ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Функціональна взаємодія релігії, держави і права

Взаємозалежність між релігією й правом як регулятив­ними системами, їх узгоджений вплив на соціальний розвиток полягає передусім у тому, що вони є регулятором суспільних від­носин.

Релігія і право зв'язані між собою взаємовпливом їх елементів (релігійної ідеології і правосвідомості, релігійних (церковних) і світських судів, релігійних й правових норм); одновекторна спря­мованість однорідних елементів обох систем на інші соціальні системи й суспільне життя (напиклад релігії й права на морально-етичні уявлення), взаємне регулювання юридичними й релігій­ними нормами суспільних відносин; безпосердній взаємовплив неоднорідних елементів релігійної і правової систем (регулюван­ня юридичними нормами релігійної поведінки і відносин, внутрі-конфесійної діяльності і т.ін.), чи опосередковане (вплив релігій­ної ідеології на формування правових норм через правосвідо­мість унаслідок сприйняття правосвідомістю релігійних уявлень і ідей); взаємодія галузей права з різними сферами релігії (регулю­вання релігійними й правовими нормами різних сторін церковно-державних відносин, майнових та інших прав конфесійних орга­нізацій і культових служителів, узаконення культових церемоній в різних сферах державного життя: коронація, релігійна присяга при входженні на державні посади, релігійна клятва в суді тощо).

Такі варіанти взаємозв'язків релігії й права можуть слугувати причиною інтеграції чи дезінтеграції державно-церковних відно­син (специфічних взаємозв'язків релігійних організацій з держа­вою) й визначати їх характер: як відносин між державою й панів-


ною церквою; державою й терпимими релігійними організаціями і державою й конфесіями, що переслідуються.

Регулятором цих зв'язків за певних обставин може виступати держава чи особливе організаційне утворення духовної влади — Церква. Остання за своєю природою дуалістична, що й визначає її специфіку. Вона є симбіотичним модусом релігійних і суспіль­них відносин. її функціональність можна визначити як суспільну, бо її дія розгортається в певній соціальній конструкції, де вона постає як об'єднання віруючих того чи іншого релігійного на­прямку на основі загального віровчення і культу, централізова­ною системою управління життям, діяльністю та поведінкою ві­руючих, ієрархічністю, визначеною системою норм (релігійної моралі, канонічного права тощо), цінностей, санкцій, розподілом своїх членів на духовенство (професійних служителів культу) та мирян (рядових віруючих); належність до певної церкви може визначатись як сімейними і національними традиціями, так і сві­домим вибором особи; в процесі релігійної діяльності церква ви­конуючи релігійні функції, здійснює й політичні, соціальні, еко­номічні, правові, культурні впливи на особу й соціум. Але все-таки основне поклинання Церкви є специфічне—релігійне. Вона має забезпечити особливий зв'язок людини з трансцендентним, Богом.

З державно-церковними відносинами пов'язуються такі по­няття, як свобода вибору і свобода совісті. У тандемі відношень «держава — церква» ці фактори мають бути визначеними не як якийсь особливий дар держави, а як природне право кожної осо­би на можливість вільного вибору релігії, віри в Бога, світогляд­них орієнтирів і переконань, що б мали визначити сенс особисті-сного буття, мотиваційний каркас вчинків й поведінки індивіда (Свобода совести, вероисповедания и религиозньїх организаций. — К., 1996. —С. 7).

Нехтування й ігноруфання цього фактора, однобічність впли­ву держави на церкву, антагоністичний тип відокремлення Церк­ви від держави, що заперечує можливість вільного партнерства між цими інституціями, призводили до викривлень і збочень сус­пільного устрою, в умовах світоглядного вакууму і сприяло ви­никненню квазірелігійних утворень як результату пошуків нової віри, нових духовних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

Заборона релігії з боку держави може призвести до наділення наприродними властивостями осіб, націй, певних суспільних ін­ституцій, виникнення так званих світських релігій, — соціоцент-ричних за своїм характером (зосереджених на сакралізації об'єк­тів земного походження).


Вшанування небесних богів світські релігії підміняли покло­нінням богам земним; вони мали всі зовнішні ознаки релігії: віра в надприродні властивості предмета відповідного культа, міфо-логему, символіку, атрибутику, культову практику тощо. Напри­клад, у марксизмі — ленінізмі (багато хто з дослідників відно­сить його до світських релігій) роль Святого Письма виконували праці класиків, Святих переказів — мемуари більшовиків, все­ленських соборів — партійні з'їзди, ікон — портрети вождів, бу­ли свої таїнства й не обійшлося без сектантства.

В таких умовах церковні інституції фактично перетворюва­лись на придаток державного механізму, а їх релігійна діяльність переслідувала далеко не релігійні цілі. Відомий релігійний діяч, правозахисник Гліб Якунін зазначає: «Московська патріархія... що формально зберегла спадковість єпископату від історичного православ'я, використовуючи традиційні Богослужіння й обра­зи... фактично являлась підрозділом держбезпеки, головною фун­кцією якої було обслуговування тоталітарного комуністичного режиму... принципи її організації теж не могли бути соборними, тобто відкритими для віруючих, для всеоб'ємної участі всіх пра­вославних християн у справах церковних. Побудова Патріархії відбувалась по інших канонах, унаслідок чого з'явилась і по цей день існує воєнізована структура: симбіоз КДБ й дореволюційно­го Святійшого Синода» (Якунин Г. Подлинньїй лик Московской Патриархии. — Самиздат — С. 1—2).

Таким чином відбувалося усуспільнення релігійних відносин, які переставали виконувати свої специфічні функції й перетво­рювались у механічний спотворений придаток суспільних відно­син. При цьому на попередні форми психічної діяльності, світо-переживання особи накладався новий духовний зміст, що обумовило сприйняття нової ідеї не розумом, а вірою; соціалізм, ідеї якого сприймалися адекватно звичним релігійним чинникам, в індивідуальній уяві набирав вигляду своєрідної релігії: «рай пе­реносився на землю в якості світлого комуністичного майбутньо­го, великий вождь поставав у ролі бога, вожді менші за рангом — у функції святих, земне пекло — це все темне минуле й оточую­чий першу країну соціалізму світ зла, партія — своєрідна каста священнослужителів... посередник між богом і віруючими, віра в творящу силу молитви перетворилась на віру в заклинання лозу-нга, спокутну жертву міг принести кожен, віддаючи своє (й чуже) життя в ім'я світлого майбутного, а страх Божий перетворився на страх перед всевидячим оком держави й колективу, що претен­дують не лише на вчинки, але й на думки й почуття індивіда...


При цьому залишався й розподіл людей за ознакою віри на «єди­новірців» — тих, хто вірить в ідею комунізму («наший»), та «іно­вірців» — тих, хто вірить не так чи недостатньо (ті, хто взагалі не вірить, — ворог)» (Головаха Е. К, Бекешкина И. 3., Небоженко В, С. Демократизация общества и развитие личности. От тотали-таризма к демократии. — К., 1992. — С. 25—26).

Об'єктивоване усуспільнення релігійних відносин притаманне всім деспотичним тоталітарним державам. Виразного прояву во­но набуває в феномені культу особи, коли сакральний світогляд з його неодмінним атрибутом — вищим божественним началом трансформується у віру в доброго вождя (Сталін, Мусоліні, Фра-нко, Гітлер — яскраві приклади цього феномена). Злиття в масо­вій свідомості найвищого ідеалу з міфологізованою постаттю Вождя призводить до наділення останнього божественними ат­рибутами і необмеженою владою.

Одним з механізмів релігійно-світської свідомості стає обож­нення об'єктивних інституцій, їх персоналізація, яку в історичній традиції простежуємо від Гегеля, Конта і Маркса. На думку Ф. А. Хайека, соціалізм з його розумінням «суспільства» по суті є фактично пізніша форма анімістичних інтерпретацій порядку, іс­торично представлених різними релігіями з їх богами. Ця схо­жість не применшиться й тим фактом, що соціалізм часто-густо спрямований проти релігії (Хапек Ф. А. Пагубная самонадеян-ность. Ошибки социализма. — М., 1992. — С. 187).

Хайек стверджує, що вижили і збереглися лише ті релігії, які підтримували власність і сім'ю, а оскільки комунізм є релігією, що має антивласнісне й антисімейне спрямування, то занепад ко­муністичної ідеї близький. Він припускається думки, що можли­во Бог у розумінні людей є всього лише персоніфікація тих тра­диційних моральних норм і цінностей, які підтримують життя людської спільноти, а «те джерело порядку, що релігія приписує людиноподібному божеству, — пропонуючи свого роду Карту чи путівник з допомогою яких окрема частина вдало орієнтується всередині цілого, — не знаходиться поза фізичним світом, але є однією з його характеристик, та занадто складною, щоб якась складова цього світу зуміла скласти його «картину» чи «образ» (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. — М., 1992. — С. 239—240) Але не виключено, що більшість людей здатна сприймати абстрактні традиції лише як чиюсь особисту Волю. Коли відверта віра в надприродні сили заперечується як марновірство, ця воля вбачається в «суспільстві». Так було в не­далекому минулому. Хоча й нині його залишки дають про себе


знати. Так УПЦ МП перебрала на себе функції елемента ідеоло­гічної парадигми, що тягне до відродження колишньої імперії на новій (можливо релігійній) основі.

В умовах посттоталітаризму, який знаменує пошуки концепції переходу до нової соціально-правової держави, релігійний чин­ник набуває значущості наскрізного стрижня соціальної констру­кції, «на роль якого не можуть претендувати ані анемічні в біль­шості своїй політичні партії, ані розкраяні профспілки» (Єлей-ський В. Релігія політика в посттоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 22).

За таких обставин Церква, до якої спрямовані суспільні погля­ди, «постає єдиним легітимним дотепер інститутом, фактично опонуючим ленінсько-сталінській ідеології і, «попри усвідомлен­ня зв'язку православної ієрархії з партійно-державним істебліш­ментом, все ж не поєднується в масовій свідомості з офіційною доктриною і практикою» (Єменський В. Релігія політика в постто­талітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сього­дення. — К., 1995. — С. 22).

Проте за довгі роки протистояння авторитарним режимам ре­лігійні інституції були витіснені з притаманних їм сфер діяльнос­ті й занадто ослабли. Через що вони не в змозі в короткі терміни випрацювати і впровадити своєрідну «теологію посттоталітариз­му». У цьому вони чекають допомоги держави. А остання, пере­живаючи складну суспільну кризу потребує допомоги від Церк­ви. Тому актуальним у вирішенні пов'язаних з цим проблем є використання західного досвіду з питань регулювання державно-церковних відносин, релігійної свободи, забезпечення особистіс-них прав, свободи совісті і вибору. І за останнє десятиріччя в цьому напрямку досягнуто певних успіхів.

Більшість західних країн випрацювали нову концепцію суспі­льства за якою Церква обстоює порядок заснований на гідності людської особистості виходячи з індивідуальної свідомості, віри й розуму

Релігія, будучи поєднаною з глибинними основами людського буття, впливає на соціальні стуруктури і цінності. Важливість її підкреслюється тим, що вона охоплює речі, які виходять за межі світськості. Функціонування релігійних відаосин залежить від рі­вня релігійної свободи в певному суспільстві. А виміри релігійної свободи пов'язані з незалежно еволюціонуючими частинами док­трин в сучасних правових системах; її розуміння залежить від впливу концептуальних розробок в різних галузях світського права. «Часом релігійна свобода стає зв'язковою ланкою конку-


руючих цінностей рівності, слова, асоціації, гідності і особистої свободи. Тому іноді застосовується спроба звести релігійну сво­боду до її світських компонентів. Але... головним для релігійної свободи є право релігійних моделей життя на те, щоб бути при* йнятими на своїх власних умовах, а не знаходити захист, якщо (і тільки якщо) вони погоджуються зі світськими судженнями від­носно того, що саме необхідно захищати» (Дьюрем К. Свобода религии: модель США // Модели церковно-государственньїх от-ношений стран западной Европьі и США. — К., 1996. — С. 131).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти