ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА XVII РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

Проблема "релігія і суспільство" має неозору літературу. І попри звернення до неї як класиків соціології релігії, так і сучасних релігієзнавців, ця тема лишає в центрі наукових дискусій, адже запропонувати скільки-небудь задовільну модель взаємодії цих феноменів можна лише попередньо визначившись в тому, що таке релігія і, відповідно, що являє собою суспільство. А дефініцій тут є величезна кількість, як і конфесій.

Релігія і суспільство

Важко не погодитися з реальністю невідокремленості релігії від тканини суспільного буття. Між тим кожне суспільство стикається з необхідністю трансляції об'єктивованих значень наступним поколінням. У процесі такої трансляції (соціалізації) нова генерація засвоює суспільну програму, але успішність цього засвоєння залежить від того чи знайдено гармонію між об'єктивною реальністю суспільства і суб'єктивною реальністю індивіда. Американський соціолог релігії П.Бергер пропонує розглядати соціально побудо­ваний світ як упорядкування досвіду. Значущий порядок, який він називає номосом, також привноситься в досвід індивідів; порядок-номос постає основою кожного суспільства. Коли номос сприймається як щось іманентне, сприймається космологічно і водночас антропологічно, то він здобуває таку стабільність, яка виходить з більш потужних джерел аніж ті, що їх здатні забезпечити людські зусилля. І саме тут, на думку П.Бергера, необхідно вводити поняття релігії. Релігія стає такою дією людей, якою забезпечується Священний Космос.1 Цією якістю-святістю можуть наділятися природні об'єкти, тварини, люди, простір і час, зрештою вона може втілюватися в священних сутностях. Релігія стає забралом, що захищає від сил хаосу, певною узаконюючою силою.

Вміщуючи соціальні інституції в священну і космічну структуру відносин, релігія виявляється історично найпоширенішим і найбільш ефективним засобом узаконення, адже завдяки їй ці інституції отримують надійний онтологічний

1 Бергер П. Религиозный опыт и традиция // Религия и общество.- М., 1996.- С.346-356.



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


статус. В ієрархії космічного порядку соціальні інституції стають вищими за реальні феномени, що діють у повсякденному житті і на яких відображається плин часу й вплив земної кон'юнктури. В такий спосіб соціальні інституції, в певному сенсі, стають безсмертними.

Обґрунтування розуміння релігії як чинника стабільності суспільства було здійснене одним з найбільш відомих в наш час соціологом Т.Парсонсом (1902-1979 pp.). За концепцією Парсонса, відомою в літературі як схема AGIL, визнається, що стабільність суспільства залежить від виконання відповідних функцій на чотирьох рівнях: "А" - забезпечення адаптації; "G" - усвідомлення мети (англійською "goal attainment"); "I" - інтеграції суспільства і "L" ("latency"), який надалі Парсонс замінив більш зрозумілим терміном "підтримання інституалізованих культурних взірців" ("pattern maintenance"). Саме останній елемент цієї структури має безпосереднє відношення до релігії.

Якщо адаптація - це пристосування суспільства до довкілля в найширшому розумінні, то це завдання виконує економічна підсистема. Усвідомлення мети забезпечується політичною підсистемою і родиною, які мають узгоджувати суспільні та індивідуальні інтереси, регулюючи неминучий конфлікт між ними. Інтеграція блокує можливість атомізації суспільства, подальше зіткнення його окремих фрагментів шляхом створення такої структури, яка сприяє взаємодії і взаємообміну між окремими її елементами. Цю функцію виконує правова підсистема, яка унормовує соціальну ієрархію і визначає рольову структуру суспільства. І, нарешті, важливою складовою стабільності суспільного організму є визначення всієї системи унормування, відношення до установлень, які виходять за мирські рамки. Тобто знову ж йдеться про норму, яка виходить за межі емпіричного людського досвіду, і є, за Т.Парсонсом, кінцевою дійсністю. Саме цю функцію соціолог і відводить релігії.2

Зв'язок між релігією і суспільством однак є дуже складним і по-справжньому діалектичним. Релігія тісно вкорінена в суспільну дійсність, однак вона не є механічним, хоч і опосередкованим, віддзеркаленням суспільних процесів. На думку того ж П.Бергера, саме діалектичність зв'язку між релігією і суспільством перешкоджає доктринерському підходу до "ідеалізму" чи "матеріалізму". Історія людства знає чимало прикладів того, як релігійні ідеї, на­віть дуже важкі до розуміння, призводили до змін соціальної структури. Відомі також приклади, коли структурні соціальні зміни призводили до помітних змін у релігійній свідомості.

Говорячи про соціальну реальність релігії і про її зв'язок з суспільством на теоретичному рівні, не можна не дійти висновку, що релігія не тільки стабілізує суспільство і постає силою, яка утверджує в ньому порядок, але й тим чинником,

Див.: Парсонс Т. Современный взгляд на дюркгеймову теорию религии // Там само. -С170-189.


Тема 17. Релігія як суспільний феномен



який цей порядок підтримує. Релігія розглядає соціальні інституції з точки зору вічності, але саме з цієї точки зору вони виглядають відносними і тлінними. Релігія була і залишається щитом проти аномії, і водночас агентом відчуження, бо стверджує наявність сторонніх людині сил і сутностей.

Релігія, будучи інтегративним консолідуючим чинником, що сприяє самовизначенню людини, засобом усвідомлення людством себе, як моральної спільноти, зцементованої спільними поглядами на те, що є "добро" і "зло", поза всяким сумнівом лишається реальністю. В чистому вигляді ця реальність зумовлена традиційним доіндустріальним суспільством. До того ж, за умов релігійного плюралізму жодна з релігій не може виконати цю функцію цілком і повністю.

Проблема "релігія і суспільство" розкривається також через зв'язок і взаємодію релігії з різними сферами суспільної діяльності - політичною, економічною, сімейною. Цей зв'язок значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства. Соціальний фокус релігії змінюється відповідно до досягнень суспільством певних рівнів розвинутості. Так, на думку соціолога релігії Дж.К.Бурга, в аграрному типі суспільства релігія - це засіб виправдання людського існування, а в індустріальному - вже пов'язана з соціальною ієрархією і підтримує в ньому встановлений порядок. Для пості ндустріального суспільства ця функція релігії стає вже проблематичною, оскільки праця як необхідність, дедалі більше замінюється працею як засобом самовияву і творчості; виробничий сектор поступається невиробничій сфері діяльності - освіті, обслуговуванню, науці, охороні здоров'я. В такому суспільстві релігія більш тісно пов'язується з безпосередніми потребами людей.

Водночас змінюється також зв'язок релігії з іншими сферами суспільної діяльності, відповідно до соціальної диференціації і різних ускладнень, що притаманні соціальному організму. Якщо ми прослідкуємо взаємодію релігії й політики, то побачимо, що для традиційного суспільства релігійні інституції були носіями сакрального авторитету, який ніяк не міг бути оскарженим. Влада, яку мали ці інституції, була значимою цілком і, як така, могла поставати лише в ролі транслятора і знаряддя могутніх надприродних сил. Звідси випливало, що влада знаходиться в руках тих, хто є носієм сакрального авторитету. Світський монарх легітимізує свій статус шляхом "помазання на царство". Це стало традицією з часів біблійного царя Саула аж до європейських монархів XX ст.

Варто підкреслити, що відносини між релігією і політикою майже завжди складалися напружено - як відносини між горнім і долішнім, сакральним і профанним. Цей антагонізм лишається попри те, що влада президентів сучасних держав докорінно відрізняється від влади, скажімо, візантійських імператорів -не лише обсягом повноважень і механізмами реалізації влади, а й тим, що вона є вже не священною, а суто світською.

Однак конфлікт між релігією й політикою в сучасних демократичних



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


суспільствах укорінений насамперед в різних уявленнях про природу авторитету. Для демократії воля народу є вищим джерелом цього авторитету; для релігії найвищий авторитет принципово не може бути в самому суспільстві, а постає чимось зовнішнім щодо нього і має взагалі трансцендентний статус. Взаємодія релігії й політики лишається дійсною і для постіндустріальних суспільств.

Проте гострі дискусії ведуться щодо суголосності політики й християнства, яке, як відомо, виокремило себе із "світу цього" і встановило, на відміну від деяких інших релігій, певну дистанцію щодо політики. Так, відомий французький богослов ІвЛедюр зауважує, що Євангеліє не закликає уникати будь-якої політики, навпаки аполітичність, якщо ми візьмемо це поняття в тому значенні, яке йому дійсно належить, тобто байдужість до того, що відбувається навколо, не відповідає духові Євангелія. Політична вимога християнського звернення засвідчує той факт, що свобода і справедливість випливають одне з одного: не можна заради одного руйнувати інше, бо свобода особи можлива лише за наявності справедливості.

Християнське осмислення політичного дискурсу зрештою об'єктивувалося в соціальних доктринах релігійних інституцій. Так, в римо-католицькій церкві, чия соціальна доктрина вважається однією з найбільш розвинених, під цим розуміють сукупність настанов, вчень та розвідок, запропонованих церквою в соціальній сфері впродовж останнього століття, починаючи від енцикліки папи Лева XIII "Rerum novarum" 1891 року.

Природно, що зазначені соціальні настанови (які, однак, не можна порівнювати з політичними програмами) відносяться не лише до політики, а й до всього спектру суспільної реальності і, зокрема, господарювання. Питання зв'язку економіки з релігією і навіть з релігійною ментальністю викликають гострі дискусії фахівців уже майже століття, власне, з часу виходу в світ в 1905 році книги М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму".3 Ця книга зробила автора знаменитим. В ній і в інших своїх працях, зокрема в книзі "Господарча етика і релігії світу", М.Вебер намагається встановити характер зв'язків між релігією і способами господарювання.

Насамперед його цікавить питання: чому поза західним ареалом ніде не було встановлено раціональної моделі суспільного життя? В "Протестантській етиці..." мислитель доходить висновку, що саме протестантизм і передовсім кальвіністське вчення про напередвизначення дали потужний імпульс розвиткові капіталізму. Професійна діяльність лишалася для послідовника ідей Ж.Кальвіна ознакою обраності. Праця стала самодостатньою річчю, а успіх в ній передумовою спасіння. Капіталізм став можливий лише завдяки тому духовному стимулові, який походив від релігії, в даному випадку - від протестантизму.

На подальший розвиток досліджень зв'язку між релігією і економікою

" Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К., 1994.


Тема 17. Релігія як суспільний феномен



вплинула праця Р.Белла "Релігія Токугава" (1957 p.), яка стала сенсацією. Автор доводить, що буддизм, синтоїзм і конфуціанська етика відіграли величезну роль в процесі модернізації Японії, індустріалізації країни і перетворення її на одну з найрозвинутіших країн світу.

Розуміння зв'язку релігії й суспільства з необхідністю вбирає в себе також з'ясування взаємовідносин між релігією і сім'єю, як найстарішою соціальною інституцією, між релігією і соціальною мобільністю.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти