ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Дисциплінарні вияви релігієзнавства

Відтак можемо зробити висновок, що релігієзнавство пройшло складний шлях у своєму розвитку. Воно з'являється насамперед як спосіб рефлексивного ставлення до релігії, метою якого є виявлення причин її появи. В епоху Відродження та Реформації, воно постає вже в ролі критичного чинника щодо традиційних церковних інституцій. Філософський аналіз проблем теології призвів до появи апологетики релігії (Г.Лейбніц, Ф.Шеллінг), скептицизму щодо неї (І.Кант), а подеколи й критики і заперечення (Л.Фейєрбах). Останній підхід в роки соціалізму був абсолютизованим. Релігієзнавство постало як філософська, історична й природничо-наукова критика релігії. Хоча тоді й говорилося про наявність в атеїзмі позитивного аспекту, але він визначався дуже розпливчато. Можемо визнати, що в радянський період в релігієзнавстві так і не склалася якась теоретична школа. Певних успіхів досягли історики релігії, бо науковий підхід тут загалом домінував над ідеологічним. В філософії релігії особливо помітними, ґрунтовними були праці Б.Лобовика, Д.Угриновича, Ю.Кимельова, Ю.Левади. Явно не пощастило соціології, психології, а тим більше етнології й політології релігії: їх ідеологічна зорієнтованість, прагматична націленість на подолання релігійності явно не сприяли науковості пошуку в цих сферах релігієзнавства.

Основні релігієзнавчі школи, концепції, підходи у вивченні феномену релігії з'явилися у др. пол. XIX - п. пол. XX ст. Зауважимо, що релігієзнавство, як нова галузь знання, з цього часу постало вже як надто складне і багатопланове утворення. В його структурі виокремилося декілька наукових дисциплін. Коротко їх охарактеризуємо.

Філософія релігіїаналізує понятійний апарат релігієзнавства, проблеми визначення релігії, розкриття її сутності. В її рамках існує два протилежних напрямки - філософська апологетика релігії і філософська критика релігії. Якщо



Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання


філософська апологетика намагається віднайти реальні аргументи на захист і виправдання релігії, прагне довести її необхідність, позитивну роль в житті людини і суспільства, то філософська критика навпаки, виступає чи з позиції заперечення релігії взагалі, чи критики її окремих сторін. Форми цієї критики різні - деїзм, пантеїзм, скептицизм, атеїзм.

Соціологія релігіївивчає взаємодію релігії з суспільством та з іншими елементами суспільного життя, її місце в суспільній системі, соціальні функції релігії тощо. Соціологія релігії має теоретичний та емпіричний рівні. Теоретична соціологія релігії (Е.Дюркгейм, М.Вебер, І.Вах, Г.Меншинг тощо) розкриває загальні характеристики взаємодії релігії з суспільством або ж з його певними компонентами - економікою, мораллю, мистецтвом, філософією тощо. Емпірична соціологія релігії розглядає конкретні стани релігійності (рівень релігійності в певному регіоні, типологію ставлення до релігії, думки про релігію різних груп населення тощо), використовуючи для цього анкетування, інтерв'ю, методи спостереження та обробки статистичних даних, інші конкретно-соціологічні прийоми.

Психологія релігіїдосліджує психологічні особливості релігійної свідомості: проблеми релігійної віри та її впливу на поведінку індивіду, релігійний досвід, психологічний механізм релігійного "катарсису" (очищення, зняття психологічної напруги), специфіку релігійного фанатизму, багато інших питань. В її межах виділяють теоретичну (В.Джемс, В.Вундт, П.Жане та ін.) й емпіричну психологію релігії (Г.Оллпорт, М.Росс, Дж.Леуба тощо).

Історія релігіївивчає подійовий процес і закономірності розвитку релігії на різних етапах людської історії. Дослідження історії релігії проводиться в кількох напрямках: загальна історія релігії, історія окремих конфесій (християнство, іслам, іудаїзм, баптизм тощо), історія релігії країн або народів (історія російського православ'я, історія релігії в Україні, Франції, Англії та ін.), історія релігії окремих епох чи періодів (історія давніх релігій, історія релігії в епоху середніх віків тощо), порівняльна історія релігії.

Географія релігіївивчає географічні закономірності появи різних форм релігії та їх поширення по земній кулі. На цій основі складається релігійна карта світу чи ж релігійна карта певних континентів і держав.

В XX ст. виникли нові дисциплінарні утворення релігієзнавства, зокрема, етнологія та політологія релігії, конфесійне релігієзнавство тощо. Незважаючи на двох з половиною тисячолітню історію вивчення феномену релігії, сказати, що ми наближаємося до якогось фінішу в її пізнанні не можна. І це не тільки тому, що вона постійно змінюється й розширює поле своєї діяльності, а й тому, що вдається віднадходити все нові й нові її вияви, зокрема, відмовившись від домінуючих віками європоцентричних оцінок релігійного феномену.


Тема 3. Релігія як предмет наукового дослідження 113

Релігієзнавча думка України

Українське релігієзнавство сягає своїм корінням доби Київської Русі. Це насамперед "Повість врем'яних літ", де описано процес запровадження християнства в Україні-Руси, розкривається історичне, психологічне й світоглядне підґрунтя вибору Володимиром Великим віри для свого народу. Прийняття християнства - велика світоглядна революція в духовному житті українства, що включила його в контекст світової цивілізації. Починаючи з княжої пори, універсальним способом бачення, розуміння й оцінки світу для багатьох українських мислителів стають власні релігійні переживання. Основною метою їх праць виступає не прагнення створити певну цілісну систему богословських знань, а бажання передати своє особисте релігійно-містичне сприйняття божественного єства, гармонії, краси і довершеності Богом створеного світу. Саме такими є "Повчання Володимира Мономаха", "Слово про Закон і благодать" Іларіона Київського, "Житіє Феодосія Печерського" і навіть "Слово про похід Ігоря".

До XIX ст. релігієзнавство в Україні розвивалося переважно в його богословській формі. Помітною його сторінкою є творчий доробок професорів Києво-Могилянської Академії. На основі порівняльного аналізу католицизму і православ'я вони доводили істинність саме православного віросповідання. В богословських курсах, що читалися в Академії, особлива увага приділялась апології християнського розуміння Святої Трійці, Святих таїнств тощо. Професори-могилянці прагнули чітко розмежувати, структурно відокремити філософію і теологію. Так, у Теофана Прокоповича вони відрізняються обсягом, принципами і методом. Якщо богослов'я, за Теофаном, має своїм об'єктом Одкровення Боже, то раціональна філософія - логічні операції, натуральна -природне тіло, моральна - мораль і громадське життя людини. На його думку богослов'я - це методично й вмотивовано підібрані з різних книг Святого Писання й структуровані, вибудувані в певний порядок (для зручності вивчення) божественні думки і висловлення, які необхідні для слави Божої та спасіння людини.1

Українське світське релігієзнавство не має власної професійної традиції. Воно розвивалося переважно в контексті суспільно-політичної та філософської думки України XVII-XX ст. Проте українські мислителі прагнули не просто з'ясувати, що таке релігія, в чому її особливість як духовного явища. Вони насамперед розкривали її функціональну значимість, роль в національному розвитку України. Оскільки значення різних конфесій християнства в поступі

Див.: Києво-Могилянська Академія: колиска української богословської думки // Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. -Львів, 1996.



Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання


українства було надто суперечливим, то це пояснює різні оцінки українськими духовниками релігійного феномену, його впливу на національне життя.

Зауважимо, всі вони в той чи інший спосіб прагнули поставити християнство на службу національному розвитку. Якщо Г.Сковорода намагався втілити це через заклик до утвердження кожного зокрема в принципах християнського життя, то кирило-мефодіївці висловлювали ідею місійної ролі українства в слов'янському світі. Якщо Т.Шевченко закликав Бога зглянутися на злидні та нещастя рідного народу, ладен був навіть "проклясти" його за бездіяльність й очікування, то І.Франко прагнув підпорядкувати релігію культурному розвитку українства.

Суспільну думку України характеризує також прагнення навернути релігійні інституції на шлях служіння інтересам народу, вивести їх із підпорядкування "сильним світу" цього. Так, Т.Шевченко закликає проповідників релігії за законами Апостолів любити ближнього свого, любити на ньому не шкіру, а душу. М.Драгоманов, вважаючи релігію справою сумління кожного, в такий спосіб обстоював ідею поліконфесійності українського народу, заперечував наявність в Україні якоїсь однієї національної релігії, що буцім-то через це має право на якийсь особливий статус в політичному і духовному житті.

Тривалий час в різних публікаціях всіляко утверджувалася думка про домінування в поглядах українських мислителів антирелігійної орієнтації. Проте такі твердження швидше були даниною офіційній версії про матеріалізм як магістральний напрямок людського думання, ніж науковим відтворенням дійсного характеру світоглядних устремлінь суспільної думки України. Українських мислителів усіх часів дійсно характеризує наявність вільнодумчої тенденції, втім до відвертої антирелігійності вона доходила хіба що в творчості М. Драгоманова, І.Франка й Лесі Українки. Що ж стосується попередніх століть, то тоді вільнодумство виражалося скоріше в формі антиклерикалізму, релігійного скептицизму, інакомислія й індиферентизму, у декого - пантеїзму.

Пошуки шляхів виходу з національної кризи й деградації виводили українських духовників на загальнолюдські принципи співжиття. Оскільки останні найбільш чітко проявилися в релігійному світобаченні, то такі пошуки врешті-решт зводилися до думки про можливість ґрунтування національного поступу на підвалинах релігійного.

Як окрема сфера наукового знання релігієзнавство в Україні, на нашу думку, починається з творчого доробку ідеологів громадівського руху і насамперед пов'язане з іменами М.Драгоманова й О.Потебні. Саме у них знаходимо спроби дати визначення релігії, з'ясувати шляхи появи релігійних вірувань, розкрити функціональну природу релігійного феномена, його місце в духовному житті людства.

Хоч М.Драгоманов (1841-1895 pp.) і не залишив категоріального


Тема 3. Релігія як предмет наукового дослідження



визначення релігії, проте аналіз написаних ним праць дозволяє зробити висновок, що релігію, він розглядав, по-перше, як явище духовної культури, продукт культурно-історичного процесу; по-друге, як історичний феномен, що виник в певний період історії внаслідок здійснених людьми пошуків "пояснення причин життєвих явищ", перед якими вони були безсилі; по-третє, релігія, на думку мислителя, - це перша "думка громадська, яка впорядковувалася", тобто перша відносно самостійна форма суспільної свідомості; по-четверте, - це комплекс думок, який шкодив чи посував поступ, бо одні "придавлювали в людях повагу до себе, особливо до свого розуму, а другі - збільшували її".1

Розглядаючи релігію в тісному зв'язку з національним життям, М.Драгоманов критикував спроби деяких учених, громадських діячів пов'язати певну національність із конкретною релігією, бо ж спроба такої ідентифікації є "абсурд принциповий і практичний". Так, до християнства, зауважує мислитель, належить велика кількість народів, а тому жодний з них не може вважати його тільки своєю вірою, своєю національною ознакою.

Якщо до релігії загалом М.Драгоманов ставився по-філософському, то до конкретних конфесій, як правило, - негативно. Він не симпатизував православ'ю, яке, на його думку погасило в XVI -XVII ст. надії України на поступ, культурний розвиток і зв'язок із порівняно вищою західною духовною культурою, сприяло втраті Україною самобутності; не виявляв доброго ставлення до греко-католицизму, який розглядав як змову для навернення українців "у римську віру". Особливо неприязно ставився вчений до галицького ультрамонтанства, що обстоювало право римського папи втручатися у світські справи будь-якої держави.

Дещо лояльнішим був М.Драгоманов до протестантизму, що, на його думку, дозволяє утвердити людяність у громадському житті, національну мову в богослужбовій практиці, формує повагу до людського розуму, свободи думки. Абсолютну цінність протестантизму вчений вбачав у його обстоюванні принципу віротерпимості. Свободу людини в релігійних відношеннях М.Драгоманов шанував не менше, якщо не більше, ніж в економічних, політичних, духовних справах. М.Драгоманов обстоював ідею громадської церкви як еталон на той час всенародної релігії для України, як найпоступовішу з усіх релігійних організацій. Мислитель вважав громаду основою людського життя.

Особлива заслуга у з'ясуванні ролі мовних факторів у розвитку релігійності належить О.Потебні (1835-1891 pp.). Українського вченого по праву можна вважати родоначальником лінгвістичного релігієзнавства чи лінгвістики релігії. О.Потебня загалом стояв на позиціях релігійного вільнодумства. Його антиклерикалізм був зумовлений насамперед тогочасною позицією церкви

'Драгоманов М. Оповідання про заздрих богів. - Львів, 1901. - С. 48.


116 Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

відносно науки, підпорядкуванням її діяльності інтересам правлячих соціальних верств, утвердженням нею колонізаторської політики Росії щодо України. О.Потебня викривав ідею російського месіанізму як "божественного покликання", обстоював свободу людини у виборі віросповідання.

З'ясовуючи чинники, які викликали появу релігії, О.Потебня зазначав, що важливу роль у цьому зіграли можливості людського мислення й пізнання: "Пізнавальна сила не доторкується безпосередньо до предмета. Віч-на-віч з тією зовнішньою природою стояв і дикун й діставав із неї не положення сучасної науки, а фетиші, богів. Поставимо й сучасну непідготовлену людину перед явищем природи і одержимо майже ті ж результати: байдужість або безглуздий страх і поклоніння".1 Причини змін релігійних вірувань вчений вбачає у розвитку людського мислення, пояснюючи свої висновки подеколи суто лінгвістичними спостереженнями, зводячи все до етимологічної характеристики слів.

О.Потебня всебічно аналізує вербальну магію, розкриває гносеологічні мотиви формування релігійного культу, простежує роль асоціативного мислення серед гносеологічних чинників еволюції релігії. Не останнє місце він відводив проблемі міфологічних образів. До причин, які сприяли збереженню язичництва в християнстві, вчений відносить традиції і звички, запозичливу діяльність християнської церкви, заповнення язичництвом прогалин у християнському світогляді, що залишалися незаповненими, зокрема, пояснення природи тощо. Практичну користь віри О.Потебня вбачав у тому, що вона приносить людині глибоке заспокоєння.

Помітною сторінкою в українському релігієзнавстві були релігієзнавчі дослідження велетня української думки Івана Франка (1856-1916 pp.). В оцінці ставлення мислителя до релігії не існує однозначності. Вчений не вірив в особистого Бога. Ідею Бога він вважав продуктом людської духовності, а біблійні оповіді - відображенням певного рівня розвитку уявлень людини. Релігію І.Франко розглядав не лише як віру в якісь "надземні вищі істоти, обдаровані вищою силою", не лише як віру в душу: "До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти".2 Бог для І.Франка - це не щось антропоморфне, зриме, досяжне. Він є прагненням людини до абсолюту, волі, справедливості, добра. Вчений закликав "через часове і тілесне проникати в духовне і вічне", частинкою якого є людина. "Правдива релігійність" І.Франка ґрунтується на вірі у вищу справедливість, вартістність діяння людини відповідно до морального ідеалу, що є виявом розумного внутрішнього

1 Потебня А.А. Из записок по теории словесности. - Харьков, 1905. - С. 646.

2 Франко І. Радикали і релігія. - Львів, 1898. - С. 3.


Тема 3. Релігія як предмет наукового дослідження 117

переконання і пізнання світу. Атеїст, на думку письменника, - не той, хто кидається в бій з релігією, а людина, що, не очікуючи постійної допомоги і сприяння Бога, оскільки наділена ним свободою волі, горить бажанням "добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі". Провідною ідеєю у ставленні І.Франка до релігії було не якесь заперечення цього сповненого загальнолюдського змісту духовного феномену, а прагнення виявити, наскільки віра, а також його інституції можуть слугувати інтересам народу, виконувати роль його духовного взірця, сприяти національному самовиявленню і розвитку. І.Франко чітко розмежовував релігію як вид духовності і церкву як організацію віруючих, вказував на їх різну роль в суспільному розвитку взагалі і в житті етносу зокрема. Значну увагу мислитель приділяв питанням історії релігії в Україні, політиці Ватикану щодо України, ролі в українській історії уніатства, критиці національного клерикалізму, обгрунтуванню принципів свободи віровизнання тощо.

Розгляд різноманітних проблем історії релігії в Україні бачимо у творчому доробку М.Грушевського, В.Липинського, А.Річинського, І.Огієнка. В Університеті св. Володимира на початку XX ст. працювали професори М.Боголюбов і М.Постнов, які залишили фундаментальні праці відповідно з проблем філософії релігії та історії християнства.1

З перших років радянської влади на українських теренах характер і зміст релігієзнавчих досліджень всеціло визначався документами комуністичної партії. Вони мали підпорядковуватися розробці стратегії і тактики антирелігійної роботи, зорієнтованої на повне подолання релігійності. При цьому ЦК Компартії робив установку на серйозне історичне висвітлення ідеї Бога, культу, релігії тощо. З травня 1925 р. став виходити щомісячник "Безвірник", навколо якого в травні 1928 р. сформувалася Всеукраїнська Рада Спілок безвірників України.

Першою організаційною формою існування релігієзнавчої науки в Україні став створений 1931 року в Харкові антирелігійний сектор у складі Інституту філософії і природознавства Всеукраїнської асоціації науково-дослідницьких інститутів. Його роботу очолив відомий суспільствознавець Д.Ігнатюк. В секторі працювали І. Ельвін, М. Кривохатський, П.Черницов, О.Чефранов. Праці сектору друкувалася в журналах і виходили окремими брошурами. Після ліквідації ВАНД1 і передачі її інститутів до Академії Наук України (1937 р.) у цій галузі працювали науковці філософської комісії соціально-економічного відділу Академії. На той час розвиток знань про релігію в академічній системі був повністю підпорядкований завданням поширення антирелігійних знань та обгрунтуванню заідеологізованих "опійних" оцінок релігії.

1 Боглоюбов Н.М. Философия религии. - К., 1916; Постнов М.Э. История Христианской Церкви. -Брюссель, 1964.



Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання


1947 року в системі Академії Наук було відновлено Інститут філософії, у складі якого з 1957 року з'явився відділ наукового атеїзму, очолюваний відомим дослідником релігії стародавнього світу професором А.Аветисяном. До відділу тоді увійшли В.Антоненко, А.Єришев, П.Коробко, Ю.Охріменко. Хоча наукова робота, протягом наступних чотирьох десятиліть вимушено провадилася в руслі виконання постанов та вказівок комуністичної партії про постійне поліпшення атеїстичного виховання, співробітникам відділу подеколи вдавалося розв'язувати, власне, й релігієзнавчі завдання: здійснювалися широкомасштабні конкретно-соціологічні дослідження стану релігійності населення України, вивчалася історія релігії та вільнодумства, досліджувалася сутність і структура релігійного феномену, особливості його суспільного функціонування та взаємодії з іншими компонентами духовної культури, зокрема, побутово-обрядовою сферою, мистецтвом, наукою, філософією, простежувалася динаміка та спрямування еволюції релігії в умовах науково-технічного прогресу. У 70-80 pp. XX ст. практично вперше проводилося комплексне дослідження атеїзму як духовного феномену, що певною мірою виходило за межі заідеологізованої апологетики, розкривало реальне підґрунтя атеїстичного світогляду, дійсні аспекти його впливу на духовну культуру суспільства та особи.

Дослідження в Україні релігійних явищ значно пожвавилося після утворення 1959 року спеціалізованої релігієзнавчої кафедри на філософському факультеті Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, очолюваної протягом тридцяти років професором В.К.Танчером. Будучи опорною серед українських вузів, кафедра довгий час здійснювала такі головні свої функції: координатор наукових досліджень вчених вищої школи республіки, забезпечення викладачів, лекторів підручниками, навчальними посібниками, іншою літературою.

Зауважимо, в радянські часи видання кафедри та її педагогічна література мали двоїстий зміст. Потрібно було досліджувати і висвітлювати два суспільні феномени - секулярний і сакральний. Тому одна половина статей і розділів в них присвячувалися проблемам атеїзмознавства, а інша - релігієзнавства. В такий спосіб викладачі, лектори і науковці одержували можливість розповідати в своїх академічних лекціях й у виступах в масовій аудиторії не тільки про атеїзм, а й про природу релігії, її походження та еволюцію, конкретні конфесії, про її становище у сучасному світі й в Україні, що була найбільшим християнським регіоном в колишньому СРСР.

Незважаючи на явну заідеологізованість релігієзнавчих досліджень радянської і перших років пострадянської доби, заслуговують на увагу ряд праць науковців України того часу. Так, гносеологічну природу релігійного феномену досліджував Б.Лобовик, його суспільно-історичні характеристики - Є.Дулуман та В.Кулик, соціально-психологічні вияви - В.Доля і В.Павлюк, специфіку коренів релігії - Г.Лебединець, іррелігійні форми свідомості вивчали О.Онищенко, А.Колодний, В.Танчер, П.Саух, історію і конфесійну своєрідність


ТемаЗ. Релігія як предмет наукового дослідження .119

богословської думки - Ю.Калінін, В.Стокяло, П.Кралюк, В.Фоміченко. Соціологічний аналіз особливостей релігійності сучасного віруючого дали в своїх працях А.Єришев, П.Косуха, М.Закович, А.Черній. Питанням історії релігії та особливостям функціонування окремих конфесій присвячені праці ПЯроцького, І.Мозгового, В.Бондаренка, О.Сагана, ПЛобазова, В.Климова, А.Гудими, Г.Баканурського, В.Любащенко, В.Пащенка, М.Кирюшка, В.Лубського. Запровадження християнства на Русі-Україні стало об'єктом дослідження М.Брайчевського, А.Глушака, П.Котляра. Сучасні богословські морально-етичні й есхатологічні концепції проаналізовані П.Гопченком, Ю.Терещенком, В.Щедріним, А.Гудимою. Проблеми свободи совісті, державно-церковних відносин досліджують М.Бабій, О.Уткін, М.Рибачук, В.Єленський, О.Огнева, О.Шуба, В.Суярко. Історії християнських церков присвячені праці В.Ульянівського, С.Плохія, О.Крижанівського. Нові релігійні течії України й позавіросповідну містику досліджують Л.Филипович, А.Шедрін.

Значний доробок мають також богословські релігієзнавці української діаспори. І.Огієнко, Ю.Мулик-Луцик, І.Власовський основну увагу приділяли дослідженню історії Української церкви. Особливості греко-католицизму досліджують І.Музичко, А.Великий, С.Мудрий, І.Ординський, І.Шевців. В працях В.Олексюка аналізується філософія томізму. СЯрмусь, В.Янів, І.Мірчук зосередились на проблемі особливостей релігійної духовності українців. У сфері філософії релігії плідно працює Д.Ляхович.

У незалежній Україні релігієзнавство як наука набуло нових рис. У Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України, утвореному в 1991 році (фундатор - О.С.Онищенко), релігієзнавчих підрозділах вищих навчальних закладів триває активна, систематична робота з досліджень актуальних проблем філософії, соціології, історії, феноменології релігії, сучасних релігійних процесів. Свій розвиток в Україні дістало й богословське релігієзнавство у вищих духовних закладах.

На базі відділення релігієзнавства ІФ НАНУ в 1993 р. утворено Українську Асоціацію релігієзавців. З того часу Асоціацію й Відділення очолює доктор філософських наук Анатолій Колодний.

За 10 років свого існування науковці Відділення релігієзнавства провели дослідження з 12 наукових тем. Серед них "Методологічні принципи і категоріальний апарат релігієзнавства", "Феномен релігії: природа, сутність, функціональність", "Особливості і віхи історії українського християнства", "Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози" та ін.

За ці роки Відділенням видрукувано близько 40 монографій і наукових збірників, більше 600 наукових статей. Регулярно виходить часопис "Українське релігієзнавство", щорічник "Релігійна свобода", на черзі - півмісячник "Релігійна панорама". Вийшли в світ три томи з десятитомника "Історія релігій в Україні", "Релігієзнавчий словник" (1996 р.) та підручник "Історія релігій в



Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання


Україні" (1999 р.), ряд книг із серій "Мислителі української діаспори", "На допомогу викладачеві релігієзнавства", "Духовні діячі України", "Духовні скарби України" тощо. Готується до друку тритомна "Енциклопедія релігій".

Відділення провело широкомасштабні соціологічні дослідження особливостей релігійності сучасного віруючого, стану і тенденцій міжконфесійних відносин, поєднання релігійного і національного чинників в духовному відродженні України, характеру неорелігійного процесу тощо. Лише за останні п'ять років Відділення разом з осередками УАР провело біля 40 наукових релігієзнавчих конференцій, зокрема до ювілею християнства, з проблем місця і ролі релігії та Церкви в суспільних і духовних реаліях нинішньої України, історії релігій на українських теренах, свободи буття релігії в постсоціалістичних країнах тощо.

Нині Відділення релігієзнавства - по суті єдиний науковий підрозділ з цього фаху в Україні. Перед ним стоїть завдання провести фундаментальні наукові дослідження релігійних процесів і явищ, координувати дослідницьку роботу з релігієзнавства в Україні, визначати пріоритети в дослідницькій тематиці, організовувати підготовку наукових кадрів.

Активізувалося останнім часом в Україні і богословське релігієзнавство. Тут потрібно відзначити праці кардинала Мирослава-Івана Любачівського, патріархів православних церков Філарета (Денисенка) та Димитрія (Яреми), митрополита Володимира (Сабодана), архієпископа Ігоря (Ісіченка), Д.Степовика. Вагомі теоретичні статті друкує баптистський часопис "Богомыслие" (Одеса). Українське Біблійне товариство здійснило новий переклад Біблії українською мовою.

То ж в незалежній Україні триває процес інтенсивного становлення релігієзнавства як окремої сфери наукового знання у всьому різноманітті його дисциплінарних утворень. Асоціація релігієзнавців України стала членом багатьох міжнародних релігієзнавчих об'єднань. Українські релігієзнавці гідно репрезентують свої здобутки в своїх виступах на зарубіжних наукових конференціях, в численних публікаціях в зарубіжних виданнях.


Тема 3. Релігія як предмет наукового дослідження 121

Контрольні запитання і завдання

1.Які підходи в оцінках релігії були притаманні релігієзнавчій думці?

2. В чому полягає відмінність у ставленні до релігії епохи античності, середніх віків і Нового часу?

3. Розкажіть про основні особливості становлення релігієзнавства як галузі наукового знання.

4. Охарактеризуйте дисциплінарні вияви релігієзнавства.

5. В чому особливість розвитку релігієзнавчих досліджень в Україні? Який стан релігієзнавчої науки нині?

Тематика рефератів

1. Основні різновиди вільнодумства: порівняльний аналіз.

2. Критичний аналіз марксистської релігієзнавчої концепції.

3. Порівняльний аналіз релігієзнавчих шкіл кінця XIX - початку XX століття.

4. Проблема суті і природи релігії в творчому здобутку одного з відомих релігієзнавців (вибрати самостійно).

5. Критерій виокремлення дисциплінарних утворень релігієзнавства.

6. Особливості розвитку релігієзнавчої думки в Україні.

Рекомендована література

1. Кимелев Ю. Современная западная филисофия религии. - М., 1989.

2. Классики мирового религиоведения. - М., 1996.

3. Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. - Львів, 1996.

4. Мистика. Религия. Наука. - М, 1998.

5. Религиоведение (под ред. И.Н.Яблокова). - М., 1998.

6. Религия и общество. Хрестоматия. - ML, 1996.

7. Свободомыслие и атеизм в древности, средние века и в эпоху Возрождения. - М., 1986.

8. Українське релігієзнавство. - №№ 1 -14.

9. Филипович Л.О. Етнологія релігії. - К., 2000.

10. Яблоков И.Н. Религиоведение. - М., 1998.


Тема IV ДИСЦИПЛІНАРНА СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

Поняття "дисциплінарне релігієзнавство" порівняно молоде. Воно було введене в навчальні плани університету "Києво-Могилянська Академія" з метою позначення тих релігієзнавчих сфер, які блоково пропонувалися студентам для вивчення. Кожна релігієзнавча дисципліна зорієнтована на вивчення специфічного аспекту буття релігійного феномену - часового, спільнотного, функціонально-рівневого тощо. Якщо донедавна в структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його дисципліни - філософія релігії, історія релігії, психологія релігії та соціологія релігії, то в останні десятиліття сформувалися нові його сфери, зокрема політологія та етнологія релігії. Ще йде мова про лінгвістичне, порівняльне, конфесійне релігієзнавство та ін. Все це свідчить про змістовне багатство релігієзнавства як науки і навчальної дисципліни.

Філософія релігії

В контексті дисциплінарного релігієзнавства чільне місце належить філософії релігії. Перш ніж виявити її сутність, доцільно з'ясувати місце цієї дисципліни в системі філософського знання та в структурі релігієзнавства.

Філософія релігії, оскільки вона прагне осмислити феномен релігії і його прояви, за сутністю своєю входить у систему філософського знання. Згадаймо знамениті кантівські питання, поставлені ним у "Критиці чистого розуму". Спробуємо пов'язати ці питання зі специфікою філософських дисциплін. Тоді з'ясування питання: "Що я можу знати?" входить у сферу інтересів гносеології, метафізики, логіки, психології, методології та історії філософії. З'ясування питання: "Що я повинен робити?" приведе до проблем аксіології, етики, естетики, філософії права, філософії політики. Відповідь на питання: "На що я можу сподіватись?" намагається дати філософія релігії.

При цьому потрібно звернути увагу на іманентний зв'язок філософії та релігійної свідомості. Сама природа нашої думки така, що вона пов'язує процес мислення з категорією Абсолюту. Таке прилучення до сфери абсолютного через думку змушує визнати залежність її від релігійної свідомості. Більше того, неможливо відірвати людське мислення від сфери абсолютного. Проте якщо в інших частинах філософії Абсолют, Невідоме є результатом, остаточним пунктом витлумачень, межею, де закінчується акт філософствування, то для філософії релігії Абсолют служить початком, предметом спеціального вивчення, першопроблемою. В цьому полягає відмінність філософії релігії від інших філософських дисциплін.

Не будемо заглиблюватись у дискусійне питання структури


Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання_____________ 123

релігієзнавства. Торкнемося лише з'ясування місця філософії релігії в цій структурі. Особливу увагу звернемо на взаємовідношення філософії релігії з тими дисциплінами, що входять до структури релігієзнавства.

Філософія релігії дає понятійне витлумачення релігійних феноменів, тобто ця дисципліна вивчає інтелектуальний і раціональний вимір релігії. Іншими словами, філософія релігії цікавиться змістом релігії, її інтелектуальним базисом. В цьому полягає специфіка філософії релігії та її відмінність від інших релігієзнавчих дисциплін, зокрема від історії релігії.

Як відомо, історія релігії вивчає розвиток окремих релігій в часі, їх взаємодію з політичними, економічними та соціальними реальностями, тобто об'єктом її уваги є різноманітні види релігії та окремі вияви релігійного. Головне для історії релігії - розвиток релігійних форм. При цьому зміст релігій сприймається як даність, або попередні визначення певних видів релігії чи форм релігійного без заглиблення в їх сутність. В цьому - відмінність філософії релігії як змістовного розгляду останньої, від історії релігії, що вивчає окремі її форми.

З іншого погляду, між філософією релігії й історією релігії є багато спільного. Філософія релігії спирається на значний фактичний релігієзнавчий матеріал, який пропонує їй історія релігії. Сама філософія релігії не займається накопиченням матеріалу, вона лише критично осмислює його. В принципі розв'язати пов'язані із з'ясуванням сутності релігійних явищ питання, не спираючись на історичні свідчення про форми, яких набували явища в своєму історичному розвитку, неможливо. Щоправда релігієзнавці робили спроби створити філософію релігії, не враховуючи дані історії релігії. Це стосується насамперед досліджень Р.Ейкена і Г.Геффдінга. їх аргументи, як правило, зводились до такого положення: для побудови філософії релігії достатньо ознайомитися лише з найвищою, найдосконалішою формою релігії. Тому стадії її розвитку розглядати необов'язково. Іншою крайністю є вибудовування філософії релігії винятково на свідченнях історії (СШфлейдерер, М.Еліаде).

Говорячи про співвідношення філософії та історії релігії, варто зупинитись на досить поширеній в дослідницькій літературі точці зору, згідно з якою філософія релігії є вступом, необхідним методологічним додатком до історії релігії. Так, французький мислитель Ревіль тлумачить філософію релігії як пролегомени до історії релігії. Американський дослідник Джевонс вважає філософію релігії передмовою до історії релігії. Проте філософія релігії не тільки не є передмовою до історії релігії. Вона є завершенням останньої, її логічним оформленням. Швидше історія релігії виконує роль допоміжної дисципліни для філософії релігії.

Розглянемо також співвідношення філософії та психології релігії. Якщо психологія релігії вивчає афективний, емоційний вимір релігії, то філософію релігії цікавить її інтелектуальний базис останньої, - в цьому полягає їх відмінність. Про спільність філософії та психології релігії свідчать такі



Тема 4. Дисциплінарна структура релігієзнавства


положення: внутрішній, духовний світ людини, що є об'єктом дослідження і психології релігії, містить в собі раціональний ел

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти