ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Божественний промисел і свобода людини. Теодіцея і антроподіцея

Тема свободи - одна із основоположних проблем, яка пронизує всю історію розвитку філософської та релігійної думки від стародавнього світу і до наших часів. В античності над свободою панувала необхідність. Все було напередвизначене і навіть Боги підкорялися силі необхідності. Фатум, доля тяжіли над усіма.

Це найбільше проявилося в демокрітовому детермінізмі, який вів до повного заперечення свободи. Цей детермінізм витікав із вчення цього грецького


Тема 9. Антропологія релігії



філософа про атоми, що є найменшими частинками, з яких складалося все буття. Вони рухалися в порожнечі, будучи цілковито підпорядкованими необхідності. Але вже в Епікура виникає ідея самочинного відхилення атома. Оскільки і людина була побудована з атомів, то й вона отримувала мінімум свободи.

У філософії середньовіччя свобода людини виявлялася в тому, що вона могла вільно вибирати гріхи і в такий спосіб відходити від Бога, втрачаючи свою душу. У філософії Нового часу розуміння свободи мало механістичний характер. Так, для Т.Гоббса, свобода - це відсутність примусу. В класичній німецькій філософії свобода пов'язана насамперед із внутрішнім світом людини. Для І.Канта - людина істота "подвійного підпорядкування". Як у явищ, що належать до чуттєвого світу, дії людини жорстко зумовлені. Проте, як "річ у собі", вона такій зумовленості не підвладна. На думку Ж.-П.Сартра, людина взагалі приречена на свободу. Вона закинута в цей жорстокий, грубий і позбавлений будь-якого сенсу світ і мусить шукати в ньому сенс і щось творити, щоб позбавити його абсурду.

В релігійній і богословській літературі знаходимо інше тлумачення свободи людини. Зокрема це ми віднадходимо вже в Біблії. Як ми знаємо, Бог створив чоловіка і жінку вільними і дарував їм можливість насолоджуватись життям в райському саду й керувати іншими Божими творіннями. Єдине, що їм було заборонено, - це зривати плоди з дерева пізнання добра і зла. Але через деякий час вони не стрималися, знехтували заборону Бога, за що й були вигнані ним з раю. Це й був прояв першої свободи в історії людства.

Ще до людини були істоти, які також проявили свою волю. Як ми знаємо, спочатку Бог створив світ безтілесних духів, які відрізнялися за своєю силою. Один із них, самий вищий, загордився, не устояв в істині й сам захотів стати рівним Богові. За це він був відлучений Богом від себе і позбавлений свого імені, яке включало в себе також ім'я Боже. Тому до нього були застосовані назви: "Сатана", тобто суперник, і "Диявол", тобто той, хто розділяє. Коли ж була створена людина, якій належало було зійти на висоту єднання з Творцем, то диявол поставив собі за мету зруйнувати задум Бога і знищити людину шляхом введення її в гріх із відкиданням Бога.

Що ж таке свобода? Свободу частіше всього розглядають як здатність до внутрішнього самовизначення. Останнє залежить від багатьох факторів -генетичних і соціальних, але повністю вона ними не визначається, інакше була б повна напередвизначеність і ніякої свободи, а відтак і пов'язаних з нею вчинків людей, направлених на добро чи зло. Це робить свободу найбільш загадковою якістю людини, яку важко визначити. На думку православного богослова В.НЛосського, Бог, створюючи людину, йшов на ризик, оскільки свобода передбачає й можливість відмови від нього з боку людини. Але без свободи людина не могла б бути людиною в повному розумінні цього слова, а була б просто високоорганізованим запрограмованим автоматом. Бог, створюючи



Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії


людину вільною і розумною, не хоче насильного врятування її. Людині дано все для того, щоб вона могла усвідомити своє місце в світі, повірити Богу, відповісти на його любов (яка найбільш повно проявилася в тому, що Бог віддав сина свого заради людей), побудувати все своє життя відповідно до свого призначення і прагнення до життя вічного.

На думку богословів, таємниця людської свободи розкривається не в її визначеннях, а в слідуванні за Христом, в якому збігається свобода й істина: "Де Дух Господній, там свобода" (2 Кор. 3:17); "Пізнайте істину і вона зробить вас вільними" (Ін. 8:32); "Я є шлях, і істина, і життя" (Ін. 14:6). Таким чином, справжня свобода не є просто потенційною можливістю вибору, а його повною реалізацією. Істинна свобода, як дар Божий, може бути пов'язана тільки з добром, з виконанням заповідей Христових.

Поряд з поняттям свободи в богословській літературі часто зустрічається термін "божественний промисел". Звернімося до Катехізису, де читаємо: "Промисел Божий - це постійна дія всемогутності, премудрості і благодаті Божої, якою Бог зберігає буття і сили всього створеного, направляє їх до благих цілей, всякому добру сприяє, а створене через віддалення від добра зло присікає чи виправляє й повертає до добрих намірів".1 Божественний промисел може бути як звичайним, так і надзвичайним. Перший проявляється там, де Божі задуми реалізуються за природними законами. Надзвичайний промисел діє там, де Бог проявляє свою особливу силу, яка перевищує закони природи і зорієнтована на досягнення вищих моральних цілей в житті світу- Такими діями надзвичайного промислу є різні чудеса, описання яких ми зустрічаємо в Священному Писанні.

Промисел Божий розповсюджується на все існуюче в світі, на велике й мале, на світ видимий і невидимий, на загальні світові події і на часткові прояви буття й життя, на весь рід людський і на кожну людину окремо. Особливо виразно відображається промисел Божий і любов Бога до людей в Нагірній проповіді Христа (Мт 6:26-32).

Отці Церкви вчили, що світ існує тільки тому, що зберігається Богом. Так, за словами Августина Блаженного "все перестало б існувати, якби Бог позбавив його своєї прихильності". Наявні у світі явища руйнування і смерті не заперечують існування Божого промислу, бо ж його мета - не збереження світу в незмінному вигляді. Все тварне не може існувати вічно, але певна істота чи ряд істот продовжують життя до часу, поки того вимагає, відповідно до законів Бога, побудова світу.

Чи не заперечує ідея промислу Божого вчення про свободу людини? Якщо все в світі підпорядковане цьому промислу, то ніякої волі в людини немає, тоді вона тільки сліпо підкоряється настановам Бога. Ця думка досить чітко простежується в деяких протестантських вченнях. Так, кальвінізм цілком

Катехизис. - К., 1991.-С. 53.


Тема 9. Антропологія релігії



підпорядковує людину божественному передвизначенню. Згідно цього вчення, людина сама через свою гріховну природу взагалі не може врятуватись, навіть тоді, коли вона вірить в Бога і чинить добрі справи. Якщо Бог вибрав людину для спасіння, то вона його досягне обов'язково. Людина повинна бути "вмістилищем волі Божої-", відмовитись від своєї свободи й підпорядковуватися Божественним планам. Визначає все не воля і дії окремих людей, а милосердя могутнього і всесильного Бога. Доля кожного перевіряється результатами праці, навчання, фінансовими чи сімейними успіхами. Це й визначає життєву позицію віруючого (догмат мирського призначення).

Відтак, якщо у людини спостерігаються успіхи у всіх сферах життя, то це означає, що вона вибрана Богом для спасіння. Якщо ж цього немає, то вона приречена до загибелі. Вчення про напередвизначеність деякі протестантські теологи довели до крайнощів. Так, лютеранський богослов Флаціус висунув навіть тезу про те, що першорідний гріх є субстанцією людини. Щоб пом'якшити цю позицію, соратник Лютера Меланхтон намагався пояснити взаємодію Божої і людської волі за допомогою принципу взаємодоповнюванності. Свободна воля, за Мелангтоном, - це можливість людини звернутись до Благодаті.

Серед реформаційних концепцій людини зустрічалися також вчення, які не заперечували здатність людської природи до самовдосконалення. Таким, зокрема, було вчення засновника секти квакерів Роксея про "внутрішнє світло", яке міститься в душі кожної людини і відкриває їй можливість досягнення самовдосконалення. Швейцарський реформатор У.Цвінглі заперечував безпосередньо дію першорідного гріха, бо ж Христос своєю мученицькою смертю вже спокутав його. Людина може врятуватись тільки через віру і завдяки дарованій Богом Благодаті.

Голландський богослов Я.Арміцій взагалі відкидав кальвіністську напердвизначеність і наділяв людину свободою волі. Він зазначав, що людина має свободу волі і може досягти спасіння саме власною вірою, подолавши своєю волею першорідний гріх. Його вчення перекликається з такою ранньохристиянською течією як пелагіанство. Воно вчить, що першорідний гріх не зруйнував природу людини, а тому спасіння досягається не стільки за допомогою Божої благодаті, а отже і церкви, скільки завдяки власним зусиллям особи, її волі, свободі вибору. У зв'язку з цим церковне хрещення розглядається не як акт, що очищає від гріха і відроджує душу до прийняття благодаті, а лише як засіб прилучення віруючого до громади. За це пелагіанство було оголошено єрессю, а його прибічники переслідувалися.

Розуміння свободи волі людини в католицькому і протестантському витлумаченнях значно відрізняються. Основу католицької концепції людини складає вчення Фоми Аквінського. Він зазначає, що головна відмінність людини від інших творінь Божих у володінні нематеріальною розумною душею і свободою волі. Це дозволяє їй робити вільний вибір між добром і злом. Відтак



Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії


свобода волі виявляє себе через пізнання розумом, яке є властивістю душі. Душа ж володіє можливостями пізнання двох родів: чуттєвого пізнання одиничних речей у відчуттях та інтелектуального, яке розкриває сутності.

Людина у своєму виборі між добром і злом може покладатися тільки на інтелект, а відтак її праведна чи гріховна поведінка завжди інтелектуально вмотивована. Але можливості людського розуму обмежені. Він не здатен пізнавати субстанційні сутності, які доступні тільки розумові Бога. "Пізнання самого субстанційного буття, - вважає Аквінат, - властиве лише інтелекту Бога і перевищує можливості будь-якого створеного ним інтелекту". Таким чином, свобода волі стає досить відносною, бо ж людський розум обмежується вірою і залежить від Бога.

Протестантизм базується на інших релігійно-філософських традиціях. В основу його віроповчальної системи було покладене вчення Августина, джерелом якого є платонізм. Вихідним принципом його концепції є уява про душу як духовну субстанцію, що не залежить від тіла і становить сутність людини. Божественні істини тут осягаються не розумом, а тільки вірою, в основі якої лежить вихідний вольовий акт. Ірраціональна віра за часом передує розумінню, знанню, мисленню. Тому вільна воля людини заснована не на розумінні, а на почуттях, які є виразом емоційної і душевної належності до Бога. Людський розум здатний до пізнання лише тоді, коли він просякнутий світлом Божим.

Сама ж людина без Божественної душі - це неміч, слабкість, ніщо. Все, чим вона володіє, подароване їй Богом. Ідея божественної напердвизначеності досить чітко представлена у Августина. У нього людська душа знаходиться в прямій залежності від Бога. Душа за допомогою почуттів сприймає моральні й релігійні поняття. Пізнання небесних речей здійснюється через небесне світло, тобто Бога, який освітлює внутрішній світ людини.

З проблемою свободи людини і божественного напередвизначення перекликається проблема виправдання зла, якою займається теодіцея. Це -релігійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втіленню абсолютного добра. Скоріше всього у всіх неподобствах світу винна сама людина як Боже творіння, що має свободну волю. Саме вона вибирає між добром чи злом. Вона подеколи орієнтується на дисгармонію і хаос, що й призводить до поширення зла на планеті. Саме тут теодіцея переходить в антроподіцею.

Антроподіцея - богословська і філософська проблема, яка виникає із суперечності між ідеєю боговстановленості світопорядку і наявності у ньому дисгармонії й зла, відповідальність за які покладається на людину. Багато сучасних теологів, зокрема православних, вважають неможливою побудову раціональної теодіцеї й антроподіцеї. Вони вдаються до їх містичного обгрунтування. З точки зору цих богословів, Христос - боголюдина є єдиною


Тема 9. Антропологія релігії



можливістю теодіцеї й антроподіцеї. Втілившись у людину, Бог, за їхніми поглядами, виправдав світ, а своєю голгофською жертвою сам взяв участь у теодіцеї світу, в людських стражданнях.

Поняття теодіцея було введено німецьким філософом ГЛейбніцем в книзі під такою ж назвою. В основі його вчення лежить таке поняття як монада -проста субстанція, ідеальне начало речей. Найвищою монадою є Бог. Проблема свободи у ГЛейбніца пов'язана з рівнем духовного розвитку монади. Вона реально стає можливою за умови, що у монади з'являється здатність до самосвідомості. Лише тоді вона стає суб'єктом, а необхідність і детермінованість її діяльності переходять у свободу. Найвищим рівнем свободи характеризується діяльність Бога. Він має абсолютну свободу, але й "воля Бога не може бути довільною", тобто Бог не може діяти всупереч своїй власній природі. За своєю природою він завжди прагне до кращого, бо ж його воля детермінована моральною необхідністю.

Таке розуміння свободи розкривається ПЛейбніцем в його концепції про можливу множинність світів. Згідно з нею, існує багато світів. Вони з однаковою необхідністю мисляться Богом, але він вибирає лише один з них. З логічної точки зору цей вибір має довільний характер, оскільки світи ці повністю рівні, але підстави такого кроку мають моральний гатунок. У своєму виборі Бог керується законом благодаті, тобто прагне до максимуму реальності або ж до найвищої досконалості. Керуючись цим законом, з багатьох можливих світів Бог обирає і творить найкращий. Звідки випливає відомий висновок Лейбніца, що ми живемо у "найкращому" із світів. ' Найкращим він є у тому розумінні, що Бог для творення цього універсуму віднайшов найкращий план, такий, що поєднує у собі найбільше розмаїття водночас із найбільшим порядком. Як і кожна духовна істота, людина у своїй діяльності керується законом благодаті. Вона прагне до власного блага. Саме в цьому й полягає її природа. Рівень свободи людини залежить від рівня її духовного розвитку, рівня її свідомості, а можливість вільного вибору залежить від її пізнання. Таким чином зло, за Лейбніцем, це просто відсутність добра. Воно пов'язане з низьким рівнем духовного розвитку людини і аж ніяк не створене Богом. Людина сама його створює через свою недосконалість, нерозуміння нею законів гармонійного розвитку світу.

Проблему теодіцеї активно розробляв також російський релігійний філософ В.Соловйов. В основі його вчення лежить ідея всеєдності. Людина, повчав він, повинна насамперед поєднатися зі своїм божественним началом і стати боголюдиною. "Людство, з'єднане зі своїм божественним началом у Христі, є Церквою - живим тілом божественного Логоса, втіленого, тобто

Лейбниц Г.В. Теодицея // Соч. В 4-х т. - Т. 1. - М, 1982. - С. 634.



Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії


історично відтвореного, в боголюдській особистості Ісуса Христа.1

Внаслідок такого поєднання, за Соловйовим, виникає істинне людське суспільство, яке складається тільки із вільних особистостей. Цілісність людської особистості вимагає безумовної свободи, але ця безумовна свобода не може належати людині поза Богом, бо ж вона належить тільки боголюдству.

В.Соловйов, крім того, розробив концепцію аготодіцеї (виправдання добра). Згідно з нею, Бог створив світ благим і настановив людину творити тільки добро. Це нібито закладене в глибинах її сутності. Але Бог водночас наділив людину також і свободою волі, а тому вона може відпадати від накреслень Божих і сама обирати собі гріховний шлях. Відтак добро вона творить за своєю природою, а зло є результатом її свободної волі.

Проте в більшості теологічних систем та філософських вчень зло є неминучим супутником добра, допущеним Богом засобом для підтримки сумління серед грішників або ж випробуванням для людей, щоб зміцнити їхню релігійну віру. Згадаймо принагідно хоча б Авраама, від якого Бог зажадав, щоб він приніс йому в жертву свого єдиного сина. І Авраам уже збирався це зробити, але Бог зупинив його, в такий спосіб перевіривши його віру.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти