ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Стилістика діалогів і монологів

Загрузка...

Усне й писемне мовлення поділяється на мовлен­ня діалогічне (діалоги) і мовлення монологічне (мо­нологи).

Діалог (грец. сЛа^ов — розмова, бесіда) — форма усного й пи­семного мовлення; розмова між двома особами.

Кожне окреме висловлювання мовця в діалозі (окре­ме речення чи кілька речень) називають реплікою. Кожна з реплік у діалозі звернена до співрозмовника чи співрозмовників. Репліки разом з авторськими (авторо­вими) словами (ремарками) становлять тексти драма­тичних творів. Діалоги наявні і в багатьох прозових тво­рах, напр.:

— Тату!

— Що, синку?

— Що там за люди пливуть?

— То здалека. Орловські. Руські люди, з Росії пли­вуть.

— А ми хто? Ми хіба не руські?

— Ні, ми не руські.

— А які ж ми, тату? Хто ми?

— А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди… Хахли, ті, що хліб об­робляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… му­жики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось (О. Довженко).

Для діалогічного мовлення характерне поперемінне чергування реплік двох і більше (полілог) осіб — одна за одною або перериваючи іншу, що особливо характери­зує емоційні діалоги. Такі структурні якості діалогу визначаються умовами його функціонування, конкрет­ністю і безпосередністю ситуації, наявністю співрозмов­ників, які легко розуміють один одного, що призводить до своєрідного використання словникового складу мо­ви, її фразеології, словотвірних засобів, щонайрізнома­нітніших синтаксичних конструкцій.

У діалогах (особливо розмовно-побутових) перева­жають речення з еліпсисом — пропуском одного чи кількох членів речення, а також багаті на експресію, емоційність синтаксично нечленовані конструкції типу Так, Ні, Хіба? Ого! Геть! і под.

Суттєво по-іншому формуються монологи.

Монолог (грец. monos — один і logos — слово, вчення) — мовлен­ня окремої особи, мовлення із самим собою; більш чи менш роз­горнуте мовлення в драматичному творі, яке адресується переду­сім глядачам.

Висловлюючись монологічно, мовець здебільшого не розраховує на безпосередню реакцію інших осіб, не прагне до того, щоб спонукати їх до певної дії, вчинку чи вислову. Монологи в художніх творах — це різна за обсягом розповідь або невимовлюване вголос міркуван­ня автора чи персонажа про минуле, сучасне чи майбут­нє, напр.:

Деколи буває, що людина одне думає, а інше робить. Ще й переконана, що те робить, що думає. Насправді ж виходить інакше.

Таке й з сірими галицькими масами.

Ще задовго до війни мріяв народ про свободу, рів­ність, про краще життя. Мріяв про Україну, де не буде «ні пана, ні холопа».

З тими мріями носився під час світової війни га­лицький жовнір по верхах Карпат, Альп, по долинах Північної Італії, по гірських плаях Чорногорії, Албанії, Сербії, аж ген на Дарданеллах (В. Кобринський).

Монологічним мовленням забезпечується значне за обсягом звернення однієї особи до іншої (інших), до аудиторії в офіційній і неофіційній обстановці, у кіно­фільмі, спектаклі тощо. Прикладом писемного моно­логічного мовлення є авторська мова в художньому творі, яка нерідко стилізується під мову якогось пер­сонажа, іноді у формі оповіді від першої особи, як у творах української письменниці Марка Вовчка (1833—1907). Монолог далеко не завжди чітко відме­жовується від діалогу.

Переважання діалогічності в мовленні найбільше пояснюється тим, що воно становить безпосередню фор­му висловлювання, мовленнєвого контактування з ін­шими. Наприклад, у діалогах з роману українського письменника Панаса Мирного (1849—1920) «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?» репліки старої, забобонної, але доброчесної баби Оришки насичені релігійною лек­сикою і зворотами розмовного мовлення, які відобража­ють типові особливості мовлення старшого покоління на селі: Чого ти, дочко? Чи, не приведи Господь? — каже вона, коли бачить, що сльози, як горох полилися з очей Мотрі!; Боже мій! …що його робити на світі?!

Засобами діалогу Панас Мирний передає типові риси сільської старшини минулих часів. Характер стосунків між становим Дмитренком, головою і писарем письмен­ник майстерно відтворив мовностилістичним оформ­ленням їхніх реплік і уважним добором ремарок: стано­вий говорить владно, зверхньо, енергійно, тоді як сіль­ська старшина — запобігливо і покірливо, пор.:

— А! От, добре, — замість привіту каже Дмитрен- ко. — А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада. Чуєте? Вам кажу й вам! То глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите…

— Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора… люди в полі…

— Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихоло­джу, як не буде громади.

Старшина мовчала, тільки перетикала ногу об ногу.

— Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — пи­тає писар.

Приклади свідчать про те, що структурно-синтак­сичні якості розмовних діалогів (як і монологів), зага­лом однаково виявляються в усній і писемній формі.

На думку Л. Щерби, діалог має певні переваги пе­ред монологом: «Монолог є значною мірою штучною формою, і …справжнє своє буття мова виявляє тільки в діалозі». Однак, як слушно зауважує російський мо­вознавець Наталія Шведова (нар. 1916), така оцінка монологу «справедлива тільки щодо монолога літера­турно обробленого і не може бути поширена на літера­турно не оброблений монолог, розмовний монолог», що є формою невимушеної оповіді, безпосередньо зверне­ної до слухача або слухачів.

Монолог і діалог мають свої сфери застосування, ста­новлять комунікативно необхідні рівноцінні форми мовного спілкування, мають свою неповторну вартість, через що не тільки в повному обсязі, але й у частковос­тях не можна знайти підстав для висновку про мовлен­нєву перевагу однієї з цих двох форм над іншою.

Отже, діалоги й монологи — це взаємодоповнюваль- ні різновиди висловлювань в усній і писемній формі.

Діалог, як і монолог, не закріплений за мовленням тільки в одному стилі або формі, але стиль (особливо) і форма мають вплив на їх перебіг і структуру. Отже, ціл­ком доцільно говорити про діалог і монолог розмовний (усномовний) і писемний, науковий, публіцистичний, художньо-літературний та ін. У кожній із цих мовних і мовленнєвих реалій перетинаються різні лінії — особ­ливості стилю, форми (усної і писемної) і типу мовлення (діалогічного і монологічного).

Монологи частково характерні і для усного мовлен­ня, навіть щоденного, особливо родинного. Це, зокрема, розгорнуті усні розповіді в колі сім’ї про роботу, знайо­мих та ін., в яких широко використовуються небагато­слівні синтаксичні конструкції, побутова лексика, фра­зеологія тощо. Монолог за таких ситуацій є однією із словесних форм комунікації, спілкування. Діалогіч­ність більшою чи меншою мірою виявляється також у книжному стилі, поступаючись, однак, важливістю пе­ред монологічністю. У писемному мовленні діалог трап­ляється рідше, ніж в усному.

У кожному стилі мови встановлюється тільки йому властиве співвідношення між монологічністю і діало­гічністю. Наприклад, у сучасній публіцистиці та науці діалогічне мовлення активніше (це обмін репліками з питань поточної політики, господарського, культурно­го життя тощо; наукові дискусії), ніж в офіційно-діло­вому мовленні, в якому діалогічність простежується тільки під час усного спілкування, зокрема, в підготов­ці офіційних документів (протоколів, резолюцій, ухвал, інструкцій тощо). У них поширеними є репліки-пропо- зиції зі стандартними початковими словосполученнями: Я вважаю…, Мені здається…, Краще б зробити (записа­ти ) так…, а також репліки-запитання: Якої ви дум­ки?.., Що ви пропонуєте? та ін., які розгортаються і трансформуються в монолог, охоплюючи мовні елемен­ти інших стилів.

Загальної підтримки набула думка Лева Якубин- ського (1892—1945): «На протилежність композицій­ній простоті діалогу монолог становить певну компози­ційну складність».

Порівняно з монологом діалог є поширенішою і при- роднішою формою усномовного спілкування, формою взаємного (дво- і багатоособового) мовленнєвого проце­су, сукупністю відносно коротких словесних акцій і ре­акцій, питань і відповідей, що й зумовлює його специ­фічні мовноструктурні особливості.

Усне мовлення, розмовне мовлення

Терміни «усне мовлення» й «розмовне мовлення» се­мантично не тотожні. Позначувані ними мовні явища мають як спільні, так і відмінні ознаки. Однак ці понят­тя не завжди розглядають розмежовано, як окремі тер­мінологічні словосполучення. Наприклад, у СУМІ про­коментовано тільки споріднені з ними найменування: усний (виражений у звуковій формі), усність (усність фольклору, судового процесу), усно; розмова (словесний обмін думками, і чимало інших значень); розмовини (розмова, балачки), розмовитися, розмовляти, розмов­ний (який уживається в розмові), розмовник (посібник з іноземної мови (мов), у якому подаються зразки розмов на різноманітні теми); співрозмовник (хто розмовляє з ким-небудь), розмовниця, розмовність, розмовонька, розмовочка. В «Українській мові. Енциклопедії» роз­глянуто лише два терміни: усна мова (слово «мовлен­ня» вжито лише у словосполученні «логічне мовлен­ня») і усна публічна мова. У сучасному мовознавстві розмежовують поняття «мова» й «мовлення», а отже «усне» й «писемне мовлення». Виправданим є застосу­вання термінів «мова» й «мовлення» до мовних стилів: розмовно-побутовий стиль мови і розмовно-побутовий стиль мовлення, розмовно-побутова мова (умовно) і роз­мовно-побутове мовлення.

Термін «розмовне мовлення», на відміну від терміна «усне мовлення», й дотепер не має однозначного трак­тування. Це й не дивно, бо обидва поняття, які вони по­значають, становлять і певну єдність, спільність і певну опозицію, оскільки значною мірою протиставні одне од­ному. «Найбільш характерні види розмовного, усного мовлення, — зазначає відомий російський мовознавець Абрам Шапіро (1890—1966) — знаходимо в мовленні ді­алогічному». Насправді розмовне мовлення — це мов­лення в межах розмовно-побутового стилю, який має усну й писемну, діалогічну й монологічну форми вияву. Отже, розмовне мовлення є стильовою категорі­єю , бо реалізується тільки в розмовно-побутовому сти­лі. Натомість усне мовлення становить над с тильову ( мі же тильову ) категорію , бо може бути нау­ковим, художнім, публіцистичним або офіційно-діло­вим. Український мовознавець Іван Білодід (1906— 1981) зазначав із цього приводу, що «поняття “усна мо­ва” й “розмовна мова” не є тотожними; усна мова — по­няття широке, воно являє собою цілий комплекс, до якого входить розмовна мова як одно з найважливіших її відгалужень, характерне своєю багатоманітністю та експресивністю». Аналогічний погляд на усне й роз­мовне мовлення виклав В. Костомаров у статті «О роз- граничении терминов “устный” и “разговорный”, “письменный” и “книжный”» (у збірнику «Проблемы современной филологии» (1965). Отже, розмовне мов­лення (точніше — розмовно-побутове мовлення) стано­вить тільки один із стилів мови (її розмовно-побутовий стиль).

Книжне мовлення

Якщо усне мовлення знаходить свій вияв у всіх сти­лях мови (крім епістолярного), а розмовне мовлення — це мовлення тільки в межах одного розмовно-побутово­го стилю, то терміном «книжне мовлення» позначають­ся суттєво інші мовні явища. Тільки за окремими озна­ками ці явища збігаються з тим, що називають мовлен­ням усним і мовленням розмовним.

Книжне мовлення — мовленнєвий процес, матеріалом для якого слугує мовлення в межах офіційно-ділового стилю, наукового і — значно меншою мірою — публіцистичного і конфесійного.

У словниковій статті енциклопедії «Українська мо­ва» про книжну мову (слово «мовлення» у ній не вико­ристовується) сказано, що до неї «належать офіційно-ді­ловий стиль, науковий стиль і частково публіцистичний стиль»; визначено найтиповіші ознаки книжної мови: в ній «переважають книжна лексика, писемні (й усні. — П.Д.) усталені звороти (штампи, стереотипи), ускладне­ний синтаксис з підрядними синтаксичними зв’язками, орієнтація на піднесений високий стиль», тобто на вик­лад думки, позначений емоційною урочистістю, певною пишномовністю. Такі якості мовлення досягаються ви­користанням мовних засобів — метафор, синекдох, пе­рифраз, алегорій, архаїзмів, словесно розгорнутих ре­чень, риторичних запитань і т. ін.

Отже, книжне мовлення як мовлення офіційно-ді­лове, наукове, певною мірою й публіцистичне (особли­во в таких його жанрах, як газетні статті, звіти, частко­во — інтерв’ю, репортажі, кореспонденції, рецензії то­що), представлене не тільки в писемній формі, а також і в усній.

Термін «усне книжне мовлення» (матеріалом для нього слугує усна книжна мова) дещо незвичний, супе­речливий, але дібрати інший, зручніший дотепер не вдалося. Доцільність обох означень «усне» — «книжне» (мовлення) доводиться обґрунтовувати як очевидною прогалиною в лінгвістичній термінології, так і переваж­но тим, що означення «усне» і «книжне» закріпилось за певним комплексом своєрідних ознак у системі усного мовлення — лексико-фразеологічних, граматичних, стилістичних і навіть інтонаційних, властивих не зага­лом усному мовленню, а лиш тому його різновидові, який названо книжним. Термін «усне книжне мовлен­ня» вже усталився в лінгвістиці. Вперше з такою семан­тикою його запропонував В. Костомаров. Без будь-яких застережень його використовують і інші лінгвісти. Справді, в усному мовленні, наприклад, наукового пра­цівника чи дипломата може бути представлений стиль, який тепер прийнято називати книжним.

Усно, але по-книжному прийнято висловлюватись за найрізноманітніших офіційних ситуацій (виступи під час захисту дисертацій, мовлення учасників судово­го процесу, усномовні висловлювання на наукових чи виробничих конференціях, нарадах та ін.). Виразною книжністю часто позначені дипломатичні дискусії, пе­реговори, висловлювання керівних осіб держави та ін.

Відносна антиномія (суперечність, непоєднуваність) розмовного й книжного мовлення в їх усній формі не по­рушує єдності структурної системи національної мови. В усному мовленні освічених осіб можуть гармонійно поєднуватись мовні засоби всіх стилів мови. Саме цим значною мірою досягається висока культура індивіду­ального нормативного мовлення. Російський мовозна­вець О. Нікольський зазначає, що «елементи розмовно­го мовлення в художньо-літературних текстах звичайно поєднуються з елементами книжного мовлення». На­віть мова драми становить своєрідний продукт контамі­нації різних жанрів мовлення, переважно художньо-лі- тературних. Усно-книжне мовлення позначене чітким формуванням висловлюваних думок, усталеною для книжних стилів манерою говоріння, униканням емо­ційності в передаванні певного змісту (крім усного мов­лення в рамках деяких жанрів публіцистичного стилю).

В усному «книжному» мовленні може простежуватись окнижнення літературної мови, яке створюється про­никненням до її системи таких зворотів-штампів, як у даний час, відповідний період, на рівні завдань (вимог), мати місце, розв’язання проблем, з боку адміністрації, на виконання наказу, за розпорядженням тощо. Такі й подібні звороти (на сьогоднішній день — замість на сьо­годні; подати допомогу, здобути перемогу — замість (у багатьох випадках) допомогти, перемогти і под.) об­тяжливі, громіздкі. Тільки за деяких стилістично вмо­тивованих умов їх можна використовувати в обох фор­мах мови і в усіх її стилях, переважно в офіційно-діло­вому, науковому і конфесійному.

Отже, мовлення (особливо освічених осіб) завжди виразно чи досить виразно реалізується в одному із сти­лів мови і обов’язково в усній або писемній формі.

Художні діалоги – це найбільш традиційний об’єкт аналізу лінгвістів протягом ХХ століття. Діалогічна частина художнього твору, діалог, однозначно виокремлюється із суцільного тексту завдя­ки обов’язковому пунктуаційно-графічному виділенню. Його голов­на функція полягає у відображенні безпосереднього спілкування лю­дей, що населяють художній світ, – персонажів. Природно в зв’яз­ку з цим, що діалог у прозі та драми є аналогом усного розмовного мовлення і значною мірою підпорядковується законам розвитку останнього [9, с. 157].

У 70-ті роки XX століття розмовне мовлення стало пред­ме­том зацікавленості великої кількості лінгвістів. Проблема розмов­но­го мов­лення глибоко досліджувалася в російській лінг­віс­тиці (О. А. Зем­­ська, О. Б. Сиротиніна, Г. Г. Інфантова, О. А. Лаптєва та ін.). В украї­­ністиці цьому питанню не приділено достатньої уваги, крім як у пра­ці П. С. Дудика «Синтаксис сучасного українського розмов­но­го мовлення (Просте речення)» (1973), тому на сьогодні ця проблема є актуальною й потребує поглибленого вивчення.

Мета статті полягає в з’ясуванні основних ознак прояву роз­мов­ності у художньому діалозі.

Мета передбачає реалізацію таких завдань: 1) визначити ета­пи становлення поглядів лінгвістів на проблему розмовного мов­лен­ня та на його функціональні особливості; 2) схаракте­ри­зу­ва­ти основні ознаки усного й художнього діалогу; 3) окреслити межі подальшого дослідження.

На першому етапі вивчення розмовного мовлення лінгвісти розглядали його як один із функціональних стилів літературного мовлення (В. В. Виноградов, П. С. Дудик та ін.). Академік В. В. Ви­но­градов, досліджуючи функціональні стилі мовлення, виділяє побутово-розмовний стиль. Унаслідок цього розмовне мовлення він уважає проявом саме цього стилю мовлення [2].

Отже, усність розмовного мовлення не є визначальним чин­ни­ком, оскільки розглядається й писемна форма цього стилю.

Для розмовного мовлення характерною є низка взаємних реак­цій двох комунікантів, реакцій спонтанних, які визначаються ситуацією спілкування або висловлюваннями співрозмовника.

Професор О. А. Земська вважає розмовне мовлення особли­вою системою, що включає в себе специфічний набір одиниць та спе­цифічні закони їхнього функціонування [12, с. 23]. Дослідниця визначає розмовне мовлення як невимушене спонтанне мовлення носіїв літературного мовлення, яке виявляється у наступних екстра­лінгвіс­тичних умовах: 1) відсутність офіційних відносин між мов­ця­ми; 2) відсутність установки на повідомлення, яке має офі­цій­ний характер; 3) відсутність умов ситуації, яка перешко­джає не­ви­му­шеному спілкуванню [5, с. 69].

Інша дослідниця О. Б. Сиротиніна визначає розмовне мов­лен­ня як мовлення в умовах безпосереднього, персонального, го­лов­ним чином, неофіційного спілкування або (що є тим самим) як усну форму спонтанного діалогічного мовлення [13, с. 33]. На її думку, розмовне мовлення відрізняється від просторіч, діалектів, ненормативної лексики тим, що в його норми не включено вузько територіальну, жаргонну та просторічну лексику, але й тим, що вона має свої моделі синтаксичних та інтонаційних конструкцій та свій розподіл граматичних класів слів [13, с. 33]. Лінгвіст також уважає, що для розмовного мовлення обов’язковими є неофіцій­ність і тематична обмеженість, тобто побутове спілку­ван­­ня, з чим ми також погоджуємося.

Проаналізувавши погляди вчених О. Б. Сиротиніної та О. А. Зем­­ської, можна засвідчити, що обидва схиляються до дум­ки про те, що для розмовного мовлення характерним є неофіцій­ність цього виду комунікації, спонтанність, невимушеність та усна фор­ма комунікативного процесу. Розмовне мовлення перед­ба­чає діалогіч­ність комунікативного процесу, спонтанність та мож­­ливість пере­дачі інформації між мовцями вербальними та не­вер­бальними (міміка, жест, поза тощо) засобами комунікації.

Характеризуючи розмовне мовлення, А. Я. Скшидло, зазна­чає, що воно є функціонально-стилістичним різновидом літера­тур­ного мовлення, який використовується в умовах неви­му­ше­но­го, неофі­цій­ного, частіше діалогічного побутового спілкування [14, с. 48]. Дослідниця виділяє найбільш характерні особливості розмовного мовлення: 1) опора на позамовну ситуацію; 2) високий ступінь актив­ності паралінгвістичних моментів; 3) переважне функціо­ну­ван­ня в усній діалогічній формі; 4) спонтанність, непідго­тов­ле­ність; 5) неофіційна сфера використання в буденному житті ко­му­ні­кан­тів; 6) необмежене коло носіїв, конкретність адресата; 7) без­по­се­ред­­ність, контактність спілкування; 8) підвищена емоцій­ність та яскраво виражена суб’єктивна забарвленість [14, с. 48].

Як зазначалося вище, розмовне мовлення, крім усної, має ще й писемну форму, до якої особливо схиляється П. С. Дудик. Про­фе­сор зазначає, що перш ніж дати визначення поняттю «розмовне мовлення», потрібно дати належну характеристику таким понят­тям, як усна мова і розмовна мова. Нерівнозначність цих двох термінів цілком безперечна: «перше поняття, тобто усне мовлен­ня, охоплює розмовні й книжні елементи, друге, тобто розмовне мовлення, – існує як в усній, так і в писемній формі» [4, с. 30]. На думку вченого, «тільки усному мовленню притаманні всі ознаки «розмовності», особливо ритміко-інтонаційні, а також жест і мі­мі­ка. Інтонаційними засобами виражаються як граматичні, так і емоційні сторони вислову. Усномовність є, отже, найбільш на­ту­­ральною формою буття і вияву розмовної мови» [4, с. 30–31].

Розмовне мовлення в деяких лінгвістичних працях тлума­чить­ся не як функціональний стиль, а як засіб побутового спілку­ван­ня [3]. Зокрема зазначається, що побутове діалогічне мовлен­ня є найтиповішою реалізацією розмовного мовлення [16, с. 4].

Зарубіжні лінгвісти О. А. Земська, К. Кожевникова, О. Б. Си­ротиніна підтримали тезу Л. В. Щерби про те, що розмовне мовлення має переважно діалогічний характер, тобто розмовне мовлення – це і є діалогічне мовлення, а монологічного роз­мов­но­го мовлення не існує взагалі. З цим не можна погодитися, тому що межа між діалогом і монологом дуже прозора, і в процесі комунікативного акту монолог може перейти в діалог і навпаки (нам відомі змішані варіанти). У результаті того, що розмовне мовлення втілюється переважно в діалозі, виявлено багато за­ко­но­мірностей, які торкаються специфіки розмовного мовлення, то їх можна віднести до розмовного діалогу. До розмовних діалогів відносять також мовні твори мовців, які виникають у повсякден­но­му житті, як правило, у неофіційній обстановці.

Розмовне мовлення найактивніше реалізується в діалогічних текстах художньої літератури.

Проблема діалогізації в художньому тексті пов’язана із зістав­ленням художнього діалогу з діалогом усного розмовного мов­лен­ня. Багато лінгвістів звертали увагу на певні відмінності між роз­мов­ни­ми й художніми діалогами (Т. М. Колокольцева, В. І. Лагутін, О. Б. Сиротиніна та ін.). Наприклад, Т. М. Колокольцева подала таку порівняльну класифікацію розмовним і художнім діалогам: 1. Усний розмовний діалог є втіленням розмовного стилю, а худож­ній є реалізацією художнього стилю. Розмовні діалоги, головним чином, існують в усній, а художні – у писемній формі. 2. Усні розмовні діалоги є первинними й найбільш природними виявами діалогічного мовлення, оскільки пов’язані із канонічною ситуа­цією спілкування, а художні діалоги мають вторинний змодельо­ва­ний характер, оскільки породжуються неканонічною ситуацією спілкування. 3. Розмовні діалоги є одномірними, тобто діалог бу­ду­ється вздовж лінії адресант – адресат, художні ж діалоги є багатомірними, тобто будуються за декількома лініями: персо­наж – персонаж, автор – персонаж, автор – читач та ін. 4. Наяв­ність естетичної функції для усних розмовних діалогів є другоряд­ним чинником, проте для художніх діалогів – це обов’язковий фактор. Кожний мовний елемент у художньому діалозі підпоряд­ко­вано авторському задуму. 5. Можливість використання в розмовному діалозі необмеженої кількості розмовних елементів, тоді як у ху­дожньому діалозі ця можливість обмежена [8, с. 177–178].

Академік Н. Ю. Шведова зазначає, що писемне мовлення – це завжди оброблена й обміркована фіксація мови з метою по­даль­шого відтворення написаного. Розмовне мовлення, продов­жує далі дослідниця, – це саме виголошуване мовлення, безпосе­редньо звернене до слухача або слухачів, яке не піддається по­пе­ред­ній обробці й не розраховане на фіксацію. І далі професор зауважує, що якщо в писемному мовленні обов’язково наявний момент «добору» форм виразу, то в розмовному мовленні такого добору немає. Це – визначальне розмежування між писемним та розмовним мовленням [15, с. 3].

Опозиції художнього й усного діалогу виділяє В. І. Лагутін: 1) усний/писемний характер комунікації; 2) спонтан­ність/під­го­тов­леність; 3) малий рівень продуманості вираження своїх ду­мок/ви­­со­кий рівень продуманості щодо вираження своїх думок; 4) велика кількість використання паралінгвістичних засобів/мала кількість використання невербальних засобів комунікації [10, с. 19].

Чотири відмінні ознаки виокремлює в художньому діалозі Р. О. Будагов: 1) художній діалог має певну тривалість, яка не ха­рак­­терна для розмовного діалогу; 2) художній діалог заздалегідь про­ду­мується його творцем, чого немає у спонтанному при­родно­му мовленні; 3) художній діалог розвиває дію, усі його елементи тісно пов’язані і взаємопов’язані, що не є обов’язковим для роз­мов­ного діалогу; 4) діалог у художньому тексті підпорядко­вуєть­ся правилам ритму й темпу, поза яким не існує художнього тексту [1, с. 212].

У художньому діалозі завжди наявні дві комунікативні особ­ли­вості: 1) комунікація дійових осіб між собою; 2) комунікація автора з читачем, але вони проявляються по-різному: одна може доміну­ва­ти над іншою.

Але, крім певних відмінностей, існують ознаки, які збли­жують уснорозмовний і художній діалог: 1) спільні риси у складі лексичних засобів; 2) у синтаксичній побудові (неповнота вислов­лю­­­вань, еліптичність, різноманітні номінації, засоби емоційно-екс­пре­­­сив­них реакцій) тощо.

Реалістичність художніх діалогів створює їхня приналеж­ність до ситуації, у якій вони відбуваються (опис обставин, ситуації та подій, які відбуваються на той час). Відображення звукових особли­востей передає інтонація. Усі письменники прагнуть ство­ри­ти ілюзію достовірності, природності за допомогою використання широкого спектру мовних засобів з підсилювальною експресією, засобів не зовсім стандартних, особливо в галузі лексики, фразео­ло­гії тощо. Тому осібне місце в художніх діалогах відводиться чин­ни­ку відтворення (опис ситуації, у якій відбувається розмова, розмовна тональність, експресивно-забарвлена лексика, негатив­но-оцінна лексика, фразеологія, синтаксичне оформлення реплік-ви­с­ловлювань мовців тощо) та чиннику передачі характеру, образу персонажа (правильна передача рис характеру, настрій, вдача тощо) [7]. Це створює ілюзію реального діалогу і допомагає кра­ще зрозуміти художній діалогічний текст.

Отже, художній діалог – це оброблена, стилізована форма розмовного мовлення. У художньому діалозі неможливо цілком точно відтворити інтонаційні особливості розмовного мовлення, міміку, жести, хоча авторські ремарки певною мірою це компен­сують. Не підлягає сумніву і той факт, що реалістичні побутові діалоги в оповідних текстах формуються за зразками спонтанного мовлення, у них з різним ступенем концентрації відтворюються факти живого спілкування. Розмовне мовлення в художньому діало­зі є лише його імітацією, обробленою за певними законами літе­ра­турної творчості. Але розмовне мовлення мовців може бути до­сить точно відтворене в художньому діалозі. При відтворенні розмов­ного діалогічного мовлення в художній літературі роль ситуації відіграє авторський коментар, тобто ремарки, а мовно­сти­лістичні особливості діалогічного мовлення відповідають індиві­дуальному стилю письменника й естетичним нормам мовлен­нє­во­го жанру. Художній діалог будується за такими ж принципами, що й усно­мовний, але зазнає художньо-естетичних трансформацій.

У подальшому дослідженні варто було би звернути увагу на основні засоби передачі розмовного мовлення мовців у худож­ньо­му діалозі.

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти