ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Та різне буває у нас у житті,

Бо наша є кругла планета:

Я думав що то народилась зоря –

А то пролітала комета…

Вона занадто любила…

Вона занадто любила гроші,

А він занадто кохав її –

Дивився щодня у її світлі очі,

Вона лиш дивилась в кишені свої.

Насправді вона надто сильно кохала

Машини, прикраси і гарне вбрання,

І гроші у нього щодня вимагала,

А він кохав так її, лиш задарма.

Минув певний час, як це часто буває,

Засохло фінансове це джерельце –

Сказала йому що його не кохає,

Бо гроші скінчились, і діло з кінцем…

Він зрозумів, та було надто пізно:

Боліло щось в грудях, пекло у душі,

І він усвідомив – кохав її дійсно,

Вона лиш любила прості папірці…

Цілюща сила

Посеред цеглових джунглів,

Поміж бетонних лісів,

В дні чорно – білих буднів

Своє я єство загубив.

І зовсім забув хто такий я,

І звідки я взявся на світ –

Живу на асфальтних помиях,

І нюхаю вихлопів цвіт.

Лиш в сні я блукаю садками,

Збиваю ранкову росу

Додому біжу я стежками,

І в кошику щось я несу

А вітер нестримано, ніжно,

Куйовдить волосся моє,

Щебечуть замріяно птахи,

І джміль над норою снує.

Легені вдихають повітря,

Насичене запахом трав,

Кругом зеленіють левади,

Та я прокидатись почав…

Приїду сюди я – це точно,

Насправді, а не у сні,

Нап’юся живцем, не заочно,

Цілющої сили землі!!!

Натруджені руки

Натруджені руки строї бабусі

Тримають безсило корзину важку,

Вони все життя її були русі –

Не парились в ваннах, не лежали в пушку.

І на чолі вже - тисячі морщинок,

А голову покрив біленький сніг.

Коли знайде вона вже свій спочинок,

І хто їй вклониться до ніг?

Вона все працює, хоч хвора і важче,

Щодня їй ступати по сірій землі,

Лиш просить у Бога – щоб було краще

І дітям, і милим онукам її.

А скільки горя вона пережила,

А скільки зазнала страшної біди?

Хоч так і по-справжньому і не пожила

Лише у очах того горя сліди.

Підійде до мене тихенько бабуся,

Простягне корзину – «Сину, візьми»,

А я з висоти на її подивлюся,

І очі покриються сіллю – слізьми…

Блиск очей

Як хороше знову вернутись додому,

І обійняти знов рідних людей.

А як було важко – не скажу нікому:

Усе відображено в блиску очей.

Як добре, коли ти ідеш по дорозі,

А не по стежці, зарослій давно,

І вклонишся матері ти при порозі –

Вона ж виглядала тебе у вікно.

Як добре тоді, як людина кохана

Щоразу тебе зустріча на вокзалі,

І навіть як їдеш, що теж не погано,

Наповнюєш очі її ти сльозами…

Як хороше знову вернутись додому

Крізь простір тривалих ночей,

А як сумував – не розкажу нікому:

Усе відображено в блиску очей!

Гра без правил

Ми граєм в гру під назвою «Життя»,

Хоча ніхто не встановив ще правил,

Та кості кинуто – немає вороття,

Наступний хід буде вже не за нами.

Знов кожен хоче бути переможцем,

Бо вже забули – участь - головне,

Як дівчина, що хоче бути з хлопцем,

Навіть тоді, коли життя мине…

Для досягнення цілі усе нам підходить:

Образи, жорстокість, слова чарівні.

Кожен із нас колись все ж таки фолить –

СУДДЯ призначає штрафні…

Нам забивають, ми пропускаєм,

«Рахунок не рівний»! – кричать терези,

Та знову ми граєм, на те не зважаєм –

В азарті не бачим чужої сльози…

Обрана дорога

Поступово вмирала ніч,

День безжально гасив ліхтарі.

Йшли ми мовчки, пліч – о – пліч,

Милувалися смертю зорі.

Туман від сонця став тікати,

На траву тихо впала роса.

Навіть з небом тебе не зрівняти,

Неземною твоя є краса!

Наші губи не знали розлуки

В цю останню із літніх ночей,

І ніщо не віщало розлуки,

Лише сльози із твоїх очей.

Ми все далі ішли і мовчали,

Та мовчання казало усе:

Ми дорогу самі обирали,

Доля нам світлі дні принесе.

Вірне рішення

Поміж мільйонів думок,

І серед тисячі мрій

Я мав обирати одну,

Прошу лиш, мене зрозумій.

Широкий і довгий шлях,

Що починався з стежок.

А було їх – аж через край:

Одна вела в рай, інша в куток.

Від цього залежало все:

Щасливе майбутнє, чи може кінець.

Ретельно про це міркував я,

А потім пішов навпростець.

Хоч стежки там не було –

А я лиш топтав бур’яни,

Я йшов все вперед і вперед,

Подалі від горя стіни.

А далі побачив асфальт,

І білі смуги в рядок,

А знак на узбіччі казав:

«Цим шляхом іти до зірок»!

Амінь!

Багато як в світі самотніх сердець,

Самі нерозділені долі!

А люди самотні – отара овець,

Шукають поживу на полі.

Коли ж ми знайдем, що шукаєм,

Коли віднайдемося серед облич?

Цього ми, нажаль, навіть зараз не знаєм,

Лиш просим у серця – «Поклич»!

Поклич нас туди, де збуваються мрії,

Поклич нас крізь простір годин.

Де ми між людей, що є тільки нам милі ,

Забудемо слово «Один»!

А як трапиться те, чого дійсно бажаєш,

І якщо допоможуть зірки –

Ти зустрінеш його чи її покохаєш,

І нехай це буде навіки!

То що ж ти шукаєш у книжних крамницях,

Може сторінку із свого життя?

Щасливої казки нема на полицях –

Кругом лиш одне непотрібне сміття.

Ти взявся писати власну сторінку,

Шукаєш співавторів – гарних принцес.

Події проходять як час - без зупинки,

Лиш давить надмірностей прес.

Ти хочеш писати на гарнім папері,

Для цього потрібен тугий гаманець.

Ти маєш його, і в відчинені двері,

Знов підеш купляти охапку сердець.

Торкнути рукою порожнє,

Відчути нестриману силу,

Впіймати оте, що не бачиш –

Це нагло, та дуже красиво.

Із безлічі часточок сонця

Шукати слід рідний промінчик,

І виклик кинути хмарам,

Хоч ти лиш маленький камінчик.

Все одно…

Помаранчевий листок

Сумно – мовчки впав на землю,

Кольору – яйця жовток,

Та було вже темно…

Ще ж бо вчора був де треба,

Ще ж бо вчора був де всі,

А з землі лиш видно небо.

І байдужі горобці…

…Хтось упав раніше нього,

Хтось впаде пізніше днем –

Та бояться всі одного:

Все одно всі зігниєм...

Я не вмію…

В моїх очах нема жалю,

Нема ні смутку, ні страждань, ні болю.

А ще казав тобі : «Люблю»,

Казав, що буду лиш з тобою.

Як можна зрадити тепло,

Любов безмежну, віру і надію?

Розвів руками – «А таке життя,

А я по-іншому не вмію»!

Брехав, сволота, мабуть що брехав.

Як міг? – А й сам не знаю.

Але найгірше є не те –

А що вини не відчуваю!

Ганьба мені й ганьба усім,

Що так вбивають мрію!

І я скажу тобі: «Пробач» -

Ти скажеш: «Я не вмію»…

Привіт, це я!

Привіт, це я! Ти так мене чекала!

Ще більше а ніж я тебе, та тільки навпаки;

І всі мої надії, ти без вагань зламала,

Легким, бездушним помахом руки.

Я звик. Мені уже й не дивно –

З’явився сильний вже імунітет:

Якщо хворіти – то не дуже сильно;

Якщо стріляти – то в бронежилет.

Це світ померлих мрій і неживих ілюзій,

Даремних сподівань і проклятих годин!

Та все одно: йдемо по чорно – білій смузі

І зупиняєм час малюнками світлин…

Осінь…

Свинцеві хмари захопили небо,

Далеко за моря зібрались журавлі.

І вже тепліше одягатись треба,

Бо осінь розгулялась по землі.

В повітрі запах паленого листя.

Напівроздягнуті стоять дерева.

Густі тумани на простори тиснуть,

Їх вітер розганяє риком лева…

Людина занадто розумна,

Аби бути абсолютно щасливою.

Єдиний компонент

Ніхто не знає, що таке є щастя,

Хоча й бажають всім підряд його.

А ти подумай, може воно в пастці,

В міцних тенетах розуму твого?

Ти усвідом, а може ти щасливий,

Вже навіть зараз, у цю саму мить?

Ти не голодний, вбраний і сміливий,

В той час, коли Земля кудись летить…

Чогось завжди не вистачає,

Ну а як маєш, то так хочеш ще.

А може поруч хтось страждає?!!

Та ми сліпі, і нас це не пече…

Радій життю і сходу сонця,

І знай – ти вже щасливий в цей момент.

Для щастя так потрібно небагато,

І ТИ – єдиний компонент!

Він не зможе…

Після довгого часу розлуки

Ми з тобою сьогодні зустрілись

Я хотів тебе взяти за руки –

Та вони в руках іншого грілись.

І чому мені стало так важко?

Та невже так обтяжує слово «колишній»?

Ти у райськім саду, моя пташко,

А з тобою вже зараз хтось інший.

Мої очі волали: «Вернися»!!!

Моє тіло тремтіло від жаху.

Ти щоночі мені знову снишся,

Та для тебе я просто невдаха…

Знаю я, вже нічого не вернеш,

Та й чи сенс є усе повертати?

Ти у щасті своїм не запевниш –

Він не зможе тебе ТАК кохати…

Я боявся…

Я боюся тобі подивитися в очі,

Бо твій погляд мене перетворить на камінь,

Та все одно, так дуже сильно хочу –

І день проходить в сподіванні.

Я боюся тобі подивитися в очі,

Бо вони мене просто розплавлять,

«Це я зроблю» - собі прошепочу,

Та слова мене ці не розрадять.

Я боюся тобі подивитися в очі,

В них потону тієї ж хвилини,

Рятувати мене не захочеш –

Я ж для тебе звичайна людина.

Я боявся тобі подивитися в очі,

Та нарешті я все ж це зробив.

І яке ж це було здивування –

Погляд мій – тебе спопелив!

Не

Не відкладай життя на потім –

Воно може й не прийти,

А зціпивши зуби в роті,

Йди до вищої мети.

Не малюй сам перспективи,

І не створюй сам проблем.

В цьому світі супротиву –

До негод ставай лицем.

Не шукай комусь пояснень,

Не очікуй оправдань –

Скоро темне стане ясним,

І зійде з очей туман.

Не питай: «Що буде завтра»? –

Буде те, що має бути.

Не рахуй минулі втрати –

Краще спробуй їх забути!

Любов не вб’єш

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти