ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Невже ніщо вже не вернеться,

Загрузка...

Не повториться хоч на мить?

Кохання птах у клітці б’ється,

Міцне залізо – не злетить.

А може краще відпустити,

Нехай відчує в крилах міць?

Хтось шепче в мозку : «Краще вбити,

Зігнавши усю ненависть і злість» .

Навіщо мучитись, страждати,

Навіщо чути серця біль,

Навіщо марні сподівання? –

Бо гірка правда – я не твій…

Любов не вб’єш – вона безсмертна,

А зараз просто в коматозі,

Вона зростеться знов, роздерта,

Поглянь, весна ж бо на порозі!!!

Похована любов

Зараз місце де ми зустрічались

Поховав вже давно білий сніг,

Де колись ми про все забувались –

Повернути той час я не міг…

Сивий лід – він скував її серце,

Мертвий сніг – обморозив вогонь,

І любов була змушена вмерти,

Пам’ятаю цей день похорон.

Тут ми разом її поховали,

І вона спочиває в раю.

Хоч би що ми тоді там казали –

Не забуду усмішку твою.

Мабуть ти мене теж пам’ятаєш:

Проклинаєш, радієш, чи плачеш у сні,

Та дороги назад ти не маєш,

Та й не знаєш – вертатись, чи ні.

Я сьогодні прийшов на те місце,

На снігу бачив схожі сліди,

І кольнуло щось глибоко в серці –

Може то була ти?...

Пам’ятаєш?

Пам’ятаєш як зустрілись

Дві споріднені душі?

Наші серця в ритмі бились,

Завдаючи біль тиші.

Пам’ятаєш що казали,

Що ми думали тоді?

Все в рожеве фарбували,

Завдаючи біль біді.

Пам’ятаєш як раділи,

Зустрічаючись колись?

Мали те, чого хотіли

І пісні в душі лились.

А тепер навколо тиша,

І щемить у серці біль.

Вже минулося колишнє

І розбились сотні мрій…

Пам’ятаєш як казали:

«Я кохатиму завжди»?

Ці слова я пам’ятаю,

Та чи пам’ятаєш ти?...

Пісня вітру

Узяв у руку твоє фото,

Підніс до нього запальничку:

Про тебе хочу я забути,

І кинути шкідливу звичку.

Вогонь, не щадивши паперу,

Його перетворював в попіл.

На ньому була ти щаслива,

А зараз що? Що буде потім?

Вогонь добирався до пальців,

В руці залишалась усмішка.

Я мовчки смоктав сигарету,

І тихо було, і трагічно…

Від фото залишилась купка

Нікчемного чорного бруду,

І ту, що колись так кохав я,

Напевно вже завтра забуду.

І попіл, рознесений вітром,

Шукатиме вічний спочинок,

А той лиш співатиме пісню

Розбитих сердець половинок…

Коли…

Коли друкує ще твій принтер,

І є в запасі ще папір –

Ти кожен день – неначе спринтер,

Ти кожен день – культурний звір.

Коли життєва батарея

Утримує ще свій заряд –

Для тебе – радощів алея,

І впевненості водоспад.

Коли навколо ще яскраво,

І музика життя звучить –

Ти не скандуй собі сам «Браво»

Хай Світ тобі це прокричить!

Зимове сонце

Зимове сонце зраджує теплом,

Воно як ти – яскраве і холодне.

Хворієш на Байдужості синдром?

Імунітет? Хай буде так. Ти згодна?

Зимове сонце зраджує теплом.

Зимове сонце. Всі чекають літа.

Боїшся? Нам було б добре. Двом.

Зимова ніч. Дай Боже не жаліти…

Забаганки квітів

На зміну теплим ночам

Прийшли холодні ранки,

Ще квіти сонця хочуть –

Та це лиш забаганки.

Туман вкриває землю,

І вже жовтіє листя.

Пройшла пора приємна –

Знов осінь ненависна.

Уже скінчилось літо,

І темно дуже зранку.

Тепла ще хочуть квіти,

Та це лиш забаганки…

Рибки

Просторий акваріум, плавають рибки,

Себе не жаліючи, б’ються об скло.

Чого їм потрібно, не хліба ж бо скибки?

Та час все одно всіх положить на дно…

Тож поки у тілі є сила й бадьорість,

А щоночі їм сняться просторі річки…

Та ніяк вже не зміниться їхня свідомість –

Скло занадто міцне для слабкої руки…

Просто час вже прийшов відступити…

Знову програна битва, та ще не війна,

Просто час вже прийшов відступити,

А «війська» мого у очах дивина –

Скільки кроків назад ще зробити?

Ти могутній, і сильний, і вправний в бою,

Все під силу тобі є зробити,

Та сьогодні лиш я на своєму стою:

Просто час вже прийшов відступити.

І якщо в ворогів аж піниться слина,

Всі лиш прагнуть мені дошкулити:

Програна битва, та ще не війна,

Просто час вже прийшов відступити!..

ТИ

Ти – прискорювач мого серця,

Ти – моїх думок помутніння,

Ти – в спекотну годину джерельце,

Ти – для мене неначе спасіння!

Так, ми керманичі власної долі,

Кожен сам у житті обирає дорогу.

Задля тебе я здатний на ВСЕ,

Ти ж не хочеш від мене НІЧОГО…

У глибині твоїх очей я бачу сльози,

Тремтіння серця, спантеличеність душі.

Твоє кохання помирає на морозі –

Це все що я на згадку залишив.

Я мав залишить більше, хоча б одну іскринку,

Що жевріє у серці та зігріва теплом.

Я мав лишить любові, хоча би лиш краплинку –

Та ти хотіла більше, а більше не було…

Прикраса квітів

Ти собою прикрасила квіти,

Що й без тебе були чарівні.

Ті хотіли від цього радіти,

Та стали від цього сумні.

Це тому, що лише через тебе,

Не звертав я на них уваги –

Лише бачив тебе і небо,

І зелену траву під ногами…

Та квіти образ не тримають,

Бо вони не настільки красиві,

Через це вони лиш відчувають –

Сперечатись з тобою не в силі!

Від твого погляду холоне кров.

Від твого дотику плавиться сталь.

І ти мене торкнешся знов і знов,

Та не розтану я. А жаль…

Де ти проходиш – проростають квіти,

А голос твій – як дзенькіт кришталю.

Твої очі зелені сльозами налиті-

Це так з радості, а не з жалю.

Перед тобою вклоняються хмари,

А місяць зненацька міняє орбіту.

Ми будемо завжди з тобою у парі,

Навіть і після завершення світу!

Не все так погано, як зразу здається,

А в кожному мінусі є позитив.

І якщо сотню раз щось тобі не вдається,

Не вийде й в сто перший, що б ти не робив.

Я хочу дізнатися Божії плани –

Мій мозок не здатний вмістити своїх!

Серед щирості й правди шукаю обмани,

А проблеми мої – то для більшості сміх.

Мабуть треба просто іти по дорозі,

Дивитись під ноги, співати пісні,

А якщо щось зробити ми справді не в змозі-

Давайте не будем від цього сумні…

Як завжди

Махнув Птах Щастя крильми,

Дуже швидко не стало Його.

І вже Сонця не видно з Пітьми,

Твоє Серце не чує мого.

Великі Реальності Хвилі

Розмили Замок Щастя на піску.

І потонули Наші Мрії,

Вже вибухівка на містку.

Колись були Ми,

Тепер Ти і Я.

Так знов, як завжди,

Час убив Почуття…

Ти не проси у Господа за себе.

Проси за інших, а за тебе,

Нехай вони попросять. Знає Небо,

Ще краще нас, чого нам треба.

Звертатись важко, бо Він знає правду,

Яку ти сам не хочеш визнавати.

В нас мало віри, здатні ми на зраду,

Куди будем в останню мить тікати?

Життя людське – звичайний зошит,

І кожен зробить в ньому десь помилку.

Нас не врятує пишна слава, гроші,

Як прийде час – здамо на перевірку.

Ключем у вирій відлітають журавлі,

Їх небо проводжає, плачучи сльозами,

Вже сонцю важче відриватись від землі,

Полями стеляться сирі густі тумани.

Дерева жовті, хворі облисінням,

Тремтять самотні, падають у кому,

Останні врожаї солодкого коріння

Господарі землі везуть додому…

Болюче слово

Якщо ти зможеш це – зроби,

І потім не жалкуй, що так вчинила.

Листки пожовклі – вісники журби,

Чому ти хочеш вкрасти мої крила?

Якщо ти зможеш це – зроби,

Повернення назад уже не буде.

Боїшся слів безликої юрби?

Мені ж байдуже, що говорять люди.

Якщо ти зможеш це – зроби,

Тікай у світ самотності й безодні.

Там холод, лід і снігові горби,

Що буде завтра? Що буде сьогодні?

Якщо так хочеш, то не зволікай,

Можливо в нас усе б було чудово?

Таке болюче слово – ПРОЩАВАЙ,

Якби ж це було тільки слово…

Звичайна любов

Я завтра народжуся знову,

І промені сонця мене воскресять.

Нехай же в цю мить, чарівну і казкову,

Лелеки у вирій летять…

Усе це було вже, і мабуть не вперше,

Ми знову зустрілися тут і в цей час.

Ми знову самотні – годинник не бреше,

Та все ж, хто привів сюди нас?

Ти пахла трояндами мертвого літа,

Тремтівши від холоду в чорнім пальто.

Дивилась на сонце зимового світу,

Цікаво, а зараз ти – хто?

Я тут! Я такий! Подивися на мене!

Ти мусиш згадати той зоряний час!

Бо знову ми двоє отут не даремно,

Та хто ж нам розкаже про нас?

Лелеки у вирій давно відлетіли,

Я знаю, що ми ще зустрінемось знов.

Це буде вже завтра, ніхто не здолає

Звичайну безсмертну любов…

Ніч віщих снів

Холодна, темна і нескінченно довга,

Зволожена тільки сльозами дощів.

Тверда як граніт, пухка яке бавовна

До нас наближається ніч віщих снів.

Вона нас з’їдає і робить німими,

Це час не для крику, чи навіть для слів.

Ми завтра прокинемось вже не такими,

Ми стали в же інші у ніч віщих снів.

А вранці розкажемо все що приснилось,

«Думаєш збудеться»? – «Ну звісна річ»!

Мабуть для того, щоб знову хотілося

Нам задрімати у цю дивну ніч …

Світло чарівне породжує тінь,

Промені сонця так легко закрити.

Швидкість біди – то не радощів лінь,

Цвісти не будуть поламані квіти…

Всесильний ідол

Ми знову щодня все кудись поспішаєм,

Сигнали світлофорів підганяють нас,

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти