Мова — явище психічне, а мовлення — психо-

фізичне.Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у

психіці людей, які становлять певну мовну спільність.

Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологі-

чний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприй-

манням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (аку-

стичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мов-

лення можна характеризувати за темпом, тембром, три-

валістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом

тощо.

4. Мовлення— лінійне, мова— нелінійна.Мовлення

розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу,

потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляють-

ся послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова,

словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мов-

лення, мова має ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню,

як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мов-

лення — явища соціальні, бо основна функція мови —

бути засобом спілкування, і люди розмовляють (корис-

туються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє

вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інфор-

мацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний ас-

пект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди на-

лежить конкретним людям. Індивідуальність мовлення

проступає у відборі мовних елементів, в улюблених син-

таксичних конструкціях, у частотності вживання мов-

них засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях

мовних норм тощо.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вто-

ринна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази

тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З по-

гляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів

мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необ-

хідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в

мові граматичними правилами.

34Загальні питання мовознавства

Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'я-

зані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стри-

мує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюєть-

ся, розвивається під його впливом. У мовленні з'являєть-

ся нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в

мову, стати фактом мови.

• Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірнос-

ті породження та сприйняття мовлення, механізми, які

керують цими процесами і забезпечують оволодіння мо-

вою, а також мовну здатність людини в контексті її пси-

хічних та інтелектуальних здібностей вивчає психо-

лінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисциплі-

на в середині XX ст.

Структура мови

Мова є системою. Система — це сукупність взаємопо-

в'язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з системи

вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати

або її функціонування буде недостатньо ефективним.

Уявіть собі, що з нашої мови зник звук [б]. У такому

випадку слова, які мають цей звук, довелося б вимовля-

ти без нього або замість нього вживати найближчий за

звучанням до нього звук [п], що призвело б до непоро-

зумінь.

Кожна система має свою структуру. Структура — це

спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зо-

крема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову.

Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологі-

чний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є

синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фоноло-

гічний — фонему, морфологічний •— морфему, лексико-

семантичний — лексему (слово), синтаксичний — ре-

чення. Усі названі рівні становлять собою окремі систе-

ми і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фо-

нологічний — фонологією, морфологічний — морфоло-

гією, лексико-семантичний — лексикологією і синтак-

сичний — синтаксисом.

Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони

взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з мор-

фем — лексеми, з лексем — речення. Отже, мова скла-

дається з чотирьох систем, які утворюють загальну сис-

тему мови.

Природа, сутність, функції та будова мови 95

Синхронія і діахронія

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона

протягом усього життя здається незмінною. Однак не мож-

на не помітити, що давньоукраїнська мова епохи Київсь-

кої Русі і сучасна українська мова помітно різняться.

Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили

якісні зміни, причому такі, що сучасному мовцеві важко

зрозуміти давні тексти. Отже, мова — це одночасно і жи-

ва діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознав-

стві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два

підходи до вивчення мови: вивчення мови на певному ча-

совому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку

протягом тривалого часу.

Для позначення цих понять (стану мови, її певного

часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови про-

тягом тривалого часу — з іншого,) в мовознавстві викори-

стовують терміни синхронія і діахронія.

Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночас-

ність") — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епо-

ху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чин-

ника).

Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") —

1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її іс-

торичному розвитку.

Синхронія, таким чином, — це горизонтальний зріз

(вісь одночасності), а діахронія — вертикальний зріз (вісь

послідовності). Графічно їх можна позначити так:

синхронія

діахронія

Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба

знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти

сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як

36 Загальні питання мовознавства

змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися,

скільки колись було форм граматичного числа (однина,

двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній,

чотири форми минулого часу — аорист, перфект, ім-

перфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього

часу — проста і дві складні, аналітичні) тощо. Навряд

чи ефективніше вплинуло б на практичне користування

сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд

колись означало "слон", а слово підлий — "простона-

родний, неродовитий".

Для дослідника мови важливі обидва аспекти —

синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідо-

мити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історич-

ний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мо-

ви розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.

Результати синхронічного мовознавства використову-

ють для створення описових граматик різних мов, норма-

тивних словників, розробки алфавітів для безписемних

мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж

мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її роз-

витку, він це може зробити лише за діахронічного підхо-

ду до вивчення мови.

Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змі-

шувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовозна-

вець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка — змішування

фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існува-

ли у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчи-

тель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визна-

чити морфемний склад слова подушка, то з погляду су-

часного стану мови в ньому можна виділити корінь по-

душ-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членува-

лося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-,

суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою:

"те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і

слово подушка не __________пов'язується живими словотвірними

зв'язками зі словом вухо.

Водночас синхронію і діахронію не можна розривати,

оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її

розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови

всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.

Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна

ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому

синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива

діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.

Природа, сутність, функції та будова мови 37

Література

ОСНОВНА

1. КарпенкоЮ.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. —

С 15-52.

2. ДорошенкоСІ., ДудикП.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. —

С 24—43.

3. Реформатский А.А.Введение в языковедение. — М., 1996. —

С. 15-50

4. Головин Б.Введение в языкознание. — М., 1983. —

С 8-24.

5. Маслов Ю.С.Введение в языкознание. — М., 1987. — С 7—32.

6. КодуховВ.И. Введение в языкознание. — М., 1987. —

С 21—44.

ДОДАТКОВА

1. Баранникова Л.И.Введение в языкознание. — Саратов, 1973. —

С 5—24.

2. Перетрухин В.Н.Введение в языкознание. — Воронеж, 1972. —

С 6—8,18—32.

3. Шайкевич А.Я.Введение в лингвистику. — М., 1995. — С 4—8.

4. Мова, людина, суспільство. — К., 1977.

5. Русанівський В.М.Мова в нашому житті. — К., 1989.

6. Мова у соціальному і культурному контексті. — К., 1977.

7. Мова і духовність нації. — К., 1992.

8. Панов Е.Н.Знаки, символы, языки. — М., 1980.

9. КисленкоЮ.І. Системна організація мови. — К., 1997.

ІО.Радевич-Винницький Я.К.Україна: Від мови до нації. — Дрогобич,

1996.

Запитання. Завдання

1. Які погляди на природу мови відомі в науці?

2. Доведіть, що мова є суспільним, а не біологічним чи психічним

Явищем.

3. Назвіть основні функції мови. Охарактеризуйте їх.

4. Розкрийте зв'язки мови із суспільством.

5. Що таке мовна політика? Яких мовних сфер торкається мовна

політика?

6. У яких взаємозв'язках перебувають мова і народ; мова й індивід;

мова і класи та інші соціальні групи; мова і надбудова?

38 Загальні питання мовознавства

7. Що таке професійна і територіальна диференціація мови?

8. Що розуміють під літературною мовою? Якими рисами харак-

теризується літературна мова? Чим вона відрізняється від загально-

народної мови?

9. Які стилі літературної мови ви знаєте?

10. У яких взаємозв'язках перебувають мова і мислення? Чи є мова

єдиним засобом мислення? Який тип мислення пов'язаний із мовою?

11. Дайте визначення знака. Доведіть, що мова є однією із знакових

систем.

12. Що в мові є знаком?

13. Чим відрізняється мова як знакова система від інших (штучних)

знакових систем?

14. Як розрізнити мову і мовлення? Яке практичне значення має

розмежування мови і мовлення?

15. Дайте тлумачення термінів система і структура? Доведіть, що мова

є системною.

16. Охарактеризуйте структуру мови. Назвіть основні мовні одиниці.

Які лінгвістичні дисципліни вивчають різні рівні мовної структури?

17. Дайте визначення термінів синхронія і діахронія. У яких випадках

виправданий суто синхронічний, а в яких суто діахронічний підходи до

вивчення мови? Чим відрізняються синхронія і діахронія від статики й

динаміки?

1.3. Походження і розвиток мовм

Проблема походження мови

Проблема походження мови є дуже складною. Припу-

щення про походження мови робляться умоглядно шля-

хом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма.

Перш ніж розглянути різні гіпотези з цієї проблеми,

слід наголосити на тому, що питання походження мови

треба відрізняти від питання походження конкретних мов

світу. Конкретні мови, навіть дуже давні, виникли не ра-

ніше 10 тисяч років тому, тоді як людство заговорило де-

кілька сот тисяч років тому.

Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших

етапах розвитку людства цікавить людей із найдавніших

часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої від-

повіді на них.

В античні часи (V-—IV ст. до н.е.) проблема походження

мови порушувалася в межах філософських дискусій про

сутність мови. Представники школи Платона вважали, що

назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх

природи, що свідчить про природний характер мови і, від-

повідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнен-

ня. Представники школи Демокріта стверджували, що назви

зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не

потребує її. Назви предметів потрібні тільки людям для

передавання думки про предмети іншим і тому встановлю-

ються за умовною домовленістю. Це є свідченням того, що

й мова виникла свідомо, за домовленістю.

У XVII—XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження

мови — звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова,

соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНА ГІПОТЕЗА. Полягає в тому, що мова ви-

никла шляхом наслідування людиною звуків природи. Від-

творення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру

зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав,

дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися по-

хідні типу гавкати, гавкання, гавкіт; капати, капання,

капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконасліду-

вальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи

звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко,

по-румунськи кук, по-болгаоськи кукавіиа. по-словацьки

4 0 Загальні питання мовознавства

кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка.

Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних мовах

не збігаються.

Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до

н.е. — ?) і Платоном (427—347 p. до н.е.). У XIX ст. її під-

тримував Вільям Уїтні (1827—1894).

Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею

мова виникла випадково, а не за необхідністю, тому іс-

нування суспільства для її виникнення не є обов'язко-

вим. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже

мало, причому в розвинених мовах їх значно більше,

ніж у нерозвинених. І звучать вони в різних мовах, як

було зазначено, неоднаково. Так, скажімо, українцям

чується, що качка кричить кря-кря, англійцям — квак-

квак (quack "крякати"), французам — кан-кан (сапсапег

"крякати"), датчанам — рап-рап (гарре "крякати, гого-

тати"). А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, го-

лова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо)

не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням. До

того ж, щоб наслідувати звуки природи, потрібно мати

дуже гнучке мовлення, що передбачає тривалий попе-

редній розвиток. Отже, серйозно сприймати цю гіпоте-

зу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її

"теорією гав-гав".

ЗВУКОСИМВОЛІЧНА ГІПОТЕЗА. Вона є близькою до звуконаслі-

дувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскіль-

ки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідуван-

ня, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем,

то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати.

Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями

й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок.

Звуками людина передає свої враження про навколишній

світ.

Ще давній мислитель Аврелій Августин (354—430) го-

ворив, що слово теї "мед" приємне для слуху, а асег "гост-

рий" — неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі

вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716), В. Гум-

больдт, Якоб Грімм (1735—1868), Гейман Штейнталь

(1823—1899), український мовознавець Олександр Потеб-

ня (1835—1891), швейцарський мовознавець Шарль Бал-

лі (1865—1947).

Лейбніц, зокрема, вважав, що звук [1] виражає щось

м'яке і вказує на швидкість: нім. leben "жити", lieben "лю-

Походження і розвиток мови 41

бити", Lauf "біг", Lowe "лев", Luchs "рись". За спостере-

женнями В. Гумбольдта, звукосполучення [1і] передає уяв-

лення про те, що ніби ллється {Lied "пісня", Licht "світло"),

а звук [w] асоціюється із неспокоєм, невідомістю (wehen "ві-

яти", Wind "вітер", Wolke "хмара", Wunsch "бажання").

Що стосується міри вияву звукосимволізму в мові, то Лей-

бніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все

обмеженішою.

Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять при-

клади, де ці "приємні звуки" служать для вираження не

завжди приємних понять: лай, балда, дилда тощо. Однак

дослідження 80-х років XX ст. свідчать на користь того,

що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виник-

ненні мови.

ВИГУКОВА ГІПОТЕЗА (ЕМОЦІЙНА, ДОВІЛЬНИХ ВИГУКІВ). СуТЬ її В ТО-

МУ, що предмети навколишнього світу викликали в люди-

ни певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, я к і й

стали першими словами. А отже, слово — дзеркало ду-

шевного стану людини.

Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на стру-

мочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утво-

рилися похідні — ахати, ахання, ахало, і таким чином

формувалася мова.

Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції

(IV—III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов

зумовлене природною потребою людини виражати зву-

ками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав

Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумови-

ли перші звуки голосу" і що "мова перших людей була

не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою по-

етів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудряв-

ський (1867—1920).

Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і

почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпоте-

зу походження мови важко, бо головну причину виник-

нення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані

людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадко-

вим явищем (хоча зрозуміло, що жодна дитина не загово-

рить, поки не опиниться серед мовців). Вигуки, які вира-

жають почуття, в різних мовах вимовляються по-різному

(укр. нуі, англ. уай\). Та й, зрештою, не слід зводити мову

лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до

того ж важливіші функції.

42 Загальні питання мовознавства

ГІПОТЕЗА СОЦІАЛЬНОГО ДОГОВОРУ. ЇЇ ОСНОВОПОЛОЖНИКОМ вважа-

ють Діодора Сицилійського (90—21 pp. до н.е.), який пи-

сав: "Спочатку люди вели невлаштований спосіб життя, по-

дібно до звірів, поодинці виходили на пасовища і живились

смачною травою і плодами. Біда навчила їх захищатися від

звірів, допомагати один одному. Вони почали поступово

впізнавати один одного. їх звуки були ще неосмисленими і

нечленороздільними, але поступово вони перейшли до слів

і встановили символи для кожної речі, створили зрозуміле

для них самих пояснення всього, що їх оточує".

Ця гіпотеза пов'язана зі згаданою вище полемікою що-

до того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учен-

ня Демокріта й Аристотеля про умовність, довільність назв

(назви за домовленістю).

Гіпотезу соціального договору можна заперечити хоч

би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже ма-

ти мову.

ГІПОТЕЗА ТРУДОВИХ ВИГУКІВ. Виникла в другій половині

XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829—1889), підтриму-

вав Карл Бюхер (1847—1930). За цією гіпотезою, інстинк-

тивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спо-

чатку вони були мимовільними, поступово перетворилися

на символи трудових процесів. Первісна мова була набо-

ром дієслівних коренів.

Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки

виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не вира-

жають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці ви-

гуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної,

ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння

мови є біологічним, бо інстинктивний вигук, хоч і пов'яза-

ний із працею, — факт біологічний, а не соціальний.

ГІПОТЕЗА ЖЕСТІВ. її відстоював російський учений Микола

Якович Марр (1864—1934). За цією гіпотезою, спочатку ви-

никла мова жестів, а потім на її основі звукова мова.

Про можливість виникнення звукової мови на основі

жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибіч-

ник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт

(1832—1920), зокрема, вважав, що із самого початку іс-

нувало дві мови — мова жестів і мова звуків. За допомо-

гою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів —

уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять

факт існування мови жестів у наш час.

Походження і розвиток мови 43

Справді, мову жестів використовують багато племен. Ав-

стралійське плем'я аранда, скажімо, має 450 жестів, серед

яких є навіть такі, що виражають абстрактні поняття. Мо-

вою жестів користуються, як правило, тоді, коли забороне-

но говорити, а також під час спілкування різномовних пле-

мен. Так, зокрема, вдови австралійського племені варра-

мунга цілий рік повинні мовчати, тому змушені спілкува-

тися за допомогою пальців і ліктів. Серед деяких племен

заборонено розмовляти юнакам у період посвячення їх у

мисливці. Як бачимо, в усіх згаданих тут випадках жести

застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести

були і є допоміжним засобом спілкування, властивим усім

народам. Щоправда, представники різних етносів вдають-

ся до нього неоднаковою мірою. Так, скажімо, протягом

годинної розмови мексиканець використовує жестикуля-

цію 180 раз, француз — 120, італієць — 80, а фін — 1 раз.

ГІПОТЕЗА ПОХОДЖЕННЯ МОВИ Ф. ЕНГЕЛЬСА. Набула широкого

розповсюдження у країнах, які перебували під впливом

комуністичної ідеології. Послідовник Ч. Дарвіна Ф. Ен-

гельс (1820—1895) свою гіпотезу виклав у дослідженні

"Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину"

(1876). За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Пів-

денній Азії жила високорозвинена порода людиноподіб-

них мавп — австралопітеки. Відрізнялися вони від інших

тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали уко-

рочену щелепу і великий мозок. Пряма хода відіграла ви-

рішальну роль у процесі перетворення мавпи в людину.

Мавпа більше бачила, що впливало на розвиток мислен-

ня, а вивільнені передні кінцівки використовувала для

виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало

на удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимага-

ло взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність

спілкуватися. Спочатку вони використовували звукові сиг-

нали. Поступово розвивалася гортань. Вживання м'ясної

їжі впливало на розвиток мозку. Думка з часом відрива-

лася від конкретного предмета, тобто з'являлося абстрак-

тне мислення. Праця, мова і думка формувалися одночас-

но і в єдності. Так 40—50 тис. років тому з'явилися кро-

маньйонці — Homo sapiens (людина розумна).

Гіпотеза Ф. Енгельса, незважаючи на стрункість, не мо-

же дати відповіді на низку запитань. Як експресивні ви-

крики мавп перетворилися у людські слова? Як нечлено-

роздільні звуки стали членороздільними? У якому напрям-

ку йшов розвиток мовлення? Чому за всю історію людства

44 Загальні питання мовознавства

цей експеримент жодного разу не повторився? Отже, ця гі-

потеза не розв'язує, а ще більше заплутує проблему.

Очевидно, треба погодитися з академіком АН Росії

Ю.А. Овчинниковим, який вважає, що в людини, на від-

міну від приматів, є ген мови. Значить, людина похо-

дить від людини, а не від мавпи. Жодну мавпу навчити

мови неможливо.

Як переконливо довів ще В. Гумбольдт, "мова — не

тільки зовнішній засіб спілкування людей у суспільстві,

вона закладена в природі самих людей і необхідна для

розвитку їх духовних сил та формування світогляду". То-

му найвірогіднішою гіпотезою є гіпотеза божественного,

чи інопланетного (космічного), походження мови. Нині

чимало вчених повертаються до біблійного пояснення по-

ходження мови. Бог створив людину і дав їй мову. І да-

ремно дехто (наприклад, О.О. Реформатський) шукає су-

перечності в Святому Писанні, бо, мовляв, там спочатку

розповідається про те, що Бог навчив першу людину гово-

рити, а потім привів до неї всіх тварин, щоб вона дала їм

імена. Однак тут жодної суперечності немає. Бог дав лю-

дині гнучкий механізм мови, який має здатність розвива-

тися, пристосовуючись до змінних потреб людини. Рацію

мав Григорій Нісський (IV ст. н.е.), який писав: "Бог дав

людині дар мови, але не відкрив їй назви предметів".

Очевидно, саме цим зумовлений той факт, що Паризь-

ке лінгвістичне товариство вилучило питання походжен-

ня мови з кола питань, досліджуваних мовознавством, і

чому американський мовознавець Е. Сепір вважав, що те-

орія походження мови не становить справжнього інтересу

для лінгвістичної науки (Сепир Э. Язык. — М., 1934. —

С. 121), а французький мовознавець Ж. Вандрієс заявив,

що "проблема походження мови лежить поза його (мо-

вознавства) компетенцією" (Вандриес Ж. Язьїї$. — М.,

1937. — С 21). Як пишуть автори "Введения в языкозна-

ние" О.М. Камчатнов і Н.А. Ніколіна (М., 1999. — С 194),

"так Бог створив наш світ, а чому Він його створивтаким,

а не інакшим, залишається великою божественною .тай-

ною, недоступною людському розуму". *

Гіпотезу божественного (космічного, інопланетного) по-

ходження мови підтверджує і теорія моногенезу мов, до

якої останнім часом схиляється все більше мовознавців.

ТЕОРІЯ МОНОГЕНЕЗУ (ВІД гр. monos "один" і genesis "наро-

дження, походження") — вчення про походження всіх мов

Походження і розвиток мови 45

світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним учен-

ням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбет-

ті (1866—1929) про спорідненість деяких сімей мов і пра-

вомірність їх об'єднання в макросім'ї, з ученням М.Я. Ма-

рра про 4 елементи (сал, бер, йон,рош), від яких нібито по-

ходять усі слова сучасних мов, з методом глотохронології

американського мовознавця Морріса Сводеша (1909—

1967), який довів існування великих макросімей мов і на-

явність між ними споріднених зв'язків.

Нині зроблено перші вдалі спроби об'єднання сімей у

макросім'ї, як, наприклад, ностратична макросім'я, до

якої входять індоєвропейські, картвельські, уральські,

дравідські й алтайські мови. Вважають, що до ностра-

тичних мов належать і ескімосько-алеутські мови. Гене-

тична спорідненість ностратичних мов доведена наявніс-

тю в них великої кількості споріднених морфем. Низка

подібних рис, зокрема в займенникових позначеннях осіб

у всіх мовах світу, також підтверджує єдність походжен-

ня всіх мов світу.

Теорію моногенезу підтримував український мовозна-

вець О. Мельничук (1921—1977), а нині її пропагує київ-

ський мовознавець Ю. Мосенкіс.

ТЕОРІЯ ПОЛІГЕНЕЗУ (ВІД гр. poly "багато" і genesis "наро-

дження, походження") — протилежний моногенезові по-

гляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів похо-

дження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз

вважається менш імовірним.

Закономірності розвитку мов

Розвиток мови загалом супроводжується постійними

змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна і

синтаксична системи.

Розвивається мова за своїми законами, які мають об'єк-

тивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі змі-

ни в мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.

До зовнішніх причин належать економічний та суспі-

льно-політичний розвиток, вплив різних історичних по-

дій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.

Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них

залежать не тільки зміни в мові, а й саме існування чи

зникнення мови. Мова існує доти, доки існує народ — но-

сій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що мо-

46 Загальні питання мовознавства

же трапитися внаслідок утрати державної незалежності,

асиміляції політично панівною нацією в багатомовній дер-

жаві чи внаслідок фізичного винищення. Так, на початку

II тисячоліття до н.е. вимерла шумерська мова (існувала на

території сучасного Іраку); в І ст. до н.е. — вавилоно-

ассирійська (аккадська) мова (розмовляло нею стародавнє

населення Месопотамії та Ассирії); на початку XVIIIст. —

прусська (говорили нею на південному сході Прибалтики,

на Схід від Вісли) і полабська (західнослов'янська мова, яка

була поширена на лівому березі Лаби (Ельби). Причиною

зникнення всіх цих мов послужили зовнішні чинники —

історичні події, пов'язані з підкоренням і асиміляцією но-

сіїв цих мов іншими народами.

Бурхливий розвиток деяких мов у певний період та-

кож пов'язаний із зовнішніми чинниками (звільнення від

колоніальної залежності, розвиток економіки та культу-

ри, політичне визнання на міжнародному рівні, контакти

з високорозвинутими країнами тощо).

Зовнішні причини впливають на зміни окремих струк-

турних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків,

виникнення нових граматичних форм та ін. Так, поява в

українській мові таких слів, як ваучер, дилер, менеджер,

маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням но-

вих явищ та предметів. Гаркава вимова звука [г]у фран-

цузькій мові пояснюється тим, що при дворі Людовика VIII

той, хто оголошував королівські накази, мав орфоепічну

ваду: гаркавив [г].Але оскільки всіх наділених владою

вважали авторитетами, то й неправильна вимова "автори-

тета" стала зразком. Так поширилось і закріпилось у фран-

цузькій мові увулярне (язичкове) [г].

До зовнішніх причин відносять і контактування мов —

один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови.

Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фра-

зеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в сло-

вотворенні та граматичній будові.

Однак не в усіх випадках мовних змін простежується

пряма залежність від зовнішніх чинників. Так, жодними

суспільними умовами чи якимись іншими зовнішніми чин-

никами не можна пояснити втрату носових голосних Q І q,

зредукованих ъ і ь чи появу чергування о, є з і в українсь-

кій мові. Такі явища розвиваються всередині мови, зу-

мовлені її внутрішніми потребами, інерцією її розвитку,

тобто саморозвитком. Значить, внутрішньомовні причини

закладені в самій мові, вїї внутрішній системі, в її можли-

Походження і розвиток мови 47

востях і тенденціях. Це — суперечності, що є в мові, бо-

ротьба між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності

зводяться до суперечностей між потребами спілкування і

мовними можливостями.

Зовнішні і внутрішні причини взаємопов'язані, тому

мовні зміни нерідко є наслідком взаємодії зовнішніх і внут-

рішніх чинників. Так, наприклад, зовнішні причини

зумовили появу в нашій мові слів, однак ці слова створені

мовою за її законами і з її матеріалу. Зовнішній вигляд

слова не залежить від зовнішніх чинників.

В історії розвитку конкретних мов відомі два проце-

сл — диференціація (поділ) та інтеграція (злиття) мов.

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ — процес, за якого з однієї мови виникає

дві або більше мов. Говорячи різними варіантами однієї

мови, люди внаслідок поступового розходження цих варі-

антів з часом стають важко розуміти одні одних, і ці варі-

анти починають сприйматися як різні мови. Так, колись

була одна слов'янська (праслов'янська) мова. У результа-

ті її диференціації виникли всі сучасні слов'янські мови.

Внаслідок диференціації з єдиної норвезької мови виник-

ли сучасні норвезька та ісландська мови. У IX ст. частина

норвежців переселилася до Ісландії. Оскільки з материко-

вою мовою тісних зв'язків не було, то розвиток норвезь-

кої мови в Норвегії та Ісландії пішов різними шляхами.

Сучасна ісландська мова — це законсервована норвезька

мова IX ст. Із єдиної сербсько-хорватської мови останнім

часом виникли дві мови — сербська і хорватська.

ІНТЕГРАЦІЯ — протилежний диференціації процес, за

якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова.

Так, приміром, у IV—II ст. до н.е. в Греції зливаються

різні діалекти в одне койне (від гр. koine dialektos "спільна

мова"). Це не значить, що стався "сплав" діалектів. В ос-

нову койне ліг аттичний діалект, який увібрав у себе еле-

менти всіх інших діалектів.

Інтеграція — результат контактування мов. Залежно

від характеру контактування (форма, сила і тривалість

контактування) виникають різні явища: від звичайних за-

позичень слів, звуків, граматичних категорій до появи

спрощених мов для тимчасового спілкування між різно-

мовними прошарками населення, створення креольських

мов та мовної асиміляції.

Прикладом дуже спрощених мов, які використовуються

для спілкування між представниками різних етносів, є під-

жини (від Pidgin English, де pidgin спотворене англ. busi48

Загальні питання мовознавства

ness "справа, діло, діловий")- Pidgin English вживався при

спілкуванні китайців і європейців на півдні Китаю. Наве-

демо маленький діалог:

— Ju mek ivnii) dres for mai, haumac ju wonci?

— Spos Hog dasnsiij dres, mai wonci twelv doler.

(— Якщо ви зробите мені вечірнє плаття, скільки ви

за нього захочете?

— Якщо це бальне плаття, то я хочу 12 доларів).

Отже, характерними ознаками піджинів є спрощення

граматичної структури мови. У даному разі — усунення

флексій (Wo/7 замість усіх форм to be) і суплетивних форм

(таі <- ту і І). Іншим прикладом піджина може слугува-

ти Russonorsk (в іншому варіанті — ruska norsk), що вико-

ристовували російські та норвезькі рибалки. Це своєрідна

суміш російських та норвезьких слів на зразок: Moja tvoja

ре vater kasstom "Я тебе у воду кину". Факт піджина був

засвідчений уже в XI ст. Так, скажімо, купці та моряки

Середземномор'я (араби, греки, італійці, турки) від XI до

XVII ст. використовували допоміжну мову lingua franca, в

основу якої було покладено романські діалекти між Мар-

селем і Генуєю.

Піджини, як правило, недовговічні. Однак трапляються

випадки, коли така мова закріплюється надовго, стає єди-

ною (рідною) мовою для певного колективу її носіїв. Таку

мову називають креольською (від ісп. criollo "креол, тобто

людина мішаного походження від батьків двох рас — білої і

кольорової"). Для креольських мов характерне масове, але

не повне засвоєння колонізаторської мови. Нині існують кре-

ольські мови на основі англійської (джакватаак на Ямайці,

гулла на узбережжі Південної Кароліни, таки-таки і сара-

макка в Сурінамі); французької (мавританська, таїтянська),

португальської (пап'яменту на острові Кюрасао).

У креольських мовах відбувається спрощення грама-

тики (зникають категорії роду, числа, часу, відмінка, але

з'являються аналітичні (лексичні) способи вираження цих

значень; особливо велика роль у вираженні таких значень

належить прийменникам).

За активного і тривалого контактування може відбу-

тися схрещення мов, вн