|
Поняття та правова природа податку.
6.1.Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до Податкового Кодексу. 6.2.Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж: до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій. Податок має подвійний зміст - суспільний та матеріальний, адже є специфічною формою виробничих відносин і бере участь у процесі перерозподілу нової вартості (суспільний зміст) та виступає частиною вартості національного доходу у грошовій формі (матеріальний зміст). Податок можна розглядати як економічну та правову категорію. Як економічна категорія податок є формою фінансових відносин між державою, органами місцевого самоврядування і юридичними та фізичними особами з метою створення централізованих фондів коштів, необхідних для здійснення державою, органами місцевого самоврядування своїх завдань і функцій. Що стосується податку як правової категорії, то тутв науці фінансового права існують різні підходи та концепції. Тобто, зміст правових категорій детермінується не тільки об’єктивною природою правових явищ, але і нашим розумінням, баченням цієї природи. В повній мірі це стосується і наукового визначення юридичної категорії “податок”. Аналіз великої різноманітності визначень цієї категорії, що містяться в дослідженнях з фінансового права вчених постсоціалістичних держав і країн Заходу, всієї історії науки фінансового права переконує, що вся велика кількість визначень категорії “податок” вміщується в рамки давно і добре відомих основних типів розуміння права: 1) природно-правового типу; 2) філософського розуміння права; 3) юридичного позитивізму; 4) природно-позитивістського типу (соціологічного позитивізму). Історично першим було природно-правове розуміння і, відповідно, юридичне визначення податку. Державний примус до сплати податку представниками цієї доктрини сприймався негативно. На науковому рівні це знайшло найбільш чітке втілення і відображення у вченні фізіократів – Ф. Кене і його учнів. Згідно їхнього вчення, держава не повинна заважати дії природних законів, які забезпечують об’єктивний хід явищ, порядок, який найбільш вигідний людському роду, тому що він узгоджується з природним правом усіх людей. Ці вічні, незмінні закони, вважали вони, підпорядковують собі будь-яку розумну людину. Держава, на їхню думку, повинна сприяти розумінню цих законів за допомогою організації освіти, дотримуватись і охороняти їх. На якісно вищий рівень “теорію вільної конкуренції” фізіократів підняв засновник політичної економії А.Сміт. Як ніхто інший, він яскраво продемонстрував історичний характер податку та теоретичних уявлень про нього, з допомогою яких наука пізнає і відображає його у відповідних поняттях. Зокрема, він зробив обґрунтований висновок про те, що податок для тих, хто його сплачує, ознака не рабства, а свободи і що родовими ознаками податку є легальний порядок платежів та господарська самостійність платника податку. Не підозрюючи цього сам, А.Сміт першим сформулював філософсько-правовий тип розуміння податку.Легальний, законний порядок в розумінні А.Сміта суттєво відрізняється від нинішніх інтерпретацій цього явища. Головним гарантом свободи, ознакою податку як демократичного інституту А. Сміт вважав право власності. Податок, писав він, “означає, що особа є підданою уряду, однак одночасно і те, що оскільки вона наділена певною відповідальністю, вона сама не може бути власністю якого-небудь іншого господаря”. Принцип легальності, як переконує аналіз, відігравав підлеглу роль у порівнянні з принципом господарської самостійності (особистої незалежності) суб’єкта податкового правовідношення. Квінтесенція поглядів А.Сміта на податок полягає в тому, що він оцінював принцип законності податку не з точки зору гарантій надходжень в бюджет держави, а з позиції забезпечення незалежності, самостійності платника податку. “Там, де цього немає, - підкреслював він, - кожна особа, оподатковувана відповідним податком, передається в більшій або меншій мірі під владу збирача податків, який внаслідок цього може збільшувати тяжкість податку або вимагати для себе погрозою такого збільшення подарунок чи хабар... Точна визначеність того, що кожна особа повинна сплатити в якості податку, нам уявляється справою такого великого значення, що тут навіть досить велика нерівномірність в розмірах податків є значно меншим злом, ніж навіть зовсім мала міра невизначеності”. В останній третині ХІХ століття в Західній Європі, насамперед у Німеччині, під впливом суспільної практики відбувся поворот до історичного й органічного погляду на державу. Італійський фінансист Ф. Нітті визначав державу як природну форму соціальної кооперації. М.І. Боголєпов пішов ще дальше, зробивши висновок, що теорія державного невтручання віджила свій вік. “Сучасні суспільні класи, - писав він, - борються між собою через прагнення примусити державу служити певним цілям і задачам. Потужно лунає стоуста проповідь, в якій держава закликається до наполегливого втручання у народногосподарське життя”. Держава даний заклик почула і відгукнулась на нього у сфері податкової політики етатистською доктриною оподаткування, юридичним позитивізмом як типом розуміння податку. Юридико-позитивіське розуміння податку, найбільш характерне радянській доктрині фінансового права, методом діалектичного зняття перейшло і в пострадянську науку фінансового права, визначило його розуміння більшістю юристів-фінансистів і в даний час. Зокрема, провідний український теоретик податкового права М.П.Кучерявенко дає наступне визначення юридичної категорії “податок”: “…податок - це форма примусового відчудження результатів діяльності суб’єктів, що реалізують свій податковий обов’язок, в державну чи комунальну власність, який вноситься в бюджет відповідного рівня (або цільовий фонд)”на основі закону (або акту органу місцевого самоврядування) і виступає як обов’язковий, не цільовий, безумовний, безоплатний і безповоротній платіж”. Найбільш адекватним істинній природі податку є його розуміння і визначення, як нам видється, з позиції соціологічного позитивізму – природно-позитивне розуміння податкового права. Перш за все таке розуміння податкового права, і не тільки податкового, знайшло своє закріплення в конституціях багатьох сучасних демократичних держав, в тому числі в Конституції України. Остання виходять з доктрини єдності природного і позитивного права. Згідно даної доктрини загальновизнаними принципами права насамперед є природні закони суспільного розвитку, невідчуджуванні права та свободи людини і громадянина, які і складають об’єктивну основу позитивного права. Про це потрібно говорити, не тільки всебічно розкриваючи і докладно характеризуючи поняття права, його сутність та зміст, але і в коротких його дефініціях. Категорію „податок” з позиції соціологічного позитивізму можна визначити на основі дефініції податку запропонованої С.Г.Пепеляєвим з підручника “Податкове право” під його редакцією: податок – єдина законна (встановлена законом) форма об’єктивних перерозподільних відносин, що проявляєтьсяу відчудженні такої частки приватноївласності фізичних та юридичних осіб на засадах обов’язковості, індивідуальної безоплатності, забезпечена державним примусом, яка не носить характер покарання або контрибуції, з метою забезпечення платоспроможності суб’єктів публічної влади, яка не підриває природних основ розширеного відтворення приватної власності в суспільстві та забезпечує задоволення суспільних потреб. Виділені чотири основних типи доктринальних підходів до визначення юридичної категорії „податок” слід визнати класичними. Кожний із них будується на відповідному стрижневому принципі: невідчужуваних правах особистості; абстрактній формулі свободи; нормі поведінки, що встановлена верховною владою; реальних суспільних відносинах, що спричиняють юридичні наслідки. З них перші два носять абстрактний, суто теоретичний характер, виходять з належного у податковому праві, а останні два типи (юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм) розуміння податку надають податковому праву цілком реальний зміст (податково-правові норми або податково-правові відносини), приймають податкове право сущим, таким, яке воно є в дійсності. Ці два типи податкового позитивізму і дві абстрагованих, ідеальних конструкції податку не тільки якісно відрізняються між собою, але і глибоко взаємопов’язані. Усупереч судженням багатьох дослідників права про повне неспівпадання природного і позитивного права насправді, як переконує вітчизняний та світовий досвід, між ними немає нездоланних перешкод. Реальність нерідко трансформує та перекручує ідеали. З іншого боку, ідеал впливає на дійсність, іноді частково втілюється в ній. Механізм такої взаємодії і проникнення складається із змін у чинному податковому праві, тлумачення податкових норм, загальних принципів податкового права і т.д. Крым того, спираючись на проведений аналіз юридичної конструкції податку та різноманітних податково-правових доктрин, на нашу думку, буде обґрунтованим висунути гіпотезу про податок як явище дуалістичне, яке містить в собі у демократичному суспільстві не лише обов’язок платника податку, але водночас і його права як праводієздатного члена громадянського суспільства. Матеріальною основою цих прав є насамперед, право приватної власності платника податку, належний йому на таких же юридичних підставах дохід від вільно обраної праці у розмірах, що перевищують потреби платника податку та його утриманців (членів сім’ї) на їх повноцінне відтворення. Соціальною основою прав платника податку на сплату податку є його та членів його сім’ї є конкретні життєві (природні) потреби у задоволенні публічної частини їх інтересів, які тільки й спроможна забезпечити держава та інші публічні утворення. Праводієздатний член громадянського суспільства вільно робить вибір між можливістю сплатити легітимно встановлені податки і внаслідок цього одержати подальшу можливість сповна реалізувати себе як власник і особистість та можливістю уникнути сплати податків з допомогою тих же легітимних способів та прийомів (а також і нелегітимних), прирікаючи при цьому себе на багато серйозних обмежень та небезпек знову ж таки як власник та особистість. Природно, у другому випадку держава спробує примусово стягнути податок з його платника, реалізуючи тим самим уже своє право на існування. Тоді податок проявиться по відношенню до його платника уже тільки обов’язком. Таке розуміння податку, на нашу думку, повністю відповідає принципу соціального натуралізму та природно-позитивній природі Конституції України, ряду інших постсоціалістичних держав та цивілізованих держав Заходу, може стати ключем до успішного розв’язання, так би мовити, „малою кров’ю” найбільш гострих проблем сучасного податкового права. Історичний досвід переконує, що чим більш зрілим є громадянське суспільство та його держава, тим у більшій мірі податок проявляється у якості правообов’язку платників податку і, навпаки, чим менших успіхів це суспільство досягло у своєму історичному поступі, тим в більшій мірі податок виступає тільки як обов’язок його платників. У статті 6 Податкового Кодексу визначено поняття податку як обов’язкового безумовного платіжу до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу[1]. Проте, це далеко не всы ознаки данного платежу. Характеризуючи податки, важливо виділити, на наш погляд, основні ознаки податку. 1. Це вид платежу, закріплений актом компетентного органу державної влади. С. Г. Пєпєляєв підкреслює, що право парламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на його сплату. Однак це не означає згоди кожного конкретного члена чи суспільства або навіть окремих груп, верств. Наприклад, у багатьох країнах існують конституційні заборони на рішення питань про оподаткування шляхом референдуму. Питання про податки і бюджет вилучено із законів, Що регулюють механізм референдуму (Конституція Італійської Республіки, ч. 2. ст. 75)[2] 2. З першою ознакою безпосередньо пов'язана ознака індивідуальної безоплатності, чи однобічного характеру встановлення податку. В основу цієї ознаки покладено однобічний рух коштів від платника до держави. При цьому платник не одержує (на перший погляд) натомість нічого, це означає, що держава не має зустрічних обов'язків. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб. Однак слід враховувати, що безоплатність має умовний характер через однобічний обов'язок платника. У загальному ж плані безоплатність означає, що кошти, які виплачуються як податок, переходять до державного бюджету без одержання зустрічного відшкодування або задоволення для конкретного платника. 3. Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб. При цьому не зрозуміло, на задоволення яких саме цілей витрачаються надходження від конкретного податку, тобто формується начебто розмитий, знеособлений публічний грошовий фонд — «гроші не пахнуть». Певна річ, потребує окремого розгляду проблема деяких видів податків, що за своїм характером більше схожі на збори (екологічного податку, колишнього податку з власників транспортних засобів і т. ін.). 4. Безумовний характер податку є продовженням попередньої ознаки й означає сплату податку, не пов'язану з жодними зустрічними діями, привілеями з боку публічного суб’єкта. Останні дві ознаки, ймовірно, найбільш чітко характеризують суть податку і виділяють його із системи інших платежів. 5. Платіж надходить до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду. Розподіл податків по бюджетах, фондам здійснюється відповідно до бюджетної класифікації і може йти двома основними напрямками: закріплення податку за певним бюджетом чи розподіл податку між бюджетами. 6. Обов'язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження коштів у доходній частині бюджету. Обов'язковий характер - базується на конституційному обов'язку сплати податку, на законодавчому закріпленні елементів юридичної конструкції податку, встановленні відповідальності за порушення податкового законодавства. Крім того, обов'язковість податку забезпечується силою держави в особі податкових, правоохоронних і судових органів і свідчить про те, що сплата податків має не добровільний, а примусовий характер. Система способів примусу і санкцій впливає на платника податків для того, щоб поставити йому в обов'язок виконання своїх зобов'язань зі сплати податків. Такий примус дуже часто діє у вигляді погрози застосування санкцій. За словами П. Годме, «елемент примусу настільки важливий у понятті податку, що це спричиняє виключення з податкової сфери надходжень, що не мають примусового характеру»[3]. Наприклад, не є податками добровільні збори й пожертвування до бюджету, а також державні позики. 7.Безповоротний характер податку, ймовірно, не потребує особливих коментарів, хоча варто звернути увагу на один аспект. У кінцевому підсумку платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлене суспільство і кожен його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров'я тощо), і в цьому значенні податки начебто повертаються до платника. 8.Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном за загальним правилом чинним законодавством не передбачено. Податки виконують певні функції,в яких відображається та конкретизується їх сутність і завдання. Виділяють такі функції податку: а) розподільча (за допомогою податків відбувається розподіл акумульованих коштів у дохідній частині бюджету); б) фіскальна (податки є основним джерелом наповнення Державного і місцевого бюджетів); г) контрольна (за допомогою податкових надходжень здійснюється аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств, визначається раціональність і збалансованість податків); Принципиподатку - керівні положення, що визначають сутність податку. До них належать: а) однократності - один і той самий об'єкт може обкладатися податком одного виду лише один раз за податковий період); б) рівності - однаковий підхід до умов оподаткування будь-яких суб'єктів незалежно від форм власності; в) універсалізації - формування однакових умов і однакової частки відрахувань доходів незалежно від джерела одержання для всіх платників відповідно до своєї діяльності; г) наукового підходу - застосування новітніх досягнень науки у формуванні системи оподаткування. |
|
|