ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


І знову помилки, і знов каяття.

Соняшник

« І знову час встромить у колеса палки,

І знову помилки, і знов каяття.

З сльозами виймаючи із серця скалки,

Я маю надію на краще життя»!!!

Рязанцев Р.Ю., 31. 07. 2004


Соняшник

Посеред поля широкого,

Посеред трав й бур’янів,

Навпроти неба глибокого

Самотній соняшник цвів.

Бачив він вітру пориви,

Стримував грози й дощі,

Спробував граду поливи

Якось в четвер, уночі.

Та він кожен день посміхався,

Сонцю, що гріло його,

Стихіям на зло не ламався,

Корінням тримався свого.

Та якось йдучи через поле,

Додому, чимдуж, навпростець,

Узрів я його страшне горе

І бачив , що квітці кінець.

Безсило, голівкою в землю

Дивились його пелюстки,

Лежав переламаний стовбур,

Зів’яли , пожовкли листки.

Ось так всі природні стихії,

Що були йому до снаги

Хтось в кілька раз перевершив

Бездушним ударом ноги.

Зів’яла троянда

Зів’яла троянда у вазі стояла,

Голівку схиливши у низ.

Вона як і я - тебе довго чекала,

Листочки на вітрі тряслись

Вона мала тобі розказати

Все що думав сказати я,

Та Бог наказав їй мовчати –

Бо така вже є доля моя.

Ти не приїхала: чи не хотіла,

Ну а може так стали зірки?

Та троянда чекати не вміла,

Лише ласка є їй до снаги.

І троянда враз швидко зів’яла,

Не діждавшись рук твого тепла,

Та і зараз вона пам’ятала

Всі слова, що тобі берегла…

Аксіома буття

Ми не будемо разом – це не теорема,

Це страшна аксіома буття!

Бо у нас із тобою - різна емблема,

Різні стандарти життя.

Я ішов по дорозі, давився весняним повітрям,

Та на кожному кроці я бачив тебе.

І блищали так очі, тремтіло чомусь підборіддя,

Мабуть проліски ніжні ще сніг замете…

Твій образ до мене приходив ночами,

Не давав мені спати, будив кожну ніч.

Ти як зграя лелек, що літають ключами,

І летіти для тебе – то звична річ.

Перевага часу – він загоює рани,

Це єдиний рятунок від самоти,

І на зміну ночам прийде сонячний ранок,

Та одне лиш цікавить – а ти?..

Еволюція

Ми хижі снайпери, ми люті хижаки,

Що не бояться крові. Хіба що власної.

І якщо вже й помирати від руки –

То лише тільки від чужої.

Ми такі сильні і в водночас хитрі,

Такі байдужі і не вмієм вибачати.

Ми запах вловлюєм в повітрі –

Кого б іще нам зневажати?

Забули ми, чим є кохання,

Зробили хибний зовсім крок.

В очах лиш ненависть. Бажання:

Нехай буде усім урок…

Ми зможем все. Одне питання:

Чи довго так іще буде?

А в підсвідомості - зізнання –

До поки хтось сильніший не прийде.

Тремтячими руками ловлю щастя,

Воно тікає мов крізь решето вода.

Ніхто не знає де він може впасти,

І те, коли його навідає біда.

Живе людина тихо і безпечно,

Радіє щиро сонцю, вітру і дощу.

І іноді сумує недоречно,

І тихо плаче, щоб ніхто не чув…

Сьогодні я сумую за тобою

І думаю про тебе повсякчас.

Думки мої наповнені журбою,

Я думаю про тебе і про нас.

Я згадую як все було спочатку:

І радість зустрічей, і сум від розставань.

Спочатку все проходить дуже гладко,

І всі щасливі, і нема питань.

Тебе я завжди пам’ятати буду,

Бо ти мене торкнула за живе,

І вуст твоїх смаку я не забуду,

І образ твій у серці ще живе…

Це просто осінь

Коли у мене стрес, апатія і нерви,

І кожен день стає - як ті пісні консерви,

Коли все валиться із рук,

Коли покинув кращий друг,

І цілий тиждень йдуть дощі,

Коли скорбота на душі,

Коли радіють всі навколо,

А я сумний мов археолог,

Що міг знайти і не знайшов…

Знов день життя в укіс пішов.

Це просто осінь, мряка і тумани,

Це просто холод, заздрість і обмани,

Це просто жовте на деревах листя,

Це просто хмари, що на мізки тиснуть,

Це просто крапельки на склі,

Це просто осінь – дні тоскні…

Запах хліба

Коли навколо бурі й урагани,

І просто, як скорбота на душі –

В село я їду, до своєї мами,

Відчути запах хліба із її печі.

Я не слабкий, мені так просто легше

Відчути силу, що мені дали.

Її любов - пом’якшить моє серце,

Порада порятує від біди.

Хоч я вже виріс, і тепер дорослий,

І каже хтось, що матері не тре –

Та я щодня в молитвах Бога прошу,

Щоб билось довго серце золоте.

І зараз я - як та билинка в морі,

Що плаває по ньому днем й вночі.

Та незабаром знову я приїду –

Відчути запах хліба із її печі!

Я бачив і радість і горе,

Про ненависть й щастя я чув.

І заздрості бачив я море,

І тих хто у ньому тонув.

Та що мене так схвилювало,

І що так збісило до меж? –

Що в світі турботи не стало,

І правда десь зникла вся теж.

Щодня я бачу обличчя,

Людей, що навколо ідуть.

І є мені дуже незвично

Від них хоч би слово почуть.

Я бачу, що в них скляні очі,

Що в них у душі пустота,

Вони як оті «тамагочі» -

Лиш пряника треба й кнута.

Та хто я щоб міг так казати,

І хто, щоб судити усіх?

Себе серед них я не бачу –

За це буду мати я гріх!

Загарбник

Малюю карту наступальних дій

На твоє тіло, розум і свідомість,

Та ти мені даєш зустрічний бій,

І наступ мій вже не приносить користь.

Тактичні дії я веду щодня,

Використовую потужну зброю:

Дарунки, поцілунки і знання –

Усе щоб володіти лиш тобою.

Твій опір слабшає щомиті,

І впаде точно прапор твій

Тоді зніму свою облогу.

Капітуляція вже точно є,

А далі йде злиття держав –

Собі візьму тепло твоє,

Тобі свою любов віддам!

Комета

Кохання мого радісна зоря

Вона занадто любила гроші,

А він занадто кохав її –

Цілюща сила

Посеред цеглових джунглів,

Поміж бетонних лісів,

В дні чорно – білих буднів

Своє я єство загубив.

І зовсім забув хто такий я,

І звідки я взявся на світ –

Живу на асфальтних помиях,

І нюхаю вихлопів цвіт.

Лиш в сні я блукаю садками,

Збиваю ранкову росу

Додому біжу я стежками,

І в кошику щось я несу

А вітер нестримано, ніжно,

Куйовдить волосся моє,

Щебечуть замріяно птахи,

І джміль над норою снує.

Легені вдихають повітря,

Насичене запахом трав,

Кругом зеленіють левади,

Та я прокидатись почав…

Приїду сюди я – це точно,

Насправді, а не у сні,

Нап’юся живцем, не заочно,

Цілющої сили землі!!!

Натруджені руки

І хто їй вклониться до ніг?

І дітям, і милим онукам її.

Блиск очей

Гра без правил

Обрана дорога

Поступово вмирала ніч,

Милувалися смертю зорі.

На траву тихо впала роса.

Наші губи не знали розлуки

І ніщо не віщало розлуки,

Лише сльози із твоїх очей.

Ми все далі ішли і мовчали,

Та мовчання казало усе:

Ми дорогу самі обирали,

Вірне рішення

Поміж мільйонів думок,

І серед тисячі мрій

Я мав обирати одну,

Прошу лиш, мене зрозумій.

Широкий і довгий шлях,

Що починався з стежок.

А було їх – аж через край:

Ретельно про це міркував я,

А потім пішов навпростець.

Хоч стежки там не було –

А я лиш топтав бур’яни,

Я йшов все вперед і вперед,

Подалі від горя стіни.

А далі побачив асфальт,

І білі смуги в рядок,

А знак на узбіччі казав:

«Цим шляхом іти до зірок»!

Амінь!

Шукають поживу на полі.

Торкнути рукою порожнє,

Відчути нестриману силу,

Впіймати оте, що не бачиш –

Це нагло, та дуже красиво.

Із безлічі часточок сонця

І виклик кинути хмарам,

Помаранчевий листок

Кольору – яйця жовток,

Та було вже темно…

Ще ж бо вчора був де треба,

Ще ж бо вчора був де всі,

А з землі лиш видно небо.

І байдужі горобці…

…Хтось упав раніше нього,

Хтось впаде пізніше днем –

Та бояться всі одного:

Все одно всі зігниєм...

Я не вмію…

В моїх очах нема жалю,

А ще казав тобі : «Люблю»,

Казав, що буду лиш з тобою.

Як можна зрадити тепло,

Як міг? – А й сам не знаю.

Але найгірше є не те –

А що вини не відчуваю!

Ганьба мені й ганьба усім,

Що так вбивають мрію!

І я скажу тобі: «Пробач» -

Ти скажеш: «Я не вмію»…

Привіт, це я!

Привіт, це я! Ти так мене чекала!

Ще більше а ніж я тебе, та тільки навпаки;

Людина занадто розумна,

Єдиний компонент

Чогось завжди не вистачає,

Радій життю і сходу сонця,

Після довгого часу розлуки

Моє тіло тремтіло від жаху.

Не

Не відкладай життя на потім –

Воно може й не прийти,

А зціпивши зуби в роті,

Йди до вищої мети.

Не малюй сам перспективи,

І не створюй сам проблем.

В цьому світі супротиву –

До негод ставай лицем.

Не шукай комусь пояснень,

Не очікуй оправдань –

Скоро темне стане ясним,

І зійде з очей туман.

Не питай: «Що буде завтра»? –

Буде те, що має бути.

Не рахуй минулі втрати –

Краще спробуй їх забути!

Любов не вб’єш

Не повториться хоч на мить?

Міцне залізо – не злетить.

А може краще відпустити,

Нехай відчує в крилах міць?

Навіщо мучитись, страждати,

Навіщо чути серця біль,

Навіщо марні сподівання? –

Бо гірка правда – я не твій…

А зараз просто в коматозі,

Похована любов

Пам’ятаю цей день похорон.

Тут ми разом її поховали,

І вона спочиває в раю.

Хоч би що ми тоді там казали –

Не забуду усмішку твою.

Мабуть ти мене теж пам’ятаєш:

Та дороги назад ти не маєш,

На снігу бачив схожі сліди,

І кольнуло щось глибоко в серці –

Може то була ти?...

Пам’ятаєш?

Пам’ятаєш як зустрілись

Дві споріднені душі?

Наші серця в ритмі бились,

Завдаючи біль тиші.

Пам’ятаєш що казали,

Що ми думали тоді?

Все в рожеве фарбували,

Завдаючи біль біді.

Пам’ятаєш як раділи,

Зустрічаючись колись?

Мали те, чого хотіли

І пісні в душі лились.

А тепер навколо тиша,

І щемить у серці біль.

Вже минулося колишнє

І розбились сотні мрій…

Пам’ятаєш як казали:

«Я кохатиму завжди»?

Ці слова я пам’ятаю,

Та чи пам’ятаєш ти?...

Пісня вітру

Узяв у руку твоє фото,

Підніс до нього запальничку:

Про тебе хочу я забути,

І кинути шкідливу звичку.

Вогонь, не щадивши паперу,

Його перетворював в попіл.

На ньому була ти щаслива,

А зараз що? Що буде потім?

В руці залишалась усмішка.

Я мовчки смоктав сигарету,

І тихо було, і трагічно…

Від фото залишилась купка

Нікчемного чорного бруду,

Напевно вже завтра забуду.

І попіл, рознесений вітром,

Шукатиме вічний спочинок,

А той лиш співатиме пісню

Розбитих сердець половинок…

Коли…

Коли життєва батарея

Утримує ще свій заряд –

Для тебе – радощів алея,

І впевненості водоспад.

Коли навколо ще яскраво,

І музика життя звучить –

Зимове сонце

Забаганки квітів

На зміну теплим ночам

Прийшли холодні ранки,

Ще квіти сонця хочуть –

Та це лиш забаганки.

Туман вкриває землю,

І вже жовтіє листя.

Пройшла пора приємна –

Знов осінь ненависна.

Уже скінчилось літо,

І темно дуже зранку.

Тепла ще хочуть квіти,

Та це лиш забаганки…

Рибки

ТИ

Ти – моїх думок помутніння,

Прикраса квітів

Ти собою прикрасила квіти,

Що й без тебе були чарівні.

Ті хотіли від цього радіти,

Та стали від цього сумні.

Лише бачив тебе і небо,

І зелену траву під ногами…

Та квіти образ не тримають,

Як завжди

Махнув Птах Щастя крильми,

Дуже швидко не стало Його.

Твоє Серце не чує мого.

Великі Реальності Хвилі

І потонули Наші Мрії,

Вже вибухівка на містку.

Колись були Ми,

Тепер Ти і Я.

Так знов, як завжди,

Час убив Почуття…

Проси за інших, а за тебе,

Болюче слово

Якщо ти зможеш це – зроби,

Якщо ти зможеш це – зроби,

Боїшся слів безликої юрби?

Якщо ти зможеш це – зроби,

Звичайна любов

Я завтра народжуся знову,

Цікаво, а зараз ти – хто?

Я тут! Я такий! Подивися на мене!

Ти мусиш згадати той зоряний час!

Ніч віщих снів

Всесильний ідол

Завтра

І потонула у морі кохання.

Якби ж заснути в одну мить,

Та ця подія досі у очах.

Я щохвилини думаю про тебе,

І відчуваю дотик твоїх рук.

Яке ж блакитне стало небо,

Якщо є поруч справжній друг!

Цим сонцем є для мене ти.

Це ти

І радість нової весни,

Що проганяє геть морози

Під звуки першої грози.

І свіжий дощ у спеку літню,

І тепле сонце в холоди,

І Райський сад, що вічно квітне –

Це ТИ, це ТИ, це тільки ТИ!!!

Хто зможе як ми покохати?

Можливо на град і на зливу,

Погляди з граніту

Подекуди стоять хрести.

Далекого й непевного життя,

Єдиний слухач

Його пригнічене зізнання

Мою охолодило кров.

Його не чує наречена.

Коли навколо тільки тиша,

Коли навколо тьма вогненна.

Він ще співає як колись,

Нажаль, його ніхто не чує,

Бо Ти мій єдиний слухач,

Я хочу щоб слухало Небо,

Якщо щось не так, Ти пробач…

Благослови…

У кожного вони свої, єдині,

Заради чого ти живеш?

Заради чого ти живеш,

Заради чого й кого?

Заради мрій своїх дурних,

Заради пуза свого?

Заради так потрібних благ,

Заради речей цінних?

Заради шибениць і плах,

Заради друзів незамінних?

Заради похвалу людей,

Заради справ важливих?

Заради запаху грошей,

Заради успіхів мінливих?

Заради хмар на небесах,

Заради хиткої вершини?

Заради щастя у очах

Коханої людини…

Зростали – раділи…

А роки тікають все швидше,

Дерева все вищі і вищі,

Здавалось – минуле залишив,

А тут вже майбутнє – колишнє…

Батьки непомітно сивіли,

Лелеки у вирій летіли,

Життєві криниці міліли…

Під пресом життєвої втоми

З’явились душевні судоми,

Це вічне питання – тут хто ми,

Котрі до життєвого літа

Теж будуть зростати-радіти…

Банально простенький віршик

Усі ми шукаєм дорогу,

Так легко в житті заблукати

І важко Людиною стати,

Стереотипи зламати,

Та нащо усе це казати?..

У кожного правда своя,

Та стане всім пухом земля,

І не видно вже буде здаля

Чим сіяні були поля…

Тож в чому життя полягає?

Напевно це Бог тільки знає.

Людина ж кудись поспішає,

А час непомітно спливає…

Соняшник

« І знову час встромить у колеса палки,

І знову помилки, і знов каяття.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти