ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Ранньоісторичні форми релігії та родоплеменні культи: фетишизм, тотемізм, табу, магія, анімізм

До ранніх форм релігії належать: магія і фетишизм, то­темізм і анімізм, землеробський культ і шаманізм, які виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому). Цей родоплемінний лад пройшов через три основні фази: ранній та пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кож­ній фазі відповідала своя форма релігійних уявлень: ранньому матріархатові — тотемізм, пізньому — землеробський культ, па­тріархатові — шаманізм. Але всі ці форми вірувань супроводжу­валися фетишизмом і магією, анімізмом і аніматизмом.

Встановлено, що у первісних людей було дуже розповсюдже­ним шанування різних предметів, які повинні були відводити не­безпеку і приносити вдачу. Ця форма релігійних вірувань отри­мала назву фетишизм (від португ. іеііісо — амулет, магічна річ, або лат. ГаеШіиз (магічно майстерний) — це віра в існування у матеріальних об'єктів надприродних властивостей. Предмети по­клоніння вперше були знайдені португальськими моряками в За­хідній Африці в XV ст., а потім численні аналоги фетишизму бу­ли виявлені в релігіях майже всіх народів. Вперше феномен фети­шизації описав французький дослідник Шарль де Брюс (1709—1777)

З254 33


葃蓴стстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстстствної фвної форми, шматок дерева, зуб тварини, тощо. Цьому предме­тові приписували не властиві йому функції (здібность лікувати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні тощо). Так, у древніх германців наймогутнішим фетишем вважалася ялина. Взимку вони приходили до однієї з найвищих ялин у лісі, проси­ли в неї допомоги і заступництва, співали і танцювали навколо неї, вішали на неї подарунки. А члени племені дакота в Північній Америці, коли знаходили камінець, схожий на людське обличчя, пестили його, розфарбовували і називали дідусем, приносили йому подарунки і просили застерегти від небезпеки. Звичай по­клоніння камінню існував у багатьох племен Північної Азії. Не обійшов цей звичай і країни Європи. Але декілька століть тому в Англії та Франції існувала заборона поклонятися камінню, що свідчить про тривале збереження фетишистських вірувань навіть за часів панування в Європі християнської релігії.

Найпізнішим проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів. Новий фетиш утворювався завдяки спо­лученню природних компонентів (кора, листя, коріння) з предме­тами, що традиційно вважалися чудодійними (шматочки священ­них дерев, равлики, нарости на деревах, пісок з місця злиття двох річок, хвіст скорпіона, тощо). Зрозуміло, що люди уявляли, як механічне з'єднання двох предметів призведе до багаторазового збільшення надприродних якостей тількі-но утвореного об'єкта поклоніння.

Своєрідним кульмінаційним моментом фетишистських уяв­лень в Африці вважається виділення так званого «фетиша фети­шів» — загальноприйнятої святині для великих об'єднань пле­мен. Проте відомий дослідник культур Африки Карл Мейнгоф вважає взагалі неправильним називати релігію народів Західної Африки «фетишизмом»; її краще називати, на його думку, «де­монізмом». Таким чином, з приводу західноафриканського «фе­тишизму» можна зробити два висновки, що не узгоджуються зі звичним уявленням про нього: по-перше, це порівняно пізня, а не початкова форма релігій народів Африки; по-друге, культ фети­шів у цій країні і є переважно культом особистих заступників.

В період Європейської колонізації Африки саме фетишистська практика залишалася чи не єдиною можливістю протидії євро­пейським колонізаторам і міссіонерам. Ця протидія набувала різ-


них форм — створювалися багаточисленні таємні товариства, які ставили за мету винаходження засобів, що здатні протистояти «фетишам» білих, в фетишистський обіг вводилися предмети, за­позичені у європейців (вогнепальна зброя, гроші, сірники, замки, порожні пляшки). Дехто з африканців навіть намагався потай охрестити власні фетиши, щоб посилити їхню могутність.

У пізніших формах релігії фетишизм зберігся у формі покло­нінь ідолам — наділеним таємничою силою впливу матеріальним предметам з рисами людини або тварини. У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді шанування священних предметів (хрести, ікони, мощі), а як самостійний залишок — у вигляді віри в талісмани та амулети. Талісман, на погляд марновірних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя (підкови, ладан­ки, кулони тощо).

Іншою ранньою формою релігійних поглядів треба вважати тотемізм (мовою індіанців-оджибве (журавля) оі-іоіет означає — його рід) — віра у надприродну спорідненість людських коле­ктивів (рід, плем'я) з певними видами тварин та рослин (рідше — явищами природи та неживими предметами). Термін тотемізм з'являється у науковій мові на початку XVIII ст. й закріплюється на межі XIX—XX ст.ст. в працях видатного англійського етно­графа Джеймса Фрейзера (1854—1941). Першою всеохоплюю-чою роботою з тотемізму стала його книга «Тотемізм і екзога­мія», в якій він висунув гіпотезу про виникнення тотемізму з давніх уявлень про природу дітонародження: жінка вагітніє, коли в її утробу проникає дух рослини або тварини. Оскількі в такому випадку дитина виявляється причетною до життя тварини або ро­слини, ця тварина або рослина наділяється особливим значенням.

На тотемів люди дивилися як на заступників роду і племені, захистників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів, вони вва­жали їх братами і сестрами. Тому свої родові колективи первісні люди називали іменами тотемів. Наприклад, північноамерикан­ські індіанці-оджибве у XVII ст. мали п'ять родових колективів, які носили назву: журавля, сома, гагари, ведмедя, куниці. А в Ав­стралії наприкінці XVIII — початку XIX ст.ст. європейців дуже дивувала відповідь аборигенів на запитання: «Хто ти такий?» — «Я — кенгуру», або «Я — личинка комахи». Так через указівку родового тотему австралійці підкреслювали свою племінну при­належність.

Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина, росли­на, птах або комаха. Потім стало вистачати його більш-менш ре­алістичного зображення, а кінець-кінцем люди стали задовольня-

3*


тися будь-яким символом, словом або звуком, що позначають власний тотем.

Тотемний культ був спрямований на те, щоб отримати заступ­ництво тотема. Наприклад, в Австралії кожна людина перед сном і під час пробудження промовляла ім'я свого тотема, оскільки га­дала, що завдяки його надприродній підтримці з нею нічого по­ганого не станеться, навпаки, і в полюванні, і в інших справах їй пощастить.

Виникнення тотемізму тісно пов'язано з господарською дія­льністю первісної людини — збиральництвом та полюванням. Рослини і тварини, що дали людині можливість існувати, ставали об'єктами поклоніння. На перших етапах розвитку тотемізму та­ке поклоніння не виключало, а саме давало можливість викорис­тання тотемних тварин та рослин в їжу. Тому іноді, для того щоб виразити своє ставлення до тотему, первісні люди використову­вали слова: «Це наше м'ясо». Пізніше в тотемізм були привнесені елементи соціальних, в першу чергу кровнорідних відносин. Члени родової групи (кровні родичі) стали вірити в те, що родо­начальником і заступником їхньої групи є певна тотемна тварина або рослина, і що їхні давні предки, які поєднували в собі ознаки людей і тотема, володіли неймовірними здібностями. Це призве­ло, з одного боку, до посилення культу предків, з іншого — до зміни ставлення до самого тотему, в тому числі до появи заборо­ни на використання тотема в їжі за виключенням тих випадків, коли його поїдання носило ритуальний характер і нагадувало про древні норми та правила.

Так у тотемному культі виникає табу — система заборон на використання в їжі тотемної тварини або спричинення їй будь-якої шкоди. Класичною країною, де система табу отримала свій найбільший розвиток, є Полінезія. На думку Дж. Фрейзера, слово «табу» з мови полінезійців перекладається як «помічений» або «особливо виділений». Табу являли собою важливий механізм регулювання соціальних відносин. Так, статевовікові табу роз'єд­нали первісний колектив на шлюбові класи, тим самим виключи­ли статеві зв'язки між близькими родичами. Харчові табу суворо регулювали характер їжі, що повинна була даватися вождю, вої­нам, старим, жінкам, дітям. Низка інших табу покликана була га­рантувати недоторканність будинку або вогнища, регулювання правил поховання, заборону спілкування незнайомця з жінкою після її одруження тощо.

Усі ці табу були дуже суворими. Дослідники табу приводять такі приклади порушення заборон. Якось один з племінних вож-


дів Нової Зеландії залишив недоїдки своєї їжі, які з'їв один з уря­дових членів племені. Коли останній здогадався, що використав у їжу харчі вождя (це було заборонено), він упав на землю, став корчитися у конвульсіях, а потім помер. Ці приклади не одинич­ні. Сам факт усвідомлення порушення табу, що розумілося як щось священне, паралізувало волю порушника, а також і здібнос­ті його організму до життєдіяльності.

Тотемні табу надовго пережили сам тотемізм і залишилися у більш розвинутих релігіях у формі відповідних заборон на вжи­вання «нечистих (брудних)» видів їжі. Так, наприклад, у євреєв та мусульман м'ясо свинини вважається брудним і тому неприго-дним у їжу. Зрозумілого пояснення цьому ніхто не може дати, а те, що це брудна тварина, виглядає не переконливо, тому що сви­ня — це дуже перебірлива в їжі тварина.

В умовах розпаду родового устрою первинні тотемні вірування переростають в антропоморфні культи природи, стихій, тварин, де цим об'єктам поклоніння надається вже людиноподібне обличчя. Пізніше елементи тотемізму ввійшли до всіх релігій. Його вплив дуже відчувається в індуїзмі, де багатьох тварин (наприклад, коро­ву, слона, мавпу, змію) вшановують як священних. Пережитки цієї первісної форми релігії можна бачити і в образах кентаврів з гре­цької олімпійської міфології. Сліди тотемізму чітко помітні і в християнстві. Святий дух і зараз зображується у вигляді голуба, а Христос часто зветься «агнцем (ягням) Божим», або символізуєть­ся рибою. Від обряду ритуального поїдання тотема веде свій поча­ток християнське таїнство причащання: вважається, що під вигля­дом хліба і вина віруючі поїдають тіло і п'ють кров Христа.

Поряд з тотемізмом і табу значне місце в життєдіяльності пер­вісної людини посідала магія (від грецьк. та^еіа — чаклунство, ворожба) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу або людину, тобто навколишній світ. Між магією та ре­лігією не існує розподілу, неймовірно противопоставляти релігію магії, тому що кожен культ включає магічну практику: молитви, починаючи з первісних і аж до сучасних релігій. Людина — про­дукт матерії, і тому він повністю в її владі.

Витоки цієї форми релігійних вірувань були повніше описані англійським етнографом Брониславом Маліновським (1884 — 1942) в його роботі «Магія, наука і релігія». Вивчаючи життя ту-земців тихоокеанських островів Тробріан, він помітив дуже ціка­ву закономірність. Виявилося, що туземці використовують магію в землеробстві у посадці бульбових рослин, врожай яких зміню­ється, але магія не використовується при культивації плодових


дерев, які дають стабільний врожай. У риболовстві магічні при­йоми практикуються при промислі акул або інших великих та не­безпечних риб, при ловлі же мілкої риби магія вважається зай­вою. Будівля човнів завжди супроводжується магічними обряда­ми, при будівлі ж будинків магія не використовується. Ці дослі­дження дозволили Б. Маліновському зробити висновок, що сфера магії — це діяльність підвищеного ризику. Магія приходить на допомогу людині, якщо не існує надійного алгоритму досягнення успіху, коли людина не впевнена у своїх силах, коли над люди­ною панує випадковість та невизначеність. Це й змушує її покла­датися на допомогу могутніх надприродних сил та здійснювати магічні дії.

Відносини, що установилися між людиною та природою, зав­жди мали подвійний характер: з одного боку, господство всеси­льної природи над безпомічною людиною, з іншого — вплив на природу, який людина прагнула здійснювати, використовуючи свої недосконалі сили, свої здібності. Ці прийоми і є магічною практикою.

Імітація засобів полювання повинна сприяти успіху самого полювання. Перш ніж йти на пошуки кенгуру, австралійці ритмі­чно танцюють навколо малюнка, на якому зображена бажана здобич, від якої залежить існування племені.

Магія поділяється на 6 видів: виробничу, лікувальну, любов­ну, шкідливу (деструктивну), метеорологічну (магія погоди) та військову. Ця видова класифікація є далеко не повною, оскільки в кожному виді магії можна виділити багато підвидів. Так, виро­бнича магія, у свою чергу мала багато різновидів: мисливська, рибальська, будівельна, землеробська, гончарна, навчальна, спор­тивна, ковальська тощо.

Іноді також говорять про «чорну», шкідливу, та «білу» магії, яка направлена на принесення користі при здійсненні магічного обряду.

Шкідлива магія переслідувала мету спричинення шкоди над­природними засобами окремій особі або особам. Серед народів Південної півкулі домінували такі прийоми: націлення на ворога загостреною паличкою або кісткою, в Північної — «порча» через їжу, напої, одяг тощо. Важливим засобом шкідливої магії є сміт­тя, якщо його таємно закинути на чуже подвір'я.

Також одним з різновидів шкідливої магії є віра в «дурне око», яким наділялися і окремі тварини (змія, лев, кішка тощо) та люди (косоокі, з впалими темними очима, з нахмуреними брова­ми або такими, що зрослися). Є повір'я, що від дурного ока хво-


ріють люди і тварини, корови та кози не дояться, зброя мисливця втрачає свої бойові здібності тощо.

Військова магія тісно близька до шкідливої своїми цілями і задачами. Різниця полягає лише в тому, що шкідлива — таємна і однобічна, військова — публічна, необхідність подолати актив­ний опір жертви.

Любовна магія мала подвійну направленість: або викликати потяг, або, навпаки, знищити його («приворожити» та «відворо-жити», або «присушити» та «відсушити»). Любовну магію слід вважати чи не найдавнішим видом чародійства. її поява пов'я­зана з тим, що саме в цій сфері було дуже багато незрозумілого для людини (почуття виявлялися сильними, а воля — безкорисною).

Лікувальна магія відрізнялася від інших видів магії виключ­ним розмаїттям обрядів, що використовуються. Зрозуміло, що це — народна медицина. Межу між медициною та магією провести дуже складно: натирання хворого бджолиним воском практику­валося для відлякування духів лісу, хоча й було хорошим зігрі­ваючим засобом.

Виробнича магія — її виникнення зводиться до раціональної господарської діяльності людей, які рано знаходять діючу силу маскування, переодягнення, підманювання тварин, наслідуючи їхні голоси. Давніші форми виробничої магії зафіксовані у наске-льних малюнках.

Метеорологічна магія — це єдиний вид магії, який не зале­жить від людської волі та дій. Але не можна говорити, що це ціл­ком людська фантазія.

Зазвичай магічними прийомами займалися спеціально підго­товлені люди — чарівники та шамани, які щиро вірили у свою здібність спілкуватися з духами, передавати їм прохання одно­племінників, впливати на духів або чудодійні сили. Але головне полягало не в тому, що вони самі вірили у свої незвичайні здіб­ності, а в тому, що їм вірив колектив і звертався до них за допо­могою в дуже критичні моменти. Тобто чарівники та шамани ко­ристувалися особливими почестями і повагою у одноплемінни­ків. Таким чином, чаклунська практика не протилежна релігії, а, навпаки, зливається з нею.

Віра в магію збереглася і до наших днів як елемент сучасних ре­лігій (віра в надприродну силу обрядів: молитва, жертвоприношен­ня, очищення, піст), та в самостійній формі (гадання на картах).

У ранньородовому суспільстві поширеними були й анімістичні уявлення. Анімізм (від лат. апіта — душа) — віра в духів та душі як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Де-


тальніший аналіз анімістичних вірувань був описан англійським антропологом, етнологом та релігієзнавцем Едуардом Тейлором (1832—1917) в його роботі «Первісна культура». Він був впевне­ний, що відправною межею для анімізму послужили роздуми пер­вісної людини над такими питаннями: що є різницею між живим та мертвим тілом, в чому полягає причина сну, ведіння, екстазу, хвороби, смерті, а також і переживання трансу і галюцінацій. Але не в змозі правильно пояснити ці складні явища, первісна людина випрацьовує поняття про душу, що знаходиться в тілі і залишає його час від часу. Дедалі формуються більш складніші уявлення: про існування душі після смерті тіла, про загробний світ тощо.

Потім уявлення про людську душу стали переноситися на на­вколишній світ людини. Спочатку люди гадали, що душі можуть мати вигляд птахів, іноді — тварин і рослин. Як видно, тут тісне пе­реплетіння анімістичних і тотемістичних вірувань, хоча тотемні об­рази були необхідні людям не самі по собі, а як вмістиліща для духів.

Пізніше виникла віра у переселення душ, з якою можна зу­стрітися у багатьох релігіях, особливо індуїзмі. Ще пізніше люди стали одухотворювати й неживі явища — каміння, гори, ріки й озера, сонце та зірки. Це було необхідно для давніх людей, по-перше, для того щоб пояснити собі причини всіх природніх явищ цілком задовільним для себе способом, по-друге — приписати духам все добре та погане, що траплялося з ними на протязі всьо­го життя. Безпосередньою же причиною появи такого роду анімі­стичних поглядів може бути і своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних та оптичних явищь: еха, шумів, тіней тощо. Вони уявлялися їм свідченням не тільки існування людської душі, а й існування подібних нетілесних двійників майже усього в світі. Це вже стадія пізнього анімізму, або демо­нізму, що веде до появи віри в Бога, ангелів, сатану, русалок, гномів, фей, німф, водяників, безсмертні душі тощо. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди, у спіритизм (можливість спілку­вання з душами померлих за допомогою різних пристосувань).

Шаманізм

Шаманізм (мовою сибірських народів «саман» — не­самовитий) — особливий комплекс обрядів та ритуалів, пов'язаних з віруваннями у надприродні здібності і можливості служителів культу — шаманів.


Шаман — це знахар, жрець і душеводій; він лікує хвороби, керує суспільними жертвоприношеннями та проводжає души ме­ртвих в інший світ. Все це є можливим завдяки тому, що він во­лодіє техніками екстазу, тобто здатний залишати своє тіло за вла­сною волею.

Шаманізм був заснований на уявленнях давніх людей про іс­нування зв'язку між шаманом і духами, що допомогає битися з іншими, ворожими людині силами. Тобто першим духом-заступником був його родовий або сімейний тотем. У багатьох народів душу шамана уособлювала тварина, з якою вона була злита в єдине ціле. Потім образ «матері-тварини» набув вигляду духа-предка самого шамана, а згодом він перетворився в духа-помічника шамана, людиноподібного.

Шаманські обов'язки в рівній мірі виконувалися чоловіками й жінками, інколи зустрічалося і таке явище, як травестизм, коли чоловіки-шамани одягалися в жіночий одяг і поводилися як жін­ки, бо на це була воля духів.

Давні люди вважали, що тільки духи встановлюють зв'язок із майбутнім шаманом. Наглядним свідченням цього була так звана «шаманська хвороба», яка вражала людину у дитячому аба юна­цькому віці. Симптоми цієї хвороби були найрізноманітнішими, але завжди хвора людина виглядала в очах інших людей божеві­льною. Перебіг шаманської хвороби повністю співпадав з циклом ініціації: страждання, смерть і воскресіння. Коли хвороба прохо­дила, людина вже перетворювалася у «виборця духів», що пере­вищує своїми здібностями всіх смертних.

У деяких сибирських народів посвячення шамана є публічною подією. Так, у бурятів неофіт (тобто посвячений) лізе на березу, символ світового древа, що уявляється як сходження на небо. Сходження на небо — одна з специфічних рис сибірського й центрально-азіатського шаманізму. У випадку принесення в жер­тву коня алтайський шаман сходить на небо для того, щоб підне­сти небесному богу душу принесеного в жертву коня. Сходження здійснюється так: шаман лізе по стовбуру берези, що помічений дев'ятьма зарубками, кожна з яких символізує особливе небо.

Шаманський культ не можна уявити собі без особливого «ша­манського реквізиту» (фартух, головний убір, барабан або бубен). Він щиро розмальовувався стилізованими зображеннями духів-заступників і духів-помічників, космічними символами, прикра­шався численними підвісками, що також уособлювали духів. У релігійному відношенні сам факт переодягання шамана в особли­вий одяг був дуже значущим, він символізував переборення ша-


маном мирського простору та свідчив про його готовність увійти в контакт зі світом духів.

Звичний ритуал дії шамана — це так зване камланіє — (неса­мовитість) танець зі співом, ударами в барабан або бубон, громом залізних підвесок тощо. Камланіє розглядається як засіб спілку­вання з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселя­ються в тіло шамана (або в його бубон), або, навпаки, душа ша­мана відправляється в подорож у царство духів.

Шаманський Всесвіт складається з трьох частин: Верхнього Світу (Неба), Середнього Світу (Землі), де живуть люди, та Ниж­нього Світу (Підземелля). Всі три частини Всесвіту з'єднує воє­дино Світова Вісь, яка символізувалася Світовим деревом, горою і стовпами. У Верхньому або Нижньому Світі шаман зустрічався з духами, домовлявся з ними про допомогу в різних справах, роз­питував про те, що не міг знати ніхто (наприклад, про життя лю­дини, що зникла). Тобто дії шамана в час камланія були ні чим іншим, як розповіддю про його неймовірну подорож. Але сенс камланія — у гіпнозі оточуючих та в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки примушує глядачів вірити в свої надприродні здібності, але й вірить у них сам і у час камланія переживає га­люцинації. На думку дослідників, шаманське камланіє дуже на­гадує істеричний напад, та й самі шамани дуже нервові, істеричні люди.

Майже всі шамани поєднували культову діяльність з пророцт­вами, консультуванням з різних питань, магічною практикою, але головне — лікуванням. Оскільки хвороба мислилася як втрата душі, шаман повинен в першу чергу вияснити, чи далеко пішла душа хворого від поселення, чи була вона викрадена демонами та заслана в світ інший. У першому випадку вилікування не дуже складно: шаман пленяє душу та повертає її в тіло хворого. У дру­гому випадку він повинен спуститися в нижній світ, що є склад­ною і небезпечною подорожжю. Не менш захоплююче мандру­вання в інший світ шамана, який проводжає душу померлого в його нове житло; шаман розповідає присутнім про всі пригоди, що сталися на шляху. В процедуру лікування входило виконання сукупності релігійних дійств: заклинання, пісні, танці, звертання до духів за допомого розмови з духом. Якщо після релігійного лікування організм переборював хворобу, слава приписувалася шаману, а якщо помирав — винним оголошувався злий дух, що вкрав душу хворого.

З переходом від первобутності до цивілізації архаїчні форми релігії не зникли, а стали складовою частиною більш розвинутих


релігій або народної культури. Як свідчить релігійна статистика, що на рубежі XX — XXI ст.ст. різні форми первісних релігій сповідувало не меньш 100 млн людей: 80 % від цього числа при-ходилося на Африку, 18 % — на Азію та Латинську Америку, 2 % — на Австралію та Океанію.

Питання для самоконтролю

1. Коли виникають ранні форми релігійних уявлень ?

2. Назвіть основні первісні форми релігії та дайте
кожній з них короткий аналіз.

3. В якому напрямку змінюються уявлення первісної
людини про надприродне?

4. Що таке табу? Згідно з якими принципами виника­
ло зняття та накладення табу? Які функції викону­
вали табу в первісному суспільстві?

5. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав
шаман ізм?

Тематика рефератів

1. Етапи розвитку первісних вірувань.

2. Місце віри в надприродне в структурі релігійної
свідомості.

3. Види та специфіка первісних вірувань. Основні по­
няття віровчень.

4. Релігійні системи стародавнього світу.

5. Залишки ранніх релігій в сучасному світогляді сус­
пільства.

Література

1. Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред.
А. Колодного. — К.: Світ Знань, 2000. — 862 с.

2. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство.
Підручник. — К: Наукова думка, 2000. — 352 с.


3. Кислюк К В., Кучер О. Н. Религиоведение: Учебное
пособие для вьісших учебньїх заведений. — X.: Торсинг,
2002. —496 с.

4. Титов В. Д., Качурова С. В., Барабаш О. В. Релігієз­
навство. Підручник для студентів юридичних спеціальнос­
тей вищих навчальних закладів. — X.: Право, 2004. — 272 с.

5. Токарев С. А. Ранние формьі религии. — М: Полити-
здат, 1990. —622 с.

6. Злиаде М. Священньїе тексти народов мира: Пер. с
англ. В. Федорина. — М.: КРОН-ПРЕС, 1998. — 624 с.

7. Яблоков И. Н. История религии. В 2-х т. — М, 2002.

44


ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ

1. Характерні риси етнічних релігій.

2. Різновиди етнічних релігій.

1. Характерні риси етнічних релігій

На зміну родоплемінним віруванням приходять етнічні релігії, які подекуди ще називають національними чи національ­но-державними. Обов'язковим історичним підґрунтям їх появи є наявність у суспільстві спільнот, породжених соціальною дифе­ренціацією, і консолідація їх у формі держави. Етнічні релігії — це такі релігійні вірування, які, як правило, охоплюють своїм впливом всі прошарки населення в межах однієї національної держави. Не всі народи пройшли етап етнічних релігій. Деякі з них сприйняли у свій світогляд якусь світову релігію, знаходя­чись ще на стадії родоплемінної. Так, більшість арабських наро­дів і багато народів Африки не проходили стадію етнічних релі­гій і відразу прийняли якусь із світових.

У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як пра­вило, співпадають, хоча за певних умов і обставин їх прихильни­ками можуть бути особи інших національностей. Існуючи на конкретному етнічному ґрунті, вони тісно переплелися з елемен­тами національної культури, традицій і звичаїв народів, що їх сповідували чи сповідують. Національні релігії справляють знач­ний вплив на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут його представників, сприяють розвитку та збе­реженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції. Функціонуючи в межах певних етнічних ви-значеностей, релігія так тісно переплітається з ними, що можемо говорити про певний етноконфесійний синкретизм.

Витоки етноконфесійних утворень пов'язані з довготривалим існуванням релігій на ґрунті різних історичних типів спільностей


людей, починаючи від первісних племен і закінчуючи сучасними розвинутими націями. Формування зв'язків між ними переростає в етноконфесійні спільноти, які є наслідком взаємодії певної ре­лігії з елементами етносу. Під впливом етнічних і релігійних тра­дицій у етноконфесійній спільноті складається відносно замкну­тий тип її життєдіяльності, специфічні риси побуту. Для етно-конфесійних утворень характерний високий ступінь ізоляції від інших етносів і релігій, який підтримується забороною міжнаціо­нальних і міжконфесійних шлюбів, ревнивим захистом своєї ет­нічної винятковості та істиності власної віри.

Етап етнічних релігій пов'язаний переважно із домінуванням політеїзму, а то й генотеїзму. На цьому етапі вже відбулося чітке відмежування касти жерців-служителів етнічного культу. Значно спрощуються, але вже оформлюються у строгу систему дотри­мання обрядові дійства, інших форм набирає жертвоприношення. Етнічні релігії мають письмову традицію, з'являються їх «свя­щенні тексти». Утверджується вчення про потойбічну відплату кожному за його земне життя.

Не всі етнічні релігії збереглися, їх, як правило, витіснили сві­тові релігії. Ті ж, що збереглися, зазнали значних трансформацій і не постають у своєму витоковому вигляді.

Різновиди етнічних релігій

Характерною особливістю духовної історії різних на­родів світу є те, що вони на певних етапах своєї історії витворюють свою власну релігійну систему. Розглянемо коротко деякі з них.

Давньогрецька релігіясистема політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції, що з'явилися і оформилися в період виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уосо­блення й одуховлювання явищ природи (анімалізм), пов'язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за до­помогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у да­вніх греків користувалась годувальниця всього Гея, що відобра­жало вплив матріархату. За панування родової знаті дрібні місце­ві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс «батько людей і богів». Зевс — втілював у релі-гійній формі риси патріархального владики: панував над небом,


землею, морем і пеклом. Пантеон давньогрецьких богів описали Гомер (VIII сг. до н.е.) в «Іліаді» й «Одисеї» та Геосид (VII ст. до н.е.) у «Теогонії», тобто «Родоводі богів». На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнст­ву, яке більше відповідало вимогам часу і духовним потребам людей.

Давньоєгипетська релігія як політеїстична система вірувань і культів сформувалась у VI—IV ст.ст. до н.е. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у не­бесних світилах, камінні, деревах, звірах, птахах, зміях і т. ін. Пі­зніше місцеві божества групуються у вигляді тріад на чолі з бо-гом-деміургом (фіванська тріада — бог сонця Амон, його дружина Мут — богиня неба, їхній син Хонсу — бог місяця; ме-мфіська — Птах, його дружина Сехмет — богиня війни, їхній син Нефертум — бог рослинності і т. ін.). Велику роль у давньоєги­петській релігії відігравали уявлення про загробне життя як без­посереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом ви­никають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. Серед найбільш шанованих тварин — втілення різних бо­гів -— бик (Апіс, Мневіс та ін.), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т.д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше мі­сце бога деміурга виступає сонце. Традицією давньоєгипетської релігії обожнювання фараонів, які бачились як «служителі Гора», впливало на династійність царювання.

Давньоіндійська релігія — сукупність релігійних поглядів та обрядів, шо виникають у II тис. до н.е. в середовищі так званих індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брах­манську доби. Перша з них характеризується створенням Вед — Священних книг, де описуються пантеон богів, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які поділяються на земних, атмосфер­них та небесних. Важливе місце у цей період займають також рі­зноманітні божества як уособлення абстрактних понять, напівбо­ги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядово­сті — жертвоприношення (яджна) як вживання священного на­пою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті, чи Брахманом. Всесвіт


складається з 5 елементів — води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, ство­ренням коментарів до Вед — брахманів та аран'як, а також релі-гійно-брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно з вчен­ням цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).

Джерелами, вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брах­манізму, є: 1) чотири збірки Вед («Рігведа», «Атхарваведа», «Са-маведа», «Яджурведа»); 2) Брахмани — тексти-коментарі до від­повідних Вед; 3) Аран'яки — тексти, пов'язані з Брахманами; 4) Упанішади — релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Головний принцип світосприйняття брахманізму — обожнюван­ня природи. Більшість богів пантеону Вед втілюють окремі при­родні явища та стихії. Ці боги поділяються на земних, атмосфер­них і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти — асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і діючих у ньому за­конів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта — безлад­дя, хаоси, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми.

Привілейованим станом в давньоіндійському суспільстві були жреці-брахмани. Спочатку основна їх функція складалася з вико­нання обрядів та промовляння або співання молитв. Але з розви­тком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Рігведи, в якому був відсу­тній центральний, об'єднуючий образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космі­чного абсолюту — Брахмана.

Поява в VI ст. до н.е. таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, призвело до ослаблення брахманізму і поставила перед ним завдання реформації. Наслідком цієї реформації була поява наприкінці І тис. до н.е. індуїзму.

Давньоіранську релігіюназивають ще зороастризмом (інко­ли — парсизмом). Ця дуалістична релігія виникла в Х-УИ ст. до н.е. й поширилась в Середній Азії та Азербайджані, її засновни­ком вважають пророка Заратустру (Зороастра), якому припису­ють створення священної книги Авести і об'єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Основна ідея цієї релігії — визнання боротьби двох існуючих сил — Ахурамазди (уособлює


світло, добро, істину і життя) і Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ. В ній беруть участь і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибіч­ників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла і добра. Праведним життям, вартим спасіння, в зороастризмі вважалося примноження матеріальних благ за допомогою земле­користування. Культ зороастризму зводиться до визнання без­смертя душі, загробного життя і кінця св

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти