Орфографія - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання. Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила. Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний. Фонетичний принцип. Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють. Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов. Морфологічний принцип. Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. Історико-традиційний принцип. Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі. Ідеографічний, або символічний, принцип. (Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань. Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання".

Розділи лексикології: семасіологія, описова лексикологія, фразеологія, етимологія, ономастика і лексикографі.

Лексикологія - розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови). Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фонології. Якщо фонетика й фонологія вивчають односторонні одиниці, що мають лише план вираження, то лексикологія - двосторонні одиниці, які мають план вираження і план змісту. Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну й прикладну лексикологію. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й культури мовлення. До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки: 1) власне лексикологія - наука про словниковий склад; 2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") - наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою (від гр. semantikos "позначальний"). Слово семантика дуже часто вживається і в розумінні "значення". Деякі лінгвісти семасіологією і семантикою називають тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мови. Однак останнім часом під семантикою розуміють а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь її одиницею (морфемою, словом, словосполученням, реченням); б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст, інформацію; 3) ономасіологія (від гр. onomasia "називання, именования") - наука, яка вивчає процеси найменування. її називають ще теорією номінації. Ономасіологія протиставляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослідження. Якщо семасіологія йде від позначення (слова) до значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до їх позначення мовними засобами; 4) етимологія (від гр. etymon "істина") - наука, яка досліджує походження слів; 5) фразеологія (від гр. phrasis "мовний зворот, фраза") - наука про стійкі словосполучення; в) ономастика (від гр. onomastikos "той, що стосується імені", onomastike" мистецтво давати імена") - наука про власні назви, яка складається з антропоніміки (гр. antropos "людина") - науки про імена людей і топоніміки (від гр. topos "місце") - науки про географічні назви та ін.; 7) лексикографія (від гр. lexicon "словник" і grapho "пишу") - наука про укладання словників.

Слово – основна значуща одиниця мови.

Слово - двостороння одиниця: має план вираження (звукова оболонка, експонент) і план змісту (значення). Але ж ці ознаки мають і морфема, і словосполучення. Таким чином, проблема виділення слова містить два аспекти: проблему окремості слова і проблему тотожності слова, його ідентифікацію. Головна відмінність слова від морфеми в його більшій самостійності, автономності. Слова можна вставити у висловлювання і переставити, тобто слово має позиційну автономність. Крім позиційної, слову властива й синтаксична автономність. На відміну від морфеми, воно здатне виконувати синтаксичну функцію, тобто бути членом речення чи утворювати самостійно однослівне речення. Крім самостійності, слово характеризується цільно-оформленістю (слова розділені паузами й об'єднані наголосом, мають також граматичну оформленість, через що є непроникними) та ідіоматичністю (довільним зв'язком звучання зі значенням). Отже, характерними ознаками слова е цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні. У лексикології прийнято розрізняти поняття "слово" і "лексема". Слово є конкретною одиницею. Лексема - слово-тип, абстрактна одиниця мови, інваріант, у якому абстрагуються від його форм.

Лексичне значення слова.

Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей спів* віднесеність слова з певним явищем дійсності. Це зв'язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо. Лексичне значення слова є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Оскільки слова називають речі, то лексичне значення нерідко називають речовим. Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття). Так, наприклад, слово обличчя має концептуальне значення "передня частина голови людини". Крім концептуального значення слово може мати конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні "додатки" до основного значення. Наприклад, слова морда, пика, фізіономія мають таке ж концептуальне значення, як і обличчя, але на нього нашаровуються експресивно-стилістичні відтінки (конотації). Говорячи про значення слова, необхідно мати на увазі, що слово загалом вступає в три типи відношень: предметний (слово - предмет), поняттєвий (слово - поняття) і лінгвальний (слово - слово). Відношення слово-предмет. Існує у двох різновидах: загальна віднесеність і конкретна віднесеність. Загальна предметна віднесеність - віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприклад, слово кінь позначає будь-якого коня. Конкретна предметна віднесеність - віднесеність концептуального значення до певного, одиничного денотата. Наприклад: На лузі пасся кінь. Власні імена мають тільки конкретну предметну віднесеність. Загальні назви у мові мають тільки загальну віднесеність. Відношення слово-поняття. Поняття - результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками. Так, поняття "стіл" означає будь-який за формою та призначенням стіл. Прямо виражають поняття тільки загальні назви, і то слово-загальне ім'я не стільки виражає поняття, скільки позначає його і вказує на нього. Власні назви й займенники співвіднесені з поняттями, але прямо їх не виражають. Вигуки зовсім не виражають понять, а лише сигналізують про стан мовця. Відношення слово-слово. Значення слова існує не само по собі, а в певному співвідношенні зі значеннями інших слів. Близькі й протилежні за значенням слова уточнюють семантику слова, визначають для нього певні семантичні межі. Значення слів, таким чином, є системно зумовленими. У цьому легко переконатися, коли порівняти слова різних мов, які позначають одні й ті ж явища. За характером відношення до позначуваного об'єкта розрізняють значення прямі й переносні. Прямі значення безпосередньо називають явища дійсності. Наприклад: сім'я з трьох осіб, красиве обличчя, ключ від дверей, хлопчик іде, камінна стіна, світлий день. Переносні значення є вторинними, тобто похідними від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: сім'я мов, обличчя театру, ключ від серця, час іде, камінна душа, світлі думки.

12 3 4