ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Роль особи в релігійному житті: особа як фундатор та ідеолог релігії

Питання виникнення окремих релігій завжди було болючим місцем для радянського релігієзнавства, оскільки останнє намагалося розв'язувати його у марксистському канонічному контексті: релігія - продукт певної історичної епохи і має виключно соціально-економічні і класові корені свого походження. Передусім, спираючись на окремі висловлювання класиків марксизму, обстоювалася думка, що релігії - плід колективної творчості мас. "Людина створює релігію..., - писав К.Маркс. - Але людина - не абстрактна істота, яка десь поза світом живе. Людина - це світ людини, держава, суспільство. Ця держава, це суспільство породжують релігію...".'

Як бачимо, хоча К.Маркс і визнає людину фундатором релігії, проте його розуміння цієї людини не має на оці якусь конкретну людину. Людина в його розумінні - це не "людина-індивід", а "людина-суспільство", якщо хочете, якась "надлюдина", яка одна, за його словами, уособлює і "державу", і "суспільство". Таким чином, згідно Марксу, фундатором релігії виступає якийсь "світ людини", "держава" і, як бачимо, знову "суспільство".

Марксистська концепція розуміння природи релігії поставала як головна, а тому сама собою нівелювала будь-яку ідею про формотворчу роль окремої особи у започаткуванні релігії. Між тим теза про релігію як плід колективної творчості мас може бути сприйнятою лише до певної міри щодо архаїчних чи окремих національних релігій. Проте аж ніяк ця концепція не може бути справедливою для розкриття процесу постання цивілізованих, світових релігій.

Так, застосування радянськими християнознавцями вище згаданих тез як апріорної формули до християнства, по-перше, автоматично перекреслювало діяльність провідних християнських ідеологів (не те що Ісуса Христа, апостола Павла, витлумачуючи їх як міфічні постаті, а й окремих ранньохристиянських діячів І-ІІ століть), нівелювало їхню провідну роль у процесі зародження й становлення християнського віровчення, а, по-друге, обумовлювало антинауко-

1 Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. В 30 т.- Т. 1.- С 384.



Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії


вий підхід у з'ясуванні причин виникнення релігії Євангелій, джерел формування її віровчення.

Власне кажучи, у радянській науці на предмет з'ясування витоків світових релігій спрацьовувала формула "видати бажане за дійсне". Згідно з нею, наявним був загальний тон у дослідженнях витоків релігій: якщо релігія є витвором мас (а це є марксистським догматичним положенням, яке жодним чином не може бути оскарженим чи підданим сумніву), то, згідно з цією істиною, "не може бути, бо не може бути ніколи" якихось окремих релігієтворчих інди­відів, навіть якщо ті, зрозуміло, й констатуються сукупною частиною тих мас.

Парадоксально, але навіть сам Ф.Енгельс подеколи не виключав таки ролі окремих індивідів у творенні релігії, зазначаючи, що "релігії створюються людьми, які самі відчувають в ній (релігії - авт.) потребу і розуміють релігійні потреби мас...".1 Втім, ця теза Енгельса в ряді праць радянських релігієзнавців, як назагал, отримувала досить таки своєрідне витлумачення. Так, зокрема, в одній з праць того періоду ми читаємо: "Дане положення (Ф.Енгельса - авт.) слід особливо підкреслити, оскільки релігія інколи розглядається як творіння ідеологів, а на долю віруючих припадає лише прийняття чи неприйняття створених релігійних теорій і здатність до релігійних переживань".2 Отже, підводячи підсумок всьому сказаному вище, відзначимо, що радянське релігієзнавство обстоювало ідею, згідно якої виникнення релігійних систем "антинауково" пов'язувати з окремими релігійними особами, вважати їх (релігії) витвором якихось окремих ідеологів.

Серед радянських дослідників витоків релігії лише С.Токарєв (і треба віддати йому належне за певну сміливість у висловленні нехарактерної для радянської науки точки зору) обстоював позицію, згідно з якою фундатором конкретної релігійної системи виступає саме конкретна особа, а не суспільство, як зауважувалося в радянських академічних і науково-популярних виданнях. "Не можна вважати, - зазначає вчений, - що навіть елементарні, усім доступні й усіма визнані плем'яні вірування зароджувалися відразу, самостійно і в одному й тому ж вигляді в головах усіх членів племені і кожного поодинці. Це було б чудом побільше будь-якого релігійного чуда. Умови виникнення вірувань в кожному конкретному суспільному середовищі (в кожному конкретному племені) були більш-менш однаковими, але самі вірування зароджувалися чи, краще сказати, усвідомлювалися, осмислювалися початково в голові одного чи декількох людей, а вже потім передавалися від одного до іншого, від батьків до дітей, від старших до підлітків. Є всі підстави вважати, що саме в головах фахівців, що присвятили себе цього роду діяльності, раніше аніж в чиїхось інших

Енгельс Ф. Бруно Бауер і первісне християнство // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. В ЗО т.-Т. 19.-С.єжхз-0. 297. 2 Борунков Ю.Ф. Структура религиозного сознания.- М., 1971.- С. 39-40.


Тема 10. Релігія як історичне явище



головах, оформлялися, видозмінювалися, ускладнювалися релігійні уявлення, а вже від них потрапляли до всіх інших".1

Власне кажучи, позиція закріплення статусу фундатора релігії за суспільством, яка мала місце у радянському релігієзнавстві і яка, в свою чергу, витікала з творів класиків марксизму, є далекою від об'єктивності, оскільки не розкриває сам механізм виникнення тієї чи іншої релігії. І справді, як можна уявити, з'ясувати те, що автором релігії є суспільство. Виникає при цьому низка питань: Як, яким чином це суспільство, як сукупна маса окремих індивідів, спромоглося її народити у своїх надрах? Якщо автором релігії є суспільство, то на підставі цієї схеми, відповідно, висновує, що в процесі релігієтворення тут брав участь кожен окремий індивід як член цього суспільства. Проте це є абсурдом вже на тій підставі, що всі індивіди разом не здатні із-за різних об'єктивних причин бути одностайними не те що в розумінні земних явищ (не говорячи вже тут про щось надприродне), а й неспроможні мати одностайність навіть на суто побутовому рівні.

Як на нас, витоки релігії треба пов'язувати не лише з суспільними відносинами, суспільними умовами, а з конкретними особами, які й виступають фундаторами релігійних систем. "Проповідь нового релігійного вчення, -зауважує О.Мень, - вторгається в історичний процес як щось таке, що зародилося в глибинах духу. І хоча успіх її здебільшого залежить від суспільних умов, проте не самі ці умови її створюють".2

Знайомлячись з віровченням тієї чи іншої національної або світової релігії, досліджуючи її культ, священні тексти і традиції, насамперед кидається в очі те, що в центрі її завжди стоїть певна сакральна особа, з якою пов'язується факт її заснування, постання ядра її віровчення. Справді, у центрі іудаїзму ми бачимо постать Мойсея, християнства - Ісуса Христа, ісламу - Мухаммеда, буддизму - Гаутами-Будди. Дуже просто скинути з рахунків роль останніх, витлумачуючи описання їх життя всього-на-всього як певні міфологічні чи напівміфологічні елементи.

Як на нашу думку, то кожна релігійна система на зорі свого становлення все ж має певну особу, яка, як деякий ідейний першодвигун, формулює головні її концепти і тим самим визначає по суті її головний ідеологічний курс і подальший поступ. Іншими словами, теоретично й практично мусить існувати її конкретний фундатор.

Ось, до якого абсурду доходило радянське релігієзнавство, у питаннях з'ясування першоджерел виникнення християнства. "Ця релігія, - як зазначається у "Настільній книзі атеїста", - народилася в умовах розкладу рабовласницького

Токарев С.А. Религия в истории народов мира.- М., 1965- С. 592-593. ' Мень А. Истоки религии.- Брюссель, 1991.- С. 38.



Розділ НІ. Історичне витлумачення феномену релігії


ладу і початково була виразом безсилого протесту рабів і найбідніших станів населення проти гніту рабовласників. Не вбачаючи виходу зі створеного положення, біднота повертала погляд до неба. Так виник образ божественного спасителя Ісуса Христа".1 На сторінках радянських видань творцями релігії Євангелій постає маса рабів і бідноти. Проте виникає питання: як оця убога маса спромоглася гуртом розробляти догматику релігії, зняти й ретранслювати у своїй свідомості певні філософські та релігійні уявлення попередніх щодо неї систем, творити образ Христа-Логоса? Висновок один: подібна тенденція веде не до об'єктивності й конструктивності розв'язання проблеми походження християнства, а лише до вульгарного спрощення її витоків.

Відзначимо, що для радянського релігієзнавства однією з найскладніших проблем була проблема витоків релігії Євангелій. Це пояснюється насамперед майже повною відсутністю2 конкретних історичних свідчень про раннє християнство і про його фундаторів, що в свою чергу й спричинило виникнення так званої "міфологічної теорії"", згідно якої християнство виникло "стихійно" у Палестині і невідомо яким чином.3 Особа ж Ісуса поставала як чистий міфологізм, створений християнами впродовж тривалого часу.

Остання думка частково вірна, оскільки справді образ євангельського Христа формувався під певним впливом образів Мітри, Осіріса, Аттіса, Адоніса і культових віровчень про останніх. У світлі відкриттів кумранських рукописів, папірусних фрагментів Євангелій, аналізу загальних законів міфотворчості ряд дослідників ще в радянський час (А.Каждан, І.Амусін, М.Кубланов, І.Свенцицька) ставили питання про можливе історичне існування галілейського проповідника на ймення Ісус. Назагал виникнення й поширення ідей "міфологічної школи" припадає лише на кін. 18 - поч. 20 ст. В перші ж віки у творах навіть найвідвертіших антихристиян (Цельс, Порфирій, Гієрокл, Флавій Клавдій Юліан, автори Талмуду та ін.) Ісус, при всій ворожості до його особи, фігурує передусім як історична постать, з якою пов'язується виникнення християнства. Споглядаючи постать Ісуса, водночас ми маємо проводити чітку

Настольная книга атеиста. - М., 1985. - С.59. 2 Достеменно відомо, що вже рання християнська Церква в особі апостола Павла, починаючи з 2-ї пол. 1-го ст., постановила знищувати все, що, бодай опосередковано, могло принизити божественну гідність Христа. В першу чергу це було пов'язане з початком формування культу Ісуса Христа в християнстві. Важливо було репрезентувати перед віруючими Ісуса передусім як Бога, а не як людину. Найжахливішою катастрофою була пожежа 391 р. в Олександрійській бібліотеці, організатором якої був, як відомо, один з видатних ієрархів тогочасної Церкви, олександрійський єпископ Теофіл. У вогні було знищено ряд унікальних книг і рукописів, в тому числі й християнських. ' Енгельс Ф. Книга Одкровення // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. В 30 т.- Т. 21. - С 8.


Тема 10. Релігія як історичне явище



межу між людиною Ісусом (Ісусом Галілеянином чи Ісусом з Назарету), факт існування якої є незаперечним, й Ісусом Євангелій, Ісусом як культовим божеством, в образі якого навіть на сторінках канонічних синоптичних Євангелій (Матвій, Марк, Лука) усе ж легко розгледіти риси, хоча й певною мірою заміфологізовані, але такі, що належать якійсь одній конкретній людині.

На підставі текстів про Ісуса з Назарету з Цельса й Талмуду, достовірність яких не викликає сумніву, можна припустити з великою долею ймовірності, що Ісус, як майбутній провісник нового релігійного вчення, формувався в атмосфері іудейської діаспори в Єгипті. Так, Цельс пише, що Ісус з Галілеї, ставши дорослішим і "найнявшись із-за бідності поденником до Єгипту, набрався там досвіду в деяких здібностях, якими славляться єгиптяни, повернувся назад гордим за свої власні здібності і на цій основі проголосив себе богом".1

Тексти Талмуду пов'язують факт появи християнства також з діяльністю Ісуса, який приніс своє вчення до Палестини з іудейської діаспори, зокрема з Олександрії Єгипетської. У зв'язку з цим ми не поділяємо думки М.Кубланова, який, опираючись на окремі висловлювання Ф.Енгельса, вважає, що у витоках первісного християнства не можна віднайти "якийсь зовнішній першопоштовх", "одноактний вибух", з якого воно почалося.2

Відзначимо, що це положення було надто популярним серед радянських християнознавців, які, до того ж, не проводили чіткого розмежування між раннім, первісним християнством і християнством часу вселенських соборів. Але ж між цими етапами розвитку християнства все ж існують істотні доктринальні розбіжності. "Навіть якщо відсікти євангельські міфи, - відзначає той же М.Кубланов, - саме уявлення про християнство як твориво одиноко піднесеної над своїм віком визначної особи, яка поза зв'язком з усім багатоскладним сплетінням суспільних сил створює з власної духовної "глибини" нову релігію, яка в готовому вигляді дається світові, є глибоко помилковим, методологічно хибним".3 І все ж постання нової релігії перш за все пов'язане з діаспорним проповідником Ісусом, риси вчення якого надто видимі через канонічні Євангелії і перші розділи книги Дій апостолів.

З Євангелій Матвія, Марка і Луки, в яких знаходимо найбільше людських рис Ісуса, бачимо, що останній був неординарною особою серед палестинських іудеїв. Досконале знання ним іудейського Святого Письма, яке він коментував поза контекстом традиційного іудаїзму, з одного боку, його ліберальне ставлення до традиційної культово-обрядової сфери (храмова служба, субота, обрізання) - з іншого, характеризували Ісуса Христа передусім як діаспорного іудея.

Цит. за: Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства.- М, 1990.- С. 274-275. 2 Кубланов М.М. Возникновение христианства.- М., 1974- С. 52. " Там само.-С. 55.



Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії


В контексті розмови про Ісуса Христа нехтування чи, справедливіше буде навіть сказати, свідоме замовчування фактів про нього як історичну постать було обумовлене наперед заданим тенденційним підходом не лише до вивчення витоків християнства, а й до витоків релігії як певної ідеології взагалі, бо ж, констатуючи історичність Ісуса, поруч даємо волю визнавати його її фундатором і першим її провісником, що, з відомих причин, було недопустимим у контексті радянського релігієзнавства.

Як на нашу думку, то поштовхом до виникнення тих чи інших релігійних систем служать конкретні постаті (пророки), уся діяльність яких детермінується сферою духовно-божественного буття. У зносинах з нею останні отримують, внаслідок екстатичного акту (одкровення) певний релігійний досвід, сакральне знання, розуміння ідеї Бога. Цей досвід можна охарактеризувати як інтуїтивний, певною мірою як переживання (духовне "бачення"), пов'язане з реальною присутністю божественного поруч з людиною й одночасно в самій людині.

Ось як описують цей стан З.Міркіна і Г.Померанц у своїй книзі "Великі релігії світу". Під час екстатичної дії людина "неначе вистрибує з простору й часу. Втрачає відчуття власного тіла і... летить у небо, до свого бога. Потім вона розповідає що бачила там. Вона це дійсно "бачила".1 "Я знаю чоловіка в Христі, - описує особисті переживання екстатичного стану апостол Павло, - що він ... чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог - був узятий до третього неба. І чоловіка я знаю такого,... що до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити" (2 Кор. 12:2-4). Власне, подібний досвід прослідковується у різних формах практично у всіх народів світу й у різні історико-часові епохи. Втім, володіння останнім як актом "бачення" божественного ще не охарактеризовує людину як пророка.

Так, скажімо між оракулами чи піфіями античного світу й іудейськими старозавітними пророками чи християнськими апостолами існує суттєва різниця. Зауважимо тут принагідно, що характерною рисою й обов'язком біблійних пророків було саме говорити від імені Бога, а не передавати власні відчуття, власний емоційно й психічно пережитий досвід.2 Особа пророка стоїть не

1 Миркина 3., Померанц Г. Великие религии мира.- М, 1995.- С. 27.

2 В Біблії "пророками" завжди називаються люди, яких Бог кликав із середовища
Ізраїлю, щоб ті під його натхненням звіщали народу його волю. Пророк, староєвр. ????
(nabiy') - ауквально "людина, яка перебуває в стані натхнення, творчого піднесення".
Українське пророк походить від старослов'янського пророкь, яке є калькою грец.
?po(pfJTT|<; (prophetes) - 1) віщун; 2) тлумач оракула чи піфії, власне жрець, обов'язок
якого зводився лише до записування незрозумілих звуків, які ті проказували в стані
релігійного екстазу з тим, щоб опісля привести їх до бодай якоїсь зрозумілої форми і
змісту і в такий спосіб дати їм своє витлумачення; 3) натхнений оратор; 4) поет.
Профчттц; під час перекладу іудейського Святого Письма на грецьку мову було


Тема 10. Релігія як історичне явище



осторонь від сфери божественного буття, а безпосередньо й повсякчас перебуває в ній на рівні власного духу, своєї свідомості. Пророк безпосередньо й двосторонньо спілкується з Богом. Інакше кажучи, пророк є інструментом, через який промовляє голос релігійного об'єкту. Саме він, маючи профетичний досвід, потенційно мусить вважатися, якщо не головним (як Ісус чи Мухаммед), то одним з фундаторів релігії (як апостол Павло чи Дж.Сміт).

"Я і Отець, - ми одне", - проголошує Ісус. Його воля, його життя являє одне ціле з життям і волею Бога. На підставі євангельських текстів видно, що Ісус не має видінь; Бог не говорить з ним як з істотою, що стоїть осторонь його, оскільки сам Бог перебуває внутрішньо у ньому. Ісус, переживаючи цю постійну єдність, відтак проголошує лише те, що виходить з його духу, який один говорить йому про Бога. То ж, перебуваючи в безпосередніх зносинах з останнім, він саме на цій підставі називає себе сином Бога.1

У цьому контексті зазначимо, що характерну рису профетичного досвіду, як то видно з ряду релігійних текстів, складає акт осяяння. Останній полягає в тому, що людина, як їй здається, раптово, цілком несподівано для самої себе, здавалося б, поза будь-якою причиною, усією своєю істотою починає відчувати живу присутність якогось іншого буття, Абсолюту, Бога у собі.

Як відзначається у буддійських легендах, Гаутама-Будда сформував основоположні принципи свого вчення після трьох років, проведених в роздумах і щиросердечних муках, після років пошуку смислів і років самозречення. "І ось якось сидячи зазвичай під деревом Бодхі (пізнання), піддаючись глибокому самопізнанню, Гаутама миттєво "прозрів". Він пізнав таємниці і внутрішні причини колооберту життя, пізнав чотири священні істини".2 Увесь його внутрішній досвід раптово, немов би зібрався воєдино і народив плід. Прийшло довгождане "просвітління", внаслідок якого Гаутама з надзвичайною ясністю враз побачив усе своє життя і відчув загальний зв'язок між людьми, між людством і незримим світом. Весь Всесвіт немов би панорамно був представлений перед його поглядом. Ставши "Буддою", він відтепер знає причини світобудови й світоіснування. Відтепер він знає з ким потрібно боротися, щоб знаходити рятунок від цього страшного світу, повного зла, несправедливості, плачу й скорботи.

Аналізуючи життя й діяльність біблійних пророків, як про них можна судити з Біблії, усі вони були божественними "обранцями". У книзі пророка Єремії знаходимо: "І прийшло мені слово Господнє, говорячи: "Ще поки тебе сформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам" (Єр. 1:4-5).

визначене як смисловий еквівалент староєвр. ????.

1 Ренанъ Э. Жизнь Иисуса.- СПб., 1906.- СІП.

2 Васильев Л.С. История религий Востока.- М., 1983.- С. 203.



Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії


На свою обраність вказує й Мухаммед. Згідно з його біографією, через декілька років після одруження з ним почалося діятися щось неординарне. Без усякої на те видимої причини його тіло починало тремтіти, неначе при остуді, обличчя ставало блідим і вкривалося великими краплинами поту, а часом відчувалися навіть судоми. При цьому, що характерно, він не втрачав свідомість. Чи поєднувалися подібні явища зі слуховими або зоровими галюцинаціями -невідомо, оскільки сам Мухаммед не любив торкатися цієї теми й забороняв близьким розпитувати його про те, що з ним діється.1 Проте подібні явища найбільш повно описують сам процес екстатичного акту, виходу свідомості релігійної особи на інший план світоуяви. Принагідно згадаємо тут, що дещо подібне коїлося, як про те можна судити з Євангелій, й з Ісусом Христом (Лк. 9:29-35; 22:44).

Стан релігійного екстазу є для пророка отим каналом, який виводить його у світ іншого буття (інобуття) і через який між ним і пророком встановлюється прямий і безпосередній зв'язок, зв'язок під час якого, розкриваючи таємницю, пророк отримує нові справжні смисли-керівництва.

Постає важливе питання: що являє собою той релігійний об'єкт, сфера буття якого для людини постає як якесь інобуття і з яким приходить у контакт релігійна особа? Зрозуміло, що його (об'єкт) можна витлумачувати як чисту ілюзію чи фантазію. Проте подібна позиція ніяким чином не може вважатися нами вірною, оскільки, як ми бачимо, екстатичний стан переживається (фізично й психічно) і усвідомлюється людиною як конкретний вихід її за межі себе, тобто як перехід до нової реальності, яка знімається у власній свідомості людини.

Звідси напрошується висновок, що реальність надприродного, яку переживає релігійний індивід або існує лише на рівні його свідомості (у такому разі вона є всього лише ілюзією, вигадуванням, галюцинацією, маревною ідеєю), або ж реальність існує безпосередньо й об'єктивно, незалежно від самої людини. Вона лише може у стані екстазу приходити в контакт з нею. Як бачимо, питання надто складне і потребує окремого серйозного дослідження. Що можна висловити у зв'язку з цим, то це те, що особистісне "я" людини певно що не можна брати в окремій його, порівнюючи малоактивній частині раціональної свідомості, - як зазначає СЛур'є в передмові до російського видання праці У.Джеймса "Багатоманіття релігійного досвіду", - але в усій повноті його свідомого й підсвідомого життя і якраз життєві приклади засновників і відомих сподвижників релігій підтверджують це.

Іншими словами, на підставі цих прикладів можна з певною долею ймовірності висловити, що так звана розумна, раціональна свідомість складає певно що лише одну з форм пізнання світу. Напрошується заувага, що мусять

Панова В., Бахтин Ю. Из "Жизни Мухаммеда" // Наука и жизнь.- № 8.- 1990.- С. 134. Джеймс У. Разнообразие религиозного опыта.- М., 1993.- С. 4.


Тема 10. Релігія як історичне явище



існувати й інші способи світосприйняття, які відділені від нашого звичайного раціонального досвіду і які стоять на заваді розмірковувань про релігійну особу, виходячи лише з позиції раціонального. У цьому світлі онтологічне коло, сфера нашого емпіричного пізнання, з урахуванням вищезазначеного, мусить бути значно розширена.

Зауважимо тут принагідно, що вже протягом приблизно чотирьох тисяч років східні релігії обстоювали так звані "карти внутрішнього простору" і розробляли засоби приведення людини в особливі стани свідомості, які є надзвичайно далекими від стану буденної свідомості. Так, поняття "дхіана", "самадхі", "фана", "даат", "турійа" та багато інших, які ми зустрічаємо в буддизмі, раджа-йозі, суфізмі, кабалі, кундаліні-йозі, означають по суті один і той самий стан свідомості. Цим станам у східних культурах надається величезної цінності, їх зв'язують з такими ідеями як "порятунок", "рятунок від страждань", "просвітління" тощо. Особа внаслідок цих методик звільняється від "помилкового мислення" і споглядає те, що "виходить за межі її думок", тобто за вербальною реальністю. Під час тривалих медитації на об'єкті медитації (ними можуть виступати, наприклад, у східних релігіях особливі малюнки-зображення (мандали, янтри), а у інших можуть бути релігійні ідеї, одна з рис чи сама особа Бога) наступає момент занурення в об'єкт медитації, злиття з ним.

Зауважимо, що Шрі Ауробіндо (засновник інтегральної йоги) якраз обстоює ідею "безмовного розуму". Його метод передбачає вивід людини на рівень якоїсь "надсвідомості". З його слів, лише тоді, "коли зупиняється машина розуму, людина робить відкриття і передусім, вона усвідомлює, що якщо здатність думати - це чудовий дар, то здатність не думати - дар набагато більший. ... Першочерговим завданням йоги є навчитися вільно дихати й зруйнувати оцю ментальну пелену, яка пропускає лише один вид вібрацій ... і віднайти всередині себе інше "я", яке неможливо оцінити на ментальному рівні".'

Відтак, свідомість пророка, фундатора релігії частково чи повно починає ототожнюватися зі світом інобуття, що перетворює його в уяві його ж прихильників на унікальну особистість, винятковість якої виявляється у володінні істиною і наявності безпосередніх стосунків з божественним світом, що перетворює його на лідера, сильну й вольову особистість, посланця й провісника божественних істин.

Зазначимо, що подібні екстатичні явища, як явища психічні, можна витлумачувати і як психічну патологію (власне це й здійснювалося марксистською наукою, яка висновувала, що будь-яке релігійне почуття виникає із психічно-патологічного стану2 і є симптомом ненормальної психіки1), оскільки

Сатпрем. Шри Ауробиндо или Путешествие сознания.- Л., 1989.- С. 44-45. А оскільки марксистська психологія являла собою, як вважалося за радянської доби, "новий історичний етап, що уособлював початок справді наукової (на противагу,



Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії


зовні вони виглядають як симптоми божевілля. Справді, текстологічний аналіз релігійних текстів іудаїзму, християнства, ісламу доводить, що їхні засновники якщо й не страждали різними нервовими й психічними захворюваннями, то принаймні були частково схильними до них. Скажімо, рідні й близькі Ісуса Христа, слухачі його проповідей вважали його за божевільного (МкЗ:21; їв 10:20). Втім, заувага на подібну ненормальність мусить робитися нами дуже й дуже обережно, оскільки цінність чи безцінність тих чи інших переживань релігійної особи (а в контексті нашого тексту - релігійного фундатора) може бути усвідомлена лише шляхом безпосереднього використання щодо них оціночних критеріїв, які базуються, по-перше, на нашій власній інтуїції, а, по-друге, на здобутих досвідом знаннях про ставлення цих переконань до наших моральних потреб і до всього того, що ми називаємо істиною.2

У.Джеймс зазначає, що згідно з постулатом психології, не існує жодного стану свідомості, який би визначався як нормальний, а чи ж ненормальний, патологічний.3 Про це читаємо й у спеціальній медичній літературі радянського часу. "Норма є найважливішою категорією медицини і, зокрема, психіатрії. В філософсько-методологічному плані спостерігається обмеженість існуючих визначень цього поняття".4 Це обумовлюється тим, що будь-який наперед визначений критерій "нормальності" чи "норми" буде лише суб'єктивним, оскільки "норма" встановлюється згідно з "нормою" окремих суб'єктів. Так, одні виходять лише з кількісних, середньостатистичних критеріїв у визначенні норми. Наприклад, В.Парін і Є.Бабський вважають, що середня норма - це поняття абстрактне, яке не має фізіологічного смислу. Другі, акцентуючи увагу на індивідуальних особливостях того чи іншого організму, враховують лише "біохімічну норму" та її варіації. Треті ж обстоюють думку, що будь-яка норма має лише відносний характер, іншими словами, що кожен керується своєю власною нормою. Як зазначає О.Слободяник щодо останнього, "це міркування також не позбавлене підстав".5

зрозуміло, західній, як ненауковій - авт.), послідовно матеріалістичної психології, то головна її функція в суспільстві зводилася до ідеологічної, до служіння класовим інтересам" (А.Леонт'єв). Це є справедливим й дорадянської психотерапії, функція якої була швидше не лікувальною, а каральною. Відтак, таке ідейно й соціально вороже явище як релігія в контексті радянської психології й психіатрії знаходило своє відповідне витлумачення.

Див.: Медведев Н.В. Наука и религия о психических явлениях.- М., 1955.; Портнов А.А., Шахнович М.И. Психозы и религия.- Л., 1967. 2 Джеймс У. Разнообразие религиозного опыта.- С. 24. ' Там само.-С. 21.

Слободяник А.П. Психотерапия, внушение, гипноз.- К., 1977.- С.309. 5 Там само. - С. 309.


Тема 10. Релігія як історичне явище



Так, керуючись якоюсь наперед встановленою кимось "нормою", яка буде, як ми вже зазначили, кожного разу "суб'єктивною нормою" (і виходячи тут поруч з того, що загалом в медицині фундаментальні поняття, в тому числі й саме поняття "хвороба" і відповідно й "норма" як категорія, "не піддаються безспірним визначенням"),1 то в розряд психічно ненормальних ми ризикуємо автоматично поставити усіх тих, хто, відповідно, не підпадає під наш стандарт "нормальності" (тут передусім треба мати на оці всіх загально визнаних геніальних осіб, творчість яких пов'язана з неординарним, а в контексті психіатрії й психології подекуди "ненормальним", стилем мислення, проте які, як уособлення найвищого ступеня творчої й інтелектуальної обдарованості, надали цивілізації свої, якісно нові й унікальні творіння, відкрили до цього незнані шляхи творчості).2

Що стосується екстатичних актів як релігійних переживань, то, безумовно, що релігійний екстаз є все ж певною фазою психічної, як прийнято вважати, ненормальності, патології у світлі рІціонального. Однак, як зауважує той же самий У.Джеймс, "саме на кордоні безумства, хвороби, душевної неврівноваженості... існують відомі особливості і нахили, які, у зв'язку з вищим ступенем інтелектуальної обдарованості, дають підставу припустити, що саме ця особа і саме в такому психічно-хворобливому стані здійснить вплив на своїх сучасників, а ніж у тому випадку, коли б її душевний стан був наближений до норми".3

Іншими словами, проблема творчої й інтелектуальної геніальності як неординарності мусить розглядатися й оцінюватися нами завжди лише через призму якісних оцінок, тобто практичного впровадження здобутих генієм чи релігійною особою ідей на суспільно-цивілізаційному тлі, впливу цих ідей на людину, її свідомість. Констатуватися ж як ненормальність (чи бодай засуджуватися) може лише в ключі конкретної соціальної агресивності цих ідей (загроза на життя чи здоров'я людини, статеве розбещення тощо), яку умовно слід швидше назвати, з огляду на соціальне, "деструктивною психічною патологією"(на відміну від звичайної "психічної патології'", яка застосовується в психології й психіатрії і до окремих геніально обдарованих індивідів, в тому числі й до окремих релігійних осіб). Відтак, всяка психічна неординарність мусить розглядатися в зв'язку з сукупністю суспільних відносин - моральних, юридичних, правових, культурних, соціальних і релігійних.

Так, зокрема, всі фундатори світових релігій і їх окремих напрямків (Мойсей, Гаутама-Будда, Христос, апостол Павло, Мухаммед, Дж.Сміт, О.Уайт та ін.) неодмінно мусять визнаватися нами як особи геніальні, оскільки

Дильман В.М. Четыре модели медицины.-Л., 1987.-С. 13. 1 Гениальность // Советский Энциклопедический словарь.- М, 1982.- С. 291. 5 Джеймс У. Разнообразие религиозного опыта. - С. 120.



Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії


проголошувані ними ідеї (незважаючи на те, що останні були отримані ними, як вони на тому наголошували, під час екстатичного акту, що може розцінюватися як стан психічної патології) і започатковані ними вчення (а це - іудаїзм, буддизм, християнство, іслам, а в межах християнства, скажімо, мормонство чи адвентизм сьомого дня) помітно впливали й продовжують впливати на моральний стан людини, моралізують і коригують соціальні відносини.

Неординарність, феноменальність і геніальність фундаторів релігійних систем спричинює з часом їхню сакралізацію. Подібна тенденція не обминула у свій час навіть Піфагора і Платона, яким людська маса, визнаючи наявність у них якихось можливостей контактувати з надприродним, "бачити" його, приписувала їм божественне походження, сакралізувала їх. Так, кінцевою позицією процесу сакралізації особи, його метою, неодмінно є етап перетворення її на культове божество, перенесення, переставляння її з земного в ранг небожителя, духовної істоти. Подібне можна побачити на прикладі буддизму (культ поклоніння Будді як антропоморфному символу чи ідеалу досконалості людини), християнства (культ Ісуса Христа як Бога),1 зороастризму (культ Заратустри2 чи Зардушта) та ін.

Отже, підсумовуючи усе вище сказане зробимо висновок, що справжнім творцем релігії (маємо тут на увазі саме виникнення, постання у суспільстві тієї чи іншої релігії і то на початковій фазі її існування) неодмінно мусить завжди виступати не якась абстрактна сукупність індивідів, тобто суспільство, як про те висновувалося з марксистської (а пізніше й радянської) концепції витоків релігії, а саме якийсь конкретний індивід, релігійна особа (чи особи). Інакше кажучи, повсякчас першопоштовхом, першодвигуном до постання релігії є окрема особистість, яка єдина творить, формує головні віроповчальні принципи нової релігійної системи. Це є, зрозуміло, справедливим щодо так званих цивілізованих чи світових релігій. Поруч з цим ця визначена нами схема чи механіка постання релігій мусить неодмінно застосовуватися й так само до архаїчних релігій, незважаючи на те, що ми на практиці, внаслідок певних причин, не володіємо якимось документальним фактажем чи письмовим викладом їхніх віровчень. Релігії першочергово постають як плід творчої діяльності окремої особи, а не суспільства. Фундатором й ідеологом релігії є завжди якийсь конкретний, неординарний релігійний індивід.

1 Як це можна судити з Євангелій, сам Ісус ніколи навіть жодним словом не обмовився
про встановлення якогось собі культу. В Євангеліях він постає передусім пророком,
релігійним вчителем, реформатором, що скасовує старі основи життя і уявлення про
антропоморфного Бога і проголошує нові релігійні цінності. Ми повинні повсякчас
розуміти різницю між Ісусом Христом-пророком як справжнім засновником релігії
Євангелій і Ісусом Христом як культово-догматичним об'єктом поклоніння для
більшості християнських конфесій.

2 Хоча історичність засновника зороастризму достовірно не встановлена, більшість
вчених визнають Заратустру чи Заратуштру особою, що реально існувала.


Тема 10. Релігія як історичне явище



5. Закономірності релігійного процесу в Україні

Історію релігії в Україні можна досліджувати на трьох рівнях: 1)як історію всіх тих релігій і конфесій, які виникали або поширювалися на наших теренах серед корінного і некорінних її народів; 2) як історію релігій саме корінного етносу, серед яких є, скажемо так, доморощені й імпортовані; 3) як історію релігійної духовності українського народу.

При розгляді релігійного життя тієї чи іншої етнічної спільноти, народу чи країни вирізняють такі йог

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти