ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Цивільно-правова відповідальність я

Цивільно-правова відповідальність — уста­новлена законом негативна реакція держави на ци­вільне правопорушення, що виявляється в позбавлен­ні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана з за­стосуванням санкцій майнового характеру, спрямо­ваних на відновлення порушених прав і стимулюван­ня нормальних ринкових відносин, і полягає в стяг­ненні неустойки, штрафу або пені. І:



Підставами для цивільно-правової відповідальнос­ті є: наявність майнової шкоди (у грошовому вира­зі — майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою. Тільки сукуп­ність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання дохо­дів; грошовий вираз майнової шкоди називають іще збитками. Збитки поділяються на два види: пози­тивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було ви­конане).

Відповідальність настає лише за умови, що дїі чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадо­говірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відпові­дальності є принцип вини, тобто відповідальність на­стає лише за вини заподіювача шкоди. Вину визна­чають як психічне ставлення особи до своєї проти­правної дії. На відміну від кримінального законодавства цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не ви­конала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе проти­лежного.

Вина може бути у формі заміру (коли правопо­рушник передбачає негативні наслідки своєї проти­правної поведінки та бажає їх настання або ставить­ся до їх настання байдуже) чи необережності (перед­бачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх від­вернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є та­кож наявність причинного зв'язку між протиправ-


ною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Різновидностями цивільно-правової відповідаль­ності є:

• договірна та позадоговірна;

• часткова і солідарна;

• основна й субсидіарна (додаткова);

• повна та обмежена.

За деякі дії цивільно-правова відповідальність може накладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою. Зокрема, до них слід віднести такі випадки:

• за невиконання грошового зобов'язання;

• зберігача за втрату, недостачу чи пошкодження майна;

• за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної не­безпеки.

Договірна відповідальність настає в разі порушен­ня договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зо­бов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату й пошко­дження його майна, а також не одержані ним до­ходи).

Якщо в цивільному правовідношенні є декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце часткова, со­лідарна чи субсидіарна відповідальність. За частко­вої відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стяг­нення на майно всіх боржників, частини їх або одно­го з них. Виконання солідарного зобов'язання одним із декількох боржників звільняє останніх од відпові­дальності. Солідарна відповідальність настає лише у



випадках, прямо передбачених законом або догово­ром. Субсидіарна, або додаткова, відповідальність має місце за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового. У разі неможливості відшкоду­вання збитків основним боржником до відповідаль­ності притягається додатковий. Скажімо, за вчинену шкоду неповнолітнім віком од 15 до 18 років несе відповідальність він сам за наявності у нього власно­го майна. Якщо такого майна він не має, то відшко­довувати вчинену ним шкоду зобов'язані його бать­ки або піклувальники.

Боржник звільняється од відповідальності за не­виконання зобов'язання або вчинення позадоговір­ної шкоди, коли мають місце непереборна сила чи випадок.


§ 15. Спадкування за законом
і за заповітом

Спадкове право — сукупність цивільно-пра­вових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи за правом спадку­вання.

Власник, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно, що залишилось після смерті його власни­ка, називається спадковим майном, або спадщиною. Слід зауважити, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги (невиконані зобов'язання, неоп-лачені кредити тощо), якщо вони в нього були на день смерті. Спадкоємець має право приймати таку спадщину чи відмовитися від неї.

Спадщина відкривається тільки після смерті гро­мадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями мо-


жуть бути тільки громадяни, а спадкоємцями мо­жуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Спадку­вання між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смер­ті спадкодавця, а оголошення його померлим наби­рає законної сили після відповідного рішення суду,

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо во-|< но невідоме, — місцезнаходження майна чи основ-1 ної його частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем за­повідана, а інша частина успадковується за законом).

Спадкоємство за законом має місце в таких ви­падках, коли:

• заповіту немає;

• заповіт визнано недійсним;

• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до від­криття спадщини або відмовилися прийняти її.

Часом відкриття спадщини визнається день смер­ті спадкоємця — день, коли набирає чинності рішен­ня суду про оголошення особи померлою.

Спадкодавцями як за законом, так і за запові­том можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які бу­ли живими на момент смерті спадкодавця, а також Діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іно­земні громадяни та особи без громадянства.



Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за за­повітом, або жоден із спадкоємців не прийняв спад­щини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Цивільне законодавство встановлює суворі обме­ження щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:

• навмисно позбавили життя спадкодавця чи ко-го-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

• батьки після дітей, відносно яких вони позбав­лені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;

• батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухиляли­ся від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків з утримання спадкодавця, якщо ці обставини потверджено в судовому по­рядку.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщи­ни в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено дві черги спадкоємців. До першої черги належать:

• діти (у тому числі всиновлені);

• дружина та батьки (всиновлювачі) померлого;

• дитина померлого, яка народилася після його смерті;

• онуки і правнуки, якщо на час відкриття спад­
щини немає в живих того з їхніх батьків, хто
був би спадкоємцем.
До другої черги належать:
• брати і сестри померлого;
• дід та бабка померлого як з боку батька, так і з

боку матері.

Окрім цього, до гурту спадкоємців за законом на­лежать утриманці, тобто непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України).


Цивільний кодекс України встановлює право на обов'язкову частку в спадщині неповнолітнім або не­працездатним дітям спадкодавця (в тому числі вси­новленим), а також непрацездатній дружині, бать­кам (усиновлювачам) і утриманцям померлого, які успадковують, незалежно від змісту заповіту, що­найменше дві третини частки, яка належала б кож­ному з них у разі спадкоємства за законом. Під час визначення розміру обов'язкової частини враховує­ться і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайного хатнього начиння та вжитку (ст. 535 ЦК України).

Порядок укладання й посвідчення заповіту регла­ментується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпо­ряджатися своїм майном на випадок смерті. До запо­віту Цивільний кодекс України встановлює відповід­ні вимоги. Оскільки заповіт — це не договір, а одно­сторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповіда­ча, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:

• заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

• заповіт повинен бути складений у формі, що ви­значена законом;

• зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.

Заповіт повинен бути укладений в письмовій фор­мі, де зазначаються місце й час його укладення. За­повіт має бути власноручно підписаним і нотаріаль­но посвідченим. Якщо спадкодавець через фізичні вади не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням заповіт може бути підписано ін­шою особою, при цьому робиться позначка про при­чини, через які громадянин не зміг сам зробити під­пис. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Заповіт повинен бути укладений


так, щоби розпорядження спадкодавця не виклика­ло непорозумінь чи спорів після відкриття спад­щини.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її відкриття чи за місцезнахо­дженням спадкового майна вживає заходів з охоро­ни спадкового майна, коли це потрібно в інтересах держави, спадкоємців, відказоодержувачів або кре­диторів.

Спадкоємцям, які прийняли належну їм за запо­вітом чи за законом спадщину, державна нотаріаль­на контора за місцем відкриття спадщини видає сві­доцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закін­чення шестимісячного терміну від дня відкриття спадщини.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти