ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Стилістичні особливості категорії числа іменників

Однією із словозмінних морфологічних (граматич­них) категорій, яка містить у собі вказівку на кількість осіб, предметів, явищ, позначуваних іменниками, є ка­тегорія числа.

Категорія числа іменників має здебільшого дві форми вияву — однинну й множинну. їх стилістична сутність майже адекватна, пор.: Навчаю учня і Навчаю учнів. Ці речення розрізняються своїм змістом і морфологічно. Йдеться про навчальні зусилля суб’єкта, які зорієнтова­ні тільки на одного об’єкта, особу (учня — одн.) і на двох, кількох чи багатьох об’єктів (учнів — множ.), то­му й стилістика обох речень неоднакова: сприймання мовцем змісту сказаного в обох реченнях пов’язане з йо­го ставленням до кількісного вияву об’єкта тієї самої дії.

Стилістична місткість категорії числа найочевидніша тоді, коли слова вживаються переважно або тільки в од­нині (читання, мислення, запровадження, вдосконален­ня, орієнтація, м’ясо, сміх та ін.), або тільки в множині. До іменників із значенням множності, множинності най­частіше належать такі іменники:

— назви предметів одиничних, парних або таких, які утворилися з кількох частин: вила, ворота, ночви, сани, терези, граблі, ноші, посилки, лапки, кліщі, пан­талони, сіни, шахи, в’язи, баки та ін.;

— іменники, лексичне значення яких матеріально- речовинне: вершки, дріжджі, прянощі, висівки тощо;

— назви тих реалій, які мають значення збірності і вказують на сукупність предметів: гроші, надра, фінан­си, копалини, джунглі, хащі та ін.;

— найменування дій, процесів: заходеньки, похо­деньки, витребеньки, дебати, відвідини, жмурки, пере­сміхи, хвастощі, пустощі, гульбища тощо;

— найменування певних відрізків часу, свят, обря­дів: сутінки, канікули, іменини, роковини, заручини, входини, вхідчини, жнива, обжинки і т. ін.;

— найменування почуттів, емоцій, станів: радощі, гордощі, жалощі, веселощі, мудрощі, прикрощі тощо;

— власні назви, що мають лише форму множини: Прилуки, Суми, Афіни, Альпи, Карпати, Гімалаї та ін.

Деякі з цих іменників з певною видозміною в семан­тиці й емоційному забарвленні можуть уживатись і у формах однини: Ця кадра неперспективна (в розмовно- побутовому мовленні — із зниженим, іронічним від­тінком). Іноді «стилістична» множина може заміню­вати собою граматичну однину: Лежали битих м’яс копиці (І. Котляревський); Забери з собою всі лиха, всі зла (Т. Шевченко).

Такі іменники, як сіль, сталь, дим, масло, вода, гли­на, кукурудза, гречка, пшениця, крейда, світ і под., уживаються в множині тоді, коли ними потрібно позна­чати різні види, ґатунки того, що виражається одни­ною: мінеральні води, солі мікроелементів, різні жири, напр.: На той год [рік] ми хочем знов їхати куди-не­будь на води (Леся Українка); Він вже пив валер’янку, нюхав солі — нічого не допомогло (Ю. Смолич); Стоять сухі кукурудзи… (М. Вінграновський); Менше вжива­ти жирів — це для здоров’я (3 газети).

У художньому і розмовному стилях вживаються іменники в обох числах: Гладжу рукою соболину шерсть ячменів (М. Коцюбинський); О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій!.. (М. Бажан); Є любов до сестри, і до матері, і до дружини, Є багато любовей (В. Сосю- ра). Однинна форма іменника може вказувати на збір­ність чи множинність, сприймаючись при цьому з дея­кою метафоричністю: Багацько трупа там палилось (І. Котляревський); У темнім лісі за горами Зібравсь усякий звір (Л. Глібов).

Множинної форми можуть набувати й власні од- нинні назви, чим завжди привноситься у мовлення значеннєво-стилістичний відтінок узагальненості, легкої іронії чи й недоброзичливого ставлення до осо­би, явища: Семени, Івани, Надівайте жупани (Т. Шев­ченко); дві Ганни, три Оксани; чотири Петренки; Ви …побачили усякого начиння по тих Італіях (Леся Ук­раїнка); Щоб більше не з’являлись ні гітлери, ні Ста­ліни (3 газети).

Однинні іменники типу шляхта, братія, мишва, ма­ючи значення збірності, здебільшого тільки своєю се­мантикою надають висловленому негативної оцінки, зневаги, сарказму тощо: Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Т. Шевченко); А братія мовчить собі, Витріщивши очі (Т. Шевченко); Задумала мишва вчи­нить велике діло (Л. Глібов).

Окреме явище становлять випадки числової неуз­годженості присудка в реченні з підметом, що нерідко стилістично відображає давню традицію (характерну для українців) шанобливого ставлення до своїх бать­ків, родичів, старших за віком друзів, товаришів і т. ін.: Встали мати, встали й татко, Де ластовенятко? (П. Тичина); Як то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? (М. Коцюбинський).

У художніх текстах, у яких відображається минуле, можна натрапити й на числові форми колишньої двоїни, які в наш час перебувають поза межами сучасної літера­турності, нормативності: дві колесі, дві яйці, дві руці, три відрі та ін.; Перед хатою стоять дві грушці (В. Стефаник).

Отже, категорія числа іменників вагома також і сти­лістично, бо нею суттєво розгортаються виражальні можливості іменників у їх числовій формі.

Уособлення або Прозопопея — вид метафори — вираз, що дає уявлення про яке-небудь поняття або явище шляхом зображення його у вигляді живої особи і наділеного її властивостями. Наприклад, зображення у міфах греків і римлян щастя у вигляді капризної богині Фортуни і т. п. Вельми часто уособлення застосовується при зображенні природи, яка наділяється тими або іншими людськими рисами. Грім розсердився.

30. а наявністю закінчень прикметники поділяються на повні й короткі.
Прикметники, у яких є закінчення, називаються повними: добрий, вільна, славне, зелені, батькового, материна. Ці форми є звичайними для сучасної української мови.

Загальновживаними в сучасній українській мові є повні змінні форми прикметників: нестягнені форми чоловічого роду (високий, гарний, веселий) і стягнені форми жіночого і середнього роду однини і у називному відмінку множини (висока, гарна, весела; високе, гарне, веселе; високі, гарні, веселі).
Нестягнені форми жіночого і середнього роду можливі лише в називному та знахідному відмінках однини і множини: добрая, синяя; добреє, вечірнєє, синєє; добрії, вечірнії, синії. Вживаються вони переважно в народній творчості, а також у поетичному мовленні для стилізації під народну пісню: Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки — Чорнявую та білявую, Третю руду та поганую (Нар. пісня); Ні, мамо, не можна нелюба любить. Нещасная доля із нелюбом жить (Є.Гребінка).

Прикметники, у яких немає закінчення, називаються короткими.
Незначна кількість прикметників паралельно до загальновживаної повної форми має коротку (незмінну) форму: винен, певен, варт, потрібен, годен, ладен, повен, здоров, рад, славен, ясен, срібен, дрібен, зелен, красен та ін. Вони зустрічаються переважно у фольклорі, використовуються у народному мовленні, в художньому стилі, в основному у поезії для створення народнопісенного колоритуСтилістична спроможність прикметників

Особистісна сутність людини, її фізіологічна й ду­ховна індивідуальність, винятковість, неповторність і окремішність усього живого й неживого в природі, всіх пізнаних людиною істот і предметів створюється певною сукупністю тих якостей, ознак, які властиві будь-кому і будь-чому. Серед них розрізняють постійні ознаки (у прикметниках) або ознаки динамічні, змінювані в часі (у дієприкметниках), пор.: біле волосся і побіліле волосся.

Прикметники — це різновид повнозначних слів, які виражають, називають ознаки, якості людей, тварин, речей, явищ. Найчастіше прикметники вико­ристовуються у «звичайному» (базовому) ступені порів­няння, виражаючи найстабільніші, усталені, водночас і розрізнювальні, індивідуальні властивості предметів. Такою семантичною ознакою один суб’єкт, об’єкт чи обставина відрізняється від усіх інших: чорний, білий, зелений тощо. Своєрідною є також морфологічна сут­ність прикметників, їх закінчення в кожному відмінку, роді, в обох числах (однині і множині): веселий, весела, веселого, веселі.

Зміст усіх трьох семантичних груп прикметників — відносних (їх у мові найбільше), якісних і присвійних — незмірно широкий. Від більшості іменників можна утво­рити прикметник: книга -» книжний, озеро —> озерний, радість —» радісний, синь —» синій, Марія —> Марин, ка­нікули —> канікулярний.

Стилістична наснага й важливість прикметників особливо очевидні тоді, коли вони:

— створюють у реченні групу однорідних членів: Безлюдна, безводна, безлісна земля розлягається нав­круги (О. Гончар);

— вживаються тропеїчно, передусім метафорично, через що стають засобом художньо-образного вислову; це зазвичай епітети, які бувають відносними і якісни­ми, невідокремленими і відокремленими: На галяві озерце — кришталеве люстерце (Т. Коломієць); Зви­чайна хмара, сіра і осіння, пропише раптом барви зо­лоті (Л. Костенко); Любили один одного, щасливі, про­світлілі й сумні (М. Стельмах); Пахло медом, і здава­лось, що це шумить весняний молодий дощик, запаш­ний і веселий (С. Васильченко).

Відносні прикметники мінеральні добрива, мов­ний аналіз, арніка гірська, паперовий кораблик вказу­ють одночасно і на якість, і на зв’язок з предметом, від якого вони утворилися (мінеральний від мінерал), але у сполученні слів надзвичайний і повноважний посол прикметник надзвичайний походить від прикметника звичайний; повноважний має форми більш поважний, повноважніший.

Досить поширеним в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому, є процес термінологізації прикг метників, переважно якісних. Прикметник у таких назвах вказус на власне якісну ознаку предмета, яка могла б сприйматися з різним ступенем вияву (вищого й найвищого), але сприймається як ознака постійна, стандартна, відносна. Це також досягається тим, що такий прикметник у сполученні з іменником усталив­ся на другому місці в сполученні слів: полин гіркий (назва), порічки червоні, синюха блакитна, бузина ЧОДШЬ-

Від складних прикметників (яскраво-червоний, пів­денно-східний, західноукраїнський, українсько-німець- ко-французький) форми вищого й найвищого ступенів утворюються тоді, коли основи складного прикметника належать до якісних прикметників (яскраво-червоні- ший, яскраво-найчервоніший);- ступені порівняння не утворюються від відносних чи присвійних прикметни­ків: народногосподарський, загальнонародний, шести­поверховий, самодержавний. Форми самодіяльніший, найсамодіяльніший; зелено-біліший, білішо-зелений є напівнормативними і вживаються переважно в розмов­но-побутовому мовленні.

Зовсім неможливі ступені порівняння від тих склад­них прикметників, які утворилися від двох відносних: громадсько-політичний діяч, ранньовесняна городина. Основна стилістична вимога до таких прикметників по- ‘Лягає в тому, щоб використовувати їх вдумливо і з ура­хуванням мовленнєвих вимог стилю. Складні прикмет­ники найактивніше побутують у книжних стилях мови.

Помітною є стилістична своєрідність обох форм ви­щого й найвищого ступенів порівняння прикметників: сильніший і більш сильний (форми вищого ступеня), найсильніший і найбільш сильний (форми найвищого ступеня). Прості однослівні (синтетичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння економніші, історич­но традиційні, давні, вони використовуються в усіх сти­лях мови, особливо в розмовно-побутовому і художньо­му: Стає для мене ширшим синій обрій (Т. Коломієць); Ольга була вища, ніж я пам’ятав. Вона стала наче старша (Ю. Смолич); Обніміте ж, брати мої, Наймен­шого брата (Т. Шевченко). Натомість складені (дво­слівні, аналітичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників хоча й побутують в усіх сти­лях мови, все ж природніші для книжних стилів, особ­ливо наукового й офіційно-ділового. Кожне висловлю­вання в них має бути точним, тому синтетичні форми ступенів порівняння прикметників менш нейтральні, більш емоційні, ніж паралельні їм аналітичні форми, позначені відтінком книжності. Важливим є також ін­тонування прикметника в реченні, виділення його ло­гічним наголосом. Цим актуалізується лексичне зна­чення прикметника, а на цій основі також і його стиліс­тична вагомість.

У мовленні, зокрема радіо і телебачення, трапляють­ся такі прикметникові утворення, як більш чорніший, більш зрозуміліший, у яких слово більш зайве, алогічне.

Унаслідок зростання загальної мовленнєвої культу­ри працівників усіх сфер розумової діяльності, особли­во науковців, журналістів і творців художнього слова, частіше стали використовуватись:

— прикметники з префіксами архі-, ультра-, гіпер-, над-: архісерйозний, ультрависокий, гіперзвуковий, надзвуковий (більше, ніж найвищий вияв ознаки);

— слова із суфіксами -єн-, -енн-, -езн-, -анн- та ін.: до­вершений, здоровенний, величезний, старанний, незрів­нянний;

— різноструктурні і різнофункціональні складні прикметники: радіофізичний, народнопоетичний, ви- щепідписаний, давньоверхньонімецька (мова), двадця­типоверховий.

Це свідчить про зростання й ускладнення атрибу­тивного (означального) мислення мовців.

Деякими особливими стилістичними якостями по­значені повні й короткі прикметники. Майже всі прик­метники в українській мові повні, кожному з них влас­тиве певне закінчення: -ий, -а, -е, -і; -ій, -я, -є, -ї: голубий, го­луба, голубе, голубого, голубі; синій, синя, синє, сині і т. ін.

Повні прикметники з неоднаковою активністю ви­користовуються в усіх стилях мови. Серед них найзвич- нішими і найчастотнішими є стягнені форми повних прикметників — повністю нормативні і міжстильові. Крім них, у фольклорі, в розмовно-побуто­вому мовленні і в деяких жанрах художніх текстів ши­роко вживаються й нестягнені форми прик­метників: зелений —- зеленая — зеленеє — зеленії. Вживання нестягнених форм прикметників у сучасному літературному мовленні стилістично обмежене, якоюсь мірою відтворює собою певну українську мовленнєву ми­нувшину, національно забарвлену й оригінальну, само­бутню: Гори мої високії! Простіть високії, мені! Високії і голубії! Найкращі в світі й найсвятії! (Т. Шевченко); Ви щасливі, пречистії зорі, Ваші промені — ваша розмова; Якби я ваші промені мала, Я б ніколи не вимовила слова, Ви щасливі, високії зорі… У серці моїм переможнії співи лунають (Леся Українка) або: Ночі безмірнії, ночі безсон­нії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгамовнії, В сер­ці грижа, мов павук той, полоннії Сіті снує (І. Франко).

Короткими прикметниками є слова незмінні, кожне з яких має тільки одну форму. Це невелика кількість широковживаних лексем: годен, дрібен, зелен, красен, ладен, певен, славен та ін. У словниках короткі при­кметники звичайно подаються разом з повними при­кметниками. Короткі прикметники вживаються:

— із синтаксично означальною функцією: За воріть­ми зелен явір, там я буду на тебе ждати (Нар. твор­чість);

— із синтаксично предикативною функцією, коли акцентується певна означувана якість особи, предмета, явища: Там повен двір любистку… (М. Рильський); Я не годен з тобою змагатися (Нар. творчість).

Стилістично вагомим, емоційно виразним, очевид­ним є прикметниковий зворот — поєднання прикметника як синтаксично незалежного слова із син­таксично залежним від нього словом чи сполученням слів: Під самою кручею застигло болото, повне пташи­ного галасу (О. Копиленко).

Отже, прикметники — це дуже важливий матеріал для стилістики мовлення. Вони часто використовуються як художні означення (метафори, епітети), які суттєво впливають на розум, на почуттєву сферу людини.

31. Стилістичні властивості дієслова

У кожній розвиненій мові дієслова становлять най- численнішу (після іменників і прикметників) групу лексем.

Дієслово — повнозначне слово, яке позначає дію, стан предмета як процес. Значення дієслів виявляються у граматичних (морфологічних) категоріях особи, виду, стану, способу, часу, а також числа і роду (мин. час, умовний спосіб).

Разом з іменниками, прикметниками дієслова фор­мують основу словникового складу мови. Вживанням дієслів задовольняється важлива потреба кожного з мовців у спілкуванні з іншими. ^

Стилістична потужність дієслів міститься і в їх се­мантиці, і в розгорнутій системі морфологічних форм — способових, часових, тому що більшість дієслів має по шість форм у теперішньому і в майбутньому часах недо- конаного й доконаного видів (читаю; читатиму, буду читати; прочитаю), по три форми в наказовому спосо­бі (читай, читаймо, читайте; прочитай, прочитаймо, прочитайте), по чотири форми в минулому часі (чи­тав, читала, читало, читали) і в умовному способі (чи­тав би, читала б, читало б, читали б).

Багатство, розгалуженість дієслівних форм зумов­люють багатство й розгалуженість функцій, які власти­ві дієслівним формам.

Як засіб відтворення динаміки життя, дієслово най- частіше використовується в усно-розмовному і худож­ньому мовленні, значно рідше в стилях офіційно-ділово­му і науковому, бо в них ідеться здебільшого про стати­ку, про менш змінюване й дієве в природі і суспільстві, про більш чи менш постійні ознаки, якості предметів. Якщо в побуті через його виняткову широчінь, багато- векторність, найрізноманітнішу тематику широко вжи­ваються дієслова у формах минулого часу й наказового способу, то в інших стилях це простежується на-стільки невиразно, що звести його до певних і чітких норм нере­ально. Однак частина дієслів (телитися, ягнитися, текти, ржавіти та ін.) здебільшого позначає процеси в тваринному й рослинному світі, в неживій природі. Функціонально обмежені й інші дієслова неповної осо­бової парадигми, у яких немає всіх звичних для дієсло­ва форм, зокрема форми 1-ї особи теперішнього і май­бутнього часу (чудитися, колоситися, рясніти та ін.). Безособових дієслів із загальною семантикою «стан природи» не більше двох десятків: весніти, вечоріти, видніти, вітрити, віхолити, гарячіти, дніти, дощити, зоріти, мрячити, морозити, поночіти, пустіти, рясні­ти, світати, сльотити, студеніти, хмарити, хурдели­ти, ясніти, напр.: За скелями починало ясніти, тобто світало вже (С. Васильченко). У прямому значенні без­особові дієслова не поєднуються з лексемами-іменни- ками, коли виступають назвою активного носія ознаки (суб’єкта дії або стану), бо такий носій при них немож­ливий. Власне безособові дієслова іноді вживають і у формах 1-ї й 2-ї осіб, але з метафоричним, переносним значенням. У цьому теж виявляється стилістична своє­рідність цієї групи дієслів: Баштани рясніють каву­нами, динями, гарбузами (С. Добровольський); …Ряс­нію, множусь, дихаю травою. І вся земля натягує струну… (А. Малишко). Але в реченні Рясніє в приро­ді дієслово вжито у власне безособовому значенні.

Поширеними і стилістично вагомими можуть бути такі мовленнєві процеси:

— стилістична заміна в системі дієслівно-часових, способових і числових форм: Пишемо! замість Пиши! чи Пишіть!;

— заміна однієї часової форми іншою: Пароплав від­пливає через годину (теп. час замість майб. часу); Паро­плав відпливав через годину (мин. час замість майб. — рідше); Реве та стогне Дніпр широкий (Т. Шевченко).

Дієслова, будучи семантично й граматично дуже розгалуженою системою своєрідних повнозначних слів, винятково багаті синонімічно, бо, як правило, широко вживаються і в прямому, і в переносному зна-

ченні (див. СУМ): Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання (В. Сосюра). Інші значення переносні або ж близькі до кохати: Добра доч­ка дуже кохала свого батька (М. Коцюбинський); Хто кохав життя ледаче, Непереливки тому (Л. Глібов); або кохати в значенні «дбайливо вирощувати, плекати що-небудь, ходити коло чогось»: Лукаш усю садовину ростив та кохав (Марко Вовчок); старанно доглядати що-небудь: Запустіє та оселя, що цілий рід кохав її та доглядав (Панас Мирний); виховувати, ростити кого-не- будь, старанно доглядаючи: Доню моя… Як ягідку, як пташечку, кохала, ростила… (Т. Шевченко); виношу­вати, плекати (намір, думку) тощо: Вони… вкупі кохали свої молоді наміри (Дніпрова Чайка); або синонімічне до кохати дієслово любити: відчувати глибоку відданість, прив’язаність до кого-, чого-небудь: Як я люблю тебе, мій рідний краю, Як я люблю твій люд (І. Франко); май­же в значенні кохати: Вміє розставатись той, хто вмів любить (М. Рильський); мати інтерес до чогось, високо цінувати що-небудь, надавати перевагу чомусь; мати нахил, пристрасть до чого-небудь: Добре жі/іть То­му, чия душа і дума Добро навчалася любить! (Т. Шев­ченко); Горпина не їла — вона змалку не любила молоч­ної каші (Панас Мирний).

/Стилістичне значення, функція дієвості, перебуван­ня в певному стані особливо актуалізується при дієслір- ній однорідності. Наприклад, у реченні Та ось все стих­ло, причаїлось, наче збиралось з силами. І раптом небо пойнялось вогнем, розкололось посередині і з страш­ним тріском завалилось на землю, церква похитнула­ся, стіни в школі розсипались. І все щезло і затихло… (М. Коцюбинський) відтворено неспокійний, динаміч­ний і збурений стан природи.

Частиномовна сутність дієслів стилістично безмеж­на, тому що вони містять безмежність миследо-мовлен- нєвої енергії, дії, вчинків.

Близькими за семантикою (значенням дії, стану) до дієслів є їх складові форми — дієприкметники, дієприк­метникові звороти і дієприслівники, дієприслівникові звороти.

Отже, чим більше в мовленні дієслів, тим значнішою є його динаміка, енергія, стилістична виразність сказа­ного чи написаного.

32. Стилістичне використання числівників і займенників

Усі поняття, що піддаються обчисленню (найчастіше це іменники), потребують позначення свого кількісного вияву. Для цього використовують числівники, які ста­новлять лексико-термінологічну основу математики.

Ч_и с лівники — слова із значенням певної, чітко визначеної кількості. Кожний власне числівник точно вказує на кількість або порядок при лічбі: п’ятдесят (50) — це не менше і не більше, як п’ять десятків. Лек­сичне значення числівника завжди можна позначити цифрою. Це стосується і неозначено-кількісних числів­ників: кілька (декілька), кільканадцять, кількадесят, кількасот, бо, наприклад, кілька — це невизначена ма­ла кількість у межах від трьох до десяти, кільканад­цять — від одинадцяти до дев’ятнадцяти, кількаде­сят — кілька десятків і т. ін.

Слова багато, мало, чимало вважають особливи­ми кількісними прислівниками, бо вони ма­ють ступені порівняння, позначають кількісно неточний вияв певної дії, процесу: зроблено багато — кількісний (кількісно-означальний) прислівник; минуло багато ро­ків — прислівник з невизначеним кількісним значен­ням. Отже, немає достатніх підстав вважати ці слова числівниками, навіть неозначено-кількісними.

Стилістичне використання числівників буває двох ^ видів:

—— самостійне, суто кількісне: До дев’яти додати п’ятьГБід шістнадцятиГвШнімемо одинадцять;

— значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником або із субстантивованим словом): Три об­личчя здаються сіро-блідими (В.Тїїшниченко). Числів­ник синтаксично підпорядковує собі іменник: два, три, чотири -» обличчя, п’ять -> облич, але п’ятьох <— облич, п’ятьма обличчями, одне <— обличчя.

, По-особливому стилістично виразні форми числів­ників у фольклорі: …у тебе діток так багато: раз чет­вірко і раз п’ятірко, а всіх разом дев’ятірко (Нар. творчість).

Числівник — виразно своєрідна, лексично й грама­тично обмежена група слів (кілька десятків), кількість яких не поповнюється. Значення кількості чи порядку при лічбі в мисленні й мовленні людей — це категорії здебільшого незмінні й однозначні. І все ж числівники

не завжди стилістично нейтральні. За різних мовленнє­вих ситуацій, по-різному інтонуючись, вони набувають неоднакової значеннєвої (отже, й стилістичної) важли­вості. Особливо очевидним це стає тоді, коли числівни­ки семантично зовсім інші, пор.: Мене премійовано на 50 гривень і Мене премійовано на 500 гривень. Різний кількісний зміст сказаного в обох реченнях, як, можли­во, й неадекватне інтонування, не може не впливати й на сприймання сказаного різними особами (навіть осо- бою-мовцем).

Отже, лексично обмежений вияв числівників своє­рідно важливий і стилістично. Наприклад, форми числів­ника один (одна, одне, одно, одні) мають немало лексико- семантичних значень. Цей числівник входить до бага­тьох сполучень слів, зокрема: не один (декілька, багато): Старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один рік, похилився над Дніпром вже майже без гілля (О. Дов­женко); ні один — ніхто, ніщо з усіх, жоден: Роман… ду­же несміливий: ніколи він не зачіпав ні однієї дівчини ні словами, ні жартами (І. Нечуй-Левицький); один-два, один-другий — вживаються як назви неточної, приблиз­ної кількості: Все це триває… не більше одної-двох хви­лин (Леся Українка); один на один — тобто з кимось на самоті, без свідків, віч-на-віч, сам-на-сам: Так піду я в поля неозорі, Із піснями один на один (А. Малишко) або без чиєї-небудь участі, допомоги чи втручання: Ото як зчепляться з Павлом. Один на один… (А. Головко). Ши­роко використовується числівник один також і в складі інших сполучень слів, серед них і фразеологізованих: один одним, один одинцем, один-єдиний, один-однісінь- кий, одним один, в один голос, в одну душу, в одну мить, в одну шкуру, все одно, один і той же, один і той самий, одне і те ж, одне й те саме, одним миром мазані, одна но­га тут, а друга там; одним вухом чути; одним духом, одним оком подивитися, стояти однією ногою в могилі, один до одного, одного поля ягода, ставати на одну дош­ку, стригти всіх під одну гребінку, один з одним, один за одним, один перед одним, одне слово, одне побіля одного, одної весни (зими…), одного разу, що за один та ін.

Типовим (особливо для розмовно-побутового мов­лення) є стилістичне вживання числівника один (одна, одно) у значенні слів інших частин мови:

— займенників (переважно вказівного, неозначено­го): …Я живу одним [таким] життям, ти — іншим (П. Загребельний); Було колись в одній [якійсь] країні… (Леся Українка);

— прислівника (весь час, постійно, тільки): Лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує (М. Коцюбинський).

При числівниках два, три, чотири синтаксично за­лежний іменник уживається в називному відмінку мно­жини, але з наголосом на першому складі: хороші сини, брати, але два, три, чотири сини, брати (це залишок колишньої двоїни — окремої форми числа іменників, які вживалися з числівником два), але п’ять — двад­цять п’ять синів (чи братів). Недотримання цього ор­фоепічного правила призводить до мовленнєвої непра­вильності, а з нею і до стилістичної невправності, по­милки.

Певною мірою стилістично своєрідні також і за­йменники — слова, які вказують на предмети, озна­ки і кількості, але не називають їх.

Семантично (частково й морфологічно) прийнято розглядати 9 груп займенників: особові займенники, зворотний, присвійні, питальні, відносні, вказівні, оз­начальні, неозначені, заперечні.

Функціонально найрозгалуженіші особові за­йменники, які в контексті вказують на певну особу (я, ти, він, вона, воно) чи особи (ми, ви, вони). Саме ці займенники мають особливе стилістичне використання.

Займенник я використовує кожна особа для нази­вання самої себе. Форми його непрямих відмінків — суплетивні (від лат. suppletivus — доповнювальний) — утворені від іншого кореня: мене, мені, мною. В усіх від­мінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж ме­ні, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою пере­конати кого-небудь у чомусь: грім би мене вдарив; не я буду, якщо…; оце я розумію; хай мене [святий] хрест [грім] поб’є; про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до ко­го-небудь, чого-небудь), тільки мене й бачили, я вас (тебе) навчу та ін. — погроза покарати когось; як на мене (на мою думку, розсуд, смак) і т. ін.

Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом з тим, хто говорить (ми — нас, нам, нами…)-. Ми вкупочці колись росли… (Т. Шев­ченко). Це також найменування:

— осіб, які пов’язані спільним походженням, занят­тями, поглядами і т. ін.: У лісі в нас нема свекрух нія­ких (Леся Українка);

— для називання невизначеної, неозначеної особи: Не так воно робиться, як нам хочеться (Номис).

Цей займенник є також заміною я (переважно в нау­кових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка); Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачи­ли (Г. Тютюнник) або (в минулому) ми у мовленні мо­нарха, вельможних осіб: Я… Ми повелим! Я цар над бо­жим народом! (Т. Шевченко). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. Я піду в найми (М. Коцюбинський). Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони [наша мама] нас дуже люблять. Таке використання займенника вони було особливо типовим у колишньому селянському побуті, слугувало виявом специфічного українського націо­нального етикету, шанобливого ставлення до рідних і старших за віком осіб.

Отже, стилістично виразними є випадки досить час­того використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі.

Займенник воно (його, йому, ним і т. д.), крім вка­зівки на особу чи предмет середнього роду (.’.Лев ба­чить, що воно [щеня] зробило, Та змилосердився — мовчить — Л. Глібов), може також вживатися:

—і значенні займенника це: Воно [це] мені ні до чого;

— у значенні займенника він, вона з відтінком пест­ливості або зневажливості: Що воно [він, вона] таке ка- же з переляку;

— у значенні підсилювальної частки: І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (К. Гордієнко).

.Займеншж воно здебільшого має фольклорне забар­влення, ми в значенні я вживається переважно в мовлен- нГнауковому й публіцистичному і т. ін.

Кожен займенник (як і кожен числівник) стиліс­тично особливий, неповторний, може використовува­тися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об’єктом лінгвістичного аналізу. Числівники і займен­ники (як і всі інші повнозначні й неповнозначні слова) мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови, використовуються в них актив­но або пасивно, навіть епізодично чи й зовсім стиліс­тично «чужі» для них.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти