ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Профессия. — М.: Изд-во иностранной

литературьі, 1957.328 с

Роман недарма названо "Друга найдавніша професія" — у тако­му розумінні журналістики сутність концепції автора. Перша, як відо­мо, проституція. Проституція — торгівля тілесними втіхами. Жур­налістика — торгівля духовними цінностями. Кожна професія виникає з двох чинників: зовнішньої суспільної потреби і внутрішнього психічного покликання. Роберт Сільвестр добре показує, як професія журналіста оволодіває людиною, нищить її особистість, перетво­рюється на самоціль. І життєвий принцип перевертається: вже стає не професія для людини, а людина для професії.

Прагнення довідатися про новину, першим повідомити про неї, описати найбільш яскраво й мальовничо, домогтися сенсації, а то й са­мому створити новину, бо тоді тебе ніхто не випередить — ось ті про­фесійні обов'язки, які визначають сутність журналіста й налягають важ­ким тягарем на його особистість.

У полон професії журналіста потрапляє в романі Роберта Сільве-стра Нед Горе — спочатку рядовий репортер, потім начальник відділу репортажу, а потім і головний редактор впливової нью-йоркської газе­ти "Глоб". Особливо талант його розквітнув тоді, коли власником газе­ти став містер Ходжмен. Роман починається епіграфом в промови Ходжмена на редакційній нараді 28 жовтня 1936 року, що створює ефект достовірності, налаштовує читача сприймати наступну розповідь як документальну.

Найбільшим успіхом газети "Глоб" стало проведення виборчої кампанії, яка закінчилася обранням на посаду мера Нью-Йорка Хобі Меллона, товариша Горса й Ходжмена. Але Нед уже перебуває в по­лоні прагнення створювати сенсації, володіти новинами. І коли внього в руках опинилися матеріали, що проливали нове світло на злодійське вбивство відомого підприємця і його коханки на Мисі Маяк, він пустив їх ухід, незважаючи на сумнівність джерела інформації. З Недової вини двоє людей, підозрюваних у вбивстві, мали сісти на електричний стілець.

У романі є, звичайно, традиційні розмірковування про те, що "існування вільної, безстрашної преси не більше ніж легенда". Але по­руч з цим доводиться інша істина: саме несумлінність, недобро­совісність журналіста, прагнення загравати з правдою, підпорядкувати її собі призводять його до життєвої поразки й катастрофи. Неда кидає


дружина Вікі, переконана в невинності звинувачуваних її чоловіком лю­дей. Від нього відвертається його колишній друг мер Меллон і рятує в останню мить приречених на смерть. Навіть господар газети Ходжмен поступово відсуває Неда на другі ролі в газеті. Горе пережив серцевий напад. А завершає роман його смерть.

Власне, роман можна сприймати як ланцюжок передсмертних марень головного героя, що помирає в лікарні, самотній, нікому не пот­рібний. Але саме зараз він усвідомлює, що причини його долі поляга­ють не тільки в суспільних обставинах, не тільки в характері американ­ської журналістики, а містяться в ньому самому, є наслідком відступу від високих моральних засад, на які повинна орієнтуватися журналісти­ка як галузь духовної діяльності людини. Моральна нечистоплотність, погоня за сенсацією будь-якою ціною й відібрала в Неда Горса все те, що він мав ціїшого в житті. "Нед Горе не міг не зізнатися, що він сам був винен у тому, — осмислює герой причини своєї життєвої катастро­фи. — Якщо вже бути чесним перед самим собою, то він не міг у цьому не зізнатися".

У книзі багато речей трохи несподіваних. Як правило, художні твори про журналістів пишуться по свіжих слідах подій. Тут же маємо роман, написаний у 1950 році, а події в хронології віднесені до 1930-х років, видано книжку в Лондоні, хоча предметом її відображенім є про­фесійна діяльність американських журналістів. Завершує книжку після­мова відомого публіциста Д. Заславського, а проте, йдеться в ній не про сам роман, а про те, чого в ньому немає: про хижацький характер та інші неймовірні вади "буржуазної преси".

Російський переклад вийшов у Москві в часи нарощування по­тужності хвилі хрущовської "відлиги", але без зазначення тиражу — річ небачена в радянській системі книговидання.

І про Роберта Сільвестра ми не знаємо нічого. Окрім роману "Друга найдавніша професія", на теренах колишнього СРСР не було видано жодного іншого ного твору. Наскільки ж можна судити про ав­тора з самого роману, то він прийшов у літературу з журналістики, настільки добре йому відомі таємниці цієї професії, організація роботи газети, технічні й технологічні подробиці видавничої діяльності. Іноді він зображає їх як самоціль, докладно описуючи функціональні обов'яз­ки начальників відділів газети або рух повідомлень від усного прийнят­тя по телефону до лінотипної машини, а потім і до вуличних розно­щиків номерів. Усе це через сорок років після виходу російського пере­кладу застаріло. Лишилися загальнолюдські проблеми, поставлені й глибоко проаналізовані в романі.


ПОМИЛКА ЦІНОЮ ВЖИТТЯ Жуховнцкнй Лсонпд. Осіановнться, оглянуться...: Роман. — М.: Сов. Россия, 1986. — 320 с.

Роман "Зупинитися, озирнутися..." вперше вийшов у 1973 році і став своєрідним бестселером сімдесятих, що засвідчила поіреба його перевидання у пізніші часи. Його головний герой — Георгій Неспа-нов — фельєтоніст однієї з центральних газет СРСР. Він же оповідач. Дія відбувається в 1964 році, коли героєві виповнилося тридцять. У ро­мані створено колоритний образ професійної діяльності журналіста: безкінечні поїздки по всьому Радянському Союзі, праця в різних життє­вих сферах (розгляд квартирної кляузи, репортаж з відкриття шлюзу на далекому каналі, фельєтони й нариси на медичні теми), прийом відвіду­вачів, які вбачають в журналістові центральної газети напівбога, здат­ного спинити вже занесену над людиною сокиру судового вироку, пе­реінакшити людські долі, на цьому тлі й відчуття власної всемогутності, сили талановитого слова. Недарма Неспанова журнадістка-практи-кантка Танька Мухіна називає Королем фельєтону.

Якось на прохання одного з керівників газети, Одинцова, Неспа-нов виконав замовлений матеріал: написав фельєтон про шахраїв у ме­дицині Єгорова і Хворостуна, які попри всі невдачі у випробуваннях на­магаються протягти свій препарат для лікування лейкозів. А невдовзі несподівано захворів його найкращих друг, Юрка. Діагноз — хвороба Ковача, один з різновидів лейкозів. Лікувати що хворобу наша медици­на ще не вміє. Лікарі вдаються до використання всіх засобів, у тому числі й препарату Єгорова-Хворостуна. Чуда не сталося Юрка по­мер. У Неспанова триває звичне журналістське життя з роз'їздами по всіх усюдах, журналістськими розслідуваннями, написанням влучних творів, кожен з яких нагадує удар у дзвін на всю країну.

Але раптом від лікаря Юрія він довідався, що інша хвора, яку та­кож паралельно лікували препаратом Єгорова Хворостуна, одужала. Щоправда, хвороба в неї була не задавнена: Юрія почали лікувати на шостому тижні хвороби, а Ніну — на другому. Висновок зрозумілий: якби препарат почали вживати раніше, Юрій також був би врятований. І так би й сталося, якби авторитет цих ліків не був закритий публікацією Неспанова в газеті.

Журналіст приголомшений і вимагає від газети спростування своєї' недавньої статті. Але його керівники проти цього: визнати, що га­зета допуешла помилку, неможливо в системі тоталітарної держави. Воші перекопують Неспанова в тому, що він діяв правильно, спирався


на документи і свідчення авторитетних осіб. Але совість журналіста го­ворить йому інше: він припустився жахливої помилки; повірив у факти, представлені Одинцовим, не запідозрив тенденційності в їхній подачі; звірився на авторитет керівника, а сам не зустрівся з Єгоровим, основ­ним автором препарату; тобто з професійного боку не завершив зби­рання інформації, не вичерпав для себе проблему, прийняв робочу гіпо­тезу за справжню концепцію. Унаслідок цього його помилка мала фа­тальні наслідки.

У процесі вивчення питання розкрився прихований суспільний механізм, коліщатком і гвинтиком якого виявився газетяр. Виявляється, Інститут імені Палешана, який і піднімав питання про шахрайство лікарів, сам розробляв препарат проти лейкозів і за допомогою преси усунув конкурентів.

Неспанов вирішує будь-що-будь домогтися відновлення істини і справедливості. Але воно можливе тепер лише на шляху його про­фесійного самогубства. Закохану в нього журналістку Таньку Мухін}' він примушує написати фельєтон, спрямований на викриття його влас­ної помилки. Розвінчання невдатного журналіста, зрозуміло ж, як по­бічний ефект матиме реабілітацію Єгорова і Хворостуна. Задум викона­но, професійний інтерес, потяг до гарячого матеріалу переважив у Мухіній її почуття до Неспанова. Фельєтон опублікований.

А журналістові доводиться залишати Москву і виїздити в пошу­ку роботи у провінцію. Шлях на шпальти центральної преси йому на­довго заказаний. Попереду — тривалий процес реабілітації, який три­ватиме невідомо скільки.

Роман цікавий передусім змалюванням журналістського побуту епохи "хрущовської відлиги", створенням образу чесного, принципово­го журналіста, готового принести в жертву свою Kap'qjy задля виправ­лення власної помилки, постановкою гострої проблеми моральної відповідальності журналіста за кожне написане слово й високої ефек­тивності його професійної діяльності1188.

1188 Див. змістовне інтерв'ю з автором роману Тетяни Рощиної, де втілений су­часний погляд письменника на свій твір: Жуховицкий Леонид. "Роль анекдоти-ческого патриарха не для меня. Буду печататься и дальше" // Журналист (Моск­ва). — 1996. — № 3. — С. 2-5.


ПРИХОВАНЕ ВКЛЮЧЕННЯ... В СМЕРТЬ

Антониоїш Микеланджело. Профессия: репортер. - М.: Искусство, 1980. - Ш с

Радянські джерела з журналі стики, описуючи один з головних ме­тодів збирання інформації — спостереження, обов'язково зазначають, що воно може бути прихованим і неприхованим, включеним і невклю-ченим. Не бракує там і прикладів. Як правило, вони такі. Приходить журналіст на завод, у партком, і говорить: "Хочу написати нарис про найкращу людину вашого колективу". — "Будь ласка, — відповідали йому, — це Герой Соціалістичної Праці ім'ярек". — "Мені треба вивчи­ти його життя", — говорить журналіст. — "Будь ласка, — відповідали йому, — ми зарахуємо вас на місяць робітником у його бригаду, попра­цюйте поруч, придивіться, а потім опишіть усе, нічого не вигадуючи". І журналіст опинявся на деякий час поруч із своїм героєм. Потім писав нарис чи документальну книгу. Найбільш ефективним вважав' я метод прихованого включення, який полягав у тому, що журналів приховує від оточення свою професію й завдання. У такому випадку люди роз­криваються глибше, бувають відвертішими.

І могло скластися враження, що цей тип спостереження — ви­нахід радянської журналістики для вивчення життя робітничого класу та трудових колективів... Але виявляється, що це зовсім не так. Мето­дом спостереження користувалися завжди журналісти усього світу, час­то з ризиком для власного життя. Про невситимий журналістський по­тяг опанувати таємницю, збагнути приховані механізми життя видат­ний італійський режисер Мікеланджело Антоніоні створив один з най­більш вдалих і загадкових своїх фільмів "Професія: репортер" (1975).

Картина, відзнята за романом англійського письменника Марка Піплоу, стала такою популярною, що викликала в усьому світі вибух інтересу до романтичної професії журналіста. Навіть у Радянському Со­юзі конкурси на журфаки зросли в кілька разів. Молодий італійський режисер Карло Ді Карло, щоб зробити твір М. Антошоні також і над­банням читачів, записав з плівки сценарій фільму. Так виник цілком но-дий текст, який докладно описував картину. Він був опублікований сво­го часу в Італії. У 1980 році кінознавець С. Токаревич переклав цей текст по-російськи і видав його у видавництві "Искусство" в Москві з своєю передмовою і додатком уривків з деяких критичних статей про цей фільм.

Твір М. Антоніоні є загадковим не лише тому, що всяке велике мистецтво є загадковим. Тут містилася своя таємниця двійництва, таємниця перевтілення. Головний герой фільму, тележурналіст Девід


Локк, працював над створенням документального фільмупро Африку. Йому доводилося знімати розстріл негритянськоголідера, брати інтерв'ю в президента країни й у чаклуна одного з племен. Репортер — це мовчазнийсвідок, це людина, що спостерігає й фіксує побачене, але згідно з професійним табу не бере участі в подіях. Проте поступово на­громаджуються психічна втома, жага заховатися від виснажливої по­гоні за новинами. Чи можливо це?

Якось Девід опинився в готелі, де його сусідом якийсь час був торговець зброєю Робертсон. Кілька разів зустрітися,поговорили, за­лишилися магнітофонні записи цих розмов. А через кілька днів цей чо­ловік помер. Він був схожий на Девіда. І журналістприйняв відчайдуш­не рішення зайняти його місце. Важко навіть сказати, яка спонукальна пружина запустила в хід цей механізм двійішцтва. Бажаніш виключи­тись зісвого життя, перестати бути собою, звільнитись від минулого? Чи навпаки, бажання включитись у чуже життя, проникнути в таємничі сфери постачання зброєю повстанців, не дати загинути справі національного визволення, яка не може не викликати співчуття. Слід сказати, що обидві версії жваво обговорювалися в критиці.Мені ж більш переконливою здається друга.

Журналістськийінстинкт переміг у Девіді. Він запалився праг­ненням замість пімчасового ігрового включешія пройти небезпечним шляхом справжнього прихованого включення в чуже життя. Підстанов­ка вдалася, Локк з паспортомРобертсона повернувся до Лондона. Він нічого не знає про людину, роль якої йому доводиться виконувати, ли­ше стає, власником ного небагатого багажу. У ньому він знаходить блокнот із записами майбутніх зустрічей,що заплановані по всій Європі: тут і Мюнхен, тут і Барселона.У записах вказано час і місце по­бачень. І Девід вирушає шляхамиРобертсона. Він випадково знайо­миться з дівчиною, яка закохується в нього й стає його супутницею.

Доля Робертсона все глибше втягує в себе Девіда. Спочатку ми бачимо, як якісь діячі розплачуються з ним за вже поставлену зброю, а потім ці діячі заарештовані дають свідчення на допиті, звучить ім'я Робертсона. За ним починається полювання. Його розшукує дружина Рейчел Локк, аби розпитатипро свого чоловіка, адже за версією поліції Робертсон був останнім,хто бачив Девіда живим. На Депіда полює й резидентура тієї держави,повстанцям якої він постачає зброю. А він пе­реховується від усіх. Якось дівчина запитала його, від чого вінутікає. "Оглянься", — сказав він. Позаду була порожня довга дорога, відбіга-ючі дерева, синє небо — звичайне життя і нічого більше. Від нього й тікав Девід Локк.


г


Убивці наздоганяють його в готелі "Де ля Глорія" на околиці іспанського містечка Осуна. Можливо, так ще недавно вони наздогна­ли справжнього Робертсона. Не чути пострілів. Немає метушні. Лише на ліжкові — бездиханне тіло. І поліція, яка завжди приїздить потім, після злочину. Господар готелю запалює світло, його дружина сідає на порозі й береться до в'язання в останніх променях сонця. Звичайне жит­тя перемагає тих, хто хоче з нього вирватися.

ЖУРНАЛІСТ НА ВІЙНІ

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти