ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Гамсунг Киут. Редактор Линге: Роман

// Гамсунг Кнут. Полное собр. соч. — М.,

1910. Т. 2.240 с.

Так називається роман про журналіста, що належить перу Кнута Гамсуна (1859-1952) — видатного норвезького письменника, увінчано­го в 1920 році лаврами лауреата Нобелівської премії.

У літературі кінця минулого століття йому належить місце одно­го з найбільш виразних й послідовних представшжів імпресіонізму. Та­лант К. Гамсуна був яскравий і могутній. Це спричинювало те, що йо­го твори негайно перекладались світовими мовами.

Роман "Редактор Лініє" (є варіант перекладу "Люнге") створено в1892 році, невдовзі після завершення знаменитого роману "Містерії". І хоча в "Редакторі Лінге" К. Гамсун продовжив центральну сюжетну лінію попереднього роману, пов'язану з фру Дагні, ці твори різко про­тистоять один одному: "Містерії" присвячені вічній, загачьнолюдській темі кохання і смерті; "Редактор Лінге" — злободенній політичній про­блематиці. Через це першийроман зажив голосної слави, другий пере-


кладався мало, видавався рідко. Разом з тим "Редактор Лінге" - мало не перше в історії літератури велике епічне полотно, у якому відображе­на професійна діяльність журналіста.

Редактор газети "Новини", що видається в столиці Норвегії, вже усвідомлює пресу як могутній чинник суспільного життя. "Редактор — це все одно, що яка-небудь державна влада. А влада Лінге більша, ніж якась інша", — так думає про себе головний герой. "Більша" тому, що він талановитіш автор і організатор, відчуває силу свого слова, його здатність впливати на формування громадської думки. Актом визнання влади преси стало запрошення редактора на нараду до голови уряду.

Поруч з цим К. Гам суну вдалося показати перетворення преси на бізнес, прибуткове підприємство. Ще вчора "сільський хлопець" Лінге "на очах у всіх зробився впливовою особою, у нього був свій дім, своє вогнище, прекрасна дружина, що прийшла до нього не з порожніми ру­ками, і своя газета, яка приносила йому тисячу на рік".

Популярність газети залежала від правдивості й достовірності її матеріалів, принциповості позиції її редактора. Тоді зростає до неї довіра читачів. Лінге це знає. На початку роману ми бачимо, як сміли­во виступає він проти можновладців, розкриває злочин високого уря­довця й домагається його відставки. Але з часом він відчуває, як вичер­пується аудиторія передплатників певного політичного напрямку, і усвідомлює необхідність змін.

К. Гамсун зобразив народження загальної газети, яка прагне по­добатися всім, підтримує то лібералів, то консерваторів, уміщує ма­теріали то за унію з Швецією, то за норвезьку самостійність. Але в політично поляризованому суспільстві багатьма читачами така позиція сприймається як безпринципна.

Авторитетний у художній системі роману персонаж Лсо Хойбро, розчарувавшись в редакторі, говорить, що "Лінге знищив у людях уся­ке почуття скромності; своїми безкінечними риночними викриками йо­му вдалося усунути вроджений страх перед безстидством", а читачі ви­явилися "обманутими брудними витівками спекулянта".

Негативне враження від Лінге посилюється й тим, що йому дово­диться в ім'я інтересів газети робити непривабливі вчинки: прийняти на роботу в редакцію, а потім звільнити представника відомого консерва­тивного роду Фредріка Ілієна, зажадати від друга дитинства Конг-сфольда несумісної з його посадою послуги.

Однак негативне ставлення до головного героя не приводить письменника до сатири. К. Гамсун і тут лишається вірним імпресіоніз­мові і зображає героя поважно, з епічніш спокоєм, будучи перекона-


ним, що вш здійснив художнє відкриття важливого суспільного явища. Тому іі назвав роман двома словами, що позначали професію та ім'я ге­роя, — "Редактор Лінге".

ЧОБОТИ І ПРАЩА

Сннклер Зптон. Медная марка. - X.: Пролетарий, 1924.— 77 с.

"Звичайно людям краще обходитись без чобіт, ніж без правди, але люди погано знають про це і вважають за краще не знати правди, аче ходити в чоботах", — таке цікаве спостереження висловив знамени­тий американський письменник Ептон Сінклер у публіцистичній книзі "Мідний жетон", присвяченій описові звичаїв преси США. Ця книга бу­ла надрукована в Америці в 1919 році, і відразу стала популярною. Не­вдовзі з'явилися її переклади світовими мовами. Цікаво, що в СРСР во­на вийшлав Харкові в 1924 році в дещо скороченому перекладі росій­ською мовою у видавництві "Пролетарий" під назвою "Медная марка".

Слава Ептона Сінклер а в Україні була великою. З пильним інте­ресом тут читалися його романи "Джунглі" (1905), "Король Вугіль" (1917), "Джіммі Гіггінс"(1919). Останній роман інсценізував сам Лесь Курбас і створив за власним текстом блискучу виставу, яка з незмінним успіхом йшла в "Березолі" з прекрасним актором Амвросієм Бучмою в головній ролі. До голосу Е. Сінклер а прислухалися в світі. Усе, що він сказав про американську пресу, мало великий резонанс. Ромен Роллан надіслав йому листа підтримки з Швейцарії, де тоді відпочивав. "Я ра­дий, що бачу Вас по-старому сповненим енергії, але боюся, що з появою в світ Вашої нової книги, Вам доведеться витримати запеклу бороть­бу, — писав французький побратим по перу. — Потрібно багато муж­ності, щоб насмілитися виступити одному проти цієї потвори, проти но­вого Мінотавра, якому платить данинувесь світ проти преси".

Назва книжки була промовистою й витлумачувалася на перших же сторінках. Мідний жетон отримували клієнтив касі публічного до­му, вибравши жінку, аби потім розплатитисяним за куплені ласки. Але є й інші види проституції, — бататозначно натякав Е. Сінклер, симво­лом яких і є "Мідний жетон".'Так читач підводився до цілком певного розуміння журналістики,що її головними ознаками є продажність і служба інтересам великого капі галу.

За двадцять років спостережень над американською пресою пись­менник нагромадив численні приклади приховування правди, перекру­чення фактів, справжньої інформаційної війни за громадську думку. Ба-


гато цікавих історій із смаком і властивим Е. Сінклерові хистом роз­повів він на сторінках книги. Але він виступив у ній і як аналітик. "Цар­ство ділків, — узагальнює письменник, — для забезпечення своєї влади над журналістикою володіє чотирма способами: по-перше, видання власної газети; по-друге, контроль над власниками газет; по-третє, підкуп у вигляді реклами і по-четверте — прямий підкуп". В амери­канському світі, на думку автора, ніби й не залишається місця для прав­ди, неупередженого висвітлення новин. Особливо нищівно викриваєть­ся інформаційний магнат США агентство "Ассошіейтед пресе", від яко­го виявляються в залежності як від постачальника новин практично всі газети і журнали.

Небезпека полягає в тому, що суспільство не замислюється над тим, у чиїй владі опиняється його свідомість. Коли читачі беруть до рук ранкову чи вечірню газету і думають, що просто читають світові нови­ни, вони прикро помиляються: вони насправді читають пропаганду, уміло скомпоновану зацікавленою фінансовою владою.

Останнім часом, свідчить Е. Сінклер, набула поширення купівля газет фінансовими корпораціями. Це вигідніше, ніж створювати нову газету, і тому за це сплачуються величезні гроші. Адже разом з газетою купується читач. "І непомітно для вас, — звертається письменник до чи­тача, — вони беруться спотворювати вашу психіку, усі ваші поняття про довкілля. Ви могли б опиратися, якби ви тільки підозрювали про їхні плани, але вони діють так хитро, що ви навіть і не здогадуєтесь про здійснений ними переворот у вашій свідомості".

Такі спостереження Е. Сінклера тим більш цікаві, що в багатьох теоретичних дослідженнях висловлюється й обґрунтовується думка про особливий, відмінний від європейського, характер американської жур­налістики, специфіка котрої полягає, нібито, в передачі лише об'єктив­них некоментованих новин, у її принциповій непубліцистичності. Е. Сінклер, як бачимо, думає інакше. Пропаганда і агітація ведеться й в американській пресі, але самими фактами, їх добором, комбінацією, за­мовчуванням про те, що, на думку власників газет, слід приховати від публіки.

Змалювавши таку безрадісну картину, автор все ж не втрачає оп­тимізму й бачить вихід із становища. За Е. Сінклером, у суспільстві завжди знайдеться певна група осіб, що поставить правду вище за чобо­ти й буде готова заплатити за неупереджену, об'єктивну інформацію. У фіналі книги він пропонує створити таку газету.

Світові продажної американської преси письменник протистав­ляє соціалістичну журналістику. Він і сам був тоді членом соціалістич-


ної партії, ате спостереження за першою в світі державою робітників і селян (тобто СРСР) розчарувало його й призвело до різкого поправін­ня. Його сподівання на свободу й правдивість соціалістичної преси ви­явилися грандіозною ілюзією. Насправді її залежність від партійних комітетів різних рівнів, фізичне й моральне нищення талановитих жур­налістів соціалістичною державою виявилося набагато жахливішим способом придушення вільної думки, аніж купівля преси в капіталістич­ному світі.

"ЗАТИШНІХВИЛИНИ" НА ПРИЄМНІЙ ВУЛИЦІ

Вудгауз П. Дж. Псміт-журиаліст. - X.: ДВУ, 1928. — 216 с.

Книжки, як і люди, мають свої долі й живуть своїм життям. Ця стара істина спадає на думку, коли береш у руки книжку П. ДЖ. Вудга-уза "Псміт-журналіст", видану в Харкові Державним видавництвом Ук­раїни 1928 року. Побачивши вигорілі кольори її обкладинки, потерті від частого перегортання сторінки, розшиті, з порваними нитками ар­куші, мимоволі замислюєшся над тим, скільки ж читачів захоплювати­ся цим твором і в чому полягала його таємнича принадність. Щоб зро­зуміти це, треба поглянути на книжку очима її сучасника, тобто читача кінця 1920-х років.

Очевидно, секрет успіху твору полягав у тому, що це був перший (м'якше, один з перших) детективний роман про журналіста. До того ж написаний дотепно й з гумором. Сюжет був закручений карколомно. Старий редактор щотижневої релігійно-моралізаторської газети "За­тишні хвилини" містер Вілберфлосс підірвав журналістською працею своє здоров'я так, що лікар приписав йому десять тижнів цілковитого відпочинку в горах, заборонивши на цей час навіть зв'язок з рідним ча­сописом. Вілберфлосс залишає керувати газетою молодого співробіт­ника Біллі Віндзора.

На другий день по від'їзді редактора Біллі випадково знайомить­ся з студентом Кембріджу Псмітом, що прибув до Нью-Йорку (там відбувається дія роману) з наміром струснути свою нервову систему якимись цікавими пригодами. Він і переконує Біллі рішуче змінити на­прям газети. "Затишні хвилини" повинні перетворитись на гарячу шту­ку, — запевняв Псміт. — Ми повинні подавати всі живі події дня, вбив­ства, пожежі тощо, таким манером, щоб нашим читачам хребти тремтіли. А понад усе ми повинні стояти на сторожі народних прав. Ми повинні бути прожектором, що викривав би темні плями в душах тих,


хто намагатиметься в той чи інший спосіб шкодити народові".Сам же Псміт заходився втілювати свою програму.

Унаслідок здійснення його план)1 в газети з'явився повнії читач, її популярністьросла від номера до номера. Несподівано виявилося, що публікації про незадовільні житлові умови в будинках на Приємнійву­лиці зачіпають інтересиїхнього власника, впливового політика містера Ворінга. Спочатку хлопців хочуть підкупиш, аби вони відмовилися від подальших публікацій, потім якісь невідомі особи намагаються фізично знешкодити їх. Втечі, переслідування, захоплення героїв та їх визволен­ня, журналістське розслідування,що призводить до вияснення імені власника будинків, яке спочатку не було відоме, — все це і складає по­дальший сюжет.

Зрозуміло, що хлопці не здалися, і містер Ворінг з'явився в реда­кції, шукаючи примирення й порозуміння. Псміт вимагає від нього п'ять тисяч доларів на облаштування й поліпшення житлових умов у його ж будинках.

Повернення редактора Вілберфлосса не призвело до грандіозно­госкандалу. Виявляється, що видання "Затишниххвилин" провадиться у відповідності з інтересамиїхнього власника. А цим власником місяць тому став саме Псміт, умовивши батька купити для нього газету на гроші зі спадщини. Проте новий власник не виганяє редакторана вули­цю, а пропонує йому повернути часопис на попередні позиції. Закінчується роман у Кембріджі, де сльотавого листопадового вечора Псміт з товаришем згадує свої літні пригоди.

Автор роману П. Дж. Вудгауз (1881-1975), англо-американський письменник, сьогодні маловідомий. Його ім'я просто загубилося серед імен авторів пригодницьких романів, що демонстрували й більшу пси­хологічну глибину відтворення персонажів, і з кращою вигадкою буду­вали сюжет, і вміли пов'язати створювані картини з глибокою філо­софічністю. Тому сьогодні роман П. Дж. Вудгауза віддає примітив­ністю, штучністю ситуацій. Для читача ж сімдесятлітньої давнини, який ще не був розпещений великою кількістю детективної літератури,ро­ман "Псміт-журналіст" виявлявся привабливим ісюжетом, і героями, і дотепним гумором, і легкою щасливою кінцівкою. Нарешті, можливо, саме П. Дж. Вудгауз заклав традицію, що нерідко використовувалася потім, — обирати за головного героя пригодницького роману жур­наліста, а самий твір розгортати як уявне журналістське розслідування.


г


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти