ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Малюнок Поступова еволюція малюнка

О а c о Q в

N D d

$ у. ^ аі о? * ж

Мал. 3. Еволюція китайського письма.

тографії до ідеографії письма: має малюнки й ідеограми),

однак вона різко відрізняється від піктографії. Ідеогра-

фічне письмо, по-перше, досить повно передає зміст сло-

весного повідомлення незалежно від його конкретності/

абстрактності; по-друге, передає елементи структури ви-

словлювання — словесний склад, словопорядок; по-третє,

користується строго фіксованими і стійкими за зображен-

ням знаками.

До ідеографічного письма належить шумерське (IV —

І тис. до н.е.), еламське (XXIII — IV ст. до н.е.), єгипетське

(XXX ст. до н.е. — V ст. н.е.), хеттське (XV— VII ст.

до н.е.), китайське (з XIII або XV ст. до н.е.), майя (IV—

XVI ст.), ацтецьке (до XVI ст.), ще не розшифровані

пам'ятки острова Пасхи (XIV—XIX ст.).

Так, зокрема, в китайській писемності 60 тис. ієроглі-

фів (у широкому вжитку — 5 тис). Омоніми передаються

різними ієрогліфами, хоч морфологічний склад і звучан-

ня в них однакове.

Недоліком ідеографічного письма, в тому числі китай-

ського, є те, що дуже багато знаків у системі, їх важко

вивчити і зобразити (написати).

Закономірно виникає запитання, як таке письмо так

довго протрималося у Китаї і нині не здає своїх позицій.

Цьому сприяли й тепер сприяють два чинники. По-перше,

в умовах Китаю, де кожна провінція говорить своєю влас-

ною мовою або діалектом, який відрізняється від інших діа-

Письмо 171

лектів більше, ніж деякі різні мови між собою, ієрогліфіч-

на писемність виявилася дуже зручним засобом міждіале-

ктного і навіть міжнаціонального спілкування. Так, ска-

жімо, ієрогліф pj існує в китайській, японській та корей-

ській писемностях і означає одне й те саме — "гора", хоча

читається він по-китайськи шань, по-японськи яма, по-ко-

рейськи сан. Другим чинником є структура китайської мо-

ви, де слова, як правило, є односкладовими, складаються

тільки з кореня, не мають морфем — префіксів, суфіксів,

закінчень, для яких потрібно було б вводити якісь додат-

кові знаки. Все це сприяло тому, що китайська писемність

є єдиним у світі послідовним ідеографічним письмом, ефек-

тивно діючим і нині.

На сучасному етапі ідеографія використовується в сис-

темі дорожніх знаків (5"зиґзаґ", х "перехрестя",

! "небезпечна дорога"); в картографії і топографії (знаки

корисних копалин), в математиці і математичній логіці

(+, —, <, >, V, 1, З, V, X, %, о, є, с); в хімії (Н2О, Са,

H2SO4); в шахах (Kh6:f 7х, ФЬЗ—d5!!). Використання ідео-

грам у названих сферах зумовлено їх точністю, лаконічні-

стю і міжнародністю. Носії різних мов їх розуміють, але

озвучують по-різному. Так, скажімо, запис 2 + 3 = 5 укра-

їнець прочитає як два плюс три дорівнює п'ять, а англі-

єць — як two and three is five.

З часом у зв'язку із суспільним розвитком і розширен-

ням сфери використання письма виникла проблема його спро-

щення. Можливими були три шляхи спрощення письма:

1. Лексичний (цим шляхом пішла китайська писем-

ність): для скорочення кількості ієрогліфів використовують

два знаки. Наприклад, поєднання ієрогліфів, що познача-

ють собаку і рот, означає "говорити", дитину і рот —

"кричати", людину і рот — "населення", ворота і рот —

"запитувати". Див. ще: ієрогліфи жінка і дитина означа-

ють "любити", чоловік і дитина — "оберігати", місяць і

сонце — "світлий", гора і людина — "самітник", гора і

вода — "природа, пейзаж". Інколи використовується повто-

рення двох однакових знаків (редуплікація): дерево і де-

рево — "ліс".

Цей шлях скорочення кількості графічних знаків не-

ефективний, особливо для мов, у яких є префікси, суфік-

си та закінчення.

2. Граматичний. Для коренів залишають їх ієрогліфи,

а для префіксів, суфіксів та закінчень використовують до-

даткові ієрогліфи.

1 7 2 Фонетика і графіка

Цей шлях підходить тільки мовам з афіксами і закін-

ченнями і не є дуже ефективним, оскільки кількість коре-

нів у мовах велика.

Фонографічний.

Фонографія (від гр. phone "звук" і grapho "пишу") — різновид

письма, в якому графічні знаки позначають звуки.

Фонографічне письмо передає мову не тільки в її грама-

тичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма

є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного.

У давньоєгипетській мові, де переважали складні слова,

головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу

полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів мож-

на було використати для позначення частин довгих слів.

Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звуко-

сполучень зрештою привела до утворення нестандартизо-

ваного алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих

приголосних і 21 знака для сполучень приголосних.

У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складо-

ве, консонантне і буквено-звукове письмо.

Складове, або силабічне (гр. syllabikos "той, що стосує-

ться складу слова, складовий" від syllabe "склад"), письмо —

це система графічних знаків, які передають звучання скла-

дів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.

Найдавнішим складовим письмом було шумерське піз-

нішого періоду (3 тис. р. до н.е.), близьким до нього —

ассиро-вавилонське. Складовою була й та синайська (дав-

ньосемітська) писемність, що розвинулася в другій поло-

вині II тисячоліття до н.е. з єгипетських ієрогліфів і налі-

чувала майже 100 знаків. На основі цієї писемності виро-

билося декілька форм фінікійського письма.

Суто складовим є давньоіндійське письмо деванагарі,

яке існує з VII ст. Застосовувалося в санскриті, нині ним

пишуть ті, хто користується мовами гінді, маратхі, непа-

лі, мунда, гонді та ін. Деванагарі складається з 50 знаків:

13 для голосних і дифтонгів, 33 складових знаків і 4 допо-

міжних. Складовими є також арабське та ефіопське письмо,

японське письмо кана та корейське письмо кунмун.

Силабічний алфавіт повинен відповідати кількості скла-

дів із кожним голосним, що, як правило, становить від

декількох десятків до 300 одиниць. Як бачимо, це значно

простіший від ідеографічного алфавіт. У японському си-

лабічному письмі, наприклад, всього 48 грамем. До речі,

в українському алфавіті також є деякі елементи силабіч-

Письмо 173

ного письма. Це букви я,ї, ю, є, які позначають склади [ja],

[ji], [Jy],De].

Подальший крок у розвитку фонографії зробили фіні-

кійці. Вони буквами позначали приголосні, які виражали

лексичне значення коренів, а голосні, які чергуються в

корені між приголосними для вираження граматичних зна-

чень, позначали діакритичними знаками.

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на

основі давньосемітського фінікійського буквеного консо-

нантного, або квазіалфавітного, письма, яке використову-

вали у Фінікії, Палестині та Карфагені з XIII ст. до н.е. до

початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було

22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим способом і

легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введені в

алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала зви-

чайному слову мови, що починалося з цієї букви: алеф

"бик", бет "дім", далет "двері", вав "цвях", йод "рука",

каф "долоня", мем "вода", нун "риба", пе "рот", реш

"голова", шін "зуб" та ін.

Оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише при-

голосні, то цей тип письма називають консонантним.

Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. За-

позичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ни-

ми не тільки приголосні, а й голосні. Для цього викорис-

тали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі при-

голосні, яких не було в грецькій мові (наприклад, буква

А, яка позначала у фінікійському алфавіті гортанний про-

ривний звук, була використана для позначення голосного

[а]), а також увели деякі власні букви — іжицю (v) та

омегу (Q, со). На відміну від фінікійців греки стали писати

зліва направо і відповідно обернули зображення букв

(q — р, 3 — Е). Це сталося в VIII ст. до н.е.

Грецьке письмо — велике культурне досягнення люд-

ства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він став осно-

вою латинського, який виник у VI ст. до н.е. (нині це

найпоширеніший алфавіт) і слов'янського (кириличного),

що виник у IX ст.

Кирилиця була розроблена на основі візантійського гре-

цького письма, до якого було додано ще 13 букв для спе-

цифічних слов'янських звуків — ц, ч, ш, щ, ъ, ы, ь, fc, А,

ж, к, ю, іА. Букви ц і ш було взято з єврейського так зва-

ного квадратного письма, а інші винайдено спеціально.

На Русі кирилиця введена в X ст. у зв'язку з прийняттям

християнства.

1 7 4 Фонетика і графіка

До нашого часу не розв'язано питання про походження

іншого слов'янського письма — глаголиці. Повністю збі-

гаючись за складом, порядком і значенням букв, кирили-

ця і глаголиця різко різняться за формою букв. Глаголиця

була поширена головним чином у південно-західних

слов'ян-католиків Болгарії, Моравії, Хорватії і перестала

використовуватися у пізньому середньовіччі (наприкінці

XVIII ст.).

Графіка кирилиці змінювалася з X до XVIII ст. Спер-

шу писали уставом (кожну букву чітко виводили, не до-

пускалися скорочення), відтак напівуставом, що являв со-

бою спрощений устав і забезпечував більшу швидкість на-

писання, нарешті, вяззю, де букви поєднувалися в безпе-

рервний орнамент, допускалися скорочення і зменшення

деяких букв.

Сучасні слов'янські системи письма (українська, біло-

руська, російська, болгарська, сербська) розвинулися на

основі кирилиці, яка пережила кілька реформ (1708—

1710 pp., 1735 p., 1758 p., 1918 p.), внаслідок яких графі-

ка спростилася й наблизилася до латинської.

На основі фінікійського письма виникло й арамейське

письмо, яке перейшло на схід до монголів і маньчжурів

та на південь до арабів.

Римляни переробили грецький алфавіт, а римський

алфавіт (латиницю) запозичили всі романо-германські на-

роди, фінни, угорці, естонці, латиші, литовці, албанці та

деякі слов'яни (поляки, чехи, словаки, хорвати, словен-

ці, лужичани).

Графічний аспект письма вивчає допоміжна наука —

палеографія (від гр. palaios "древній" і grapho "пишу").

ЗРАЗКИ ПИСЬМА

Єгипетське

письмо.

Фінікійське

письмо.

Арамейське письмо. Jtyr*1) { чАч -f ц

j

Вірші мовою тюркі

(давньоузбецькою). •>•*• U—

Письмо

Графіка

Графіка (rp. graphike від grapho "пишу, креслю, малюю") -

1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);

2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графема-

ми і звуками.

Букви певної мови складають її алфавіт.

Алфавіт (від перших двох букв грецького алфавіту альфа і бета, у

середньогрецькій вимові віта) - сукупність букв якогось фоногра-

фічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.

Таку ж мотивацію мають і синонімічні назви алфаві-

ту — азбука (перші букви кирилиці аз і буки) та абетка

(перші букви українського алфавіту а і бе).

Майже 75 відсотків населення Землі користується бук-

вено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфаві-

тів: латинська (ЗО відсотків), слов'янська (10 відсотків),

арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків). До ла-

тинської сім'ї належать 70 алфавітів: ЗО європейських,

20 азіатських і 20 африканських.

Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скіль-

ки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повин-

на позначати тільки один звук, а кожен звук — мати одну

графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснює-

ться тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латин-

ського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних

мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні змі-

ни, а орфографія залишається традиційною (в англійсь-

кій мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність

якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так,

зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для

м'яких приголосних, однак вони позначаються голосни-

ми я, ю, є, і, які йдуть після них. Але й складовий прин-

цип не може розв'язати всіх проблем графіки. У багатьох

графіках доводиться вдаватися до нововведень: фр. с (се

седіль), нім. (З (шарфес ес), датськ. 9, польськ. І. Однак і

це не рятувало становища, через що в багатьох графіках

використовують лігатуру (від лат. ligatura "зв'язок") —

букву, утворену поєднанням елементів двох букв (серб.

л≫ (л+ь), іь (н+ь), фр. се (о+е), кириличні ю (і+оу), іА (і+а), і]/

(ш+т), діаграфи (укр. дж, дз, нім. ck, ch, польськ. sz, cz, rz),

триграфи нім. sch, англ. oeu [u:]), поліграфи нім. tsch [с],

англ. augh [о:], а також букви з надрядковими знаками

176 Фонетика і графіка

(білор. у, нім. 6, іі, польськ. с, s, z, чеськ. s, с, z, є). І все одно в

жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і

буквами, тоді як невідповідність може бути значною. Так,

скажімо, в німецькій мові звук [f ] незалежно від позиції мо-

же бути позначений графемами f, v, ph (fur "для", vor

"перед", Phonetik "фонетика"), а англійська графема а мо-

же позначати звуки [еі] (lake "озеро"), [ге] (cat "кішка"), [а:]

(class "клас"), [о:] (salt "сіль"), [э] (wan "блідий"), [э] (affect

"впливати на когось"), [і] (climate "клімат").

За співвідношенням зі звуками букви бувають:

1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді

звуки [ц] і [ш]);

2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають

тверді й м'які звуки);

3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єди-

ний, їм), їх можна назвати силабографемами;

4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. ъ, ь.

Орфографія. Принципи орфографії

Орфографія (ВІД гр. orthos "правильний" і grapho "пишу") - 1) сис-

тема однакових написань, що історично склалася, яку використову-

ють в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й

опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.

Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних прин-

ципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного

написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два

чи більше різних написань. На основі цих принципів уста-

новлюються орфографічні правила.

Залежно від того, який принцип є провідним при по-

значенні звукового складу слів у тій чи іншій національ-

ній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфо-

графічної системи загалом.

Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, мор-

фологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

ФОНЕТИЧНИЙ ПРИНЦИП. Суть його полягає в тому, що слова

пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префі-

кси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стиха-

ти, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний

(пор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний),

тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фоне-

тичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разыг-

Письмо 1 7 7

рать, безвольный, беззубый, развесить, вознаграждение,

чрезвычайный, але расписать, бессилие, восхищаться); го-

лосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок,

крючок). Дехто до фонетичного принципу написань відно-

сить написання слів типу дар, том, день тощо, але тут фо-

нетичний принцип не діє, бо немає вибору: вони пишуться

за вимовою і не можуть бути написаними по-іншому.

Фонетичний принцип характерний для білоруської,

сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але

вада, голавы, але галава, стол, але сталы, лес, але лясы,

вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько",

оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).

Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

МОРФОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП. ДЛЯ НЬОГО характерне однакове

написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її ви-

мови в тій чи іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова бороть-

ба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове

написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-

род'ба], [с'м'ііец'а], [брац'киі], [п'іс'н'а], [агёнство]. У ро-

сійській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній

основним, пишуться слова, що закінчуються на приголос-

ний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляють-

ся [лат], [рот], [друк], [дуп], [раш]), префікс с- (сбить, сде-

лать, сговор; вимовляються [зб' ит' ], [зд'элэт'], [згов-sp]),

ненаголошені голосні (вода, земля, делом; вимовляються

[влда], [з'эимл'а], [д'элъм]), буквосполучення стн, стл, здн,

рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо.

На відміну від російської орфографії, де переважає мор-

фологічний принцип написання, українська орфографія

ґрунтується на двох принципах — фонетичному і морфо-

логічному.

ІСТОРИКО-ТРАДИЦІЙНИЙ ПРИНЦИП. Він полягає в тому, що збе-

рігаються такі написання, які на сучасному етапі втрати-

ли свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як во-

ни писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні

звучанню слова, ні його морфемній структурі.

До традиційних написань в українській мові належать

написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збере-

ження подвоєння приголосних в іншомовних власних

назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подво-

єння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив),

а також написання є та и в ненаголошених позиціях та-

ких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.

178 Фонетика і графіка

Значно більше традиційних написань у російській мові. До

них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь,

ширь, цирк), м'якого знака після твердих шиплячих у імен-

никах III відміни й у формах другої особи однини теперіш-

нього часу та формах другої особи однини і множини наказо-

вого способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), за-

кінчень -ого, -его в родовому відмінку однини прикметників,

порядкових числівників та деяких займенників чоловічого і

середнього роду (доброго, пятого, его, моего).

Дуже багато традиційних написань у французькій мо-

ві, а для англійської орфографії історико-традиційний

принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як

knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [nalt],

однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і

писалися в XIV ст. Однак рекорд заісторико-традиційними

написаннями утримує ірландська мова, де розбіжності між

вимовою і написанням надзвичайно великі. Наприклад,

слово sambradh "літо" читається як [saura].

ІДЕОГРАФІЧНИЙ, або символічний, ПРИНЦИП (його ще назива-

ють диференційними написаннями). Опирається на смис-

лові відмінності подібних написань.

Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і

кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно

виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має

значення "сукупність заходів для здійснення в певний пе-

ріод якогось важливого громадсько-політичного або госпо-

дарського завдання". За ідеографічним принципом пишуть-

ся різні закінчення для різних значень у деяких словах. На-

приклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших

значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата

(пристрій) і апарату (установа; сукупність органів), органа

(частина організму) й органу (установа), центра (в матема-

тиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і ори-

гіналу (першоджерело). Цим принципом обґрунтовується та-

кож різне написання прийменника з іменником і ононіміч-

них прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч,

з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і

великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто

Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої

букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості).

У російській мові диференційним принципом визначаються

написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказо-

ва форма дієслова) і плач (іменник).

У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується на-

Письмо 1 7 9

писання з великої букви всіх іменників (пор.: leben "жити"

і das Leben "життя", lesen "читати" і das Lesen "читання",

gut "добрий" і das Gut "маєток, товар"). Як приклади ди-

ференційного написання можна навести la (артикль) і la

"там, туди" у французькій мові, di "скажи" і di "я дав" —

в іспанській.

Деякі вчені як окремий принцип виділяють написан-

ня запозичених слів, які відображають іншомовні прави-

ла орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на прак-

тичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йо-

гурт, майор, батальон, йеменский тощо.

Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що ор-

фографія має особливе соціальне значення. Вона торкається

інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної

уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями

культури мовлення.

Література

ОСНОВНА

1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. —

С 246 - 260.

2. Дорошенко СІ., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. —

С 106 — 119.

3. Реформатский А.А. Введение в языковедение. — М., 1996. —

С. 347 — 385.

4. Головин Б.Н. Введение в языкознание. — М., 1983. — С 169 —

182.

5. Кодухов В.И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С 139 —

155.

6. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С 238 —

261.

ДОДАТКОВА

__________1. Перетрухин В.Н. Введение в языкознание. — Воронеж, 1972. —

С 306 - 328.

2. Булаховський Л.А. Вибрані праці в п'яти томах. — К., 1975. — Т.1

(Загальне мовознавство). — С 238 — 261.

3. Будагов Р.А. Введение в науку о языке. — М., 1965. — С 205 —

211.

4. Фридрих И. История письма. — М., 1979.

5. Лоукотка Ч. Развитие письма. — М., 1950.

180 Фонетика і графіка

6. Драчук B.C. Дорогами тисячоліть: Про що розповідали письме-

на. — К., 1978.

7. Різник М.Г. Письмо і шрифт. — К., 1978.

8. Люльфинг Г. У истоков алфавита. — М., 1981.

9. Огієнко І. Повстання азбуки і літературної мови в слов'ян. — Жов-

ква, 1937.

10. Брайчевський М.Ю. Походження слов'янської писемності // Кни-

жник. - 1991. - №№ 3 - 6 ; 1992. — №№ 1-2.

11. Суслопаров М. Розшифрування найдавнішої писемності з бере-

гів Дніпра // Київ. — 1996. — №9.

12. Ющук І.П. Вступ до мовознавства. — К., 2000. — С 54 — 63.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає значення письма в історії суспільства?

2. Що таке "предметне письмо"? Наведіть приклади "предметного

письма".

3. Назвіть етапи розвитку графічного письма.

4. Що таке піктографія? Наведіть приклади піктографічного письма.

Де застосовують піктографію в наш час?

5. Чим відрізняється ідеографія від піктографії? Які існують різнови-

ди ідеографії? Які народи користуються ідеографічним письмом у наш час?

Які ідеограми і чому збереглися в мовах із фонографічним письмом?

6. Що таке фонографія? Де і коли вона виникла?

7. Які мови користуються силабічною системою письма?

8. Що таке консонантне письмо? Де ця система письма використо-

вується нині?

9. Розкрийте суть буквено-звукового письма. Де воно зародилося?

10. Що таке графіка? Що є предметом графіки?

11. Які чотири сім'ї алфавітів існують на Землі?

13. Що є предметом орфографії?

14. Які принципи орфографії ви знаєте?

15. За яким принципом орфографії пишуться слова: укр. спитати, сте-

повий, ллється, рос. жизнь, лед, здесь, білор. чакаць, англ. south "південь"

white "білий",your "ваш", нім. erbauen "побудувати", Gedachtnis "пам'ять"

фр. logigue "логічний", fracer "креслити"?

16. Який принцип орфографії є основним для української, російсь-

кої, білоруської, англійської мов та тієї іноземної мови, яку ви вивчаєте?

3 .

Лексика і фразеологія

3.1. Слово та його значення

Лексикологія. Розділи лексикології

Лексикологія (від гр. lexikos "такий, що стосується слова" і logos

"наука") — розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий

склад мови).

Лексикологія суттєво відрізняється від фонетики і фо-

нології. Якщо фонетика й фонологія вивчають односто-

ронні одиниці, що мають лише план вираження, то лек-

сикологія — двосторонні одиниці, які мають план вира-

ження і план змісту.

Розрізняють загальну, конкретну, історичну, зіставну

й прикладну лексикологію. Загальна лексикологія вста-

новлює загальні закономірності будови, функціонування

й розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає слов-

никовий склад однієї мови. Історична лексикологія зай-

мається історією словникового складу, причинами й зако-

номірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує

словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлен-

ня структурно-семантичних подібностей і відмінностей між

ними або з метою виведення спільних семантичних зако-

номірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання

укладання словників, перекладу, лінгводидактики й куль-

тури мовлення.

Лексикологія — багатоаспектна наука, яка вивчає при-

роду й суть слова, його виникнення та зміну, визначення

значення слів та їх уживання, структуру словникового

182 Лексика і фразеологія

складу мови, шляхи його поповнення та ін. У компетенції

лексикології й сталі словосполучення. Такий широкий

спектр лексикологічних проблем зумовив необхідність роз-

різняти лексикологію у вузькому й широкому значеннях.

Якщо у вузькому значенні лексикологія (власне лексико-

логія) — це розділ мовознавства, що вивчає словниковий

склад мови, то в широкому значенні — це загальне позна-

чення всіх розділів, які вивчають слово.

До лексикології в широкому значенні слова належать

такі науки:

1) власне лексикологія — наука про словниковий

склад;

2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") —

наука про значення слів. її ще називають лексичною се-

мантикою (від гр. semantikos "позначальний"). Слово се-

мантика дуже часто вживається і в розумінні "значення".

Деякі лінгвісти семасіологією і семантикою називають

тільки вивчення значень слів, але не інших одиниць мо-

ви. Однак останнім часом під семантикою розуміють

а) весь зміст, інформацію, передавані мовою або якоюсь

її одиницею (морфемою, словом, словосполученням, ре-

ченням); б) розділ мовознавства, який вивчає цей зміст,

інформацію;

3) ономасіологія (від гр. onomasia "називання, ймену-

вання") — наука, яка вивчає процеси найменування. її

називають ще теорією номінації. Ономасіологія протистав-

ляється семасіології за спрямуванням, напрямком дослі-

дження. Якщо семасіологія йде від позначення (слова) до

значення, то ономасіологія веде дослідження від речі або

явища до думки про них і до їх позначення мовними засо-

бами;

4) етимологія (від гр. etymon "істина") — наука, яка

досліджує походження слів;

5) фразеологія (від гр. phrasis "мовний зворот, фра-

за") — наука про стійкі словосполучення;

6) ономастика (від гр. onomastikds "той, що стосуєть-

ся імені", onomastike" мистецтво давати імена") — наука

про власні назви, яка складається з антропоніміки

(гр. antropos "людина") — науки про імена людей і топо-

німіки (від гр. topos "місце") — науки про географічні

назви та ін;

7) лексикографія (від гр. lexicon "словник" і grapho

"пишу") — наука про укладання словників.

Лексикологія як окремий розділ мовознавства виділи-

Слово та його значення 183

лася пізніше від інших розділів, наприклад — граматики.

Ще в першій половині XX ст. деякі мовознавці, як, скажі-

мо, американський мовознавець Леонард Блумфільд

(1887—1949) та його школа, вважали, що мовознавство

загалом не повинно займатися семантикою, яка насправді

становить ядро лексикології.

Термін лексикологія вперше введено французькою ен-

циклопедією Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 р.

Слово як одиниця мови. Слово і лексема

Хоч будь-яка людина без філологічної освіти легко

може виділити в чужому чи своєму мовленні слова (по-

няття слова стихійно наявне в свідомості всіх носіїв мо-

ви), однак дати визначення слова дуже важко. Є безліч

визначень слова, але жодне з них не враховує різних

нюансів, притаманних різнорідним словам у мовах сві-

ту. Так, зокрема, такі визначення, як "смислова одини-

ця в складі речення", "звук або комплекс звуків, що

має значення" не є неправильними, але вони можуть

відноситися до інших одиниць, які мають значення, на-

приклад, морфем, речень. Крім того, слова є дуже різ-

ними і в межах однієї мови і, особливо, при порівнянні

їх у різних мовах (пор. школа, вчитися, гарний, і, а, в,

для, ой, ку-ку; нім. der, die, das; англ. the, а, фр. le, la

та ін.). Тому охопити ознаки таких різних слів у одно-

му визначенні не просто. Саме це, очевидно, стало при-

чиною того, що деякі лінгвісти заперечували поняття

слова. Так, зокрема, Ф. де Соссюр стверджував, що

"поняття слова несумісне з нашим уявленням про конк-

ретну одиницю мови... Не в слові потрібно шукати кон-

кретну одиницю мови". Ш. Баллі, Ф. Боас, А. Мартіне

заявляли про необхідність звільнитися від невизначе-

ного поняття слова. Про неможливість визначення сло-

ва говорив Е. Сепір: "Перша наша спонука — визначи-

ти слово як мовний символ, що відповідає певному по-

няттю. Але... подібне визначення немислиме". А росій-

ський мовознавець Л. В. Щерба (1880—1944), який

вивченню слова присвятив значну частину своїх праць,

засумнівався загалом в існуванні такого поняття:

"Насправді, що таке слово? Я думаю, що в різних мовах

це буде по-різному. Із цього, власне, виходить, що по-

1 8 4 Лексика і фразеологія

няття "слово" загалом не існує". Відомий чеський мово-

знавець В. Скалічка (1909) на відміну від Л.В. Щерби ра-

див не відмовлятися від поняття слова, але не давати йо-

му визначення.

Більшість же мовознавців уважають, що слово — най-

конкретніша мовна одиниця, основна і базисна. Мова —

це перш за все мова слів, а не форм чи звуків. Тому-то

спроби дати дефініцію слова не припиняються. Наведемо

деякі з визначень:

"Слово — найважливіша одиниця мови, яка позначає

явища дійсності та психічного життя людини і звичайно

однаково розуміється колективом людей, які розмовля-

ють однією мовою й історично пов'язані між собою"

(P.O. Будагов);

"Слово — граничний складник речення, здатний без-

посередньо співвідноситися з предметом думки" (О.С Ах-

манова);

"Слово — найменша смислова одиниця мови, вільно

відтворювана в мовленні для побудови висловлювань"

(Б.М. Головін);

"Слово — мінімальна структурно-семантична одиниця

мови, яка виражає своїм звуковим складом поняття про

предмети, процеси, явища дійсності, їхні ознаки чи від-

ношення між ними, вільно відтворюється в мовленні і слу-

жить для побудови висловлювань" (Д.І. Ганич, І.С Олій-!

ник);

"Слово — оформлена за нормами даної мови, неподільна

на менші подібні єдності мовна одиниця, що складається

із звука чи комплексу звуків і називає певні предмети, '

процеси і явища об'єктивної дійсності та їх ознаки або

тільки вказує на них чи на відношення між ними, або

виражає емоціонально-вольові прояви" (Є.В. Кротевич,

Н.С. Родзевич).

Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентуван-

ня на смисловому аспекті слова (щось позначає). Інші озна-

ки визначень не збігаються. Зокрема, P.O. Будагов звер-

тає увагу на однакове розуміння слова мовцями, Б.М. Го-

ловін, І.С. Олійник та Д.І. Ганич — на те, що слово слу-

жить для побудови висловлювання. Подібне відзначено

О.С. Ахмановою (складник речення). Вільна відтворюва-

ність слова в мовленні відзначається Б.М. Головіним,

Д.І. Ганичем і І.С. Олійником. Є.В. Кротевич і Н.С. Ро-

дзевич наголошують на неподільності слова на менші по-

дібні єдності.

Слово та його значення 185

Для того щоб визначити слово, очевидно, потрібно йо-

го відрізнити від інших мовних одиниць.

Як засвідчують усі в

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти