Об’єктивна необхідність втручання держави в економіку

Відомий американський вчений у галузі економіки державного сектору Дж.Е. Стігліц називає шість обставин, які обґрунтовують регулюючу діяльність державних органів:

– неефективність конкуренції, посилення монополізму;

– необхідність виробляти товари суспільного споживання;

– екстерналії;

– неповні ринки;

– недостовірність інформації;

– безробіття, інфляція і дисбаланс.

Пояснимо коротко кожну з названих причин.

1. Неефективність конкуренції, посилення монополізму. Щоб ринок виконував «невидимою рукою» ефективніший розподіл ресурсів, формував структуру економіки, яка б відображала наявну в суспільстві структуру потреб і т. ін., необхідно, щоб економічні відносини суб’єктів господарювання були конкурентними. Але сам процес конкурентної боротьби утворює монополію. Вона – результат цієї боротьби. Монополія забезпечує собі максимально високий прибуток завдяки обмеженню обсягів виробництва, бо для неї гранична виручка є меншою від ціни продажу.

Обмежуючи обсяг виробництва і продажу благ, піднімаючи ціни, монополія реалізує свій економічний інтерес, а суспільству не додає необхідних товарів, порушуючи парето-ефективність ринку.

2. Необхідність виробляти суспільні блага. Всі блага, які ми споживаємо, умовно можна поділити на приватні та суспільні. Приватні блага – це блага індивідуального споживання: їжа, предмети особистої гігієни, одяг, взуття і т. ін. Вони не можуть водночас споживатись різними особами, оплачуються окремими споживачами цих благ.

Характерними властивостями їх є те, що:

– вони подільні – складаються з окремих дрібних одиниць, що дає змогу їх придбати окремими покупцями;

– на них поширюється принцип вилучення: вигодами від них користуються лише ті, хто хоче і може їх оплатити. Ті ж, хто не хоче, або не може їх оплатити, усуваються від можливості їх споживати.

Суспільні блага – це ті блага, які в один і той самий час можуть споживатись багатьма особами, незалежно від того, може чи не може їх оплатити кожен із споживачів. Прикладом суспільних благ є національна оборона, державне управління, забезпечення правопорядку, захист довкілля, освітлення вулиць, забезпечення на громадських територіях належного санітарного стану тощо.

Характерними рисами суспільних благ є:

– неподільність – ці блага є такими великими одиницями, що не можуть бути продані індивідуальним споживачам;

– на них не поширюється принцип вилучення: людство не придумало ефективних способів усунення індивідів від використання суспільних благ, якщо вони не хочуть або не можуть їх оплатити.

Тобто, різниця приватних і суспільних благ у тому, що скористатись вигодами від благ індивідуального споживання можна, купивши товар. А вигоди від суспільних благ стають доступними для всіх уже з моменту їх вироблення.

Суспільні блага поділяють на чисті та змішані. Чисті суспільні блага – це ті, від споживання яких неможливе вилучення будь-кого із членів суспільства: захист політичних свобод та прав людини, забезпечення правопорядку, стабільність та суспільний спокій у державі, національна безпека тощо.

Змішані суспільні блага – це ті, якими міг би забезпечувати споживачів ринок, але не забезпечив, оскільки їх використання передбачає відшкодування витрат – оплату благ індивідами, а більшість їх не сплачує. Тому виробництво цих благ менше за обсяг, якого вимагає суспільна доцільність.

Змішані суспільні блага поділяються на платні та загальнодоступні. Платність благ передбачає можливість усунення частини людей від їх споживання. Змішано платними є суспільні послуги: бібліотек, музеїв, кабельного та супутникового телебачення; автомагістралі, повітряні шляхи сполучення, трубопроводи, водопостачання, зв’язок, пошта і т.ін. Виробництво цих благ, як правило, пов’язане з природними монополіями.

Але загальна доступність до споживання передбачає деяке суперництво за право виробляти ці блага. При їх виробництві використовуються не створені людською працею (метафізичного походження) природні ресурсі – ділянки землі, ліси, повітря, риба у природних водоймах, фауна у природних лісах і т.ін.; або ресурси, суспільна користь яких значно вища від індивідуальної. Тому, за умов їх доступності або зниження ціни споживачі виявляють надмірну схильність до їх споживання. Державне втручання в економіку в таких ситуаціях здійснюється з метою виробництва тієї кількості благ і номенклатури, яка б найповнішою мірою відображала обсяг і структуру суспільних потреб.

З метою виробництва і розподілу платних суспільних благ держава:

– дозволяє виробництво цих благ переважно підприємствам державного сектору;

– надає субсидії для виробництва підприємницькому сектору;

– адміністративно обмежує доступ до використання цих благ;

– надає окремим суб’єктам виключні права використання природних ресурсів для виробництва суспільних благ (це означає підтримку неприродної монополії);

– запроваджує адміністративні бар’єри для входження на ринок цих благ небажаних суб’єктів господарювання (шляхом ліцензування, квотування, збільшеного оподаткування і т. ін).

3. Екстерналії. Це – зовнішні фактории, вигоди або витрати зовнішнього характеру, за які не передбачено компенсацій. Екстернальні ефекти в економіці пов’язані з тим, що:

а) подекуди дії одних суб’єктів зумовлюють збільшення витрат іншими суб’єктами без будь-якої компенсації останнім за нав’язані їм додаткові витрати;

б) одні економічні суб’єкти створюють іншим суб’єктам вигоди, але останні не компенсують витрат виробникам цих вигід.

Тобто, екстернальні ефекти набувають двох форм: позитивних і негативних. Перекладання своїх витрат на інших без компенсацій – це виявив негативних екстерналій, а надання вигід без компенсації своїх витрат – вияв позитивних екстерналій.

Прикладом позитивних екстерналій може бути посаджений якоюсь приватною особою чи фірмою сад чи квітник. Квітник потрапляє в поле зору тих, хто не ніс витрати на його облаштування й утримання, але споглядаючи цю красу, вони отримують естетичне задоволення. Бджоли пасічника, який живе недалеко від саду та квітника, будуть збирати з квітів пилок та нектар і їх господар матиме неоплачувану ним додаткову вигоду.

Прикладом негативних екстерналій є забруднення довкілля відходами хімічної промисловості та металургії, викиди в атмосферу шкідливих газів автомобілями та літаками тощо. Заощаджуючи на очисних спорудах, безвідходних технологіях, фільтрах і т. ін., виробник зменшує свої витрати, роблячи свої товари дешевими і конкурентоспроможними. Водночас виробник перекладає заощаджені ним витрати на інших суб’єктів, які дихають забрудненим повітрям, п’ють отруєну воду, споживають екологічно забруднені продукти, що завдає шкоду їхньому здоров’ю і змушує витрачати кошти на встановлення домашніх фільтрів для очищення води, купувати ліки для пом’якшення наслідків проживання в умовах нездорового довкілля тощо.

Оскільки виробництво суспільних благ з позитивним екстернальним ефектом є вигідним споживачам, а виробництво благ з негативним ефектом – виробникам, то на ринку блага з негативними екстерналіями пропонуються з надлишком, а з позитивними екстерналіями – в недостатньому обсязі.

Держава може впливати на негативні екстерналії через:

– адміністративне встановлення нормативів та обмежень щодо забруднення довкілля;

– запровадження певних санкцій (податки, які використовують на усунення екстернальних ефектів; додаткова плата за викиди в атмосферу, що перевищують критичний рівень; позбавлення права виробляти продукт, поки фірма не забезпечить запровадження екологічно чистих технологій тощо).

Вплив на позитивні екстерналії уряд може здійснювати шляхом стимулювання тих, хто виробляє такі блага, запроваджуючи систему винагород.

4. Неповні ринки. Критерієм поділу ринків на повні та неповні є здатність ринкових відносин стимулювати виробництво всіх благ, ціна пропозиції яких менша за ціну попиту.

Повні ринки пропонують усі блага за умови, що вартість пропозиції менша за ціну попиту.

Неповні ринки – це такі, що не забезпечують належною кількістю благ, навіть якщо ціна пропозиції менша за ту ціну, яку споживач готовий запропонувати. До неповних найчастіше відносять страховий і кредитний ринки.

Життя свідчить, що приватні страхові компанії відмовляються від страхування багатьох ризиків: паводків, землетрусів, селевих потоків; від кредитних ризиків в умовах депресивної економіки, коли велика кількість банкрутств серед банків робить неприйнятним страхування таких ризиків приватним сектором. Тому влада на законодавчо визначених засадах запроваджує обов’язкове страхування банківських депозитів фізичних та юридичних осіб, страхування від паводків, зсувів та селевих потоків, а також від катастрофічних ризиків у космонавтиці, авіації тощо.

На кредитних ринках з метою субсидіювання освіти та житлового будівництва держава надає кредити за відсотком, значно нижчим від ринкового рівня. Завдяки державним програмам уряд надає кредити на пільгових умовах фермам, студентам суб’єктам малого бізнесу, бізнесовим структурам-експортерам.

5. Асиметричність інформації щодо окремих споживачів. Незважаючи на те, що сучасний ринок має ґрунтуватись на глибокій, достовірній та повній інформованості, реалізувати це завдання непросто. Наприклад, виробник певного блага знає про його дійсні властивості значно краще за споживача; страхувальник знає краще дійсний стан об’єкта страхування та рівень його потенційної ризиковості, ніж страховик; позичальник знає краще рівень своєї кредитоспроможності, ніж кредитор. Але кредитор краще, ніж позичальник знає кон’юнктуру на ринку капіталів, а страховик краще знає кон’юнктуру страхового ринку, ніж страхувальник.

У цій ситуації роль держави полягає в тому, щоб зобов’язувати суб’єктів господарювання надавати визначену законодавством інформацію стосовно якісних характеристик тих благ, що пропонуються на приватних ринках. Але інформація як благо за своїм змістом перебуває значно ближче до суспільних благ, ніж до приватних. Кожний додатковий споживач збільшує обсяг інформаційного продукту, що робить його більш дешевим. Тому інформація має поширюватись безкоштовно, або бути оплачена тільки трансляція інформації.

Інформацію надає і приватний ринок, але вона може виявитись неповною, неправдивою (якщо цю обмеженість оплатить приватний замовник реклами і т.ін.), а на інформацію про товари суспільного споживання буде виділено менше часу, внаслідок чого суспільство буде інформовано не про всі блага і т. ін.

Найпоширенішим прикладом інформаційного забезпечення (як суспільного блага) є прогноз погоди – інформація для літаків, кораблів, об’єктів берегової інфраструктури, селян, автоперевізників тощо.

Сучасні інформаційні технології, можливості Інтернету та зростання їхньої ролі в життєвих процесах справляють враження подолання асиметричності інформації, невизначеності та хаосу, що, з одного боку, зменшує, а з іншого – посилює проблему невизначеності.

6. Безробіття, інфляція та циклічні коливання економіки є очевидним свідченням нездатності ринку регулювати економіку, тому вирішення цих проблем теж покладається на державу.

Окрім названих, існують ще дві причини, що обумовлюють необхідність втручання держави в економіку. По-перше, це глибока диференціація в розподілі ресурсів та доходів у ринкових економіках, яка вимагає здійснення державою перерозподільчих функцій з метою забезпечення соціальної спрямованості розвитку економіки.

По-друге, це патерналізм держави щодо суб’єктів, які не усвідомлюють шкоду від споживання (наркотики тютюн, алкоголь і т. ін.) або від недоспоживання певних благ (профілактичні прищеплення, освіта і т.ін.). У зв’язку з цим держава повинна заохочувати своїх громадян до споживання корисних благ та обмежувати споживання шкідливих.

Висновок:

1. Якщо відмов ринку немає і суб’єкти економіки поводять себе раціонально, то на державу може покладатися тільки перерозподільча функція.

2. Якщо є відмови ринку й економіка не може бути парето-ефективною, держава має взяти на себе виконання тих функцій, якими знехтував ринок.

3. У держави теж є відмови: невтручання органів влади в економіку, що може бути обумовлене:

– слабкістю держави та її нездатністю вирішувати проблеми суспільства;

– відсутністю чітких критеріїв відмов ринку та оцінки результативності органів державного регулювання.

Теорія суспільного вибору

Ринкова економіка визначає обсяг і структуру виробництва благ для індивідуального використання через ціновий механізм, який забезпечує рівновагу попиту і пропозиції на ці блага. Щодо виробництва благ колективного споживання цей ціновий механізм не спрацьовує. Розподіл ресурсів для виробництва суспільних благ покладається на органи державної влади. Влада організовує виробництво і розподіл суспільних благ, узгоджує суб’ктів, котрі будуть здійснювати це виробництво, вибирає способи і механізми розподілу суспільних благ.

Теорія суспільного вибору виникла в середині ХХ ст. Її предметом є дослідження взаємозв’язку політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, способів їх виробництва та розподілу. Ця теорія грунтується на приватному інтересі, що є визначальним, як у індивідуальному, так й у суспільному житті. Але тут є різниця: за виробництво товарів індивідуального використання споживач голосує грошима, а суспільні товари можуть бути спожитими і тими, хто не сплачує їх виробництво.

Визначення асортименту та необхідного обсягу виробництва суспільних товарів в демократичних суспільствах вирішується за допомогою виборної системи. Кандидати пропонують свої програми виборцям, які голосують за того, хто найкраще буде відстоювати їх інтереси.

В умовах прямої демократії, кожен платник податків за законом має також право проголосувати за будь-який варіант, пов’язаний із фінансуванням суспільних благ.

У сучасній дійсності переважає представницька демократія: особи з правом голосу обирають в законодавчі органи своїх представників, котрі мають захищати інтереси своїх виборців, зокрема розв’язувати проблеми фінансування виробництва суспільних благ. За цих умов можливість прийняття неоптимальних рішень не зникає, але виникають способи вирішення проблем: депутати об’єднуються у групи тиску (лоббі), створюються спілки підприємців і галузеві профспілки, спілки банкірів, орендарів чи фермерів і т.ін. Ці групи тиску отримують політичну ренту, яка сприяє вирішенню приватних інтересів як виробників, так і самих депутатів.

Отже, держава в сучасних умовах не може залишитись байдужою до проблем економіки і, зокрема, виробництва суспільних благ. Але це не означає, що саме держава зобов’язана їх виробляти. Уряди можуть укладати угоди з приватним сектором на виробництво суспільних благ. Між тим, поєднання державного управління з бізнесовою діяльністю породжує нові проблеми:

– створення адміністративних бар’єрів для входження небажаних суб’єктів на ринок суспільних благ;

– створення закритої монополії, коли обмежена кількість підприємств пропонує суспільні блага, виробництво яких делегує влада;

– платежі бюрократії за право виробляти суспільні блага набувають форми політичної ренти – тобто влада формує бізнес на «бар’єрах»;

– розвивається економічний опортунізм (від латинського «opportunos» – зручний, вигідний) – коли одна із сторін прагне укласти угоду таким чином, щоб переважну частку витрат та відповідальності перекласти на свого партнера.

Проблемними є не тільки питання – що виробляти і хто вироблятиме, а й на якій основі ці блага надаватимуться: платній чи безоплатній.

Надання платних суспільних послуг (благ) доцільно здійснювати тоді, коли це створює у їх виробників стимули для підвищення якості та/або зниження собівартості цих благ за умови, що такі стимули не можуть створюватись в межах бюджетного фінансування.

Безоплатне забезпечення суспільними благами має підстави за умови, що вони є соціально значущими, а введення платності зумовить зменшення їх споживання нижче оптимального рівня. Але це матиме негативний вплив на рівень добробуту і стан економіки у довгостроковому періоді.

Водночас слід застерегти, що повна безоплатність соціально значущих благ зумовлює надмірне їх споживання та неоптимальний розподіл ресурсів. Для зменшення цього негативного ефекту, уряд використовує «символічну» плату за ці блага.

Уряд через перерозподільчі процеси здійснює також програми соціального страхування та соціального забезпечення, багато робить для збереження довкілля, охорони здоров’я та праці, захисту споживачів від недоброякісних продуктів і т.ін.

Окрім зазначених, держава виконує ще одну важливу функцію – розробку економічних прогнозів.

Економічне прогнозування грунтується на вивченні всезагальних закономірностей розвитку економічних явищ і процесів, виявленні альтернативних способів розв’язання макроекономічних проблем, передбаченні найвірогідніших альтернативних варіантів розвитку економіки з урахуванням внутрішніх та зовнішніх умов як економічних, так і політичних, психологічних, ментальних.

Економічне прогнозування набуває двох форм: пошукове та нормативне: пошукове пов’язане з виявленням альтернативних варіантів розвитку явищ, процесів та подій в економіці; нормативне – з виявленням бажаного напрямку розвитку та економічних явищ і процесів.