Навчальна мета заняття: сформувати цілісне уявлення про Київську Русь як ранньофеодальну державу, особливості її адміністративно-державного устрою.

Час проведення –2 год.

Навчальні питання:

1. Причини та передумови утворення Давньоруської держави. Теорії походження держави у східних слов’ян.

2. Суспільний лад.

3. Адміністративно-державний устрій:

а) центральні органи влади

б) формування вищих органів управління

в) місцеві органи управління

Ключові поняття: «ранньофеодальна монархія», «норманська теорія», «феодали», «бояри», «васально-сюзеренні відносини», «смерди», «челядь», «холопи», «ізгої», «княжі мужі»,«домен», «дружина старша», «дружина молодша», «десятинна система», «двірцево-вотчинна система»

Методичні вказівки:

При вивченні даної теми курсу необхідно згадати ті об’єктивні суспільно-політичні процеси, що тривали протягом перших століть нашої ери в слов’янських землях. Кінцевим підсумком цих процесів був перехід від „військової демократії” до перших держав-князівств і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права. Отже, у VI—VIII ст. формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств. До середини IX ст. вже сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.

Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники. Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси. Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства. Зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, який прискорив процес консолідації східнослов’янських племен і утворення Давньоруської держави. Серед зовнішніх факторів слід з’ясувати ступінь норманського впливу на державотворчі процеси у східних слов’ян. Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Опрацьовуючи друге питання, варто пам’ятати, що розквіту Київська держава досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система. Все населення Київської Русі поділялося на три категорії:
вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патриціат, священики, мешканці міст, дрібне духівництво й смерди. Князь та його дружина („княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам. Слід звернути увагу на те, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан - старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих „градських старійшин”, „старців”. У подальшому все більшого значення набирала „княжа дружина”. І нарешті в XI ст. бояри „земські” та дружинники зливаються в одну вищу верству населення - бояр. Суттєвим є те, що у самій дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на „дружину старшу” - бояри „більші”, „старіші”, бояри „думаючі” і на „дружину молодшу” - бояри „менші”. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін. В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями - хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі „луччими людьми”. Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економічну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників. За допомогою допоміжної літератури, курсанти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо. Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету. Верхівка духовенства - чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі. До класу феодалів належав і патриціат міст - купці, які здебільшого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів. Купці-іноземці називалися „гостями” і мали інший правовий статус. „Гості” користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква. Решта населення міст складала середню групу вільних людей. Сюди входили так звані „чорні Бродські” люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки. Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами. Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоємців синів, його майно переходило до феодала. Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи - це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання „купи” закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді. Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь - це, як правило, раби з полонених. Холопи - це раби-соплемінники. Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо. Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав господар і за злочин проти холопа винагороду одержував господар. Холоп не мав власності, сам був власністю свого господаря. Холоп міг дістати волю через самови дружину старшу куп або звільнення його паном. Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю. Курсантам рекомендується ознайомитися з такими умовами, користуючись текстами „Руської Правди”. Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення - так званих „церковних людей”. Серед людей, опікуваних церквою, були так звані „ізгої” - люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг стати кожен: смерд, купець і навіть князь.

У третьому питанні необхідно звернути увагу на те, що Київська Русь не була унітарною державою і складалася із відносно самостійних земель та волостей, які були слабо пов’язані між собою в економічному відношенні. Волості об’єднувалися в землі, в яких головними були міста. Князі правили волостями і землями на правах родинної власності. „Руська Правда” згадує стару адміністративну одиницю - вервь, яка об’єднувала людей територіальними зв’язками. В основу взаємовідносин членів верві покладалася кругова відповідальність усіх членів за кожного, а цілої громади - за всіх. Ціла громада, все її населення керувалося в суспільних відносинах стародавніми правовими звичаями. Вервь мала також свою судову організацію, відому під назвою копного суду. За допомогою цих важелів підтримувався на території верві лад і порядок. У Пскові та Новгороді верві відповідала сотня і губа. За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права. Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви. Курсанти мають усвідомити сутність ранньофеодальної монархії: Великий князь київський не був абсолютним монархом у державі, не мав якихось виключних юридичних прав відносно інших князів, а вважався старшим більше морально, звичайно маючи у своєму розпорядженні більше матеріальних сил і більше засобів для поширення своїх впливів. Такою була природа влади українського князя. В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори. Вони мали назви: „ряд”, „докінчання”, „цілування”. Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції - умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язковими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі. Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. Разом з тим, боярська Дума не мала в Київській державі чітко означеної форми і компетенції. Верховним народним органом, який зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір - „ряд”, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було – „не ображати народу”. Всі важливі питання, які торкалися цілої землі, здавна вирішувалися на вічах. Правом на участь у вічі користувались однаковою мірою всі вільні громадяни даної землі. Обмеження прав щодо участі у вічах стосувалося лише тих, які персонально залежали від іншої особи: через це холопи, раби, закупи, а також жінки і неповнолітні у вічах участі не брали. Князь також брав участь у вічах. Отже, віче було владою загальнонародною. Постанови віче „старшого города” (міста), тобто центральної громади землі, були обов’язковими для пригородів. В самих пригородах також відбувалися віча вони займалися розв’язанням справ місцевого значення. Кожен громадянин, у тому числі й князь, міг стати ініціатором скликання віча. Курсанти повинні усвідомити, що протягом X століття характер князівської влади в Київській Русі змінюється. В руках князя зосереджується вся повнота влади. Своє значення втрачають віча. Князі погоджують свої дії вже не з віче, а з керівниками військових дружин. У зв’язку з веденням частих воєн змінюється склад військової дружини. Варязька дружина поступово зникає, а її місце посідає руська. З місцевих старших дружинників князь призначає намісників і воєвод. Зникають місцеві „ясні князі”. Центральне управління повністю зосереджується в руках князя. Необхідно взяти до уваги, що певного розподілу на центральні і місцеві органи управління в Київській Русі не було. Цей поділ був відносний. Так, первісно існувала десятинна система, потім розвинулась двірцево-вотчинна. В цьому плані зверніть увагу на те, що органом центрального управління, крім самого князя й думи, був так званий княжий двір - місце, де зосереджувався суд і розправа. Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці - тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції. Тиуни мали категорії: тиун огнишний або двірський, що відав двором; тиун конюшний; тиун сільський. Ключники - підручні тиунів. Дітські та отроки знаходилися при дворі князя. Вони виконували різні завдання, що стосувалися судової справи: виконували судові присуди, доставляли на суд звинувачених, були присутні при „муках” (тортури). Отроки походили з рабів-юнаків, а дітські були особами вільного стану. „Ябедники” - урядовці, обов’язком яких були пошуки краденого і злочинців („сочення”). Гриді - придворні слуги князя. Дітські, отроки, гриді, ябетники, мечники, метальники входили до складу молодшої дружини. Всі вони мали від князя утримання, але разом з тим, виконуючи доручення князя, одержували за свою працю платню безпосередньо від народу (система „кормління”). Бояри і мужі становили дружину старшу. Вище фінансове управління зосереджувалося в особі самого князя, який стягував податки (данина й урок) за допомогою різних урядовців - данщиків, пошлинників (митників) та ін. На місцях центральне управління представляли посадники. Згадаймо, що ця посада з’явилася в Київській Русі внаслідок реформ Володимира Великого. Посадники призначалися київським князем у різні адміністративні центри (князівські намісники). Влада посадника мала адміністративний характер. До його функцій входив догляд за стягненням з населення податків; суди та розправа; оборонна функція. Утримання посадників відбувалось завдяки системі кормління. Зверніть увагу на те, що в Київській Русі був чітко визначений договірний характер правових стосунків між ланками влади: віче і князь, ряд; договори князів між собою (феодальні з’їзди); договори князів із землями тощо. Цими фактами можна пояснити наявність федеративних тенденцій у процесі існування Київської держави. Елементами демократичності державного устрою можна вважати відсутність станів як замкнених у собі самих корпорацій, каст. Фактично в політичному відношенні і смерд, і боярин були рівноправні. Так, вони разом з князем беруть участь у вічі як органі, що виявляє верховну волю народу. В Київській Русі була досить сильною автономія громад, місцеве самоврядування. Народ управлявся своєю виборною владою, а представники центру не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Нерівність існувала фактично лише в економічній сфері.

Питання цільових виступів:

1. Норманська теорія походження Давньоруської держави.

2. Державотворча діяльність великих київських князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Теми рефератів:

1. Теорії про походження державності у східних слов’ян.

2. Реформи княгині Ольги.

3. Реформи великого київського князя Володимира Великого та їх наслідки.

4. Органи народовладдя, їх функції і роль у Київській державі.

Література:

Базова: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Допоміжна:11, 22, 26, 34, 43, 62, 63, 70, 77, 79, 81, 87, 88, 95, 102, 114.

123 4 5