Україна - багатонаціональна і багатоконфесійна країна. Тут, справді, зустрівся і зімкнувся не лише православний Схід і католицький Захід, а й Схід і Захід в масштабному, геополітичному вимірі. Починаючи з середини XVI ст., від часів Реформації, Україна стає притулком різних протестантських течій, хоча вкорінення протестантизму в українській землі відбулося значно пізніше - в кінці XVIII ст. Ще раніше, від часів Київської Русі, на українському ґрунті прижився іудаїзм, а згодом, з XIV ст. - й іслам. Нині маємо досить різнобарвну конфесійну карту України.

Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ'я, яке загалом об'єднує понад 12 тисяч громад, що складає більше половини діючих в Україні релігійних об'єднань. Досить активно діє Українська греко-католицька церква, яка після свого офіційного відродження й з моменту легалізації в 1989 р. після 43-річного перебування в стані скасування, заборони, переслідування і підпілля, швидко відродилася і по суті вийшла за межі Галичини, де було її "історичне коріння", поширила сферу своєї діяльності на всю Україну. УГКЦ за кількістю парафій займає нині друге місце після православ'я.

Серед церков, що активно розвиваються, є Римо-католицька церква. Утворено Львівську архідієцезію, а також Житомирську, Луцьку і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Апостольської Столиці (Ватикану) діє структура РКЦ в Закарпатті. Парафії Римо-католицької церкви відновлюються в багатьох містах і областях східної і південної України.

Нині в Україні широко представлені різні протестантські Церкви. За станом на 1 січня 2000 р. вони об'єднували біля 5,6 тисяч громад, серед них найбільш численні - Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (п'ятидесятники), Свідки Єгови, Адвентисти сьомого дня, які, по суті, поширені у всіх регіонах і всіх областях України й постійно зростають.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад, проте єдиної структури ця конфесія тут не набула, бо ж маємо три офіційно зареєстровані самостійні ісламські центри.

П'ять центрів керують діяльністю близько стап'ятидесяти іудейських громад. В Україні діють поки що нечисленні буддистські громади. Утворено Український центр буддистської культури.

З'являються й знаходять прихильників та активних послідовників нові

Тема 16. Релігія в контексті історії України

християнські і нехристиянські течії, серед яких є досить екзотичні, далекі від національної традиції і культури. Ними зокрема є громади харизматичного напряму, орієнталістські і синтетичні релігії, езотеричні об'єднання, сайєнтологічні рухи, неоязичництво і навіть сатанинські культи.

У правовій державі, демократичному суспільстві гарантується свобода світоглядного вибору, якщо це не виходить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає утвердженню особистості, інтелектуальному розвитку і моральному здоров'ю суспільства, цивілізованому співжиттю громадян.

Багатоконфесійність в Україні, яка намагається інтегруватися у християнську Європу, не повинна бути причиною міжконфесійних конфліктів. Найбільш задавнений і гострий міжконфесійний конфлікт в Україні сягає своїм корінням кінця XVI ст. Тут йдеться про унію як метод і форму об'єднання церков, що фактично не виправдала себе. Це нині визнають всі церковні авторитети, як православні, так і католицькі, які стоять на позиції екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, яка вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні і внутрішньонаціональні конфлікти.

Однак релігійна боротьба не була зовсім деструктивною. Два релігійні табори - уніати і православні - були поставлені перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної полеміки. Як одні, так і інші стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об'єднання під зверхністю Римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження унії на новій основі - поєднання (а не злиття) обох церков українського народу на засадах Київського патріархату, єдиного для православної і греко-католицької спільноти - зрозуміли ще видатні ієрархи цих церков П.Могила та Й.Рутський, хоча здійснити ці їхні плани так і не вдалося.

Якщо тодішній церковний провід за несприятливих для України політичних обставин усе ж таки знаходив шлях до примирення Українського християнства, то чи не повинно це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних відносин і зближення та налагодження співпраці всіх українських християнських церков за умов незалежної Української держави? Причина невдач у реалізації цієї ідеї зовсім не вичерпується драмою, що її пережили Українські церкви, або відсутністю справді яскравих особистостей, здатних об'єднати Церкви. Треба, зрештою, визнати слушність точки зору, згідно з якою запровадження унії не було ані насильницьким, ані добровільним, а було спричинене ходою історії.

І якщо на терені України зустрілися дві християнські течії - Східна і Західна, то чому б їм не пити з двох і напрочуд багатих і повних джерел? Варто, здається, прислухатися до думки про необхідність для України осмислення природи Української церкви як іманентно-дуалістичної, що розвивається за

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

принципом доповнюваності, а не перейматися пошуками істинної віри чи конструюванням "єдиної національної Церкви".

Греко-католицизм для багатьох поколінь українців став традиційною, національною Українською церквою. Як і православ'я стало національною Церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей і онуків, що були охрещені Православною церквою, яку вони не бажають залишити, щоб повернутися до греко-католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Адже самою історією визначено бути Україні багатоконфесійною країною, а близьким за Символом віри християнським Церквам - православній та греко-католицькій -співпрацювати для блага українського народу і Української держави. Нині відкриваються сприятливі умови для дійового екуменізму цих Церков та інших релігійних об'єднань в Україні, формулу якого чітко і недвозначно висловив Іван Павло II: православний Схід і католицький Захід - дві легені, якими повинне дихати сучасне християнство.

Спроба штучно творити якусь "єдину українську Церкву", "визнану державну релігію", стала б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальної справи. Неправильно також розчленовувати Україну на сфери переважаючого конфесійного впливу: скажімо, Захід - Українська греко-католицька церква; Схід, Південь - Українська православна церква (що перебуває в канонічній єдності з Московським патріархатом); Центр -Українська православна церква Київського патріархату. Хоча вимальовується така конфесійна конфігурація: Українська автокефальна православна церква -терен переважаючого функціонування Галичина; територія рівного поширення парафій УПЦ і УПЦ Київського патріархату - Волинь; виключне функціонування УПЦ - Закарпаття.

Однак було б несправедливо і антидемократично, коли б лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої Церкви або релігійної організації своїм закордонним центрам - Апостольській Столиці (Ватикан), Московській патріархії, протестантським чи іншим міжнародним центрам - ставити під сумнів їх українськість. Наша країна повинна бути вільною для функціонування будь-якої української Церкви, якщо та стоїть на засадах християнської моралі, української громадянськості, утвердження соборності Української держави. Цей критерій оцінювання "дозволеності" чи "недозволеності" тієї чи іншої релігії стосується всіх конфесій (і не лише християнських).

Українську громадськість не повинно турбувати, що Церква чи релігійна організація перебуває в динамічному стані завдяки своїй місіонерській активності на полі християнізації. Українські протестантські Церкви активно включилися в процес духовного і національного відродження. В протестантських громадах все голосніше звучить проповідь і поширюється релігійна література українською мовою. Віруючі цих церков не відмовляються

Тема 16. Релігія в контексті історії України

від історії, культури, духовності українського народу. Традиційний український протестантизм може стати важливим фактором міжконфесійної злагоди, підґрунтям екуменізму, оскільки саме ці конфесії (баптисти, п'ятидесятники, Свідки Єгови, адвентисти) найбільше постраждали за часів тоталітаризму. Саме вони цінують релігійну свободу, прагнуть зберегти релігійний мир і міжконфесійну толерантність в Україні.

Динамічний розвиток протестантизму в Україні, стрімке поповнення його громад новими членами не несе загрози так званим "історичним Церквам", насамперед православній. І не тому, що протестанти становлять незначну в порівнянні, скажімо, з православ'ям, частину української християнської спільноти. Всі християнські і нехристиянські конфесії в Україні здатні й повинні розвиватися паралельно на засадах взаємоповаги і взаємодоповнюваності, співпраці у здійсненні значущих євангельських і соціальних проектів. Повалення тоталітарного режиму відкрило можливості для соціальної розгерметизації протестантських конфесій, їхнього плідного включення у загальносуспільний, соціокультурний прогрес. Милосердницька доброчинна, культурно-просвітницька діяльність протестантських конфесій в Україні здобула для них повагу найширшої громадськості та керівництва країни.

Українська незалежна держава, патріотичні громадські формування, вся свідома українська громадськість можуть і повинні зробити все, щоб в Україні запанували релігійний мир, міжконфесійна співпраця. Екуменічний досвід -досить різноманітний за формами і багатий за змістом християнських дійств -мають Церкви, релігійні організації Європи і Америки. Українським церквам бажано запозичити його, щоб активно включитися в екуменічний процес. Це можна реалізувати, створивши постійно діючі організаційні структури, які б сприяли міжконфесійному діалогові і поступовому зближенню усіх Українських церков на ґрунті національного відродження України, духовного та морального оздоровлення суспільства. Міжконфесійне порозуміння можна було б здійснювати через періодично скликувані Всеукраїнські екуменічні конгреси, постійно діючу Конференцію чи Раду українських релігійних авторитетів і різних релігійних течій.

Українському екуменізму не стануть на заваді інші національні культури, світоглядні або конфесійні відмінності. Бо ж християнська культура, яка ґрунтується на Євангелії, має спільні корені з культурою іудейською, яка ґрунтується на Торі, і з ісламською культурою, яка в Корані увібрала багато сюжетів Старого і Нового Заповітів Біблії. Всі вони в конфесійному плані доповнюють одна одну і в багатьох аспектах - не лише провіденціальному і есхатологічному, а й культорологічному й етичному - можуть гармоніювати між собою. Це теж перспектива українського екуменізму, а отже - шлях мінімізації міжконфесійних колізій і стабілізації громадянського суспільства й зміцнення національної безпеки України.

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

7. Секулярні процеси в Україні і формування "нової релігійності"

Радянські історіографія та релігієзнавство надто перебільшували антиклерикалізм мас і їхню байдужість до релігій напередодні 1917 р. Інакше довелося б визнати, що колосальне зменшення інституційованої релігійності в країні в період між двома війнами було досягнуте шляхом насильству. З іншого боку, природний розвиток секулярних процесів у передреволюційній Україні значною мірою був обумовлений двома чинниками.

По-перше, станом Російської православної церкви, необхідність радикального реформування якої усвідомлювалася різними суспільними верствами. Перетворення Церкви як інституції на бюрократичну установу, невід'ємну складову машини державного примусу з потужними бар'єрами між трьома рівнями - єпископатом, кліром і мирянами, які не могли бути подолані завдяки особистим якостям окремих архієреїв чи священиків. Для України загальна церковна ситуація загострювалася ще й активним використанням церковних структур для викорінення "шкідливої самобутності малоросійських єпархій" і оросіянення населення. Ця політика здійснювалася послідовно і дуже жорстко (наприклад, напередодні 1917 р. жоден з 10 правлячих архиєреїв в Україні не був українцем) й сприяла відчуженню мас від Церкви. Як засвідчили згодом події 1917 - 1921 pp., більшість духовенства (не кажучи вже про єпископат) не співчувала українській справі.

По-друге, станом української інтелігенції, яка значною мірою під впливом соціалістичних ідей була налаштована здебільшого відверто антиклерикально. Хоча радикалізм максими: "Обійдемося без попів!", сформульованої М.Грушевським у часи української революції двадцятих років поділяли не всі представники української інтелігенції, але важко повірити, що поряд з такими застереженнями могли б розвинутись ініціативи про пошук спільної мови з духовенством. Майбутнє України інтелігенція найменшою мірою пов'язувала з Церквою.

Відмінною була ситуація в Галичині, де греко-католицька Церква відіграла роль важливого чинника етнічної ідентифікації і реального засобу проти полонізації. Така її роль значною мірою послабила розвиток секулярних процесів у краї, який, до того ж, значно відставав у темпах індустріалізації від Наддніпрянської України.

Розвиток подій після падіння самодержавства засвідчив вичерпаність тієї конфесійної моделі, яка існувала в Російській імперії. Після скасування Тимчасовим урядом обов'язкових відвідин Церкви військовослужбовцями, їхня участь у релігійних обрядах зменшилася майже на 90 %. "Від віри майже нічого не залишалося, - писав тоді В. Розанов. - Наче водою в лазні змили".

Очевидно, йшлося не про релігійну віру, а про супротив державно-церковному примусові, який дуже часто здійснювався у потворній формі. Вже

Тема 16. Релігія в контексті історії України

на 1919-1920 pp. припадає розвиток процесів, котрі деякі дослідники визначають як "релігійне відродження". За всієї операційності терміну "релігійне відродження" і його нечіткості треба визнати, що елементи нової світоглядної парадигми дійсно накопичувалися у суспільній свідомості і, зокрема, в свідомості інтелектуальної еліти початку XX ст.

Іншим виявом стали, за словами М.Зерова, "чотири чудових перевтілення", тобто звернення до християнства чотирьох ліберальних марксистів, які значною мірою були втіленням духовних настроїв цілої суспільної верстви. Це - П.Б.Струве, С.М.Булгаков, М.О.Бердяев та П.Б. Франк, які народилися в 70-ті pp. XIX ст., почали свою діяльність як революціонери і зрештою повернулися до православ'я. Ознаками "релігійного відродження" стали вияви так званого "народного християнства" - численні оновлення ікон, велелюдні прощі до святих місць тощо.

Як бачимо, перші півтора десятиліття XX ст. увібрали в себе дуже відмінні вектори соціально-релігійного розвитку.

Проте установлення в країні більшовицької диктатури, поразка Української революції не дозволяє розглядати релігійні процеси, які відбувалися після 1917 року, як такі, що розвивалися за іманентно притаманними їм законами. Політика радянського режиму була зорієнтована проти інституційованої релігії і спрямована в першу чергу на придушення православної Церкви як структурного елементу старого ладу. Ця політика здійснювалася з винятковою жорстокістю: за перші 45 років радянської влади загинуло (було розстріляно і померло в концтаборах) не менше 50 тисяч, священнослужителів. Наприкінці 1936 р. в Україні діяло 9% церковних і молитовних споруд від їхньої дореволюційної кількості. Жодної православної Церкви на початку 40-х р. не залишилося у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській областях, по одній - у Полтавській, Луганській і Харківській.

Радянська церковна політика разом із тим не була послідовно односпрямованою впродовж усіх 70 років. Вона коливалася поміж двома полюсами - прагматичним та ідеологічним. Прагматичний передбачав інструментальне використання релігійних інституцій для досягнення тих чи інших політичних і пропагандистських цілей, ідеологічний - вимагав безкомпромісної боротьби з релігією. У періоди, коли прагматичний підхід брав гору (військова загроза, яка вимагала консолідації народу, звернення до близьких і знайомих йому обрядів або розрядка, коли необхідно було створити привабливий імідж СРСР на зовнішній арені), тиск на Церкву послаблювався і їй дозволялося діяти в дуже обмеженому колі під суворим державним контролем. У даному контексті нас більше цікавлять періоди, коли ідеологічні постанови в їхній ленінсько-сталінській, далекій навіть від Марксового розуміння, редакції беззастережно використовували. Аналіз тієї системи

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

індоктринації населення, яка здійснювалася в ті часові відтинки, свідчить, що вона, по суті справи, являє собою процес вкорінення певного квазірелігійного сурогату. Саме ця обставина найкраще пояснює непримеренність режиму до релігій, яка часом набирала ірраціональних форм. Адже, як влучно зауважив М. Бердяев: "Тоталітаризм сам воліє бути Церквою".

Квазірелігійна система має свою власну есхатологію ("комунізм"); чітку віроповчальну доктрину, положення якої не могли піддаватися сумніву і критикуватися "знизу"; власну культові і обрядову сферу. Навіть, коли система розкладалася і поширювався всезагальний скепсис і зневіра в офіційні постулати, вона (як, до речі, і в часи занепаду Римської імперії) - вимагала принаймні формальних ознак шани і сповідування квазірелігії.

За умов, коли традиційні релігії було перетворено в позасистемний елемент, досить важко здійснити історико-соціально реконструкцію і виокремити дію власне секулярних процесів, які, звичайно, не могли не розвиватися в країні. Масове "розселення", зруйнування традиційного побутового архетипу, форсована індустріалізація, знищення національних еліт, викорінення класичної гуманітарної освіти і послідовне формування технократичного мислення - все це, поза власною релігійною політикою, були складниками радянської моделі секуляризації. Як і в інших країнах, секулярні процеси в Україні розвивалися не лінійно. Вони посилювалися синхронно із зростанням досягнень науково-технічного прогресу (освоєння Космосу, створення потужного військово-промислового комплексу) і послаблювалися в час гострих суспільно-політичних і моральних криз (друга світова війна, доба "стагнації"). До того ж, у кризові періоди нова квазірелігія виявляла свою недостатню спроможність дати відповідь на екзистенційні запити, потреба в яких загострювалася в суспільстві саме в цей час.

Релігійність населення України впродовж усіх років радянської влади залишалася набагато вищою, ніж в інших республіках Союзу, а успіхи антирелігійної пропаганди - набагато меншими, ніж про це оголошувалося в офіційних інформаційних джерелах. Ми не маємо нині абсолютно надійних емпіричних матеріалів, які б засвідчили реальний стан динаміки релігійності в Україні радянського періоду. Тут слід враховувати те обмежене коло питань, які через ідеологічний диктат могли піднімати тогочасні соціологи релігій, а також жорсткість у впровадженні марксистського, а ще більше - ленінського розуміння релігії, що значною мірою позначалося на наслідках соціологічних дослідженнях, об'єктивності і надійності зібраних тоді результатів. Закритість радянського суспільства, прагнення багатьох віруючих, особливо інтелігенції, і тих, хто займав відповідальні суспільні посади, підпорядкованість вивчення релігій завданням подолання їх і, зрештою, відверта фальсифікація результатів проведених соціологічних досліджень - все це також спотворювало реальну світоглядну орієнтацію різних суспільних верств українського суспільства

Тема 16. Релігія в контексті історії України

тоталітарної доби.

Але, навіть аналізуючи емпіричний матеріал, одержаний тогочасними конкретно-соціологічними дослідженнями, В.Флетчер дійшов висновку, що для СРСР 45 % є достатньо вірогідним показником релігійності і що "хоча радянські соціологи вважають нібито релігія - явище минулого, що з часів Жовтневої революції вона слабшає і відмирає, проте існує чимало свідчень протилежного". Водночас, за підрахунками В.Флетчера, 45 % - це "середній" показник, який для Росії є зависоким, але для деяких республік Союзу, в т.ч. і для України, -занизьким.

Навіть не маючи точних цифр щодо різних періодів радянської історії, ми можемо вказати на значну кількість опосередкованих свідчень того, що Україна, як і інші радянські республіки, ніколи не була "країною масового атеїзму". Справедливим буде також висновок, що викорінення релігійних інституцій більшою чи меншою мірою впливає на характер і форми релігійності, але це не призводить до її абсолютного витіснення, навіть радикального послаблення.

Достатньо зазначити, що після винищувальних сталінських п'ятирічок, відразу ж після початку війни на окупованих територіях масово починають відкриватися зачинені храми (загалом у німецькій і румунській окупаційних зонах на території СРСР їх було відкрито 7547). Так, лише в Київській єпархії до 1943 р. було відновлено діяльність половини дореволюційної кількості православних храмів. За повідомленнями німецького СД лише в Криму і тільки впродовж грудня 1942 р. було охрещено 200 тис. осіб.

Свідченням доволі високого рівня релігійності протягом всього періоду радянської влади є таємні і закриті документи партійних і радянських архівів, органів держбезпеки і Ради у справах релігій. З них ми дізнаємося зокрема, що в 1985 p., коли в СРСР було прочитано близько мільйона атеїстичних лекцій, лише в Україні понад 26 % новонароджених було охрещено. Характерно, що саме такий відсоток новонароджених у тому ж році був охрещений Римо-католицькою церквою в Нідерландах. Між тим для України ця цифра є надто заниженою.

Отже, соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток України в XX ст. не міг вилучити її з глобального процесу секуляризації. Однак зауважимо на тому, що квазірелігійний експеримент із винищення в ній традиційної релігійності зазнав краху. Провал цього експерименту також і в інших країнах, навіть тих, де він ставився в "чистому вигляді", дає підставу розглядати релігію як першофеномен, що вкорінений у самій людській природі.

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

Контрольні питання і завдання

1. В чому особливість вірувань народів, які населяли давні українські терени?

2. Вичленіть і охарактеризуйте пантеон давньоруських богів.

3. Що послужило причиною і мотивом прийняття князем Володимиром християнства?

4. Які риси характеризують Українське християнство?

5. В чому особливість буття релігії і Церкви за умов тоталітарної доби?

6. Що служить причиною міжконфесійних колізій в нинішній Україні?

7. Назвіть особливості і причини секулярних процесів в Україні ?

Тематика рефератів

1. Особливості вірувань і обрядодіянь давніх жителів українських теренів.

2. Світоглядні засади етнічної релігії українців.

3. Шляхи поширення християнства в Україні-Русі.

4. Особливості Українського Православ'я.

5. Уроки Берестейської унії.

6. Міжконфесійні відносини в Україні і шляхи їх толерантизації.

Рекомендована література

1. Власовський І. Нариси історії Української Православної Церкви. В 4-х т. - Нью-Йорк-Київ, 1990.

2. Історія Православної Церкви в Україні. - К., 1997.

3. Історія релігії в Україні. В 10-ти т. - К., 1996-2001.

4. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. В 3-х т. - К., 1994.

5. Істрія релігії в Україні (за ред. А.Колодного і П.Яроцького). - К., 1999.

6. Історія релігії в Україні. В 10-ти випусках. - Львів, 1991 -2000.

7. Історія християнської Церкви в Україні. - К., 1992.

8. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - К., 1993.

9. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. - К., 1996.

10. Панас К. Історія Української Церкви. - Львів, 1992.

11. Пащенко В. Православ'я в Україні. - Полтава, 1997.

12. Релігія в духовному житті українського народу. - К., 1994.

13. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. - Київ-Тернопіль, 2000.

14. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. - Торонто, 1990.

15. Мудрий С Нарис історії Церкви в Україні. -Львів, 1995.

16. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. - Рим-Нью Йорк, 1965.

РОЗДІЛ IV

СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧЕ ВИТЛУМАЧЕННЯ

ФЕНОМЕНУ РЕЛІГІЇ

Предыдущая 41 42 43 44 45 46 474849 50 51 52 53 54 55 56 Следующая