ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Поняття про літературну мову

Літературна мова – унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує основні сфери діяльності, культурні потреби народу, художньої літератури, публіцистичних творів, періодичних видань, радіо, театру, науки, державних установ, школи тощо.

Унормованість літературної мови полягає в тому, що словниковий склад у ній відібраний з лексичного багатства загальнонародної мови, значення і вживання слів, вимова й правопис регламентовані, формотворення і словотворення здійснюються за загальноприйнятими зразками. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Залежно від змісту, мети й умов спілкування в літературній мові виділяють окремі функціональні різновиди її – стилі. Літературна мова має дві форми – усну й писемну.

Поряд з поняттям літературна мова існує поняття національна мова. Це мова, що є засобом письмового й усного спілкування нації. Національна мова – категорія історична, вона складається в період розвитку народності в націю. Національна мова успадковує структуру мови народності. Як і мова народності, національна мова загальнонародна, охоплює всі мовні засоби спілкування людей – і літературну мову, і територіальні діалекти.

 

Мовна норма

Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Унормованість – необхідна приналежність літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов’язкові. Вони виробляються всією суспільно-мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Норма – категорія історична: будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма разом з тим зазнає змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови – суспільством.

 

Лексикологія як наука

Українська мова, як і будь-яка інша, складається із слів. Усі слова, вживані в ній, становлять її лексику, або словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, об’єктом якого є вивчення словникового складу мови, називається лексикологією.

Предметом вивчення лексикології є обсяг і характер словника, що властивий українській мові в її літературному вияві на сучасному етапі існування й розвитку.

До компетенції лексикології належить загальне вивчення словника мови, всебічне вивчення лексичних значень слів, уживаних у ній, розкриття всієї складності й багатогранності цих значень, зокрема таких, як первинне й вторинне, пряме й переносне, конкретне й абстрактне; слова однозначні й багатозначні, омоніми й пароніми, синоніми і антоніми… До її завдань належить також вивчення словникового складу сучасної української літературної мови з погляду його походження, загальна експресивно-стилістична характеристика сучасної української лексики, можливостей її вживання в різних мовних ситуаціях і в різному словесному оточенні, визначення її активних і пасивних компонентів, а також найважливіших процесів, що відбуваються в ній на сучасному етапі.

Вихідною передумовою тут є положення про те, що лексика не становить механічної сукупності слів, а являє собою певну систему, елементи якої співвідносні і взаємозв’язані, підпорядковані внутрішнім закономірностям цієї системи.

 

Зв’язок лексикології з іншими лінгвістичними дисциплінами

Лексикологія не ізольована лінгвістична наука, вона пов’язана з багатьма іншими розділами мовознавства, що вивчають слова в тому чи іншому аспекті.

Насамперед це семасіологія – наука, що вивчає значення, внутрішній зміст мовних одиниць.

Безпосередній зв’язок існує й між лексикологією та етимологією, наукою, що вивчає походження слів. Етимологія найближче стосується історичної лексикології.

Лексикологія тісно пов’язана з фразеологією, що досліджує лексико-семантичну сполучуваність слів, стійкі мовні звороти, фразеологізми, однією з найважливіших властивостей яких є відтворюваність їх як цілісних мовних одиниць. З цього погляду фразеологічні одиниці аналогічні одиницям лексичним, отже, й фразеологія як наука цим самим зближується з лексикологією.

Прямий і безпосередній стосунок до лексикології має лексикографія – лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення словників різного типу, а також означає і безпосередню наукову роботу над укладанням словників.

Зв’язана з лексикологією й ономастика – розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні імена, історію їх виникнення, розвитку й функціонування.

 


Тема 2. СЛОВО ЯК ОСНОВНА ОДИНИЦЯ ЛЕКСИЧНОЇ СИСТЕМИ

 

Слово як одиниця мови

Слово є однією з найважливіших одиниць мови, всі інші мовні одиниці тією чи іншою мірою пов’язані з ним. Мовні звуки реалізуються лише в слові; такі мовні одиниці, як морфеми, можуть існувати тільки на базі слова; із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформлює свої думки й передає їх іншим людям, фактично за допомогою слів реалізується найважливіша функція мови – комунікативна.

В ієрархічній системі мовних одиниць слово належить до вищого після морфеми ряду й займає місце безпосередньо після неї. Зрідка воно складається з однієї фонеми й значно частіше з комплексу фонем, які реалізуються в різноманітному, специфічному для кожної мови звуковому вияві, що й становить його матеріальну основу.

Важливою загальною ознакою слова є його виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. Ця ознака відрізняє слово від фонеми і морфеми, які у мові поза словом не виступають. На відміну від словосполучення, слово характеризується і такою ознакою, як відтворюваність. Якщо словосполучення і речення будуються заново, то слово в процесі мовлення заново не твориться, а відтворюється.

Безсумнівним є також те, що кожне слово пов’язане із значенням і що воно належить до значущих одиниць мови.

На підставі викладеного вище слово можна визначити як найменшу самостійну одиницю мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше із граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відвторюваність у процесі мовлення.

 

Слово та поняття

Слово – центральна одиниця мови. Це така одиниця, яка становить і фонетичне, і морфологічне, і лексико-семантичне ціле.

Лексику цікавлять слова як позначення певних реалій дійсності, тобто як лексико-семантичне ціле. Значення слова – це відображення у ньому того чи іншого явища дійсності. Розрізняють лексичне значення слова і його граматичне значення. Перше з них є основним.

Лексичне значення слова тісно пов’язане з поняттям. Поняття про предмет, явище, якість, стан або дію – це узагальнене відображення у свідомості людей основних уявлень про властивості дійсності, пізнаваної у процесі суспільно-трудової діяльності.

Спочатку у свідомості людей відображались лише конкретні предмети, які вони бачили, відчували з допомогою органів чуття. У процесі розвитку людського мислення з’являється здатність до абстрактних уявлень: у свідомості відображаються не лише реально існуючі предмети, але й усі абстраговані процеси, явища… Пізнаючи предмет і явища, людина абстрагується від усього несуттєвого у їх властивостях, якостях – зосереджує увагу на головнихрисах. Потім вона зіставляєсвої уявлення, одержані в результаті пізнання подібних чи однотипних предметів. Таким чином, у її свідомості формуються поняття про явища дійсності якузагальнення сукупності однорідних предметів у їх головних рисах. Ці головні риси дозволяють відрізняти один предмет від іншого.

За поняттям закріплюється найменування, слово, тобто самі поняття також фіксуються з допомогою мови. Зв’язок між словом і предметом встановлюється у процесі спільної діяльності людей. Тому слово більш-менш однаково розуміють усі члени конкретного мовного колективу в конкретний історичний період.

В українській мові не всі слова називають поняття. Вигуки, модальні слова, службові слова, власні назви не називають понять. Але всі вони мають значення.


Функції слова

Позначаючи предмет, виражаючи поняття про нього, слово виконує основну функцію – номінативну, яка дозволяє виділити предмет з ряду подібних чи різних предметів або денотатів (предметів чи явищ навколишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем). Оскільки більшість слів позначає не окремий предмет, а сукупність однорідних предметів (понять), то слово водночас виконує й узагальнюючу функцію.

Поняття є ядром лексичного значення (ЛЗ) слова, тобто основним його елементом. Але не єдиним. У значення слова включається також емоційно-експресивне забарвлення (коннотація – додаткове значення слова). На ЛЗ слова впливає і місце слова в лексичній системі мови.

Таким чином, ЛЗ слова – це його понятійно-предметний зміст, що є елементом лексичної системи конкретної мови, тобто ЛЗ слова складається із кількох компонентів. У сучасній лінгвістиці ЛЗ прийнято називати лексико-семантичним варіантом слова (ЛСВ).

 

Типи ЛСВ в українській мові

ЛСВ слова, будучи елементом системи, в той же час має певну автономність. Він має власні специфічні особливості, які виявляються у: а) характері співвідношень з дійсністю (пряме – переносне: див. Тему 3. “Полісемія”); б) можливостях лексичної сполучуваності (вільні – зв’язані); в) характері виконуваних функцій (номінативні – експресивно-синонімічні: див. Тему 8).

Розглянемо вільні і зв’язані ЛСВ.

Вільні – такі ЛСВ, сполучуваність яких з іншими словами залежить тільки від предметно-логічних зв’язків у позамовній дійсності. Так дерево може рости, цвісти, сохнути, зеленіти, впасти тощо, але воно не може бігти чи співати.

Інша група ЛСВ – це ті, лексична сполучуваність яких обмежена не логічно-предметними зв’язками, а власне мовними. Такі ЛСВ є зв’язані. Серед них виділяють три групи: фразеологічно зв’язані; функціонально-синтаксично зумовлені; конструктивно зумовлені.

Фразеологічно зв’язані ЛСВ – такі, що реалізуються лише при сполученні конкретного слова з вузьким стійким колом слів, тобто у фразеологічних сполученнях. Слово тут втрачає самостійну номінативну функцію і проявляє своє нове значення тільки в сполученні з обмеженою кількістю слів або з одним словом.

Брати бика за роги – починати діяти енергійно, рішуче, з найголовнішого. Це значення фразеологізму не випливає із суми значень і не пов’язане з прямим значенням слів.

Функціонально-синтаксично зумовлені виникають при використанні слова в певній синтаксичній функції. Часто це пов’язано з явищем субстантивації: військовий (воїн) у функції підмета або додатка, у функції означення це значення руйнується.

Конструктивно зумовлені ЛСВ – такі, для розкриття яких необхідно вказати, в якій конструкції вони виникають. Без такої вказівки ми не можемо точно визначити значення слова.

Слово басейн усі сприймають як спеціально обладнане для плавання місце, а інше значення цього слова – територія, яку охоплює річка з притоками – потребує обов’язкового додатка у родовому відмінку – басейн Дністра.

 

 

Тема 3. ПОЛІСЕМІЯ

Явище багатозначності

У кожній мові є певна кількість слів, що мають одне лексичне значення (ЛЗ), тобто за співвідношенням плану вираження і плану змісту вони симетричні: одній формі відповідає одне значення: калач, канат, глина, вітер. Такі слова називаються однозначними або моносемантичними.

Проте величезна кількість слів має не одне, а два і більше значень: боротьба, бій, бігти, іти. Між значеннями цих слів відчувається тісний смисловий зв’язок: їх об’єднує спільна тема.

Чому у мові виникає багатозначність?

В основі назви предмета чи явища лежить якась його ознака. Два і більше предмети можуть мати спільні ознаки і одержати однакову назву.

Наприклад, слово кришталь у прямому значенні називає дуже прозоре скло високого ґатунку, а у переносному – вироби з такого скла. Отже, умовоювиникнення багатозначності є пізнавальна діяльність людини: новий предмет, явище пізнається на осові порівняння, асоціації одних відомих предметів з іншими, пізнаваними, і встановлення в результаті цього рис подібності чи зв’язку. Це підтверджується тим, що в кожній літературній мові більшість слів (до 80%) є багатозначними.

Багатозначність забезпечує одну з важливих вимог до мови як знакової системи: мінімальною кількістю знаків передавати максимум інформації. Тобто вона забезпечує вимогу економності.

Полісемія – засіб організації лексичної системи: нове значення слова включається в його семантичну структуру (за спільними ознаками), разом з тим внутрі неї воно протиставляється, вступає в опозицію з існуючими значеннями і сприймається як нове в цій структурі: кубок. 1. Великий келих, чара. 2. Ваза з коштовного матеріалу, що її вручають як приз переможцям спортивних змагань. Спільним у цих двох значеннях є форма кубка, розрізняє їх його призначення.

Таким чином, полісемія, з одного боку один із продуктивних засобів збагачення лексичної системи (з’являються нові ЛСВ); з другого – один із важливих засобів її організації.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти