ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Психологічні функції релігії. Релігія і духовне здоров'я особи й народу

Основними психологічними функціями релігії є смислоутворююча, гармонізуюче-стабілізуюча, світоглядна. Розглянемо їх коротко. Індивідуальна релігійність визначалась як переживання, тобто певний різновид психологічної діяльності. Переживання є процесом, що спрямований на забезпечення психологічної можливості реалізації життя. На рівні "буттєвої свідомості" цей процес постає як набуття осмисленості, пошуки джерел сенсу, розробка цих джерел, тобто відтворення останнього. Оскільки одним із найголовніших психологічним витоків релігії є пошук сенсу життя, то найважливішою психологічною функцією релігії є смислоутворююча.

Концепція цільової детермінації переживань стверджує, що істотною метою переживання як психологічної діяльності є досягнення несуперечності й цілісності внутрішнього світу особи та усунення тривоги. Е.Фромм вважав


514 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

тривогу наслідком відсутності сенсу життя. Якщо релігія надає чи приписує життю особи смисл, вона з необхідністю позбавляє тривоги. В процесі засвоєння релігійного досвіду індивід долає когнітивний дисонанс уникає неспокою, невпевненості, сумнівів. Згідно з цією концепцією, релігія - це система мислення й дій, яка поділяється групою і дозволяє індивіду вести усвідомлене існування та надає йому об'єкт для відданого служіння. Слід зауважити, що Е.Фромм розглядав потребу в сенсі та потребу в служінні як найважливіші потреби людини, що глибоко вкорінені в умовах людського існування.9 Відтак релігія постає як загальнолюдський феномен, що не обмежується системою уявлень, центром яких є Бог та надприродні сили.

Притаманний людині неспокій з'явився з часу відділенням її від природи і зумовлений мрією про повернення первісної гармонії. Людина прагне до єднання зі світом, злиття з ним у всіх сферах його буття. Лише в такий спосіб вона може віднайти нову рівновагу. Розроблена система смисложиттєвої орієнтації (тобто цілепокладання) передбачає, що в людських зусиллях реалізуватимуться не тільки інтелектуальні елементи, а й елементи емоцій та відчуття. Відданість меті, ідеї або силі, яка переважає людину, зокрема такій, як Бог, є відображенням її потреби в цілісності життя.

Ідею про гармонізуючу функцію релігії належно обґрунтував У.Джеме.10 Він підкреслював, що загальною психологічною особливістю всіх релігій є перехід від душевного страждання до поступового звільнення від нього. Розвиваючи цю думку в традиціях марксистської психології релігії, Д.Угринович вважав за основну соціальну функцію релігії ілюзорну компенсацію практичного безсилля людини, яка на психологічному рівні реалізується через релігійну втіху. Сутність релігійної втіхи полягає у катарсисі, під час якого відбувається перебудова емоцій від страху, безпорадності, невпевненості до почуття благоговіння, любові, радощі, цілісності буття.11

Як бачимо, всі дослідники з психології релігії, незалежно від їх світоглядних орієнтацій, відзначають як одну із істотних функціональних особливостей релігії те, що вона позбавляє людину невизначеності й тривоги, тобто знижує рівень її екзистенціальної напруженості і забезпечує внутрішню стабільність. В межах психодинамічної теорії це можна визначити як реалізацію механізму психологічного захисту.

Поняття психологічного захисту, яке було вперше введене З.Фрейдом і розвинуте його послідовниками, тісно пов'язане з проблемою важких життєвих ситуацій. Останні слід розуміти як такі, що містять у собі елемент "неможливості", тобто неспроможності для суб'єкту вирішити наявні проблеми

9 Див.: Фромм Э. Психоанализ и религия //Сумерки богов. -М., 1989.-С. 143-221.

I Див.: Джемс У. Многообразие религиозного опыта. - М, 1910.

II Див.: Угринович Д.И. Психология религии. - М, 1968. - С. 154-168.


Тема 18. Релігія як соціально-психологічне явище



 



шляхом звичайних життєвих стратегій чи типів активності. Цьому визначенню відповідають поняття стресу, фрустрації, конфлікту та кризи. Всі вони відбивають єдність соціальної (зовнішньої") і психологічної (внутрішньої) детермінованості ситуацій неможливості.

Зупинимося на розгляді явища такої ситуації на прикладі життєвої кризи. До неї призводять події, які мають потенційну чи актуальну загрозу задоволенню фундаментальних потреб особистості і ставлять перед нею проблему, якої вона не може уникнути і не може її розв'язати за короткий час за допомогою звичайних засобів. Як бачимо, таке визначення відповідає ситуаціям, що складаються в житті багатьох людей в період докорінних змін суспільного устрою, родинних стосунків, руйнування будь-якої усталеної системи відносин. За таких умов особа має пережити певні етапи з опануванням нових життєвих стратегій, що "нейтралізують" дію стресового чинника чи переформовують ставлення до нього. Після зростання напруження, яке стимулює звичайні, але неефективні способи вирішення проблеми, настає період намагань застосувати якісь нові, нестандартні стратегії розв'язання проблеми.

Формування релігійного світосприйняття за умов життєвої кризи у особи, яка або ж в минулому була невіруючою, або ж змінює релігійні орієнтації за такої ситуації, можна вважати саме за реалізацію "нестандартних засобів подолання". Наслідком переживання неспроможності віднайти якийсь реальний шлях вирішення життєвих проблем в такому випадку є метаморфоза особистості, її переродження, прийняття нею нових життєвих цінностей, нового Я-образу. В процесі переживання особистість використовує велику кількість психологічних засобів і стратегій, які поступово змінюють одна одну. Особливо важливим є те, що колишні задуми принципово не можуть бути здійснені попередніми засобами. Відтак застосовуються захисні механізми, які, на думку багатьох авторів, грунтуються на самообмані, перекрученому сприйнятті реальності і навіть є патогенними. Не важко зрозуміти, що формування релігійної орієнтації сприй­мається як варіант "невдалого" переживання саме тими дослідниками, які вихо­дять з "суб'єктивістської-" позиції щодо існування надприродного і зорієнтовані на позитивістські, раціоналістичні підходи (ранній психоаналіз Фрейда, раціонально-емоційний підхід А.Елліса, марксистська психологія релігії тощо).

Серед механізмів захисту, які мають практичне значення у формуванні релігійного світосприйняття, слід виділити перенесення енергії з одного змісту (мотиву, дії, ідеї) до іншого, заміщення (у вигляді переходу активності в інший план, зокрема від предметно-практичного здійснення в площину фантазії) або ж зміщення події в довготривалу перспективу. Такими механізмами також є сублімація, ідентифікація, аскетизм.

Релігію можна розглядати як універсальний, історично й культурно опосередкований засіб переживання, оскільки вона є однією із найдавніших форм суспільної свідомості. В ній концентрується історичний досвід подолання


516 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

типових життєвих ситуацій. Вона також містить у собі особливі структури (догми, культ), які формують цей процес і забезпечують його ефективність, тобто можливість індивідуальної перебудови у вигідний для особистості і соціально прийнятний спосіб.

У своїх найбільш розвинутих формах релігія виконує функцію філософії життя і забезпечує особу дієвим світоглядом. Вона у свій спосіб зреалізовує невід'ємну потребу людини в упорядкованості уявлень про світ. Саме в цьому полягає її перевага над наукою, яка в кожну окрему мить не може пояснити всього багатоманіття природи і не може вирішити низки суто людських питань, зокрема питань смислу і мети життя, любові, добра і т.п. Для більшості людей такі питання не вирішуються навіть засобами філософії, оскільки вона здається їм чимось надто умоглядним, недосяжним. Релігія ж надає людині відносно просту і перевірену часом світоглядну систему, яка формує її уявлення про довкілля, всесвіт, своє місце в ньому.

Для більшості дослідників, починаючи з У.Джемса, релігія має вивчатися "за її плодами". Існує аргументована фактами з історії християнства, іудаїзму та мусульманства думка про переважно негативний вплив релігії на колективну поведінку і на психологічний клімат суспільства. Так, філософ А.Уайтхед відзначав, що історія - здавна і до наших днів - свідчить про "сумні та жахливі наслідки релігії-". Це - людські жертви, канібалізм, ненависть між народами, істерія, слідування застарілим звичаям, забобонам. Він вважав, що за своїми догмами релігія мала б бути головним чинником прогресу, але фактично вона є дуже далекою від цього.

Проте відзначені філософом "темні сторінки історії релігії" не є очевидними в наш час. Більше того, в суспільствах, що зазнали докорінних змін, з відродженням церкви і релігії пов'язують надію на духовне відродження, надію на те, що прихильники церкви більш жорстко дотримуватимуться загально­людських принципів моралі та гуманізму. Теоретично такі міркування здаються досить небезпідставними. Проте емпіричні дослідження реальних наслідків функціонування релігії засвідчують те, що зв'язок між релігійністю і проявами духовності не є лінійним.

Так, Р.Сміт, досліджуючи разом зі своїми колегами функціональність релігії серед американських студентів, виявили, що релігійні особи не рідше, ніж атеїсти або агностики, кажуть неправду та не частіше прагнуть допомагати розумово відсталим дітям. Д.Хогленд також вивчав кореляції між релігійністю та моральними настановами особи. При цьому релігійність розглядалась переважно як належність до християнської церкви і слідування основним біблійним заповітам. Цей автор розрізняв три типи "моральних настанов": преконвенційну (егоцентричну), конвенційну (засновану на врахуванні потреб іншої людини, але з метою певної вигоди) і "принципову". Остання - це найбільш досконала позиція, яка свідчіть про дійове засвоєння моральних принципів і альтруїстичну


Тема 18. Релігія як соціально-психологічне явище



поведінку. Було виявлено, що релігійні особи орієнтовані скоріше конвенційно, ніж "принципово", тобто альтруїстично. В такий спосіб Д.Хогленлом було підтверджено розповсюджену думку, що релігія - це консервативна суспільна сила, оскільки вона, прагнучи формувати та підтримувати певні правила і моральні принципи, не завжди сприяє їх втіленню у повсякденне життя.

Ця ідея знайшла підтвердження також у спеціальному експерименті, проведеному 1973 р. Дж.Дарлі й С.Д.Бетсоном. Дослідники вивчали поведінку студентів духовної семінарії в експериментальній ситуації, яка нагадувала біблійну притчу про доброго самарянина (Лк 10:25-37). Тільки біля третини студентів, які побачили на дорозі хвору й безпорадну людину, зупинились біля неї та запропонували їй свою допомогу. Навіть якщо студентам нагадували притчу про самарянина, це не впливало істотно на їх поведінку щодо хворого на дорозі. Експериментатори дійшли висновку, що найбільшим альтруїзмом відрізняються особи, яким притаманна релігійність типу "пошук". Вони прагнуть бути корисними, надавати допомогу чи підтримку тим, хто її від них чекає. На відміну від цього релігійність внутрішньої орієнтації проявляється в намаганні бути потрібним, тобто надавати допомогу, яка необхідна на думку того, хто допомагає.

Безумовно, дотримання моральних норм зокрема і прояви духовності загалом - це явища надто складні. Але й перелічені вище емпіричні дослідження засвідчують, що між релігійністю, морально-етичними якостями та духовністю не існує прямої залежності.

Водночас відзначимо також складність і суперечливість впливів релігії на психологічний розвиток і психічне здоров'я особи. На перший погляд здається очевидним, що релігійність, яка сприяє формуванню поглядів на сенс життя, стабілізації і гармонізації особистості, має позитивно впливати на характер її соціального і психологічного функціонування в цілому і на психічне здоров'я зокрема. Однак на практиці ці зв'язки виявляються зовсім неоднозначними. На думку ряду дослідників (переважно раціонально орієнтованих напрямків), релігія є руйнівним чинником щодо психологічного розвитку особистості. Зокрема, засновник раціонально-емоційної терапії А.Елліс перелічує декілька аспектів релігії, які, на його думку, щонайменше не сприяють підтримці індивідуального психічного здоров'я. Серед них: релігія спонукає людей відчувати свою провину і необхідність каяття, а вони мають прийняти свою людську природу і просто жити; релігія спонукає людей вірити в свою залежність від Бога, а вони мають бути автономними і самовизначеними; релігія підтримує бажання впевненості і передбаченості у житті, а люди мають сміливо поводитися в ситуації невизначеності й ненадійності; релігія дозволяє людям думати, що зміни у житті відбуваються скоріше завдяки магічним ритуалам, ніж логічним міркуванням та важкій праці.

Однак під час проведення емпіричних досліджень в консультаційному



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


центрі А.Елліса (Нью-Йорк) фактично не було виявлено якогось значного зв'язку (позитивного чи негативного) між психологічними проблемами клієнтів центру і рівнем їх релігійності. За думкою американського представника біхевіорального напрямку психології Н.Мелоні, під час вивчення залежностей між релігійністю та психічним здоров'ям слід насамперед визначити, як оцінюється рівень психіч­ного здоров'я і що саме розуміється під релігійністю. В своєму дослідженні Н.Мелоні доходить висновку, що на психічне здоров'я значно впливає (і впливає, як правило, позитивно) тільки зріла релігійність, на відміну від незрілої, яка має більш формальний, "зовнішній", а то й утилітарний характер.

Отже, розглядаючи питання про вплив релігії і її особистісного виміру -індивідуальної релігійності - на психологічний статус та психічне здоров'я, слід насамперед з'ясувати, про яку релігійність йдеться і як вимірювати рівень психологічної стабільності (нестабільності) або що брати за основу при діагностиці психічних розладів.

Найгостріші дискусії в наш час викликає питання впливу новітніх релігійних течій і рухів на психічне здоров'я особи і на духовний клімат суспільства. В країнах Заходу найбільш толерантно до них ставляться ті вчені, які досить широко визначають поняття норми психічного здоров'я, орієнтуючись переважно на ознаки особистісного зростання та на особистісний смисл переживань, які випадають з контексту повсякдення. В країнах колишнього Союзу, де феномен неорелігій є поки ще відносно новим, їх оцінюють досить неоднозначно. Так, в Росії, в якій за останнє десятиріччя різні галузі "нової" психології та психотерапії розвиваються надто інтенсивно, гуманістично орієнтовані психологи не тільки не звинувачують нетрадиційні релігії в небезпечних впливах на психіку, а навіть асимілюють психотехнічні прийоми деяких з них. Психіатрія в цьому відношенні більш консервативна. Хоч в Росії та Україні за період перебудови та після перебудови поки ще не проведене жодне коректне наукове дослідження впливу культової практики неорелігій на психічне здоров'я, висловлюється думка, що традиційні для нашої культури релігії постають як фактор його стабілізації, а релігійні новоутворення - навпаки, як дестабілізуючий чинник. Наголошується, що участь у культовій діяльності новітніх течій призводить до загострення наявних психічних захворювань або ж провокує їх прояв. Однак це поки що тільки гіпотези. Більш ґрунтовною здається думка, що в окремих послідовників неорелігій поступово розвиваються ознаки так званої залежної поведінки, пригнічуються інтелектуальні здібності, мислення та емоційні реакції стають стереотипним та одноманітними. Відтак індивідуальні особливості та творчі можливості особи значною мірою нівелюються. Також слід враховувати, що за даними деяких західних дослідників до вступу в релігійні групи авторитарного типу більш схильні молоді люди, які мають залежні особистісні риси, а тому прагнуть зовнішнього контролю та регламентації.

Таким чином, в психології релігії поняття індивідуальної релігійності


Тема 18. Релігія як соціально-психологічне явище



розглядається неоднозначно. В сучасній західній літературі існує близько десятка теорій соціально-психологічного походження і функціонального значення релігії та релігійності. Різні дослідницькі школи обстоюють як схвальні, так і заперечні думки щодо ролі релігії як чинника, який стабілізує психологічний клімат суспільства та психічне здоров'я окремої особи. Зауважимо, що, за наявності певних загальних закономірностей, феномен релігійності реалізується на особистісному рівні завжди індивідуально, оскільки кожна особа є неповторним світом, мікрокосмом, який не лише віддзеркалює, а й перетворює макрокосм -світ зовнішній зі всіма його багатьма реальностями.

Контрольні завдання і запитання

1. Назвіть психологічні корені релігії та релігійності.

2. В чому особливість релігійних переживань?

3. В чому суть релігійного досвіду?

4. Яке місце займає віра в релігійності особи?

5. Які психологічні функції виконує релігія?

6. Як впливає релігія на психічне здоров'я особи?

Тематика рефератів

1. Об'єктивне і суб'єктивне в релігійних переживаннях.

2. Типологія релігійного досвіду.

3. Природа релігійної віри.

4. Психологічні функції релігії.

5. Релігія і психічне життя особи.

Рекомендована література

1. Джемс У. Многообразие религиозного опыта. - М., 1910.

2. Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности.- К., 1986.

3. Попова М.А. Критика психологической апологии религии.- М., 1972.

4. Самыгин СИ., Нечипуренко В.И., Полонская И.Н. Религиоведение: социология и психология релииги. - Ростов-на-Дону, 1996.

5. Угринович Д.И. Психология религии. - М, 1968.

6. Фрейд 3. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов.- М„ 1989.

7. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. - М, 1989.

8. Элиаде М. Священное и мирское. - М, 1994.


ТЕМА XIX РЕЛІГІЙНІСТЬ - ФОРМА БУТТЯ РЕЛІГІЇ

Одним з найважливіших аспектів концептуально-категоріального аналізу релігійного феномену є операційна інтерпретація поняття "релігійність", а у зв'язку з цим - розгляд співвідношення понять "релігія" і "релігійність".

1. Співвідношення понять "релігія" і "релігійність"

Відомі чисельні тлумачення поняття "релігія". Відрізняються вони за змістом, формою, обсягом. За своєю суттю вони були близькими, аналогічними чи діаметрально-протилежними, навіть антагоністичними. Релігія розглядалась як форма суспільної свідомості, як світогляд, як світовідчуття, як спотворене суб'єктивно-фантастичне відображення об'єктивної реальності, як специфічне відношення до трансцендентного і надприродного та пов'язана з ним система відносин, як спілкування з божественним світом, як входження до трансцендентного, як вступ у сферу священного буття.

Проте за цією строкатою палітрою характеристик релігії завжди, відкрито чи завуальовано, була помітна її головна специфічна ознака, яка полягає в тому, що в актах безпосереднього душевного переживання, зокрема віри, людині відкривається недоступне для розуму надприродне, божественне Начало, джерело всього сущого. Тут виокремлюється той особливий показник, що визначає релігію як специфічне практично-духовне відношення людини до світу, опанування ним і реалізація себе в ньому шляхом прилучення до тканини священного.

Таким чином, релігія є феномен соціальний (бо вона виникає, розвивається і функціонує в суспільстві). Водночас релігія - це й феномен особистісний (бо сприймається вона на індивідуальному рівні буття, фільтрується через призму свідомості конкретного індивіда).

Релігія виступає одночасно як соціальна підсистема і як самостійна система з цілісною структурою, ядро якої складають ідеї, погляди, уявлення, цінності, відповідна поведінка, специфічні дії (культ), що виходять за межі соціального простору і відносяться до трансцендентного.

Однак релігія, сама по собі, є всього лише абстракція сущого як потенційної можливості буття людини. "Вона дає лише ідеальну форму, лише тінь того, що являє собою дійсне конкретне релігійне життя" (Е.Кассірер). Власне, людина має справу не з самою релігією, а з певною системою релігійних відносин, характерних для того чи іншого суспільства за відповідних історичних умов. Отже, релігія, будучи за своєю природою певною потенцією, знаходить свій вияв і актуалізацію в релігійних відносинах. Через релігійні відносини вона


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



постає дійсним буттям, існуванням.

Композиція релігії і релігійних відносин обмежена параметрами одиничного, особистісного й кінечного. Існування завжди індивідуальне, а його центром є особа як самодіюча духовна субстанція, носій індивідуальної свідомості, що наділяє суще смислом буття. І тут виникає необхідність введення нового поняття, яке, власне, і було б критерієм релігії. Цим поняттям є "релігійність". Вона на відміну від релігії, яка має об'єктивний характер, за своєю суттю є проявом суб'єкта. Релігійність притаманна певному суб'єкту, в ролі якого постає людина (індивід, група, колектив, нація, людство).

Залежно від того, під яким кутом зору розглядалася релігія, на яких аспектах - особистісних чи соціальних - зосереджувались дослідники при вивченні релігійного феномену, так і витлумачувалося поняття "релігійність". А оскільки немає чіткого й одностайного визначення поняття "релігія", то немає також і чіткого визначення поняття "релігійність".

Одні дослідники терміном "релігійність" позначають деяку властивість особи, яка виражає її релігійне спрямування, певну індивідуальну чи колективну якість, що є конкретним проявом релігії в індивідуальній або колективній свідомості.

Інші в релігійності вбачають певний душевний, психічний стан окремих індивідів, груп чи спільнот, характерною ознакою яких є віра в надприродне і відправляння релігійного культу. Характеризували вони релігійність як таку індивідуальну або спільнотну соціальну якість, що виражалась в сукупності релігійних властивостей, притаманних індивіду чи спільноті. Існування релігійності поєднували із знаннями про релігію, використовуючи які можна брати участь у певній релігійній діяльності.

Можна визначити релігійність, зосередивши увагу на об'єктивному або суб'єктивному аспекті релігії. У першому випадку релігійність буде розглядатися як вплив релігії на свідомість і поведінку індивідів та спільнот, а в другому - як специфічний стан свідомості і поведінки індивіда й спільноти.

Проте всі ці дефініції, взяті окремо, не дають можливості повноцінного розуміння поняття релігійності. Для більш глибокого обґрунтування цього явища дані визначення необхідно розглядати в сукупності, поєднуючи, співставляючи й аналізуючи взаємозалежності їх структурних елементів. Це в свою чергу дає можливість чіткіше визначити гносеологічну і соціально-психологічну сутність релігійності.

Релігійність - передусім є конкретизацією зв'язку з трансцендентним, надприродним, яка має психічну сутність і реалізується в свідомості індивідів, але водночас виходить своїм змістом за межі індивідуальної свідомості. В такий спосіб вона поєднує внутрішньо-психічний і зовнішньо-символічний вияв релігії.

Релігія, по-перше, складається з низки психічних елементів (ідей, уявлень, поглядів, почуттів, переживань, тощо) і, по-друге, з низки символів (молитов,



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


жертв, ікон, священних речей, обрядів тощо), що об'єктивують ці психічні елементи. На думку Е.Дюркгейма, релігійні явища поділяються на дві основні категорії - вірування і обряди. Перші являють собою стани свідомості і складаються з уявлень, другі - це певні способи дії, що відповідають першим.

Сама по собі релігія є таким самобуттям, яке шляхом об'єктивації в релігійності набуває чуттєвих форм. Інакше кажучи, в релігійності втілюється і через неї об'єктивується релігія. Категорія "релігія" відображає феномен релігії як "цілісність, тотальність, тобто як такий предмет, у кожній з частин якого є ціле" (Б.Лобовик). А релігійність - це спосіб засвоєння цієї цілісності і освоєння відношень та зв'язків релігійного комплексу. Отже, релігійність - це суб'єктивний, конкретний вияв релігії в індивідуальній чи колективній свідомості. Під нею слід розуміти такий якісний вияв релігійної свідомості, що вказує на певну ступінь зв'язку і приналежності індивіда до надприродного, потойбічного, трансцендентного, який сформувався на основі пережитого релігійного досвіду і реалізується в релігійній діяльності.

Як бачимо, поняття "релігія" і "релігійність" взаємопов'язані і співвідносні. Релігія - поняття абстрактне, надіндивідне. Вона опредмечується в свідомості і поведінці окремих індивідів, які складають певну релігійну спільноту. Власне саме цей процес опредмечення релігії і є виявом релігійності.

Відтак, теоретичний і емпіричний аналіз релігійності є важливою методологічною передумовою дослідження самого феномену релігії.

Компоненти релігійності

Залежно від способу розгляду релігійності, її елементами можуть виокремлюватись різні складові. Ними можуть бути спонуки, враження, почуття, переживання, думки, а також ідеї, переконання, цінності, установки, стереотипи тощо. Всі вони повинні відноситись до трансцендентного, надприродного, божественного.

Релігійність - багатоструктурна й багаторівнева система, в якій можна виокремити взаємопоєднані і взаємодіючі складові, які, в свою чергу, мають власну структуру, а тому можуть розглядатися як підсистеми більшої системи. Відтак в ролі основних компонентів релігійності доцільно використовувати ці функціональні системи.

Виходячи із складної структури релігії як форми суспільної свідомості, ми вважаємо правомірним виділення в релігійності насамперед таких її значимих компонентів, як релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійне світоставлення, які подеколи ще називають віроповчальною, соціально-психологічною та обрядово-побутовою релігійністю. Релігійне світорозуміння постає як сукупність поглядів і уявлень віруючого про світ у цілому і про своє


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



місце у ньому.

Особистий життєвий досвід віруючого, засвоєні ним під час навчання або під впливом культурно-освітньої роботи елементи наукових знань позначаються на його розумінні надприродного, різноманітних релігійних догм, повчань, заповідей - всього комплексу релігійного вчення тієї чи іншої конфесії. Релігійне світорозуміння сучасного віруючого включає в себе не лише релігійні уявлення, а й цілий ряд містичне осмислених раціоналістичних ідей і повідомлень про досягнення сучасної науки, різноманіття знань, що грунтуються на суспільному і власному досвіді індивіда. Всі ці елементи релігійного мислення досить тісно взаємопов'язані в голові віруючого.

Залежно від ступеня і форми прояви релігійності, соціальних умов, освіти, життєвого досвіду, віруюча людина або повністю поділяє картину світу і принципи земного життя, які проповідують богослови тієї конфесії, до якої вона належить, або ж допускають деякі елементи наукових пояснень певних явищ і процесів навколишнього світу, зберігаючи водночас релігійні погляди на інші.

Відтак релігійне світорозуміння постає як порівняно рухомий компонент загальної релігійності, який виражає ступінь обізнаності й відданості віруючого основним догматам певної релігійної системи, а також відображає зміни релігійних уявлень віруючого, що відбуваються під впливом безпосередніх умов його життя, зростання культурно-освітнього рівня.

В релігійному світовідчутті віруючого поєднується сукупність тих психічних процесів, які супроводжують переживання ним об'єкта своєї віри, а також містифіковані сприйняття об'єктивних умов свого особистого буття. При цьому слід зазначити, що ступінь впливу релігійної психології на динаміку почуттів та емоцій кожного віруючого залежить від його індивідуальних особливостей (зокрема типу нервової системи, освіченості, культурності), а також від тих суспільних умов, в яких протікає його життя.

Обрядово-побутова релігійність являє собою найбільш консервативний компонент в системі значимих проявів релігійності. Для більшості віруючих релігія тепер виступає не як система поглядів, а як сукупність певних релігійно-значимих дій, зумовлене релігійністю світоставлення. Останнє знаходить свій вияв в усвідомленому чи неусвідомленому (традиційному) виконанні віруючим тих чи інших релігійних обрядів, у дотриманні ним релігійних звичаїв, що пов'язані із його дозвіллям, у відзначенні в релігійних формах важливих моментів у своєму особистому чи громадському житті. Обрядово-побутова релігійність виражає релігію у "знятому" вигляді, як сукупність певних релігійно-значимих дій, матеріалізовану в символічних формах духовність віруючого.

Не слід ототожнювати релігійний культ з обрядово-побутовою релігійністю віруючого. Це - різні поняття. Якщо релігійний культ включає в себе певну систему обрядових дій, які характерні для тієї чи іншої релігійної системи і в принципі відрізняє її від інших конфесій, то обрядово-побутова



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


релігійність являє собою сукупність побутуючої серед віруючих обрядової практики, що включає в себе не лише ряд офіційних культових приписів своєї для нього релігії, а і деякі елементи обрядової практики тих релігійних систем, що вже історично зжили себе, або ж запозичення із суміжних релігійних течій. Справжня релігійність проявляється тоді, коли релігійна віра виступає мотивом вчинків, поведінки людей. Обрядово-побутова релігійність і є саме такою поведінкою, яка має суплементарний характер, виступає як звично-автоматична і нормативна релігійна поведінка, що виконує в житті віруючого страхувальну або емоційно-розрядкову функцію.

Таким чином, релігійність являє собою цілісність тісно пов'язаних між собою компонентів - елементів аналізу релігійних явищ, процесів тощо, які в своїй сукупності утворюють органічну єдність. В межах буттєвого функціонування релігії схематично релігійність можна зобразити як єдність трьох функціональних систем: 1) релігійних відносин; 2) релігійного середовища; 3) релігійної діяльності. Саме в межах цієї єдності й існує релігійність як форма буття релігії.

Найважливішим компонентом релігійності, індикатором, що визначає релігійну спільноту як цілісний організм, а особу - як релігійну істоту, є релігійні відносини. Вони є системним утворенням зі своєрідним набором істотних характеристик, що відрізняються багаторівневою структурою. Релігійні відносини розгортаються у трьох основних площинах: Людина - Бог, Дух -Плоть, Людина - Людина.

Релігійні відносини (зв'язки, взаємодії, опосередкування) за своєю природою є, насамперед, суспільними, але в той же час виходять за межі соціуму. Якщо суспільні відносини виникають і функціонують передусім як відносини між людьми, то релігійні відносини, крім того, апелюють до трансцендентного, їхнім основним моментом є відношення "Людина - Бог", а стрижнем -боговшанування як визнання і вияв особою віруючого своєї безумовної залежності від Бога та відданості Йому.

Однак, релігійні відносини не можуть локалізуватися тільки в одній релігійній сфері; вони знаходять свій вияв і в інших галузях людської життєдіяльності (економічній, політичній, культурній, сімейно-побутовій тощо). Взаємодіючи зі структурними компонентами суспільних відносин, релігійні відносини не тільки обумовлюються ними, але й, з іншого боку постають вже як умова їхнього подальшого розвитку.

Релігійні відносини складаються між релігійними суб'єктами в процесі їх діяльності на основі і з приводу задоволення релігійних потреб та інтересів. Релігійні потреби належать до духовних потреб, але водночас мають свою специфіку. Це - передусім потреба в спілкуванні з надприродними силами, викликана невідповідністю між зовнішніми і внутрішніми умовами буття релігійного суб'єкта. Задоволення цієї потреби веде до наповнення життя


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



суб'єкта новим смислом. Релігійні потреби ґрунтуються на вірі, впевненості, переконаності в існуванні особливих зворотних взаємодій між віруючим і надприродним, що відбуваються завдяки відповідним культовим діям. Проте релігійні потреби не можна повністю звести тільки до культового елементу, бо реалізація релігійних відносин задовольняє багато таких потреб людини, які безпосередньо до релігійних віднести не можна, зокрема світоглядні, моральні, естетичні, пізнавальні, потреби у спілкуванні, втісі та багато інших. Віруюча людина задовольняє свої духовні, психологічні і соціальні потреби в першу чергу через реалізацію своїх релігійних потреб. Якщо релігійні потреби залишились не задоволеними, то теж саме можна сказати і про всі інші потреби, бо перші щодо них є визначальними. Щоб реалізуватися, релігійні потреби мають бути осмислені людиною. Усвідомлення їх призводить до появи релігійного інтересу, який пов'язує внутрішній та зовнішній світ віруючого індивіда.

Найсуттєвішими підвалинами релігійних відносин є ланки взаємозв'язку "Душа - Тіло", "Дух - Плоть". Саме в площині духовно-тілесного взаємопроникнення розгортається дія релігійних відносин, до того ж провідна роль тут належить душі. В такому ракурсі людина постає вже як ідеальна автономна самоцінність, самосвідомість, фрагмент абсолютної особи Бога. Або ж, залежно від варіативності релігійних відносин, їх конкретно-ситуативного стану, вона може набрати рис божества чи навіть піднятися до рангу Бога.

Сутнісним атрибутом релігійності є ідея безсмертя, потойбічного буття, різноманітність форм індивідуального життя після смерті. Даний факт наука не в змозі верифікувати чи фальсифікувати. Але й релігія також не може довести чи спростувати догмат про існування душі після тілесної смерті. Тому відповідь на це питання залишається справою віри кожного індивіда і залежить від того, вірить чи не вірить він сам. Саме феномен віри розміщується в основі конструкції релігійних відносин, що отримали статус предметності, безпосередньої даності, організованої цілісності.

Одним із найважливіших аспектів релігійності є почуття залежності, що пронизує і забарвлює стосунки віруючої особи і надприродного. Релігійні відносини можуть моделювати державні, правові, сімейні, моральні та ін. відносини. Це може виявлятися як щодо надприродного, трансцендентного, так і у взаємозв'язках між окремими віруючими чи релігійними спільнотами.

Спеціальне дослідження по цій темі провів єпископ англіканської церкви Ян Т.Рамсей. Відшукавши типові моделі біблійних висловлювань про Бога, він виокремлює з них такі: сімейну (батько, мати, чоловік, друг); виробничу (рибалка, пастух, сіяч, торгівець, лікар, годувальниця); соціальну (цар, суддя, воїн).

Хоча релігійні відносини і виявляються в доктринальних, символічних, культових та соціальних формах, вони, однак, не зводяться ні до однієї з цих форм чи їх сукупності.



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


Релігійні відносини передусім - це діалог, що розгортається в особистісному спілкуванні людини з Богом. В осн

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти