ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Правове регулювання відносин власності

Загрузка...

Відносини власності займають провідне місце в системі відносин, регульованих нормами цивільного права. Будучи врегульованими нормами цивільного права, вони також приймають характер цивільних правовідносин. Внаслідок цього учасники відносин власності виступають як носії певних суб'єктивних цивільних прав і обов'язків.

Право власності розглядається в двох аспектах:

— об'єктивному - система норм регулюючих відносини з приналежністю речі одній особі і відчужувана її від інших осіб;

— суб'єктивному - що належать власнику правомочність по володінню, користуванню і розпорядженню річчю (майном).

Правовідносини власності характеризуються поряд лише їмвластивих особливостей.

По-перше, для правовідношення власності характерним є те, що носієм суб'єктивних прав в ньому виступає тільки власник а на протистоячих йому в цьому відношенні осіб покладається тільки обов'язку. Інакше кажучи, головне значення в правовідношенні власності надається правомочності власника, пов'язаній з володінням, користуванням і розпорядженням що належить йому майном, а не обов'язкам протистоячих власнику осіб, які зводяться лише до стриманості від здійснення яких-небудь дій. Тому правовідношення власності і визначається через право власності як врегульоване законом суспільне відношення по володінню, користуванню і розпорядженню майном (ст. 23 Закону України «Про власність»).

По-друге, в правовідносинах власності власнику як вправомоченій особі протистоїть як зобов'язаний суб'єктне одна особа або декілька осіб, а невизначене число зобов'язаних осіб. Всі оточуючі власника особи, що знаходяться від нього в межах юридичної досяжності, повинні зважати на що належить йому право власності. В цьому значенні правовідношення власності є абсолютними правовідносинами.

По-третє, в правовідносинах власності власник має нагоду впливати на що належить йому річ, не вдаючись до активного сприяння зобов'язаних осіб, оскільки його право власності спирається безпосередньо на закон і існує незалежно від права якої-небудь іншої особи на дану річ. В цьому значенні право відношення власності вважаються речовими правовідносинами.

По-четверте, право власності пов'язано з поведінкою самого власника, а не зобов'язаних осіб. Тому поведінка останніх законом особливо (в позитивному плані) не регламентується.

Нарешті, по-п'яте, право власності є найширшим зі всіх майнових прав. Якщо інші майнові права надають особі можливість використовувати річ в одному якому-небудь відношенні (орендар має право володіти і користуватися, хранитель — тільки володіти), то власнику належить і право володіння, і право користування, і право розпорядження майном. Ця правомочність складає зміст права власності.

Під володінням розуміється фізичне панування над річчю, під користуванням — витягання корисних властивостей з речі, а під розпорядженням — можливість визначення юридичної долі речі (продаж, дарування, застава і т.д.).

Конституцією України передбачено, що власність в Україні виступає в наступних формах: право власності українського народу, право приватної власності, право державної і комунальної власності.

Суб'єктом права власності українського народу є всі громадяни України. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади і органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України

Об'єктами права власності українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водне і інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морський) економічної зони. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Суб'єктами права приватної власності визнаються фізичні особи або створені фізичними особами юридичні особи. Об'єктами їх власності можуть бути житлові будинки, квартири, предмети домашнього господарства, засобу виробництва, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживного і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежується, окрім випадків, передбачених законом (наприклад, відносно земельних ділянок).

Право комунальної власності — це право територіальної общини володіти, економно і ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах що належить їй майном як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Об'єктами права комунальної власності є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, організації і установи, у тому числі банки, суспільства страховок, а також пенсійні фундації, житлова фундація, установи культури, освіти, спорту і інше майно, визначене законодавством як об'єкти права комунальної власності.

Суб'єктом права державної власності визнається держава. Об'єктами цієї форми власності є майно, необхідне для здійснення державою соціальної, господарської, іншої діяльності і для забезпечення його безпеки (майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України і утворюваних нею державних органів; майно Озброєних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; системи транспорту загального користування; майно державних підприємств, організацій і установ і т.д.).

Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення державних підприємств і визначення мети їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використовування і збереженням увіреного їм майна, а також здійснюють інші, надані їм правомочність.

Державні підприємства і установи, за якими закріплюється державне майно, суб'єктами права власності на це майно не є. Державні підприємства на це майно мають лише право повного господарського ведення, державні установи і казенні підприємства — право оперативного управління (ст. ст. 37 і 39 Закону «Про власність»).

Держава забезпечує захист прав всіх суб'єктів права власності і господарювання, при цьому всі суб'єкти права власності рівні перед законом. Захист права власності, враховуючи його основоположне значення у всій системі суспільних відносин, здійснюється нормами різних галузей права: конституційного, адміністративного, фінансового, земельного, трудового, кримінального і цивільного. Разом з тим цивільне законодавство передбачає специфічні способи зашиті права власності, засновані на єстві цього права як абсолютного і речового права. До них відносяться, перш за все, позов про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційний позов) і позов про усунення перешкод, що заважають власнику здійснювати своє право власності на майно (негаторний позов).

Віндікаційний позов — ця вимога неволодіючого власника до володіючого невласнику про відновлення права володіння над річчю (ст. 50 Закону України «Про власність»). Позивачем по даному позову є власник, від якого майно неправомірно вибуло, а відповідачем — особа, що володіє його майном без достатніх на те підстав. Витребуваною може бути тільки та річ, яка раніше знаходилася у власника. У разі загибелі цієї речі, що знаходилася в незаконному володінні у особи, до цієї особи пред'являється вже інший позов — позов із спричинення шкоди.

При рішенні питання про повернення речі неволодіючому власнику слід також враховувати, чи є незаконний власник цієї речі добросовісним або несумлінним її набувальником, а також придбана їм ця річ відшкодувальний або безвідплатно. Якщо майно придбано відшкодувальний у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувальник не знав і не повинен був знати (добросовісний набувальник), то власник має право витребувати це майно від набувальника лише у разі, коли майно загублено власником або особою, якій майно було пері дано власником у володіння, або викрадено у того або іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом крім їх волі. Від несумлінного набувальника в цих випадках майно витребується власником без яких-небудь обмежень. У випадках придбання як добросовісним, так і несумлінним незаконним власником майна безвідплатно, власник має право витребувати своє майно також без яких-небудь обмежень (ст. 145 ЦК).

Негаторний позов направлений не на вилучення речі, а на здійснення певних дій по звільненню речей від перешкод, що заважають власнику повною мірою використовувати їх властивості (ст. 48 Закону «Про власність»). Позивачем по даному позову є володіючий власник, а відповідачем особа, яка своєю протиправною поведінкою заважає власнику здійснювати користування річчю (наприклад, якщо в результаті складування будівельних матеріалів перекритий виїзд з гаража і неможливо використовувати автомобіль за призначенням). За допомогою цього позову може бути захищено право власності і у випадках, коли на майно власника незаконно накладений арешт.

Слід особливо відзначити ту обставину, що і на державну (публічну) владу покладається обов'язок дбайливого відношення до права власності суб'єктів цивільних правовідносин.

Так, у разі ухвалення Верховною Радою України законодавчого акту, що припиняє право власності, держава відшкодовує власнику заподіяні збитки (ст. 48 Закону «Про власність»). Всім державним органам заборонено втручатися в здійснення власником його правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню своїм майном або встановлювати не передбачені законом які-небудь обмеження. Більш того, якщо орган державного управління видає не відповідний за кону акт, що порушує права власника, то такий акт визнається недійсним по позову власника (ст. 57 Закону «Про власність»). Відповідно до ст. 41 Конституції України примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосований тільки як виняток по мотивах суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається тільки в умовах військового або надзвичайного положення.

Проте і власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не заподіювати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати має рацію і що охороняються Юконом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти