Ефективність економічної політики держави

Економічна політика держави може бути активною (стратегія активізму) або пасивною. Активні дії держави у сфері економіки підтримують кейнсіанці, аргументуючи це такими чинниками:

- механізми ринкового саморегулювання не завжди забезпечують макроекономічну рівновагу, адже остання має місце і за рівня безробіття, що значно перевищує природний рівень;

- в умовах монополізованої ринкової економіки порушена рівновага тривалий період не здатна до самовідновлення;

- урядові прогнози мають високий ступінь достовірності й можуть успішно реалізуватись;

- уряди країн мають дієві засоби (інструменти) впливу на сукупний попит , а через нього і на обсяг випуску, рівень зайнятості, рівень доходів та рівень цін.

Прихильники пасивної стратегії (монетаристи та неокласики) заперечують не саме здійснення урядового впливу на економіку, а можливість ефективного регулювання економіки. Їх аргументи такі:

- вплив на економіку засобів фіскальної та грошово-кредитної політики може бути тільки короткостроковим. У довгостроковому періоді економіка через механізм саморозвитку досягає повної зайнятості та потенційного обсягу виробництва;

- прогнози уряду мають високий рівень достовірності тільки в стабільній економіці, а в умовах депресивної економіки вони не спрацьовують;

- часові лаги зменшують ефективність економічної політики.

Часові лаги, пов’язані із запізненням реакції уряду на проблеми економіки, є двох видів:

- внутрішні – період між виникненням потреби у прийнятті певного управлінського рішення і його затвердженням. Наприклад, податковий кодекс України обговорюється уже понад десять років і на сьогодні ще не прийнятий Верховною Радою України;

- зовнішні – період між прийняттям управлінського рішення і періодом, коли уже є результат (ефект) впливу інструментів на стан економіки. Зовнішні лаги пов’язані з мультиплікативними ефектами, що починають діяти не відразу, а через 0,5 – 2 роки. Це робить зовнішні лаги досить великими.

Отже, часові лаги, недостатня вірогідність прогнозів, постійно діюча суперечливість між поточними (короткостроковими) та стратегічними (довгостроковими) цілями, за концепцією антиактивістів, зводять на нівець ефективність державного втручання. Тому необхідно запровадити загальні правила економічної поведінки, які були б прийнятними за будь-яких умов.

У сфері грошово-кредитної політики таким правилом має бути забезпечення пріоритетності стабільності цін, що досягається через дотримання «грошового правила» М.Фрідмена: щорічний приріст грошової маси має покривати щорічний приріст ВВП та враховувати зміну швидкості обороту грошей .

У сфері фіскальної політики слід керуватись правилом забезпечення бездефіцитного бюджету, обмеживши використання цього дефіциту як засобу стимулювання економіки, бо він забезпечує інфляційне зростання.

Переваги і недоліки кожної із стратегій також пов’язані з феноменом ефективності економічної політики. При оцінці державою ефективності своїх проектів та засобів регулювання економіки існують важливі особливості у визначені витрат і результатів. Якщо для приватного сектору визначальним критерієм доцільності здійснення інвестиційних проектів є їх прибутковість, то для держави важливе значення має суспільна корисність таких проектів. Наприклад, успіх боротьби з атиповою пневмонією не може визначатись рівнем доходності вірусологів та фармокологів, головним ефектом цієї боротьби є збереження людського життя та здоров’я.

Для розрахунків витрат на ресурси та доходів від реалізації продуктів і послуг приватний сектор користується ринковими цінами, а держава не завжди може скористатись ними. На деякі блага ринкової ціни не існує, бо ці ресурси не продаються і не купуються на вільному ринку. Наприклад, не існує ринкової оцінки нерукотворних лісів, озер, рік, чистого повітря, врятованого життя тощо.

Ринкові ціни не відображають суспільні граничні витрати чи вигоди. Наприклад, якщо ринок не забезпечує повної зайнятості, а держава гарантує її, то уряд може не розглядати ставку заробітної плати окремої особи як критерій граничної суспільної вартості найму, адже дії держави якраз і необхідні, тому що існують відмови ринку.

Якщо, ринки капіталу не працюють достатньо ефективно, уряд може не скористатися ринковою відсотковою ставкою для розрахунку майбутніх витрат і результатів. Тобто, за відсутності відмов ринку для оцінки ефекту державного втручання в економіку уряд має скористатися ринковими цінами, а за умови невдач ринку використає неринкові ціни.

Визначення економічного ефекту від здійснення урядової політики ускладнюється тим, що вигоди від урядового проекту не розподіляються рівномірно серед населення. Наприклад, ефект будівництва антипаводкової дамби для західноукраїнського регіону використовують лише певні територіальні громади. А при наданні урядом підтримки найвразливішим верствам населення матимуть місце індивідуальні та суспільні вигоди.

Існує ще багато чинників, що ускладнюють підрахунки економічної ефективності діяльності уряду.

Проблеми ефективності урядового впливу на економіку досліджував у кінці ХІХ ст. німецький економіст А.Вагнер. На основі аналізу емпіричних даних він сформулював закон, який виражає зв’язок між урядовими витратами та обсягом національного виробництва. Зміст «закону Вагнера» полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлює зростання економічної активності держави – зростання урядових витрат, темпи якого перевищують темпи приросту обсягів національного виробництва.

Дію цього закону зумовлюють три причини:

1) відносне зростання витрат на державне управління, законність та правопорядок, на регулювання економічної діяльності відповідно до розвитку суспільства;

2) висока еластичність попиту (за доходом) на культурну та доброчинну діяльність держави;

3) економічний розвиток супроводжується зростанням промислових монополій, що вимагає державного контролю.

Закон Вагнера виявився предметом досить жорсткої критики: його противники стверджують, що А. Вагнер цей зв’язок не вивів, а сформулював і тому його теорію не можна використовувати як основу прогнозування майбутнього.

Найпоширенішою сучасною теорією визначення ефективності урядової політики є парето-ефективність. Італійський економіст В.Парето сформулював оптимальну ситуацію для максимізації суспільного добробуту, яка ввійшла в економічну теорію під назвою «оптимум Парето». Оптимум Парето – це максимум добробуту, за якого неможливо покращити становище будь-кого шляхом зміни обсягу виробництва та обміну, не погіршивши становище інших.

Оптимальний парето-перерозподіл ресурсів – такий перерозподіл, коли один індивід отримує задоволення при передачі користності іншому індивіду (доброчинні пожертвування і т.ін.).

Парето-ефективною називають економіку, в якій ніхто не може збагатитися інакше, як за рахунок збіднення іншого. І хоч більшість змін урядової політики призводить до збагачення одних та обідніння інших, в суспільстві всеж відбуваються такі зміни, за яких певні групи людей збагачуються, але не за рахунок інших. Якщо такі зміни зумовлені урядовою політикою їх називають державними парето-вдосконаленнями. Якщо не існує змін, які змогли б покращити добробут одних, не погіршивши добробуту інших, то вважається державний розподіл ресурсів парето-ефективним (парето-оптимальним). Безумовно, окремі дії уряду можуть не бути парето-вдосконаленнями.

Зробимо кілька висновків:

1) місце і роль уряду в економічному житті суспільства оцінюються неоднозначно з причини суперечливості цілей політики, інструментів, засобів, інтересів різних суспільних груп, інтересів виборців та органів виконавчої і законодавчої влади, а також у зв’язку з відмовами ринку, значною диференціацією доходів у суспільстві і т.ін.;

2) розподіл функцій між ринком і державою ускладнюється відсутністю чіткого критерія для визначення відмов ринку та виявлення їх причин;

3) уряд приймає рішення керуючись не суто суспільними, а індивідуальним інтересом і тому важливими є механізми їх узгодження;

4) ефективність урядового впливу на економіку не містить чітких критеріїв, що має небезпеку від’ємного ефекту і посилює скептичне ставлення до урядової політики.