ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Антична риторика як джерело стилістики

Загрузка...

Стилістика як лінгвістична дисципліна сформувалась у XX ст. Однак етимологічна основа слова «стилістика» свідчить, що витоки цієї науки в античній риториці. Словом стилос - паличку із загостреним кінцем, якою писали по змащеній воском дощечці. Вправність користуватися паличкою-стилем поступово почала сприйматися як показник словесної майстерності, досконалості, з’явилися поняття «гарний стиль», «поганий стиль», а вміння гарно говорити і писати формувалося в окрему науку про красномовство — риторику. Риторика виникла як наука, що впливає на розум і волю громадян засобами живого слова і досягла значного розвитку в Давній Греції та Давньому Римі. Першим з відомих ораторів Давньої Греції можна назвати Перікла (V ст. до н. е.), який 40 років правив демократичною державою Афіни завдяки могутньому впливові свого чарівного слова на співгромадян. У промові «Надгробне слово», виголошеній на честь афінян, які загинули у Пелопоннеській війні, Перікл так вплинув на патріотичні почуття громадян, що матері і вдови загиблих пронесли винуватця смерті своїх близьких — Перікла — на руках по місту.

Демократизм Афін забезпечувався трьома інституціями: народні збори, рада п’ятисот, народний суд. Усі ці установи потребували від громадян уміння володіти мовою, переконувати словом, захищатися. Особливого значення набули апології— промови на захист себе. Оскільки не кожний міг скласти таку промову, то з’явилися логографи (ті, що пишуть промови). Маскуючи своє авторство, логограф повинен написати промову від імені клієнта, враховуючи його соціальне становище, освіту, рівень інтелекту, характер тощо.

Політичний оратор Коракс відкрив першу школу красномовства в Сиракузах, написав підручник з риторики. Це він уперше виділив у промові вступ, пропозицію, виклад, докази (боротьбу), завершення. Коракс вважав, що основна мета промови не в істині, а в переконанні. Учень Коракса Лісій зосереджував основну увагу на створенні образу клієнта, його інтелекту, моралі, характеру. Для кожного він намагався знайти його стиль, логіку думки і поведінки, вміло відтворював характери позивачів у суді. Горгій доповнив досвід попередників указівками, як у серйозних промовах використовувати насмішку, іронію, як на серйозні докази відповісти жартом і навпаки. Він вважав головним методом риторики заучування зразкових промов. Горгій був майстром панегіриків як жанру урочистого красномовства, широко використовував антитези, паралелізм,
періоди, тому ці фігури називали горгійськими. Афінська школа Ісократа була першим навчальним закладом, що готував висококваліфікованих ораторів — професіоналів, політиків.

Риторика Сократа — це пошук істини шляхом бесіди, суперечок, дискусій, які оратор часто вибудовував у формі запитань і відповідей.

Платон вважав, що кожному оратору треба виробити в собі дві властивості. Перша— вміти охопити все одним загальним поглядом, щоб підпорядкувати одній ідеї і чітко усвідомити предмет повчання чи промови. Друга — вміти все розділити на види, підвиди, частини.

Найзнаменитішим оратором Давньої Греції був політични діяч Демосфен. Можливо, тому, що Демосфен сам зробив із себе оратора, бо від природи не мав до цього ніяких задатків (малий, зі слабим голосом, поганою дикцією, нервовими рухами) і через це терпів політичні поразки.

Вищого рівня розвитку досягає риторика уже як теоретична наука в часи Арістотеля. Він дав наукове обгрунтування риторики, розширив її предмет, показав її всеохоплюючий характер. Риторика співвідноситься не з одним якимось классом речей, а з різними, зокрема спільна для них, для кожного може мати свої засоби вдосконалення. Риторика — мистецтво, що відповідає діалектиці. Арістотель написав «Риторику», що складається з трьох частин. У першій розкриваються принципи, якими керується оратор (переважно на матеріалі судових промов) — правові, професійні, моральні. У другій частині увага зосереджується на особистих якостях промовця (розум, порядність, знання,
довір’я тощо). Третя частина «Риторики» присвячена технічному аспекту ораторства: пафосу, побудові, стилю, психологічному контакту з аудиторією, образності, способам і прийомам переконань. На його думку, гарний стиль той, який сповнений почуттям, відображає характер і відповідає істинному стану речей. Вишуканість мовлення створюється доречним використанням
афоризмів, метафор, прислів’їв, жартів. Великого значення надавав Арістотель передмові: порівнював з мелодією, з прологом у поезії, з прелюдією у грі на флейті. Матеріал у розповіді радив викладати частинами, не повторюватися, з’ясовувати невідоме. У доказах треба домагатися конкретності. Епілог бажано виділити для того, щоб ще раз нагадати, для чого виголошена промова, і викликати до оратора добре ставлення, збудити пристрасті слухачів. Грецька риторика - Цицерон «Про оратора», «Брут», «Оратор». У них послідовно викладено теорію ораторського мистецтва, ідеал оратора та історичний розвиток риторики. У своїх трактатах Цицерон надавав великого значення формуванню засобами риторики людини — патріота, громадянина. На думку Цицерона, «оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв». Він ставив перед ораторами п’ять завдань: перше — знайти зміст промови; друге — розташувати докази, кожний зваживши та оцінивши; третє — «одягти й прикрасити усе це словами»; четверте — «закріпити промову в пам’яті»; п’яте — «виголосити її достойно і приємно». На думку Квінтіліана, оратор повинен мати такі якості від природи, як пам’ять, увага, пристрасть, здатність до імпровізації.

10.Біблійні джерела.Біблія-це джерело,яке слугує для збагачення фразеологічного фонду мов світу,особливо тих,де християнство займає чільне місце. Багатство Біблії на лексичному, синтаксичному та метафоричному рівнях впливає не тільки на зміст цих мов, а й стає натхненням для численних письменників та митців.Мові цього твору властива афористичність. Складнісинтаксичні єдності (надфразні) підсумовуються або починаються,беруться в кільце певним висловом узагальненого змісту.

Як стилістичний засіб біблеїзми підкреслюють урочистість, піднесеність розповіді або, навпаки, надають викладу сатиричного забарвлення, служать передачі іронії та сарказму. Наприклад, у творах Шевченка біблеїзми використовуються як для позитивних характеристик (чудотворець, великомученик, великомучениця, пророк Божий, ангел святий, пресвятий, пречиста), так і для увиразнення негативних, здебільшого саркастичних оцінок (суєслов, лицемір, фарисей).Термін біблеїзм не обмежується фразеологічними одиницями біблійного походження. Він об’єднує різнохарактерні лексеми: топоніми (гідроніми, ойконіми, ороніми), антропоніми, а також цитати, джерелом яких є Біблія. Основною стилістичною функцією біблеїзмів у художньому тексті є алюзивна, головними способами реалізації якої є номінація та цитація. У номінативній біблійній алюзії денотат може бути біблійними фактом чи особою, а репрезентантами виступають лексеми або словосполучення непредикативного характеру. У цитатній біблійній алюзії репрезентантом здебільшого є речення.

Біблійна гомілетика збагатила стилістичну системуукраїнської літературної мови значною кількістю афоризмів: Адам і
Єва, Адамове ребро, Адамові діти, Авель, антихрист,апокаліпсис, блудний син, брат піднявся на брата, Вавилон, вавилонськавежа, вавилонське стовпотворіння, вигнання з раю, випити гіркучашу, глас вопіющого в пустелі, древо пізнання добра і зла

11.Фольклорні джерела. У сфері художньої літератури стилістика досліджує рольфольклорних компонентів у формуванні виражальних засобівлітературної мови, у стилетворчих системах функціональнихстилів, у індивідуально-авторських художніх стилях.Серед одиниць кожного рівня мови є такі, що маютьдодаткову фольклорну конотацію, наприклад: алітерації й асонансизвуків, суфікси пестливості й ласкавості, відмінкові формиорудного порівняльного, постійні епітети, синтаксичні паралелізми та інше.

Мова народної творчостівиробила свій поетичний словник традиційних епітетів: садоквишневий, коні воронії, личко румянее, червона калина. традиційних порівнянь: дрібні, як мак; гарна, як
писанка; струнка, як тополя; Народне мовлення багате інтимізуючими суфіксами: гуси-гусенята, матінка-голубонька, кленовії листочки. Ритмомелодика народного мовлення породила прикладкові епітети: ма-
тінко-голубонько, березонько-сестронько, Інтенсивність експресії виявляється у традиційних редуплікаціях назразок: тихо-тихесенько, щастя-доля. Окремі лексеми набувають стійкихасоціативних конотацій: білії рученьки, білії ніженьки, білес личенько, сивий голуб, сивий сокіл,чорнії брови, чорнії хмари, чорнії круки.
Усталені вирази мають стилістичну визначеність: на яснії зорі,на чистії води; маків цвіт; зозуля кус; журба сушить.

12.Стиль — це суспільне усвідомлена і функціонально зумовлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів вживання, відбору і сполучення засобів мовного спілкування у сфері загальнонародної, загальнонаціональної мови, що співвідноситься з іншими такими самими способами вираження, які служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу.

До критеріїв класифікації функціональних стилів належать наступні:

1. сфера суспільно-виробничої діяльності, в якій постає і формується певний стиль (наприклад, наука, наукова діяльність і все, що ними породжується (форма суспільної свідомості), є сферою дії і базою для наукового стилю;

2. форма вияву мови (усна чи писемна);

3. спосіб комунікації (масова чи індивідуальні);

4. ситуація (умови, слухачі, аудиторія);

5. тип і вид мовлення (розповідь, опис, міркування, монолог, діалог, полілог).

13. Функціональний стиль — це різновид мови (тип мовомислення, мовної діяльності), що характеризується співвіднесеністю зпевною сферою суспільно-виробничої діяльності мовців. Серед
диференційних ознак функціонального стилю домінуючою є неміра експресії мовлення, а мовні одиниці — носії семантикипевної сфери життя і діяльності (наука чи політика і право, творчістьчи побутові стосунки). Експресивний стиль — це також різновидмови, але такий, що сформувався за ступенем експресії думок і
почуттів, емоцій, настанов на досягнення цілей і мети незалежновід сфери діяльності. Своїми координатами функціональні таекспресивні стилі пересікаються і ніби знаходяться один водному. Так, функціональний конфесійний стиль — це одночасно іекспресивний високий, урочистий стиль. У ньому зовсім немає
місця експресивному низькому. У функціональному науковомустилі переважає експресивний середній стиль, менше —низького і зовсім мало високого. У функціональномуофіційно-діловому переважають експресивні середній та низький, і тільки удипломатичному підстилі домінуватиме високий за повноївідсутності низького. У функціональному публіцистичному стилі чіткопростежується антонімія високої і низької експресії (нариси іпамфлети), але є і середній стиль (інформаційні жанри).Тільки функціональні художній та усно-розмовний стиліохоплюють усі різновиди експресивних стилів, маючи для нихнавіть окремі жанри.

14. В індивідуальному стилі письменника знаходить своє вираження авторська позиція щодо вибору певних виражальних засобів, тобто виявляються риси його мовотворчої індивідуальності. Над проблемою вивчення індивідуального стилю письменника працювали В. Виноградов, Т. Бугайко, Є. Пасічник, С Єрмоленко, Л. Ставицька, Н. Сологуб, Н. Волошина та ін. Невід'ємною складовою індивідуального стилю письменника є мова художнього твору, у якій митець відтворює своє естетичне кредо, сприймання та розуміння дійсності. Через словесну тканину твору старшокласник-читач проникає в його ідейно-художній зміст, у розкриття характерів образів-персонажів, особливості відтворення дійсності. У художній мові митець виявляє свою індивідуальність: застосовує характерні лексеми, вислови, звороти, речення відзначаються певними особливостями у побудові тощо. "У середній школі центром уваги є мова конкретного літературного твору, а узагальнюючі висновки потрібні не як самодостатні літературознавчі категорії, а як засіб глибше осмислити мовні засоби саме даного твору і даного письменника".
Між мовним стилем та індивідуальним стилем письменника існує суттєва різниця. Поняття стилю мови слід відрізняти від стилю індивідуальної мови, від стилю письменника, від стилю літературного твору. З точки зору мовної системи стиль — це одна із її різновидностей, що характеризується індивідуальними своєрідностями експресивного відбору слів, фразеології, синтаксичних конструкцій.
Поняття "індивідуальний стиль" є ширшим за поняття "мова художньої літератури": авторський стиль передбачає врахування не тільки мовних засобів, а й тем, образної системи, композиції твору, художнього змісту та ін. Наприклад, аналіз художньої мови на синтаксичному рівні передбачає спостереження за особливостями побудови речення, сполучення слів, їх порядку в реченні, характером зв'язків речень між собою, що дозволяє визначити особливості індивідуального мовного стилю певного митця.

 

15.Стилістичне значення є «робочим» поняттям практичної стилістики іпрактичної риторики. Часто вважають, що конотація істилістичне значення є тотожними поняттями. Вони близькі,синонімічні, можуть бути взаємозамінними, але між нимивідчувається різниця як між ознакою (властивістю) і результатом діїчи вияву цієї ознаки, тобто конотація — це ознака, властивість,здатність мовної одиниці, а стилістичне значення — уже породжений цією здатністю результат, значення.
Стилістичним значенням називають додаткове, супровіднедо лексичного та граматичного значення мовної одиниці. Вонообмежує використання цієї одиниці певним стилем, типом мов. Стилістичне значення накладається на лексичне та
граматичне і здебільшого є залежним від лексичного. Воно єкомпонентом загальної семантики мови.
Розрізняють стильове і стилістичне значення. Стильовезначення мовної одиниці показує, в якому функціональному
різновиді (стилі) ця одиниця постійно вживається, до якоговідноситься, за яким закріпилась як його стилетворча одиниця{заява, протокол — в офіційно-діловому; система, синтез,дивергенція — у науковому; майбуття, крилатість, багаття спогадів,мед самоти — у художньому тощо).Стилістичні значення і конотації бувають кількох типівзалежно від того, який додатковий до основної інформаціїкомпонент переважає у мовній одиниці.
1. Аксіологічне (оцінне)стилістичне значення. Воноспіввідноситься з оцінно-раціональним сприйняттям світу, виражає
закріплене традицією оцінне ставлення до денотата (предметів, осіб,явищ тощо) за принципом «позитивне — негативне», «добре —погане»: мудрість — глупота, благочестя — підлість, краса —потворність, лінь — працьовитість, вартість—нікчемність та ін.

2. Емотивне (емоційне)стилістичне значенняспіввідноситься зі сферою емоційно-чуттєвого сприймання і закріплює
узагальнені емоційні характеристики денотатів, надані їммовцями впродовж віків: матусенька, ріднесенький, красень, негідник,плентатись, зісерти, пика, баньки, страховище. Емоційнестилістичне значення тісно пов’язане з оцінним і часто єрезультатом оцінного або комбінацією з ним.

 

16. Понятття експресивності належить до основнихстилістичних, тому що на протиставленні (опозиції) експресивного інеекспресивного формуються майже всі стилістичні парадигми.

Експресивність (лат. ехргеззіо — вираження) є семантико-стилістичною властивістю мовних одиниць, психологічно ісоціально вмотивованою, яка забезпечує цим одиницямповноцінне функціонування і створення стилістичного значення,фону, ефекту. Експресивність часто ототожнюють земоційністю, хоча це різні поняття. Емоційність не завжди єекспресивною, вона може мати нейтральне вираження, а експресивністьпороджується не тільки емоціями, а й мисленням, інтелектом,волею, етикою та естетикою, конкретним світосприйманняммовців. Тому експресивність є значно ширшим від емоційностіпоняттям і може охоплювати мовне вираження всіх, а не тількиемоційних сфер життя.

Об­разність — спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в ньому. Найповніше образне мовлення реалізуєть­ся в художньому стилі мови. Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певної фі­зичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню звичному, нетропеїчному, позбавленому пе­реносності, образності. Творці образно-художнього мовлення, передусім ви­датні письменники, використовуючи власне мовні засо­би (слова, їх фонетичні ресурси, форми слова і сполу­чення слів, фразеологізми, речення, його еквіваленти, інтонаційну тональність і ритміку вислову), створюють свою художню модель життя в різних його виявах, типі­зують зображуване, індивідуально-особистісне перетво­рюють на узагальнене.

17. Текст — це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу документа, витвір, який складається із заголовка і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність. Спираючись на структурні принципи тексту, на конструктивніприйоми його організації (побудову), стилістика тексту вивчає,як втілюється ідея і зміст твору в тканину тексту, як цевідбивається на особливостях композиції, організації мовногоматеріалу, який мовний матеріал стилістично значиміший длятекстів цього типу, які функції він виконує відповідно до змістуі цільової настанови. Використовуючи теоретичні здобутки іконкретні дані стилістики мови і мовлення, функціональноїстилістики та інших стилістичних напрямів, вивчаючи кращізразки текстів різних типів, стилістика тексту допомагаєзадовольняти зростаючі потреби сучасного суспільства в розвиткуі вдосконаленні мовної практики, у набутті мовних навичок івмінь. Для стилістики тексту особливо важливим є дотриманняосновного методологічного принципу щодо діалектичноїєдності форми і змісту як двох нерозривно пов’язаних і взаємнозумовлених сторін художнього або нехудожнього тексту.
18. Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом вони можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства у кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування в мові старого й нового.

Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми.Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

 

19.У залежності від того, яку мету переслідує мовець, здійснюється вибір мовних засобів. Система мовних засобів, стилістичні норми, сфера поширення, призначення – ознаки, за якими розрізняють мовні стилі. Кожен стиль має:


— сферу поширення (коло мовців);

— призначення;

— систему мовних засобів;

— стилістичні норми;

— підстилі;

— жанри реалізації.


Кожен зі стилів має свої характерні особливості й ре­алізується у властивих йому жанрах. У межах кожного мовного стилю сформувалися й фор­муються власні різновиди — підстилі,орієнтовані на до­сягнення конкретних завдань спілкування.

Літературна українська мова має сімфункціональних стилів:


1) науковий;

2) офіційно-діловий;

3) публіцистичний;

4) художній;

5) розмовний;

6) епістолярний;

7) конфесійний.


Науковий стиль служить засобом оформлення результатів наукових досліджень, гіпотез, доведення теорій, систематизації знань. Його характеризують наявність термінів, наукової фразеології, таблиць, схем, графіків. Найбільш поширені жанри наукового стилю - підручник, лекція, стаття, монографія, реферат, анотація, рецензія.

Публіцистичний стильфункціонує у громадсько-політичному житті, культурі. Йому притаманна образна, емоційна лексика, вигуки, повтори, риторичні питання. Часто публіцистичний стиль вживається в усному мовленні. Його характеризує палкий, емоційний тон. Найбільш поширені жанри цього стилю - виступ, памфлет, дискусія, стаття.

Художній стиль – це стиль передусім красного письменства, мистецтва, культури, освіти. Його характеризують надзвичайна образність, експресивність, різновиди стилістичних фігур тощо. До жанрів цього стилю належать: повість, роман, оповідання, поема, вірші, драма, комедія, трагедія та ін.

Розмовний стиль поширений у побуті, повсякденному спілкуванні з родиною, знайомими, на виробництві. Послуговується цей стиль побутовою лексикою, діалектизмами, фразеологізмами, скороченими словами. Бесіда, телефонна розмова – жанри цього стилю.

Офіційно-діловий стиль вживається в офіційно-діловому спілкуванні, яке включає в себе сферу державного, громадського, політичного, економічного життя, законодавство, адміністративні та господарчі відносини. Характерними для цього стилю мови є: лаконічність, чіткість, стандартизація мовних засобів, наявність безособових дієслів. До жанрів цього стилю належать усі різновиди ділових паперів та деякі види усного мовлення: розмова з відвідувачами, телефонна розмова тощо.

Епістолярний стильвикористовується у приватному листуванні. Основна ознака – наявність певної композиції: початок, головна частина, кінцівка та іноді постскриптум. Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Конфесійний стиль.Сфера використання – релігія та церква. Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо. Основні мовні засоби: церковна термінологія; непрямий порядок слів у реченні; значна кількість метафор, алегорій, порівнянь; наявність архаїзмів.

20. Художній стиль є складним сплавом, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливе поєднання елементів усіх стилів літературної мови. Засобами художнього слова через систему образів художній стиль впливає на розум, почуття та волю читачів, формує їхні ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. Образність відрізняє художній стиль від решти . Використання мовних засобів зумовлено його призначенням — образно відтворити дійсність. Мова художньої літератури характеризується виключним багатством лексики і фразеології. У художні твори вводяться історизми, архаїзми, діалектизми, елементи просторіччя, навіть жаргонізми. У художньому стилі широко використовується емоційно-експресивна лексика: синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, фразеологізми. Для передачі думки використовуються різноманітні художні засоби (епітети, метафори, порівняння, символи тощо). Однією з найсуттєвіших категорій у структурі художнього твору е образ автора. Його творча індивідуальність, світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності та їх оцінка – усе це позначається на доборі та організації мовних засобів.

21. Розмовний стиль.найдавнішим стилем будь-якої національної мови. користуються люди різного віку в побуті, в неофіційному й офіційному спілкуванні, в навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та в інших сферах життя. Інтонаційною особливістю розмовного стилю є розмаїття ритміко-мелодійних варіацій, неодноманітність, що відтворює природну безпосередність мовців. На лексично-фразеологічному рівні розмовного мовлення слід відзначити велику кількість експресивних та емоційно-оцінних слів і зворотів. Використовуються й просторічні елементи – несвідомо (при недостатньому опануванні норм літературної мови) або свідомо. З синтаксичного погляду розмовне мовлення характеризується широким використанням неповних речень, наявністю стереотипних конструкцій. Здебільшого спонтанне, безпосереднє, непідготовлене. Компонентами є позамовні елементи – міміка, жести.

 

22. Офіційно-діловий стиль. Матеріали, викладені у формі цього стилю, задовольняють потреби писемного (рідше усної й) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями й установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства. З офіційно-діловим стилем маємо справу в текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ухвал, у діловому листуванні. До найпомітніших рис цього стилю належать високий ступінь стандартизації мовних засобів, виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових і наказових форм. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Застосовується особлива термінологія та використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше (тобто сталі формули закріплені за певними ситуаціями: високі договірні сторони, укладання угоди і под.). Для чіткішої організації тексту запроваджується поділ на параграфи, пункти, підпункти. Найхарактерніші для цього стилю речення – прості поширені. Вживаються також і складні речення з сурядним та підрядним зв'язком, з відокремленими зворотами, зі вставними й вставленими конструкціями. Тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не допускають двозначності сприймання змісту. Характерна для цього стилю відсутність індивідуальних авторських рис.
В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:

1. Законодавчий— використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2.Дипломатичний— використовується в сфері між­ державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3.Юридичний— використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.

4.Адміністративно-канцелярський— використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

 

23. За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення. Твори, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба довести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо логіки викладу матеріалу. Важливою рисою наукової мови є нахил до розгорнених складних речень з розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага тут належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв'язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Ще одна композиційна особливість наукового стилю – документація тверджень, цитати, посилання тощо.
ексику наукової мови складають три основні шари: загальновживані слова, загальнонаукові слова і терміни. У будь-якому науковому тексті загальновживана лексика становить основу викладу. В першу чергу відбираються слова з узагальненим і абстрактним значенням (буття, свідомість, фіксує, температура). За допомогою загальнонаукових слів описуються явища і процеси в різних галузях науки і техніки (система, питання, значення, позначити). Однією з особливостей вживання загальнонаукових слів є їх багаторазове повторення у вузькому контексті.

Морфологічні риси наукового стилю:

· переважання іменників;

· широке поширення абстрактних іменників (час, явище, стан);

· використання у множині іменників, що не мають у звичайному вживанні форм множини (вартості);

· вживання іменників однини для узагальнених понять (береза, кислота);

· вживання майже виключно форм теперішнього часу у позачасовому значенні, вказує на постійний характер процесу (виділяється, наступають).

 

24. Публіцистика є сферою масової комунікації, тому цей стиль має дуже широкий діапазон. З огляду на призначення публіцистичного стилю – формування громадської думки – визначальною рисою його є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням. Щоб формувати громадську думку, публіцистичний твір має бути бездоганним стосовно логічної побудови. Водночас навіть найідеальніша в логічному плані річ не буде належно сприйнята, якщо вона викладатиметься безпристрасною, заштампованою мовою. У різних жанрах публіцистики логічний та емоційно-експресивний елементи мають неоднакове співвідношення, але коли говорити про публіцистичний стиль в цілому, то треба підкреслити, що в ньому логіка викладу та емоційно-експресивне забарвлення повинні бути взаємно зрівноважені Об'єктом публіцистичного викладу є явища всіх сфер життя людини – від картинок побуту до подій історії й світової політики. Характерна риса публіцистичного стилю – орієнтація на усне мовлення, елементи якого не лише виступають у ролі експресом, а й стають одним з прийомів зацікавлення читача, слухача, глядача. Широко використовується діалогічна форма мовлення, яка особливо увиразнюється на тлі авторської о монологу. Цьому стилеві притаманні чіткі політичні оцінки, присутність автора, широкий вияв авторської індивідуальності.Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі:1)художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);2)есе (короткі нариси вишуканої форми);3)науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).В окрему групу виділяється інформаційний стиль – стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, радіо, телебачення, статті, репортажі, інтерв'ю.)

25. Конфесійний стиль. Конфесійний стиль – один з найдавніших стилів в історії української літературної мови і один з найменш вивчених у сучасному українському мовознавстві. Свій початок він бере з часу запровадження християнства як державної релігії Київської Русі (988 р.). Спершу перекладні, а згодом і оригінальні твори церковного письменства існували і продовжують існувати у складі різних мовних систем: старослов’янської (церковнослов’янської), давньоруської, староукраїнської, нової (сучасної) української літературної мови.
Довгий час вивчення конфесійного стилю було під забороною радянської атеїстичної системи. І лише зі здобуттям Україною незалежності відновилися наукові студії, пов’язані з широким спектром вивчення церковно-релігійної проблематики, зокрема й мовознавчих аспектів. Серед українських мовознавців назвемо праці (автори вказані за часом виходу їхніх праць) митрополита Іларіона (Огієнка), В. В Німчука, С. В. Бібли, І. В. Бочарової, Н. В. Пуряєвої, Т. В. Мороз, П. В. Мацьківа, Ю. В. Осінчука, С. В. Лук’янчук, Н. О. Мех, Н. Д. Бабич та ін.У сучасному українському мовознавстві відомо кілька класифікацій конфесійного стилю, який за сферою використання поділяється на жанри. У підручнику зі стилістики (за редакцією Л. І. Мацько) виділено такі підстилі конфесійного стилю: 1) власне конфесійний, 2) конфесійно-популярний, 3) конфесійно-навчальний, 4) конфесійно-обрядовий, 5) конфе-сійно-публіцистичний. До текстових жанрів автори підручника зараховують Біблію, євангеліє, богослужіння, молитву, проповідь, псалом, духовну бесіду, видіння, літургію.

В історії вивчення конфесійного стилю української мови можна умовно виділити два періоди – обидва на зламі століть:1) 60 р.р. ХІХ ст. – 30 р.р.ХХ ст.; 2) друга половина ХХ ст. і до сьогодні. Конфесійний стиль відроджується в ХІХ столітті, коли з’являються переклади Євангелія М. Шашкевича, переклади Біблії П. Куліша, І.Нечуя-Левицького та ін. На початку ХХ ст. справжнього розвитку досягає на Сході України під проводом митрополита Василя Липківського, а в 30 р.р. ХХст. На Західній Україні на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. У середині 40-х років після нищення української церкви занепадає й конфесійний стиль. У часи вилучення конфесійного стилю української мови, його все ж продовжують досліджувати окремі мовознавці діаспори. Так, наприклад, історичний аспект цього питання зацікавлює П. Коваліва (Нью-Йорк). О. Горбач (Мюнхен) звертається до історії церковно-музичної термінології, досліджує перші переклади Біблії українською мовою П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та ін. Тематичні підгрупи української церковної лексики стають об’єктом вивчення М.
Юрковського (Варшава), Я. Рудницького (Мюнхен), М. Лесіва (Варшава). З 90-х р.р. ХХ ст. відроджується вивчення конфесійного стилю і в межах України (О. Тодор, В. Лаба, С. Бібла, Н. Піддубна, Н. Пуряєва та ін.). Спільними зусиллями науковців та церковних діячів конфесійний стиль активно і повноцінно входить у систему української мови. Мовлення в межах конфесійного стилю, або конфесійне мовлення, обслуговує культово-професійні
потреби священнослужителів – дияконів, священиків, єпископів, інших духовних осіб, а також (меншою
мірою) парафіян, тих, хто вірить у Бога.

26. Епістолярний. За тематикою й змістом листи можуть бути найрізноманітнішими в залежності від сфери їх використання та інтересів адресатів. Листування поділяється на два типи: офіційне (службове) та неофіційне (приватне).

Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями та між службовими особами, які підтримують офіційні стосунки. Таке листування входить до сфери офіційно-ділового стилю.

Неофіційне (приватне) листування відбувається між особами, які мають неофіційні стосунки. Воно має переважно побутовий характер — родинний, інтимний, дружній — і перебуває у сфері дії усного розмовного стилю. Тому не всі стилісти визначають епістолярний стиль, вважаючи його писемним різновидом (підстилем) усного розмовного.

Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники, мемуари, записники, нотатки, календарі

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти