Економічні кризи і циклічність економічного розвитку

Криза, як явище економічного життя суспільства, проявляє себе наступним образом. Як правило, все починається з усе більш від­чутного розриву між загальною (сукупною) пропозицією товарів та послуг на ринку країни та Існуючим на них загальним (сукупним) попитом. Наслідком цього стають зростаючі проблеми торгових фірм та організацій, пов¢язані з неможливістю реалізації всієї закупле­ної у виробників та прононуємої споживачам продукції. Зростаючі товарні запаси торгових фірм, у свою чергу, змушують їх скорочу­вати закази виробничим підприємствам, що веде до скорочення самого обсягу виробництва. Підприємці-виробники, що змушені, в даній ситуації виробляти менше ніж раніше готової продукції, скорочують закупів­лю потрібних їм економічних ресурсів, що має наслідком, з одного боку, поширення спаду виробництва на видобувні галузі промислово­сті, а з іншого - загальне зростання безробіття в країні через зменшення кількості робочих мість в усіх сферах діяльності. Зрос­таюче безробіття ще більше загострює проблему реалізації накопичено товарної продукції через зменшення загального фонду заробітної плати, а, значить, і подальшого падіння платоспроможного попиту з боку населення. Кінець кінцем, все це призводить до повного банкрутства частини фірм у найбільш вражених кризою галузях економіки, падіння загального обсягу виробництва до мінімальної поз­начки, встановлення надвисокого рівня безробіття, що викликає соці­альну напругу в суспільстві.

За кризою наступає більш-менш тривалий період, так званої, депресії що характерізується стабілізацією виробництва на існуючому низь­кому рівні при високих показниках незайнятості працездатного на­селення. В цей період загальний обсяг виробництва вже не скорочу­ється, але й не зростає, рівень безробіття суттево не міняється. Під час депресії поступово зменшуються запаси нереалізованої про­дукції та відбувається оновлення основних виробничих фондів під­приємств на новій технологічній основі.

Депресію змінюють пожвавлення та економічне піднесення. Ці стадії у розвитку ринкової економіки означають перехід до зростання за­гального обсягу виробництва, а, відповідно, й зайнятості населення. Вважається, що стадія пожвавлення триває до моменту досягнення економікою показників, що вже мали місце у ній до початку кризи. Перевищення цих показників та їх подальше зростання означає пере­хід економіки у стадію піднесення. Зростаюча зайнятість населення,на основі зростання обсягу виробництва, означає й зростання загаль­ного фонду заробітної плати, доходів підприємців та власників при­родних ресурсів, що використовуються у процесі суспільного вироб­ництва. Тобто, зростає сукупний попит на виробнику продукцію, що ще більше стимулює процес економічного зростання. Економічне зрос­тання в стадії піднесення відбувається високими темпами, загаль­ний обсяг виробництва сягає своєї максимальної величини, але нас­тупною стадією знову стає економічна криза.

Криза, депресія, пожвавлення та піднесення - представляють собою чотири фази економічного циклу. Ринкова економіка, таким чином, є економікою, що розвивається циклічно - від однієї кризи до Іншої, проходячи в кожному циклі одні й ти ж самі фази у певній їх послі­довності. Іноді економісти виділяють у складі економічного циклу не чотири, а лише дві фази. У двохфазовій моделі циклу фаза еко­номічного спаду охоплює кризу та депресію, а фаза економічного під­йому - пожвавлення та піднесення. Але такий підхід до трактовки економічного циклу, в принципі, не міняє суті описаного вище явища.

Більшість економістів, зважаючи на періодичність повто­рення криз та ті спільні риси, що притаманні їм усім, намагаються відшукати певні закономірності їх виникнення та пояснити суть цьо­го явища у рамках загальної теорії економічного розвитку. Дійсно, важко розглядати економічний цикл як випадкове явище, якщо звер­нутись до історії промислових криз в країнах з ринковою економі­кою.

Вперше криза “перевиробництва” вразила у 1825р. Великобританію, що була на той час найбільш розвинутою промисловою державою світу, Наступна криза (1836 р.) охопила вже не тільки Британську еконо­міку, а й економіку США. Криза 1647р. розповсюдилась вже на чотири країни (Велика Британія, США, Франція, Німеччина). Першою світовою кризою, що охопила переважну більшість промислових країн стала криза 1657 р. Практично всі наступні кризи можна розглядати як світові.

Найбільш розробленими та обгрунтованими теоріями, що пояснюють причини економічного циклу та періодичних криз перевиробництва, є теорії, що акцентують свою увагу на проблемах рівноваги сукупного попиту та сукупної пропозиції. Прихильники даного підходу вважають, що безпосередньою причиною кризи завжди виступає розрив між наяв­ним сукупним попитом та сукупною пропозицією. Розгляд даної кон­цепції потребує чіткого уявлення про те, що ж стоїть за економіч­ними категоріями сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Під сукупним попитом економісти розуміють загальний обсяг това­рів та послуг, тобто, реальний обсяг національного виробництва, що окремі споживачі, підприємства та уряд готові купити при певному рівні цін (якщо враховувати й міжнародну торгівлю то до сукупного попиту слід включати експорт країни).

Сукупна пропозиція - це наявний реальний обсяг виробництва в кра­їні при певному загальному рівні цін (як і у випадку з сукупним попитом, при врахуванні міжнародної торгівлі, до сукупної пропозиції слід додавати Імпорт країни).

Рівність між сукупним попитом і сукупною пропозицією означає, що вся вироб­лена продукція споживається без залишку, а це є необхідною умовою процесу суспільного відтворення і розглядається як стан економіч­ної рівноваги на макрорівні.

За часів коли ринкова система господарювання розвивалась ще без відчутних проблем і перешкод (до 1825 р.) серед економістів перева­жали оптимістичні прогнози, щодо її майбутнього. Дехто вважав, що кризи перевиробництва в умовах ринкової економіки неможливі в прин­ципі. Так, у 18ОЗ р. було сформульвано, так званий, закон Сея, що теоретично спростовував саму ідею можливості відставання сукупного попиту від зростаючої сукупної пропозиції. Французький економіст Ж.Б.Сей у своєму “Трактаті політичної економії” стверджував, що сам процес виробництва товарів створює доход, який за своєю вели­чиною точно співпадає з вартістю цих товарів. Це означає, що ви­робництво будь-якої кількості товарів автоматично забезпечує доход, який потрібен для їх закупки на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит. Ідея про тотожність загальної вартості проданих товарів і загального обсягу отриманих доходів працює й сьогодні. Раціональне зерно закона Сея полягає у тому, що зростання реальних доходів населення, дійсно, відбувається на основі зростання реального об­сягу виробництва. Але чи з такою ж самою швидкістю, і чи означає це неможливість розриву між сукупною пропозицією та сукупним попи­том?

Розмірковуючи над сформульваним Сеем законом, можна помітити дві важливі обставини, що були ним не враховані. По-перше, вироб­ництво нового товару не означає одночасну появу додаткового дохо­ду ¾ доход виникає тільки після реалізації товару. Отже, між ство­ренням нової вартості у вигляді товарів та виникненням такої ж за величиною вартістю у вигляді доходів існує розрив у часі. По-дру­ге, немає ніякої гарантії, що отриманий доход буде витрачено у повному обсягу. Частину доходу можна заощадити (не витратити) і тому вона не знайде відображення у попиті. Якщо частина отриманих доходів залишається не витраченою (заощадженою) ¾ пропозиція не створює власного попиту. Перша ж криза перевиробництва на практи­ці спростувала закон Сея, а наступні кризи, що з цього моменту по­чали повторюватись з досить прогнозованою періодичністю, приму­сили шукати їм теоретичного пояснення.

Іншої думки, щодо природи та наслідків економічних криз переви­робництва дотримувався К.Маркс. Погоджуючись з тим, що безпосеред­ньою причиною кризи перевиробництва є розрив між виробництвом і споживанням, він пояснював цей розрив протиріччями капіталістичної системи господарювання, що породжуються особистою власністю на за­соби виробництва. Власники засобів виробництва, маючи за мету отри­мання максимального прибутку, своєю діяльністю створюють перешкоди на шляху стабільного економічного зростання на макроекономічному рівні. З одного боку, вони намагаються максимально нарощувати обсяг виробництва продукції, бо чим більше її буде вироблено і реалізовано, тим більші можна отримати прибутку. З іншого ж боку, власники під­приємств намагаються вести процес виробництва з мінімальними вит­ратами, що зводить заробітну плату найманих робітників (як один з основних елементів цих витрат) до прожиткового мінімуму. Ітогом таких дій на мікроекономічному рівні стає руйнування необхідних пропорцій у макроекономіці. Зростаюча сукупна пропозиція товарів зтикається з недостатністю платоспроможного попиту населення, яке складається, в основному, з людей найманої праці. Відставання су­купного попиту від сукупної пропозиції на ринку споживчих товарів, в свою чергу, зменшує стимули для інвестування грошових доходів у розвиток економіки власниками засобів виробництва. Немає сенсу вкладати кошти у будівництво нових заводів і фабрик в той час коли й ті, що вже працюють виробляють більше продукції ніж її споживається.

"Велика депресія" 1929-33 р.р. розвіяла уявлення, що культивувалися класичною теорією про кризу, як цілком прийнятний для суспільства механізм саморегулювання ринкової економічної системи. Марксистсь­кий аналіз економічного никлу, з його попередженням про все більш руйнівний для суспільного господарства характер криз з розвитком капіталізму, здавався більш обгрунтованим і ближчим до іцстини. В даних умовах з¢явилась нова теорія, що поєднала в собі класичний принцип недоторканості приватної власності на засоби виробництва з марксистським твердженням про необхідність державного регулю­вання зростаючої економіки. За ім¢ям автора, ця теорія отримала назву кейнсианськоі. Макроекономічну теорію Дж.М.Кейнса було покладено в основу антициклічної економічної політики провідних країн Заходу у повоєнний період. Погоджуючись з своїми попередниками у тому, що кризевий стан економіки пов¢язан з недостатнім сукупним попитом, Дж.Кейнс, на відміну від представників класичної школи, не вважав, що ситуація може виправитись сама собою під впливом саморегулюючих механізмів ринку. Він стверджував, ще ринкові ціни не настільки гнучки, як це подається в класичній теорії, і тому рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції може встановлюватись на рівні, що є незадовільним з точки зору зайнятості та сукупного обсягу виробництва. Інши­ми словами, ринкова економіка може перебувати у стані кризи як завгодно довго, і немає ніякого об¢єктивного механізму, що міг би сти­мулювати її до виходу з цього стану. В той же час, Кейнс не погоджу­вався з тим, що капіталістична система себе вичерпала і подальше стабільне зростання економіки можливе тільки шляхом її одержавлення та всеохоплюючого директивного планування. Дж. Кейнс запропонував третій шлях ¾ збереження ринкового механізму в мікроекономіці при умові доповнення його державним регулюванням на макроекономічному рівні. Основним завданням макроекономічноі політики держави він вважав стимулювання сукупного попиту. Цілеспрямована підтримка су­купного попиту з боку держави, на думку Кейнса, не тільки дозволяє виводити економіку з кризи, але й створює стимули для її подальшого розвитку. Впровадження у життя кейнсианськоі теорії ознаменувало перехід від ринкової економіки у чистому вигляді до економіки змі­шаного типу і відчутно змінило характеристики економічних криз (у післявоєнні роки вони стали менш жорсткими) та економічного циклу в цілому (у благополучні 60-ті роки навіть заговорили про остаточну перемогу над кризами). В той же час, застосування кейнсианських ре­цептів оздоровлення ринкової економіки не обійшлося для неї без не­гативних побічних ефектів. Одним з них можна вважати загострення проблеми інфляції ¾ не випадково Кейнса називають батьком сучасної "повзучої" інфляції.

З основу кейнсианськоі моделі макроекономічного регулювання ринкової економіки покладено дуже просту ідею ¾ якщо криза є результатом недостатнього сукупного попиту у порівнянні з сукупною пропозицією, то треба його збільшити. Уряд може збільшувати сукупний попит, впливаючи на його складові частини: осо­бисті витрати населення, інвестиції підприємців, державні витрати та експорт. Політика стимулювання витрат усіх видів, дійсно, спри­яє вирішенню проблеми реалізації продукції виробництва, а це й озна­чає усунення самої причини кризи перевиробництва. Проте активне стимулювання сукупного попиту може призводити до його випереджа­ючого зростання у порівнянні з сукупною пропозицією, а це, у свою чергу, означає зростання загального рівня цін, тобто інфляцію.

Оскільки в умовах стихійної ринкової економіки досягти одночас­ного збалансованого зростання попиту та пропозиції практично немож­ливо, держава опиняється перед вибором ¾ або економічне зростання в умовах інфляції, або стабільні ціни в умовах надмірного безро­біття \через неповну завантаженість наявних виробничих потужностей\. У 1950-60 р.р. перевагу було віддано першому варіанту розвитку подій, що, як вже відзначалося, змінило сам малюнок промислового циклу та поставило під сумнів неминучість економічних криз в регульова­ному капіталізмі.

Кризи 1970-80 р.р., вочевидь, не були пов¢язані з недостатністю сукупного попиту, що й відродило уявлення про відсутність у їх ос­нові загальної причини та неповторність і індивідуальність кожної з них. Більше того, для криз цього періоду стало характерним явище стагфляції (спад виробництва в умовах зростаючого рівня цін), що викликало сумніви у придатності кейнсианськоі теорії для подаль­шого використання. Все більшої популярності, в цих умовах, набуває теорія “економіки пропозиції".

Прихильники теорії пропозиції, на відміну від кейнсианців, пояс­нюють кризи не недостатнім сукупним попитом, а проблемами, що ви­никають у самому процесі виробництва. Дійсно, якщо уявити собі, що за умов наявного високого попиту, з інших причин, відбува­ється скорочення загального обсягу виробництва, то не дивно, що в цій ситуації інфляція і безробіття будуть зростати одночасно (по­яснення явища стагфляції). Проте, незважаючи на таку протилежність поглядів представників кейнсианськоі теорії та теорії економіки пропозиції, їх поєднує те, що й ті, й інші, пояснюють кризи з позицій аналізу взаємодії сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що сучасна теорія досить достовірно пояснює суть та природу промислового циклу та економіч­ної кризи і може виступати основою для державної стабілізаційної політики.