ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Зміст та основні завдання курсу «Вступ до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Зміст та основні завдання курсу «Вступ до мовознавства». Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство - наука про сутність, будову, функціональність мови.

Цей курс охоплює такі основні проблеми:

1) природа і сутність мови;

2) структура мови;

3) походження мови та закономірності розвитку мов;

4) виникнення й розвиток письма;

5) класифікація мов світу за походженням і за будовою;

6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;

7) зв'язок мовознавства з іншими науками.

Мовознавство, як і інші науки, перебуває у близьких або віддалених зв’язках з багатьма суспільними і природничими науками, беручи від них та даючи їм цінні відомості для розв’язання важливих наукових проблем.

Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка становить основу світогляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розвитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою – наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова – один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець – мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує процеси відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити походження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови – народу.

Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анатомію й фізіологію органів мови. Тут стають у пригоді природничі науки – анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом – акустикою, пов’язане вивчення звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей.

Природа і сутність мови. Функції мови.

Що таке мова? Здавалося б, на це запитання можна дуже легко відповісти, бо кожен із нас користується мовою в повсякденному житті і вона є для всіх звичайним явищем, над природою якого пересічні люди не замислюються. Однак відповісти на це просте запитання непросто. І хоч спроби такі було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції та Риму, й донині однозначного розв'язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище, другі - як психічне, а треті - як суспільне. Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейхер (1821-1868), який започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова - природний організм, який народжується, розвивається, старіє й умирає. Німецькі вчені Макс Мюллер (1823-1900) та Йоганн-Готфрід Гердер (1744-1803) розглядали мову як явище психічне. Можна вважати, що такого ж погляду дотримувалися Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835), який розглядав мову як "дух", тобто свідомість народу, та Олександр Потебня (1835-1891). Репрезентований цими вченими напрям у мовознавстві отримав назву психологічного. Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися поза суспільством, стають безмовними. Науці відомо чимало випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони" звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сенситивний період (вік від 2 до 5 років) - період найактивнішого опанування мови. Так, наприклад, у 1963 р. в журналі "Наука и жизнь" (№ 1) було опубліковано замітку "Син вовчиці", де йшлося про знайденого в Індії голого хлопчика, що, очевидно, відстав від вовчої зграї. Йому було приблизно вісім років. У лікарні, куди його помістили, він лазив, їв тільки сире м'ясо, воду хлебтав по-вовчому, гарчав на тих, хто наближався до нього, і кусав тих, хто пробував до нього доторкнутися. Через три місяці хлопчик звик до медичного персоналу і їжі, яку вживали люди, але протягом наступних дев'яти років так і не зміг навчитися говорити. Коли його одного разу привели в зоопарк, він зацікавився вовками і навіть захотів залишитися з ними в клітці. Як бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи форма обличчя.

Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної) раси, негри США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці, японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина розмовляє мовою людей, серед яких живе й виховується.

Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен "єдиної дитячої мови": першими "словами" всіх дітей незалежно від їх етнічної належності є звукові комплекси типу папа, баба, мама. Однак це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимовляють першими саме ці звукові комплекси, бо губні приголосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для відтворення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише відкрити рот і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має значення "мати", а в грузинській - "батько"; папа в російській мові означає "батько", а в українській - "хліб"; баба в українській мові означає "бабуся", а в турецькій - "батько". Отже, єдиної дитячої мови нема.

Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей.

Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові - психічний склад нації, її менталітет.

Мова і суспільство.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства.

Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо

вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то

мова — всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні

жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову

(цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика.

Мова

явище загальне, абстрактне

стабільне, довговічне, загальноприйняте

психічне

нелінійне

Мовлення

конкретне

динамічне, випадкове, унікальне

психофізичне

лінійне


Мова і мислення.

Мислення- узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах.

Насправді, мова і мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є тотожністю.Загалом існує 3 типи мислення:

1)Чуттєво-образне мислення - мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам - собакам, кішкам, мавпам тощо. Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо).

2) Технічне (практично-дійове) мислення - здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та вирази). А від тих, хто працює на комп'ютерах, можна почути, що вони мислять машинною (комп'ютерною) мовою.

3) Поняттєве мислення - здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичних структур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова.

Гіпотези походження мови.

Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови. 1 схилялися до думки, що мова постала природним шляхом, тобто назви речей зумовлені самими речами. 2 вважали, що мова виникла штучним-шляхом, тобто, назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуви-ца є відтворенням крику зозулі {ку-ку).

вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції.

Гіпотеза соціального договору. Суть її полягає в тому, що люди домовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.

Гіпотеза трудових викриків. мова виникла з трудових викриків що сприяли ритмізації, організації праці. Позитивним аспектом гіпотези трудових викриків те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудові викрики є лише технічним прийомом виконання колективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.

Гіпотеза суспільних регуляторів. вважали, що мова з'явилася не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у первісному трудовому колективі, наслідком того, що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами рук.

Гіпотеза ігор. її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови.

Контактна гіпотеза. Сформулював її російський мовознавець Василь Абаєв.На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати його назвою для інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви.

Прихильники гіпотези моногенезу (схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався.

Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припускають, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група).

Розвиток і функціонування мов у тоталітарному соціалістичному суспільстві. Питання про перспективи розвитку мов у майбутньому.

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тоталітарна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках. Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей — "совєтський народ", головною ознакою якого є спільна мова, російська. І, нарешті, доводилося, що нація і національна мова — категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться єдина мова комуністичного суспільства, і нею буде російська, бо це мова найпрогресивнішої в світі ідеології. . Внаслідок такої національно-мовної політики поступово звужувалися суспільні функції всіх національних мов, а далі почалося їх масове відмирання. За роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови звужувалися суспільні функції всіх національних мов, а далі почалося їх масове відмирання. За роки тоталітарного комуністичного режиму зникло 93 мови. Така ж загроза нависла й над іншими мовами народів СРСР. Для цього було обґрунтовано теорію про неперспективні мови. І нині, після розпаду СРСР, доводиться пожинати плоди "найгуманнішої ленінської національної політики"

Класифікація голосних.

Голосни́й звук, голосівка — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію (творення):/а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/. Голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення. Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при вимові звука язик посунений наперед і піднімається до переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]). Якщо ж при вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і піднімається до м'якого піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). Ступінь підняття залежить від того, якою мірою спинка язика піднімається до піднебіння. Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні високого підняття ([і], [у]). Трохи нижче піднімається язик при вимові голосного високо-середнього підняття [и]. Ще нижче – при утворенні голосних середнього підняття: [е], [о]. Майже не піднімається язик при вимові голосного низького підняття [а]. Щодо участі губ голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, й огублені, або лабіалізовані. Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні, при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При вимові неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е], [и], [і].

Система голосних називається вокалізмом. За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані і нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих. За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні.

Класифікація приголосних.

Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Приголосні звуки класифікують:

- за участю голосу й шуму

- за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у вимовлянні звуків

- за способом творення, або як саме утворюється звук

- за акустичним вираженням

- за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого піднебіння

Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])

Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:

- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])

- глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])

Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].

Поділяються на:

1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в

- Губно-задньопіднебінні

- Губно-ясенні

2. Губно-зубні приголосні: ф

Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:

- задньоязикові: [ґ], [к], [х]

- середньоязикові: [й]

- передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р']

- За пасивним органом передньоязикові поділяються на:

- альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']

- зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']

Глотковий (фарингальний) звук [г].

Зімкнені (проривні):

Зімкнені чисті:

Ø Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]

Ø Носові: [м], [н'], [н]

Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']

Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']

Дрижачі: [р], [р']

Свистячі: ц, с, з, дз

Шиплячі: ш, ч, ж, дж

Палаталізація (від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище пом'якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.

Палаталізовані приголосні звуки: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].

25. Фонетичне членування мовленнєвого потоку (фраза, синтагма, такт, склад). Склад, типи складів. Монофтонги та поліфтонги.

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрали, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза. Фраза – відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами. Фраза вичленовується інтонацією і паузами. Інтонація буває комунікативна (спрямована на увиразнення змісту висловлювання) й емоційна (призначена для передавання різних почуттів). Інтонація кожної мови своєрідна. За допомогою інтонації мовець може передати настрій, виділити важливе в повідомленні, привернути увагу слухача (слухачів) до певної думки, дати зрозуміти, шо висловлювання закінчене або буде продовжене і т.д. Синтагма — це одиниця, яка вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів: Допомогти не можна відмовити, якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну. Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами. Такт — це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова. Наприклад, фраза Здається, гори перевертав би й не чув би втоми (М. Коцюбинський), у якій 9 слів, розпадається на 3 синтагми і 5 тактів. У такті й не чув би одне слово наголошене і три — ненаголошені. Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (у наведеному такті — це й не). Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (у наведеному такті — це би). Іноді можуть втрачати наголос і повнозначні слова (наприклад, в українській мові на ніч — із наголошеним прийменником). Склад — це частина такту, яка вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (за повільної вимови). Склад являє собою поєднання звучнішого елемента з менш звучними. Найвищу звучність у складі становить голосний, наприклад: стрім-кий, сон-це. (Докладніше про складоподіл і структуру складу мова піде під час розгляду голосних звуків.) Отже, найменшою частиною мовленнєвого потоку, яка вичленовується фізіологічно, є склад. Звуки фізіологічно не виділяються, хоча кожен із них має свою і фізичну, і фізіологічну характеристику. Склад — це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. За наростанням голосності склад буває відкритий (якщо її вершок наприкінці складу: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосності: під); прикритий (якщо перед вершком звук меншої голосності: від) або неприкритий (якщо вершок голосності на початку складу: от). За кількісною характеристикою розрізняють склади сильні, або «важкі» (рима складається з довгого голосного або короткого голосного + приголосний), і слабкі, або «легкі» (рима складається з короткого голосного). У слові склад є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації. Мелодія складу в деяких мовах є значущою для його лексичного або граматичного значення, іноді сам високий або низький тон має значення, а в багатьох південно-східноазійських мовах значущим є лише зміна тону (рівний, висхідний, спадний,пірнаючий, уривчастий). Склади у словах бувають наголошені й ненаголошені. Наголошений склади містить наголошений голос­ний, вимовляється з більшим м'язовим напру­женням голосових зв'язок, звучить виразніше і чіткіше, краще сприймається на слух, ніж ненаголошений. Акустично він позначається збільшенням динамічності (інтенсивності) ви­мови, вищою тональністю (підвищенням частоти основного тону), більшою тривалістю (часом звучання). Ненаголошені склади розрізняються своїм місцем у слові щодо наголошеного складу. Вони можуть бу­ти переднаголошеними (пе-ре-хід) або післянаголошеними (прО-стір). Перший перед- і післянаголошений склад межу­ють з наголошеним складом (за-хи-та-ти-ся), дру­гий перед- і післянаголошений склад — з першим (за-хи-та-ти-ся), третій — з другим і т. д. Монофтонг — простий голосний звук. Всі голосні звуки в українській мові є монофтонгами. Поліфтонг – це сполучення кількох звуків, що виконують роль однієї фонеми.

 

Інтонація та її складові.

Інтонація - це сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення. Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

1. Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

2. Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

3. Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

4. Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

5. Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ — зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо). ІНТЕНСИВНІСТЬ — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос). ПАУЗА — перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. ТЕМП МОВЛЕННЯ (італ. tempo від лат. tempus "час") — швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій. ТЕМБР МОВЛЕННЯ — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука. Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Позиційні зміни звуків.

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") — ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Редукція голосних буває кількісною та якісною. КІЛЬКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. ЯКІСНА РЕДУКЦІЯ — редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість. Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах. Протеза (ВІД rp. prothesis "додання, приєднання") — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови. Наприклад: острый — гострий, у лиця — вулиця. Ще більше, ніж у літературній мові, явище протези поширене в українських говірках, особливо подільських, де можна, почути таке: Гандрій повернувся з Гумані і поїхав горати, а Ганна готує йому гобід.

Комбінаторні зміни звуків.

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза. Асиміляція — часткове або повне уподібнення приголосних звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо. Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом наступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо- ротьба [бород'ба] тошо — це регресивна контактна часткова асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській мові — це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції: було [стат'йа] — є стаття [стат'т'а], було [л'йу] — є ллю [л'л'у]. Акомодація — пристосування артикуляції суміжних приголосного і голосного. Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) — землею |землейу] (звук л перед є став твердим); а голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний був м'який: імла (звук л перед а твердий) — в імлі [імл'і] (звук л перед і став м'яким). Субституція — підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних. Наприклад, англійське слово meeting ['mi:tirj] в українській мові звучить як мітинг, французьке costume — костюм, німецьке Fliigel «крило» — флігель. Грецький звук ф у багатьох словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома, Тадей, квасоля. Дисиміляція — розподібнення приголосних унаслідок заміни одного звука іншим. Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса -ник за законами української мови мало б утворитися слово ручник\ тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох приголосних із зімкненнями чн за допомогою заміни зімкнено-щілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна дисиміляція). І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння дуж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомогою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч — дужчий (прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять від німецьких Fltigel, Ritter (пор. рицар), Маигег (пор. мурувати), у яких усунено збіги двох однакових приголосних в одному слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних словах. Епентеза — вставляння звука для роз'єднання двох подібних. Наприклад, у слові павук, що походить від давнього паякь, між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут вставлено j: pqjak); у слові ідея, що походить від грецького idea, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о: весна — весен, вікно — вікон, буква — буквений (букв + ний), церква — церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-дер тощо. Дієреза — викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків. Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т, д під час збігу трьох зубних приголосних: піст — пісний, честь — чесний, проїзд — проїзний, мастити — масло. Метатези — нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах. Наприклад, переставлено місцями склади в українському слові ведмідь (пор. російське медведь — букв.: медоїд). Можуть мінятися місцями й окремі звуки: бодня — бондар. Переставлено звуки в запозичених із німецької мови словах тарілка (der Teller), футляр (das Futteral, пор. українське, теж запозичене з німецької мови хутро). Гаплологія — викидання одного з двох однакових складів.

Значення слова.

Значення слова — відображення в слові певного явища дійсності (предмета, якості, відношення, дії).

Лексичне значення слова – це те поняття, той зміст, який вклали в слово люди. Слова можуть позначати предмети, осіб, явища, процеси, ознаки, взагалі всю повноту наших думок і мислення. Фактично, без слів ми не змогли б виражати свої почуття, своє бачення світу, не могли б спілкуватися одне з одним. Мова – це сукупність певних поєднань звуків, букв, яким конкретною людською спільнотою (найчастіше – етносом, народом) присвоєно певне значення. Окрім лексичного значення, слова мають і граматичне значення, яке показує, що слово належить до певної частини мови та має граматичні ознаки.

Варто зауважити, що лексичне значення слова відбиває лише узагальнене поняття про предмет, явище, ознаку. Дуже часто одне й те ж слово може викликати дуже різні асоціації у людей.

Полісемія та омонімія.

Полісемія (грец. роіу — багато і sema — знак, значення), або ба­гатозначність слів — наявність у семантичній структурі мовної одиниці двох, кількох чи багатьох значень.

Одне із значень для певного слова пряме і основне, а всі інші — тропеїчні (непрямі, переносні).Троп (tro- pos — зворот) — це мовностилістичний засіб, який полягає у вживанні слова або сполучення слів у непрямому, переносному значенні. Переносне значення слова завжди похідне, вторинне, воно розвивається з прямого, вихідного значення слова. Отже, полісемічним вважається слово з прямим значенням і щонайменше з одним переносним

Омонімія - (від греч. homos — однаковий , опута — ім`я) — властивість мов їх виражень мати кілька значень або виражати кілька понять, ніяк не зв`язаних між собою.

Омоніми (від гр. homos "однаковий" і onyma "ім'я") - слова, які звучать однаково, але мають різні значення.

Синонімія та антонімія.

Синонімія - повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми.

Синоніми (гр. syn?nymos - однойменний) - слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають те саме поняття.

Синоніми відрізняються відтінками значень або стилістичним забарвленням чи обома цими ознаками. Напр.: хуртовина, завірюха, буран, пурга, заметіль, віхола. Спільність значення пояснюється тим, що вони виражають одне поняття.

Антонімія-протилежність значень мовних одиниць одного і того ж рівня мови: слів, морфем, синтаксичних конструкцій, напр.: Високий – низький.

 

Антоніми (від rp. ant і "проти' й ônyma "ім'я") - різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення.

В антонімічні відношення вступають лише ті слова, які можуть означати ступінь ознаки (наприклад, від тихий і голосний можна утворити форми тихіший, голосніший, найтихіший, найголосніший), протилежно спрямовані дії (входити - виходити) і точки простору та часу (верх - низ, рано - пізно, літо - зима).

Розрізняють чотири групи антонімів: контрарні, комплементарні, контрадикторні та векторні.

Контрарні антоніми (від лат. contrarius "протилежний") виражають якісну протиставленість і утворюють граду-альні опозиції. Між ними є проміжний член (хоч би один). Наприклад: молодий (чоловік) - нестарий - середніх літ - літній - старий;

Комплементарні антоніми (від лат. complementum "доповнення") доповнюють один одного до родового і є граничними за своїм характером. У них нема середнього (проміжного) члена. Заперечення одного з них дає значення іншого: істинний – хибний

Контрадикторні антоніми (від лат. contradictorius "суперечливий"): один із членів утворюється за допомогою префікса не- і не має точної визначеності: молодий - немолодий (середніх літ, літній, старий)

Векторні антоніми (від лат. vector "той, що несе") виражають протилежну спрямованість дій, ознак, властивостей: в'їжджати – виїжджати.

Антоніми бувають різнокореневими та однокореневими.

Питання про лексико-семантичну систему мови.

Елементами лексико-семантичної системи мови є лексичні одиниці, пов'язані між собою внутрішньослівними, парадигматичними, синтагматичними, асоціативно-дериваційними відношеннями. Виявити всі системні зв'язки в лексиці якоїсь мови — надзвичайно трудомістке завдання. Визначення місця лексичної одиниці в лексичній системі передбачає, передусім, виявлення її синтагматичних і парадигматичних властивостей та відношень.

Морфема. Види морфем.

Морфема - мінімальна двостороння одиниця мови. Так, наприклад, у слові рука виділяються дві морфеми - рука. Звукосполучення рук вважається окремою морфемою тому, що за цим звукокомплексом (планом вираження) закріплене значення, пов'язане з поняттям руки. Так само окремою морфемою є -а, бо це також двостороння одиниця: має план вираження - звук [а] і план змісту - "називний відмінок, однина, жіночий рід". Морфема може варіюватися. У більшості мов морфема не збігається зі складом. Так, у слові дорога є дві морфеми (дорог- і -а) і три склади (до-ро-га). Повний збіг морфеми і складу характерний для китайської, в'єтнамської та деяких інших мов, у яких цю одиницю називають морфоснлабемою, або силабоморфемою. Морфеми мають три основних типи значень: речове, дериваційне і реляційне. Речове (лексичне) значення - це узагальнене відображення дійсності, виражене поняття. Так, морфема чит- (читати, читач, читальня) виражає значення "сприймати щось зображене літерами", морфема добр- (добрий, добро та) виражає значення позитивної оцінки, морфема дерев-(дерево, дерев'яний) - значення, пов'язане з "багаторічною рослиною з твердим стовбуром".Дериваційне значення - значення, яке доповнює речове, уточнює, конкретизує його. Морфема -ач у слові читач вка

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти