ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Показники та критерії релігійності

На відміну від категорії "релігія" категорія "релігійність" операційно інтерпретована, тобто вона визначається за допомогою певних якісних і кількісних емпіричних показників. До них відносяться ступінь, рівень, стан, характер та динаміка релігійності.

Ступінь релігійності є індикатором інтенсивності релігійних ознак. Він визначає силу релігійної віри, глибину й інтенсивність релігійних почуттів та переживань, активність культових дій, засвоєння релігійних ідей, норм, цінностей. Традиційно розрізняють низький, середній і високий ступінь релігійної переконаності. Цей показник найчастіше використовують в дослідженнях індивідуальної релігійності.

Рівень релігійності - кількісний показник, індикатор екстенсивності релігійних ознак, що відображає територіальне (село, місто, регіон) та соціально-демографічне (робітники, селяни, інтелігенція, молодь, пенсіонери, жінки, чоловіки і т. ін.) поширення релігій. Він означає відсоткове співвідношення реальної кількості віруючих до всього дорослого населення досліджуваного регіону. Рівень релігійності може бути низьким, середнім (нижчим або вищим середнього) і високим. Його застосовують в дослідженнях ідентичної релігійності.

Стан релігійності - інтегральна характеристика процесу змін і розвитку релігійних явищ та властивостей в межах колективної, а також й індивідуальної релігійної свідомості. Цим терміном позначається конкретне становище у сфері релігійних відносин в тій чи іншій конфесії, релігійній чи соціально-демографічній групі, населеному пункті тощо. Позначається ним також система упорядкованих релігійних властивостей індивіда, що визначає характер інтеріоризованого відношення "Я - надприродне". Залежно від конкретних історичних умов стан релігійності може характеризуватися занепадом чи піднесенням, послабленням або посиленням, відходом від релігії і, навпаки,


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



релігійним наверненням, низьким і високим рівнем релігійної діяльності тощо.

Перехід від одного стану релігійності до іншого прийнято називати динамікою релігійності. Об'єктивно на динаміку релігійності впливають соціально-економічні, політико-ідеологічні, демографічні, культурні, екологічні, побутові та інші чинники. Зміни стану релігійності можуть відбуватися й під впливом таких суб'єктивних чинників як пошук сенсу життя, самопізнання, самоствердження, подолання душевної кризи і т.ін.

Характер релігійності - сукупність стійких якісних особливостей, рис релігійності індивіда чи спільноти, що формуються і розвиваються в процесі релігійної діяльності. Вони є також показником специфічності й відмінності різних типів і виявів індивідуальної чи колективної релігійної свідомості. Характер релігійності є водночас показником прояву ступеню релігійності в емоційно-психологічних станах та практичних діях. Так, релігійність може виявлятися в аскетизмі, екстремізмі, фанатизмі, релігійній поміркованості й толерантності щодо держави чи інших конфесій, особистісних внутрішніх релігійних переживаннях або ж просто у дотриманні релігійних приписів. Вивчення характеру релігійності дає можливість здійснити аналіз особливостей релігійності віруючих різних конфесій, а також окремих регіонів.

Ступінь, рівень, стан, динаміка, характер релігійності визначаються за допомогою особливих ознак - критеріїв релігійності (від грецьк. kriterion - засіб для судження). Проблема критеріїв релігійності залишається недостатньо розробленою як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях. У науковців немає єдиного підходу до вирішення цієї проблеми. На думку одних дослідників, для фіксації релігійності достатньо лише вивчення різних видів і форм релігійної поведінки, зовнішніх соціальних релігійних виявів. Інші ж вважають, що дослідити релігійність можна лише на основі суб'єктивного ставлення індивіда до релігії (релігійна самодекларація). Треті при визначені релігійності першочергове значення надають наявності в свідомості особи певних релігійних ідей (напр., поняття про Бога, надприродне тощо).

Дослідження релігійності, зважаючи на те, що вона є складним системним комплексом, повинно опиратися на систему критеріїв, а не на якийсь один окремо взятий критерій. Оскільки структуру цього комплексу складають взаємодетерміновані, нерозривно поєднані між собою релігійна свідомість і релігійна поведінка, то саме ці елементи мають становити основу системи критеріїв релігійності.

Загальною ознакою релігійної свідомості є релігійна віра. Вона включає в себе два елементи:

1) інтелектуальні - знання певних релігійних ідей та понять, наявність різних уявлень (про Бога, потойбічне життя, про походження світу й людини і т. ін.);

2) емоційно-мотивовані - прийняття, як істинних, певних релігійних ідей,



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


уявлень, понять і впевненість в реальному існуванні істот, властивостей і зв язків, що релігійно об'єктивовані.

Характеристику інтелектуального елементу релігійної свідомості можна визначити як зміст віри. Йому відповідають такі критерії як глибина релігійних переконань, почуттів, знання релігійних догм, норм, приписів.

Емоційному елементу релігійної свідомості відповідає поняття інтенсивності віри, а критерієм є сила емоційних переживань, які соціально зумовлені й залежать від ступеня релігійної переконаності.

В системі релігійної свідомості виокремлюють ще один важливий критерій - ступінь релігійної інформованості. Хоч цей критерій в де чому перегукується зі змістом віри, проте не може бути йому адекватним. Адже розуміння одних і тих релігійних ідей, понять, догм, норм, приписів віруючими залежно від їх статусу в релігійних організаціях, релігійної освіти тощо, може бути різним, тобто воно залежить від інформованості в релігійній сфері. Зміст та інтенсивність віри реалізуються в релігійній поведінці. Тому, вивчаючи релігійність, недостатньо зосереджуватись лише на критерії релігійної свідомості. Тут необхідно враховувати ще й критерії, що стосуються релігійної поведінки. Аналогічно поділу релігійної діяльності на культову і позакультову розрізняють також культову та позакультову релігійну поведінку. Показниками культової поведінки є участь в богослужіннях, обрядах, ритуалах, індивідуальних і колективних молитвах, причастя, сповіді, дотримання релігійних норм, приписів, установок і т. ін. До позакультової релігійної поведінки відносять місіонерську і благодійну діяльність, викладання богословських дисциплін, релігійну пропаганду, участь у роботі церковних з'їздів, конференцій, соборів, релігійне виховання в сім'ї і т.ін.

Проте не завжди культові дії (напр., хрестини, участь в релігійних святкуваннях, відвідання храму, вінчання тощо) свідчать про наявність релігійності, бо ж вони можуть виконуватися і нерелігійними людьми, які мотивують свої вчинки, наприклад, естетичними потребами, дією традиції та ін. В таких випадках зв'язок культових дій з релігійною свідомістю носить опосередкований характер.

У зв'язку з цим зростає важливість такого критерію релігійності як рівень релігійної мотивації поведінки. Лише мотивація культових дій релігійними мотивами є свідченням релігійності індивіда.

Релігійна духовність

Перш ніж з'ясувати природу і зміст релігійної духовності, визначимося у розумінні духовності взагалі. Існує досить багато визначень цього поняття. Одні розглядають духовність як смисловий еквівалент категорії духу, репрезент всієї змістовної насиченості феномену духовного. Відтак вона тоді обіймає


Тема 19. Релігійність — форма буття релігії



надзвичайно широкий спектр різних явищ - від конкретних духовних утворень (знання, ідеал, мета тощо) до об'єктивних, предметних і соціально-інституалізованих форм духовного життя. Інші визначають духовність як принцип самобудови особистості, здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт людини на морально-етичній основі, створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується самототожність особистості, її свобода від жорсткої залежності перед постійно змінюваними ситуаціями.3

Духовність передбачає не просто орієнтацію на загальнолюдські цінності, а й здатність будувати своє життя відповідно до них, ставити високі цілі та досягати їх. Вона охоплює водночас різні сфери людської діяльності, свідомості, мислення у їх єдності. Духовність за своєю сутністю - це спрямованість на свободу і творчість та їх реалізація. М.Бердяєв визначає духовність, як вільну творчу працю духу у прагненні до свободи, звільнення від пасивності матеріального світу. Мислитель вибудовує таку логічну низку понять: "Свобода - творчість - духовність - особистість". Відтак особистість може реалізувати себе тільки у творчій праці, зорієнтованій на звільнення її внутрішніх потенцій.

Духовність можна поділити на світську та релігійну. Основний критерій, за яким вони розрізняються - наявність в останньої віри, впевненості в існуванні чогось божественного, сакрального. Релігійна духовність - надто складне утворення, яке включає в себе ряд визначеностей. Насамперед вона є особливим станом віруючої людини, пов'язаним з глибинним відчуттям нею чогось сакрального, понадбуттєвого. До того ж, релігійна духовність постає як зумовлене вірою відображення особистістю навколишньої дійсності на рівні високих морально-етичних засад. Ця духовність водночас є також процесом самовизначення, самоутвердження людини в світі, формування високих духовних цінностей на основі віри в існування божественних сил. Вона притаманна як окремій особі, так і великим спільнотам в цілому. Кожний народ, нація має особливу релігійну духовність, яка формується на основі як зовнішніх чинників буття (географічних, історичних, господарських та ін.), так і внутрішніх (особливостей емоційно-психологічної сфери, загалом ментальності даного народу.4 Крім того, слід відрізняти буденну й богословську релігійну духовність.

В основі як світської, так і релігійної духовності лежить моральність.

Моральність в світській духовності спрямована на дотримання високих морально-етичних цінностей. Проте вона витікає тільки з внутрішнього світу особистості і формується під впливом культури певного суспільства. Відповідно

Див.: Пролеєв С. В. Духовность и бытие человека. - К., 1992. - С. 15-16. ' Контуры духовности, новые контексты идентификации // Вопр. философии.- 1992.— №12.

4 Див.: Колодний А. М, Філіпович Л. О. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан.-Львів 1996. - С 3.


536 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

до рівня розвитку спільноти, вона може перебувати на різних етапах свого формування. Моральність первісного суспільства значно відрізняється від моральності сучасності. Моральні норми та цінності в будь-якому суспільстві підтримують певний рівень культури життя його спільноти. Як зазначає Ж.-Ж. Руссо в своєму "Суспільному договорі", норми моралі створені людством в процесі його розвитку з метою забезпечення нормального співіснування громадян країни. Ці цінності постають засобами підтримки порядку і толерантного співжиття в громадянському суспільстві тоді, коли кожний окремий індивід віддає частину своїх свобод суспільству і дотримується певних моральних вимог, щоб отримати у відповідь захист від людської спільноти. В І.Канта моральність базується на категоричному імперативі - внутрішньому законі особистості, який регламентує її поведінку. Але звідки він береться, філософ не може визначити: це - сфера "речей в собі", які неможливо осягнути за допомогою розуму.

В релігійній духовності моральність, як її складова, також передбачає дотримання високих духовних цінностей, але шляхи їх формування дещо інші. Ще в античності більшість філософів відзначали, що доброчинності даровані нам вищим сакральним світом. Платон вищими цінностями вважав Благо, Добро, Істину, Красу. Вони існують тільки в божественному світі об'єктивних ідей, а всі прояви цих цінностей на Землі є лише намаганням наблизитися до них. Арістотель вважав вищими етичними цінностями розсудливість, мудрість, доброчинність; вони наявні в душі кожної людини і їх потрібно лише виявити й розвинути, що й повинне здійснити громадянське суспільство. Лейбніц вважав, що всі цінності в зжатому, потенційному стані знаходяться в душі людини, яка є самодостатньою, вічною, неподільною, саморухомою монадою, яка створена Богом. Людина, розвиваючись і формуючись як особистість, повинна їх актуалізувати. Сучасна богословська думка вказує на те, що всі моральні цінності даровані нам Творцем, який є вищою універсальною цінністю, взірцем духовної досконалості. Таким чином, моральність є складовою частиною як релігійної, так і світської духовності.

Вершиною морального відношення до світу є святість. Як відзначав Е.Дюркгейм, святість є найважливішою цінністю, яку тільки може визнавати людина. Проте не можна святість розглядати тільки як цінність. Святість - це шлях, яким досягається духовність. В широкому розумінні вона включає в себе весь комплекс цінностей, які належать віруючій людині, але в їх найбільш глибинних виявах. Святість віруючої людини - це насамперед дотримання високих моральних заповідей, дарованих людині Богом, шлях наближення до його Царства. Тому святість для християн постає в основному в ролі засобу єднання їх з Церквою, котра робить їх співпричетними до Бога, святих, життя у Христі.

Але не у всіх конфесіях святість позначає єдність віруючих в лоні церкви.


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



У протестантів вона передбачає насамперед наявність глибинної віри в душі кожного, яка, власне, й спрямовує все її життя. Найбільш повно цим поняттям користуються в православ'ї, де всі грані буття віруючої людини спрямовані на досягнення вищої святості, вищої духовності, взірцем якої є Бог.

Три святі речі традиційно виділяються в християнстві: проповідництво, життя й служіння, дотримання яких зміцнює Церкву і наближає віруючого до вищого Божественного світу. Тільки через святість, дотримання високих моральних цінностей людина може досягнути глибин свого власного духу.

Людина прийшла в цей світ, щоб зрозуміти мету свого перебування в ньому. Саме духовність визначає шлях, по якому потрібно йти, щоб вирішити це основоположне питання. Людина народжується, щоб пізнавати себе, досягти вершин досконалості, довершеності і змінювати навколишній світ, проектуючи на нього свій дух й одухотворюючи в такий спосіб його своєю Красотою, Добром і Любов'ю. Це і є шлях співтворчості, співбуття людини з Богом, яка, проходячи через труднощі й випробування загартовується і розвивається. Головним завданням цього буття є прагнення досягнути, як зразка, досконалості буття Христа, який був досконалим, як досконалим є Отець Небесний. Це досягається шляхом святості, яка і є основою нашої духовності.

В праці німецького дослідника Р.Отто "Святе" - це поняття для позначення чогось глибинного, божественного, що викликає почуття благоговіння і жаху. Воно протиставиться профанному як чомусь зовнішньому, неістотному. У римлян цей термін застосовується для позначення всього, що знаходиться перед культовими спорудами. Сакральне - це щось чисте, глибоке, благородне, на противагу нечистому і потворному. Сакральне за своєю сутністю є чимось унікальним, відстороненим, незвичайним. Поняття святе близьке за своїм змістом до поняття священне. Якщо ми візьмемо найбільш поширені визначення цих понять, то побачимо, що священне наділене абсолютною довершеністю, святістю, визнане божественним, пов'язане з релігійним культом, а святе є божественним, наділеним вищою досконалістю та силою, тим, що глибоко шанується. Отже, характеристики, які позначаються цими поняттями, мають відношення до вищого, божественного, духовного. Всі вони лежать в основі релігійної духовності.

Досить тісно релігійна духовність співвідноситься з такими поняттями, як духовість, душевність, тілесність. То ж визначимо їх змістовну наповненість.

Душевність і духовість відрізняються між собою. Душа (грецьке - психея) - це певна нематеріальна сутність, що є носієм життя. Вона є сукупністю психічних властивостей людини. Дух в філософському плані - це самосвідомість людини як суб'єкта пізнання, волі і дії. Він є вищим началом людини, її глибинною сутністю. В християнстві Дух - це іскра Божа, частинка Святого Духу в людині , яка постійно прагне до свого Творця. Душа поєднує Дух з тілом, є зв'язуючою ланкою між ними. Тому душевність - це насамперед емоційність,



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


чуттєвість, здатність сприймати моральні проблеми і втілювати їх в життя. Духовна людина - це добра, порядна, сердечна людина, яка глибинно усвідомлює свою власну сутність і відповідно важливість здійснення тих чи інших моральних вчинків. Душевна людина також робить добро, але не завжди тому, що глибоко усвідомлює його природу, а тому, що вона так вихована. Це лише духовість включає в себе глибинне розуміння людиною самої себе, сенсу свого буття, основоположних проблем, що є добро та зло. Тому духовість можна пов'язувати з такими поняттями, як зрілість, мудрість, бо ж, пройшовши ряд випробувань, людина набуває життєвого досвіду і глибину буттєвого розуміння. Душевність включає в себе насамперед емоційні переживання щодо тих чи інших проблем, а глибина цих переживань безпосередньо витікає з рівня їх усвідомлення, що й здійснюється через духовість. Отже, не можна протиставляти душевність і духовість, оскільки вони є взаємопов'язаними компонентами будь-якої особистості.

Ще є один важливий елемент особистості. Це - тілесність, плотність. Тіло, згідно релігійних поглядів, - це та матеріальна оболонка, в якій перебуває душа та дух людини. Воно протипоставиться душі, оскільки спокушає її тілесними насолодами. Але водночас тіло є "храмом Духа Святого", тому про нього потрібно піклуватися і тримати в чистоті. Хоч тіло й спокушує душу до здійснення гріхів, але в той же час воно є стимулом її зростання, бо ж, проходячи тілесні випробування, людина зростає духовно. В кінці ж часів буття на Землі, згідно християнських канонів, тіло воскресне разом з душею і духом й буде складати цілісну істоту, якою став Христос після свого воскресіння. Таким чином, духовість, душевність і тілесність становлять нерозривну єдність духовності особистості.

Вводячи в науковий обіг поняття "духовість", український мислитель Ст.Ярмусь визначає її як свідому активність людського духу, яка веде й підносить людину до ідеалу добра, до того, що її облагороджує. Він зазначає, що це все те, що допомагає людині проявляти у собі прагнення й стремління до вищого ідеалу, до божественного світу. Сама духовість, на думку Ст.Ярмуся, об'єднує активність розуму, серця і духу особистості, тобто всі прояви її життя, натхненного ідеалом Найвищого Добра, Благодатного Божественного Духу. Найзріліша духовість людини складається з її активності, яка постає із Віри, Надії і Любові.5

Таким чином, релігійна духовість це така активність людського духу, яка спрямована на досягнення вищих цінностей - Добра, Істини й Любові. СтЛрмусь та деякі інші зарубіжні дослідники, зокрема французький вчений - отець Люіс Буєр виділяють два рівні релігійної духовості. Ними є насамперед офіційна церковна духовість і духовість, що виражається через різні народні традиції та

' СтЯрмусь. Духовість українського народу.- Вінніпег, 1984. - С. ЗО.


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



повчання. Ст.Ярмусь пов'язує виділення цих двох рівнів з аспектами сприйняття релігії та розуміння її сутності. Критерієм першого є церковно-віросповідна нормативність, а критерій другого полягає в етико-фідеїстичному прагматизмі.

Сутність останнього своїм виявом має таке життя і переживання особистості, коли відчувається якийсь глибинний зв'язок з чимось Божественним, сакральним, якщо воно навіть не оформилось в якусь певну форму. Це і є якраз відчуття причетності до чогось високого, священного, яке було і є завжди у кожного народу, в тому числі й українського. І для цього не обов'язково треба бути лише християнином. Так, наявний до прийняття християнства духовний рівень життя нашого народу навіть перевищував греків, від яких вони перейняли Віру Христову. Ст.Ярмусь відзначає, "що навіть тоді, коли русичі (предки українського народу) не були християнами, під оглядом етичного аспекту своїх релігійних вірувань вони перевершували християнську Грецію".6

Церковно-віросповідний рівень духовості передбачає насамперед знання й виконання різних норм (догмати, канони, церковний устав, церковний молитвослов), які потрібні для правдивого сповідування християнського вчення. Проте на цьому рівні не можуть бути всі послідовники певних віровизнаних. Так, для нашого народу не є властивим дуже глибоке знання Священного Писання, але це не заважає йому мати досить глибоку віру.

Таким чином, духовість не є принципово відмінною від духовності. За своєю суттю вони є синонімічними. Духовість в собі передбачає насамперед власну діяльність духу людини з наближення до Божественного, а також такі емоційні компоненти, як Віра, Надія та Любов, які скоріше можна пов'язати з душевними переживаннями. Відтак духовість є, власне, першим рівнем духовності поруч із душевністю та тілесністю. Саме вживання цього терміну пов'язано з особливостями мови представників діаспори. В цьому контексті ми можемо вважати, що ці явища однопорядкові.

Релігійна духовність особистості виявляється через релігійну свідомість, релігійний світогляд, систему прийнятих нею релігійних цінностей. Вона визначає ставлення віруючої людини до навколишньої реальності, до буття. Буття - це засіб ствердження людини в світі і форма відкриття людини світу. І тут потрібно чітко окреслити саме розуміння буття. Якщо буття - це все те, що оточує людину і протистоїть її духові, то завдання особистості одухотворювати й змінювати це буття. По Хайдеггеру, буття в своїй основі є об'єктивною реальністю, існуючою перед людським існуванням. В цьому розумінні вона є духовно нейтральною і морально невизначеною. Лише прийшовши в це буття, людина починає його опановувати і пізнавати. Тому людське буття найбільш повно розкриває змістовність світового цілого, тобто воно є саморозкриттям

Там само. - С 18.



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


буття як такого.

В релігійному світогляді буття - це все, що створене вищим Божественним началом. Відтак воно уже з самого свого початку є одухотвореним. Тому буття віруючої людини направлене на усвідомлення і прийняття цього факту. Але оскільки ця людина не може якось підтвердити факт існування Божественного, то воно для неї стає актом віри. Саме виходячи з віри в існування чогось Божественного, надбуттєвого віруючий визначає сенс свого існування й свої цілі. Віра постає складовою частиною релігійної духовності.

Релігійна духовність має певну сферу свого застосування. Нею є духовне буття. Але яким чином його визначати і чи взагалі піддається воно якомусь вивченню, то є проблема. Духовна сфера постає перед нами як дуже хитка і невизначена реальність. Ми лише можемо переживати її внутрішньо. Тому й виникло питання, чи вона справді реально існує, а чи ж це лише витвір нашої свідомості.

Ще Платон виділяв вищу духовну сферу, яку він називав царством об'єктивних ідей і яку, на його переконання, неможливо осягнути за допомогою розуму. Шлях до безпосереднього контакту з духовним лежить або через визнання кожним достовірності безпосереднього внутрішнього почуття, тобто констатацію кожною особою наявності в ній духовних сутностей - душі та духу; або ж через низку філософських обґрунтувань, які створюють теоретичну основу пізнання духовного.

Таким чином, з одного боку, духовне, як предмет релігійної духовності, є ідеальною реальністю, яка недосяжна для емпіричного спостереження і яку неможливо вичерпно описати ні в чисто об'єктивних, ні в чисто суб'єктивних термінах, ні в поняттях суб'єктно-об'єктної взаємодії. З другого боку, воно є основою існування внутрішнього світу будь-якої людини, тому що кожна особа, навіть найбільш аморальна, не може не мати духовного начала.

Тут ми підходимо до співвідношення поняття духовного та ідеального. Саме поняття ідеального походить від платонівських "ідей", "ейдосів" -досконалих сутностей речей. Ідеальне - це істинне буття речей. Але поступово розуміння ідеального змінювалося й набувало значення чогось, що протистоять матеріальному, як фізично даному, тілесному. В цьому розумінні ідеальне близьке до духовного, так як воно асоціювалось з психічним, внутрішньо даним, нечуттєвим.

Духовні явища і процеси є ідеальними, позачуттєвими. У цьому аспекті вони протистоять матеріальному, яке розуміється як властивість бути об'єктивною реальністю. Тому ідеальне, на противагу матеріальному, ставало суб'єктивною реальністю, якою й були духовні явища.

У співставленні з матеріальними процесами духовне визначалось через ідеальне як його сутнісна характеристика. Але це чисто матеріалістичне розуміння як ідеального, так і духовного, що є похідним від матеріального. Ми ж


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



не можемо вважати, що матеріальне є чисто об'єктивне, а духовне - чисто суб'єктивне. В релігійній свідомості навпаки, тут духовна реальність є істинною, об'єктивною реальністю, а матеріальне - похідним від неї. Інша справа, яким чином можна пізнати цю реальність і взагалі чи можна її пізнати. Це є можливим лише завдяки осягненню духовного світу, яке може здійснюватись через внутрішній світ особистості при обов'язковій наявності віри.

Тепер щодо співвідношення релігійної свідомості та релігійної духовності. Релігійна свідомість - це відображення об'єктивної дійсності у формі образів, уявлень, понять, ідей, почуттів, які постають на основі впевненості особистості в існуванні Божественного. Категорії духовності та свідомості дуже тісно між собою взаємопов'язані. В класичній філософії поняття свідомості асоціювалося з таким терміном, як мислення, психіка, дух. Р.Декарт під свідомістю розумів всю сукупність духовних явищ і процесів в їх єдиній цілісності. В сферу свідомості потрапляє весь зовнішній та внутрішній досвід людини. У зв'язку з цим свідомість стає всезагальною характеристикою людини й універсальним визначенням її духу. Але не можна повністю ототожнювати свідоме з духовним, останнє має набагато глибше коріння, яке лежить в сфері несвідомого.

Свідомість - це лише невеликий острівець в безмежному морі безсвідомого. Небезпідставно З.Фрейд називав його рушієм всіх наших вчинків. Якщо Я (Его) є носієм свідомості, то душа є носієм безсвідомого. Саме з безсвідомим пов'язані такі цікаві психологічні феномени, як інтуїція, прозріння. Всі творчі починання формуються в безсвідомому, а вже потім актуалізуються в свідомості. Не даремно вважають, що зв'язок з Божественним здійснюється через підсвідомість. В основі людського буття завжди лежить підсвідома впевненість в існуванні чогось сакрального, понадбуттєвого.

Таким чином, свідомість не вичерпує феномен духовного, а навпаки - дух є носієм свідомості, яка направлена на осмислення людиною свого власного буття і буття світу в цілому. Свідомість є своєрідною іпостассю духу. Вона може вводити в свою сферу будь-яке явище як навколишнього, так і внутрішнього світу, актуалізуючи його. Тому саме свідомість може виступати в ролі представника феномена духовного в цілому.

Релігійна свідомість проходить декілька етапів в процесі свого
формування: 1. світовідчуття, світосприйняття. 2. світорозуміння.

3. світопереживання. 4. світоперетворення.

Перш ніж у віруючої людини сформується певна цілісна картина світу і система духовних цінностей, що визначає її поведінку, вона повинна сприйняти й відчути явища і процеси навколишньої дійсності. Ці функції виконує свідомість цієї людини, яка, отримуючи зовнішні данні, активно переробляє їх і користується ними, а також продуктами переробки для створення образу людини, природи, суспільства. Але цей відображальний процес є вибірковим. Він відбувається відповідно до принципів тієї чи іншої релігії. Переробивши всю


542 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

одержану інформацію, свідомість створює цілісну картину світу, яка лежить в основі світосприйняття.

Релігійне світосприйняття - це особливе цілісне бачення світу, для якого характерні елементи образності, чуттєво-наочні уявлення про світопорядок, про походження й будову всього сущого, які витікають із певних релігійних ідей та уявлень. Світопереживання - це емоційне ставлення до певної цілісної реальності, яка уже створена в своїй уяві віруючою людиною. В основі світопереживання лежать релігійні почуття, настрої віруючої людини. Вони можуть мати різну спрямованість: як негативну (почуття страху Господнього), так і позитивну (любові, милосердя, благоговіння перед величчю Творця). Але основна їх функція - це закріплення і подальше поглиблення віри особистості. На цьому етапі, коли у віруючої людини вже створена цілісна релігійна картина світу і вона має сформований духовний стержень, настає черга здійснення діяльності людини з перетворення навколишньої дійсності. Це перетворення відбувається на основі глибинних моральних засад особистості, з чітким усвідомленням місця й призначення людини в світі.

Людина, як цілісна істота, як образ і подоба Божа, повинна змінювати й одухотворювати своє довкілля, активно сприяючи втіленню в ньому вищих духовних цінностей добра, любові, істини, красоти. І тут особистість стає подібною Богові, оскільки вона також є співтворцем навколишнього світу.

Основними шляхами формування релігійної духовності є розум, воля та почуття. Розум лежить в основі перших двох етапів формування релігійної духовності, а саме світорозуміння і світосприйняття. Почуття ж лежать в основі світопереживання, а воля - в основі світоперетворення. Але, перш ніж виявляти певну активність, людина повинна насамперед усвідомити, чому вона діє і для чого, тобто потрібно виділяти також зацікавлення, потреби й цінності, якими керується людина при виборі мети. Головним спрямовуючим елементом при цьому все ж є віра, яка й структурує всі ці елементи, поєднуючи їх в єдину цілісність.

Можемо зробити тепер такий висновок: релігійна духовність - це досить складний культурний феномен, який може мати декілька визначень. Це і глибинні стани віруючої людини, які пов'язані з відчуттям чогось Божественного, сакрального, понадбуттєвого, і відображення переживань, перетворення навколишньої дійсності, що здійснюється на основі високих морально-етичних засад. Релігійна духовність це також і 'процес самовизначеності, самовиявлення віруючої людини в світі, формування у неї високих духовних цінностей. Вона не може зводитись ні до релігійності, ні до моральності, ні до душевності, ні до духовості. Вони є її складовими частинами.

Етапи формування релігійної духовності - це світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світопереживання і світоперетворення. Шляхи формування релігійної духовності - розум, почуття і воля, які об'єднуються


Тема 19. Релігійність - форма буття релігії



релігійною вірою. Основою релігійної духовності є поняття священного, яке об'єднує в собі весь комплекс цінностей і є тим абсолютно довершеним, досконалим, святим, до чого прагне віруюча особистість.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти