатиме у збільшенні їх калібру. У виконанні цього завдання використовуватимуться прийоми чистопородного розведення.

Прилиття крові чистокровної верхової породи, яке застосовувалося з початку XX ст. до 1932 р. для поліпшення жвавості, збільшення масивності та костистості ахалтекінських коней, успіху не мало.

Помісі хоч і відрізнялися кращою жвавістю на середніх та особливо довгих дистанціях, проте втратили головне — тип, особливості екстер'єру та адаптивність до умов існування.

За останні 25 років порода, завдяки своїй оригінальності, стала значно розповсюдженою у країнах світу. Ахалтекінських коней розводять на кінних заводах ім. С. Ніязова (Туркменістан), Луговському й «Дегерес» (Казахстан), Ставропольському, у радгоспах «Дагестанський» і «Чагорта» (Росія) та в багатьох приватних господарствах СНД, а також у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Чехії, Швеції, США, Лівані, Ірані та ін.

Арабська порода

Це одна з найбільш розповсюджених порід у світі, хоча походження, місце, час і технологія її створення невідомі. Одні дослідники вважають, що порода існувала до 3 — 2 тис. років до н. є. і є найстарішою в сучасному світі. Інші припускають, що вона створена схрещуванням кращих порід коней Середньої Азії, Ірану та Іраку, які по­ходять від найцінніших верхових коней минулого — несейських.

Цих коней, безумовно, використовували у міжпородних схрещуваннях. Є також припущення, що арабські коні — прямий потомок диких предків, які в далекому минулому існували на Аравійському півострові. Батьківщина арабських коней — Аравійський півострів надто різниться кліматичними умовами — від жаркої пустелі Неджет до родючих оазисів морського узбережжя та приміських зон. Внаслідок цього арабські коні різняться типом. Коні пустель і напівпустель низькорослі, з відносно короткими кінцівками, більш округлими формами тіла, краще використовують корми. Коні з оазисів Багдада, Дамаска, Масула, Алєппо та інших вирізняються зростом (150 — 155 см), довгими лініями шиї і крупа, кращим загальним розвитком.

Більшість дослідників історії арабської породи коней переконана, що вона була створена у IV — VII ст. н. є. в сухих степах і пустелях Близького Сходу, Сирії, Півночі Аравійського півострова.

Створенню породи і консолідації її ознак сприяло те, що арабські конярі ні за яких умов не допускали парування чистопородних кобил (азіль) з жеребцями неарабського походження.

У далекому минулого і тепер генеалогію породи вони ведуть через жіночі імена родоводу, стежачи за тим, щоб кожен арабський кінь по прямій материнській лінії належав до одної із семи родоначальниць — Кехайла, Саклавія, Шувайма, Хадба, Дахма, Обайя, Маана-кія-Маанегі — та належав до будь-якого клану старих бедуїнських пле­мен — Шаммар, Аназе, Гоммуса Абейн, Роала та ін.

Для повсякденного використання бедуїни віддавали перевагу кобилам, оскільки вони спокійніші в їзді, міцніші від природи, не ржуть (не видають себе), легше витримують тяжкі тривалі переходи, нести на собі вершника, корми, продукти харчування і при цьому рухаються жвавим алюром упродовж дня без перепочинку, годівлі й напування.

Через це у селекційній роботі араби віддають перевагу кобилам.

В арабських коней невелика з увігнутим (щучим) профілем та великими виразними очима голова, короткі міцні спина і поперек. Під час навіть тихих алюрів хвіст завжди «на відльоті», нерідко стоїть вертикально, рухи цих коней м'які, пластичні, елегантні, копитний ріг міцний. Вони легко сприймають навчання, розумні, покірні, довірливі, енергійні, благородні.

З недоліків екстер'єру трапляються розкид передніх кінцівок та м'які бабки. Про шпат, жабки, курбу, козинець та інші вади не йдеться, бо їх у цих коней практично не буває.

Арабські селекціонери вважають, що в коня чотири статі мають бути ши­рокими (лоб, груди, круп, постава кінцівок), чотири — довгими (шия, плече, ребра, гомілка) і чотири короткими (вуха, спина, бабки, хвіст).

За деякими параметрами скелета арабські коні відрізняються від інших: вони мають 17 пар ребер,5 поперекових і 16 хвостових хребців проти, відповідно, 18, 6 і 18 в інших коней.

Масть арабських коней може бути сірою, рудою (в т. ч. бурою), світло-гнідою, рідко трапляються темно-гніда й ворона.Серед них немає буланих, чалих, рябих, чубарих, саврасих.

Сірі коні цієї породи не хворіють на меланосаркому. Вони високовитривалі і жваві, довговічні та плодючі. У щорічних змаганнях «100 миль — за день» (161 км), що проводяться у США, переможцями є переважно арабські коні.

З практики Терського кінного заводу (Росія) відомо, що значна частина кобил використовується для відтво­рення до 25 - 28 років, від них одержують по 18 — 20 лошат при запліднюваності понад 80 % і нормальному жеребленні близько 100%.

Поступово арабська порода поширилася на інші континенти і тепер розводиться більш як у 100 країнах. Найбільше цих коней у США: тільки племінних кобил тут понад 25 тис. Друге місце за поголів'ям посідає Австралія — 42 тис. чистопородних особин.

Найцінніші лінії арабських коней походять з кінних заводів Польщі, де їх розводять у чистоті ще з XVI ст., а також з Англії, Іспанії, Єгипту, Об'єднаних Арабських Еміратів, Бахрейну.

В СНД арабських коней використовують для поліпшення місцевих порід Азербайджану, Таджикистану, Узбекистану та інших регіонів, а також для схрещування з верховими напівкровними породами для поліпшення їхніх спортивних якостей. В Україні цих коней не культивують.

Чистокровна верхова

Методи створення та вдосконалення коней чистокровної верхової породи викликають особливий інтерес не тільки у спеціалістів конярства, а й у зоотехнічної науки і практики загалом. Професор В. О. Вітт писав, що чистокровна верхова порода є зразком колективної зоотехнічної творчості багатьох поколінь людей і що немає іншої породи сільськогосподарських тварин, як і іншої породи коней, в яку було б вкладено стільки людської праці й терпіння, честолюбства і захоплення, таланту та розуму.

Чистокровна верхова порода була виведена в Англії у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. складним відтворним схрещуванням місцевих кобил верхового типу з жеребцями арабської, перської, турецької, та інших порід. Породні ознаки цих коней формувалися протягом тривалого розведення бажаних помісей «у собі» в умовах м'якого клімату, повної забезпеченості кормами, в тому числі якісними пасовищними, застосування спеціального тренування та випробування на скачках.

Жеребців для заводського використання відбирали переважно за показниками іподромних випробувань та походженням.

Англійські спеціалісти запозичили в арабів перевірений віками досвід селекції коней: оцінка і відбір за результатами скакових випробувань жеребців і кобил, розведення у чистоті та використання у племінній роботі даних про походження кожного коня (родоводів). Надзвичайною заслугою англійських селекціонерів є впровадження у практику документування всього того, що пов'язано з виведенням цієї породи.

Уже понад 300 років чистокровних верхових коней оцінюють і відбирають тільки за результатами іподромних випробувань.

Успіхам англійських кіннозаводчиків значною мірою сприяє видання скакових календарів та Державних книг племінних коней — студбуків. Перший скаковий календар виданий у 1727 р. Дж. Шені. З 1773 р. їх видають щороку.

В них подається найповніша інформація про результати випробувань усіх коней, які перебували на іподромах Англії, їх здобутки у скачках.

За даними календарів судять про високий, посередній чи низький скаковий клас жеребців і кобил.

Ці дві книги — скаковий календар і студбук, як писав видатний італійський кіннозаводчик XX ст. Федеріко Тезіо, є найбільш вражаючим і вартим довіри джерелом інформації про коней, яке будь-коли існувало у світі.

У формуванні породи велику роль відіграли добра годівля, правильне утримання, м'який клімат Англії, що давав змогу утримувати коней на пасовищах упродовж майже 11 місяців на рік. Наприкінці XVIII ст. порода стала популярною. Коней цієї породи досить інтенсивно вивозили в країни Європи та інших континентів.

До Росії першу партію їх завіз граф О. Г. Орлов. З кінця XVIII ст. чистокровних верхових коней розводять на держа­вних (Деркульський, Стрілецький, Лимарівський) та деяких приватних кінних заводах України.

У різні часи чистокровних верхових жеребців використовували для поліпшення існуючих та створення вітчизняних порід коней.

Сучасні чистокровні коні мають великий зріст, добре розвинений тулуб, суху будову тіла, сильні мускули, енергійно рухаються. Голова у них переважно мала, суха з прямим профілем; шиядовга, пряма; холка висока і довга; спина і поперек прямі, міцні; круп довгий, трохи приспущений;ноги довгі з міцними мускулами та чітко вираженими («відбитими») сухожилками, добре розвиненими суглобами. Масть переважно гніда, темно-гніда, каракова, руда, рідко ворона і сіра.

З вад екстер'єру частіше трапляються брокдаун, курба, жабки, шпат, букшина та захворювання на рорер і ламкість кровоносних судин носової порожнини. Плодючість кобил порівняно низька.

Темперамент у чистокровних коней енергійний, живий, але нерідко вони бувають занадто нервозними.

За даними колишнього Всесоюзного науково-дослідного інституту конярства, чистокровні верхові коні істотно перевершують коней арабської, ахалтекінської,

орловської та російської рисистих і ваговозних порід за кількістю та кисневою ємністю крові, вмістом у ній гемоглобіну, еритроцитів, систолічним об'ємом серця та іншими інтер'єрними ознаками .

Найціннішою рисою цих коней є висока консолідація типу та ознак породи і надзвичайна роботоздатність у скачках.

Головним напрямом роботи з породоює підвищення скакового класу, плодючості кобил (до 75 лошат на 100 маток) та усунення деяких недоліків і вад екстер'єру.

Ці завдання розв'язуються тільки методами чистопородного розведення при індивідуальних відборі і підборі, використанні імпортних жеребців (освіження крові), пошуку та інтенсивному використанні вдалих кросів.

Поліпшення годівлі й утримання, вирощування, тренування та випробування є також обов'язковим, оскільки порода вибаглива до комфорту.

У практиці чистокровного конярства в минулому і тепер великого значення набуло оцінювання жеребців за якістю нащадків. Їх цінність визначають за кількістю приплоду, його екстер'єром і промірами, роботоздатністю — кількістю скачок і перемог, виграних традиційних призів і призових сум. За цими даними визначають індекс успіху та показник дистанційності нащадків того чи іншого жеребця.

Коней чистокровної верхової породи розводять тільки за лініями. Тепер таких ліній близько 30. Деякі з них поширені у багатьох країнах і називаються міжнародними. Інші лінії культивуються переважно в одній країні — тій, де їх створено, і називаються місцевими, або локальними.

Представники ліній різняться не тільки походженням, типом, особливостями екстер'єру, а й роботоздатністю. Одні з них здобувають перемоги на ко­ротких, інші — переважно на довгих дистанціях.

Через це лінії, як і нащадки жеребців, у Росії, в Україні та інших державах поділяються за роботоздатністю на такі групи:

стаєри — середня дистанція перемог понад 2100 м;

фляєри— 1600 - 2000 м

спринтери— до 1600 м.

Міжнародна класифікація передбачає більш деталізовану оцінку дистанційності коней:

спринтери(S) — середня дистанція перемог 1000 - 1200 м;

майлери (М) — 1400 - 1800 м,

проміжні дистанції(І) — 1900 - 2100 м,

довгі дистанції(L) — 2200 - 2700 м

дуже довгі(Е) — 2800 і більше.

Найбільше чистокровних верхових коней у США — понад 105 тис. кобил, в Австралії — 46, Аргентині — 22, Англії — 20, Новій Зеландії — 16, Японії— 14, ПАР — 8,5, Росії — 0,8, в Україні — 0,4 тис.

У нас коней цієї породи вирощують на Деркульському, Дніпропетровському, Онуфріївському та Стрілецькому державних і деяких приватних кінних заводах. Щороку у багатьох країнах світу проводяться аукціони з продажу чистокровних верхових коней різного віку. Лідером продажу чистокровних коней у Європі є фірма «Таттерсал», яка відрізняється від інших надзвичайно високою якістю свого товару. Перший аукціон організовано нею і проведено ще у 1766 р.

Українська верхова

Робота із створення української породи коней була розпочата в 1945 р. на Українському кінному заводі № 173 Дніпропетровської області.

Наказом Міністерства сільського господарства колишнього Радянського Союзу робота із створення породи проводилася на Провальському (Луганська обл.) і Скадовському (Херсонська обл.) кінних заводах, фермах племінних коней Дніпропетровщини, Зачепилівського і Красноградського районів Харківської, Карлівського і Машівського районів Полтавської областей.

Ці чотири райони входили до зони діяльності Красноградського держплемрозплідника і разом мали 57 жеребців, 230 кобил та 119 голів молодняку. Тим же наказом ставилося завдання створити до 1960 р. нову породу верхово-запряжних коней для потреб армії та сільського господарства.

Ця робота була спрямована на складне відтворне схрещування названих європейських порід.

Велике значення у створенні та вдосконаленні української верхової породи мало використання жеребців і кобил, які у своїх родоводах мали клички російських верхових (орлово-ростопчинських) предків. Для цих коней, як відомо, притаманна яскрава породність, нарядність, елегантність, пластичність рухів.

Однак через недооцінювання ролі коней у розвитку народного господар­ства і надмірне переоцінювання можливостей суспільства щодо механізації та автоматизації виробничих процесів у сільському господарстві конярство стало неплановою галуззю, поголів'я коней за короткий час помітно скоротилося.

Робота із створення українських верхових коней практично припинилася. Нелегкими зусиллями головного зоотехніка з конярства МСГ України 0. А. Калантара (1914-2000) найцінніше племінне поголів'я було розподілене для збереження між Деркульським, Дніпропетровським, Олександрійським та Ягільницьким кінними заводами.

Ці господарства тільки з 1965 р., а Лозівський кінний завод — з 1975 р. продовжили роботу із створення української верхової породи коней. Всі інші господарства, залучені раніше до цього процесу, для становлення породи значення не мали.

Для цих коней характерні міцна конституція, висока плодючість та адаптивність до місцевих умов. На час апробації у племінному поголів'ї відтвореного складу було 190 жеребців і 2066 кобил, створено 6 генеалогічних ліній, 2 споріднені групи та 19 маточних родин.

Характерними рисами екстер'єру українських верхових коней є гармонійна будова тіла, пропорційна з прямим профілем голова, довга високо поставлена шия, глибокі й широкі груди, пряма спина, довгий, добре обмускулений круп, міцні кінцівки.

Недолікамиекстер'єру є звислий круп, запале зап'ястя, шаблюватість кінцівок тощо.

Переважають масті гніда з відтінками (57 %), руда (26 %), ворона й каракова (13 %), інших близько 4 %.

Зарекомендували себе у класичних видах кінного спорту.

Селекційна робота з кіньми української верхової породи спрямована на поліпшення існуючої генеалогічної структури, консолідацію бажаного типу і спортивних якостей.

Основним методом племінної роботи є чистопородне розведення з обмеженим застосуванням коригувального схрещування з жеребцями вихідних порід. Нині племінну роботу з породою ведуть 11 кінних заводів та кілька племрепродукторів.

НАПІВКРОВНІ ПОРОДИ КОНЕЙ

Напівкровниминазивають велику групу верхових і верхово-запряжних порід коней, при виведенні яких використовували чистокровних верхових жеребців і частка яких у генотипі створеної породи не перевищує 75 %. Найпоширеніші в Європі німецькі напівкровні верхові породи — вестфальська, ганноверська, голштинська, ольденбурзька і тракененська. Саме вони повною мірою відповідають вимогам класичних видів кінного спорту, особливо виїздки і конкуру. У минулому ці породи були створені для потреб армії, потім їх переспеціалізували на запряжних коней і використовували для потреб міського і міжміського транспорту та поштової служби.

Зараз спеціалісти напівкровного кіннозаводства поставили за мету створити благородних, елегантних, потужних за типом і привабливих за екстер'єром коней, рухи яких відрізнялися б імпу­льсивністю, елегантністю, довгим кроком, щоб вони були не тільки покірни­ми, але і здатними боротися за перемогу, тобто таких коней, які б відповідали вимогам класичних видів кінного спорту.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти