ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Смисложиттєві проблеми в контексті їх релігійного розуміння

Вузловою проблемою етики є проблема сенсу людського життя, вищої його мети. Для того, щоб визначити, як треба жити, яких норм поведінки слід дотримуватися, треба виходити з певного розуміння місця людини в світі, певного її призначення. Як відзначав Ф.Ніцше, "в кого є для чого жити, може терпіти будь-яке як".

Питання "для чого?" - суто людське. Воно випливає з самої суті, специфіки людського буття. У своїй "граничній", радикальній постановці - це гамлетівське питання "бути чи не бути?". Французький філософ-екзистенціаліст А.Камю вважав основною філософською проблемою проблему самогубства: чи варте життя того, щоб його прожити? Питання про сенс і мету життя невіддільне від проблеми життя і смерті. Саме для істоти, яка не тільки насолоджується життям, але й страждає і зрештою приречена на смерть, це питання набуває особливої гостроти. Власне, в чому ж питання? Все кінечне - кінчається, а все живе - вмирає. Проте людське буття в цьому контексті дещо специфічне.

Яка його специфіка? Можна сказати, що в людині поєднані три "іпостасі": по-перше, вона є істота фізична, тілесна, "річ серед речей", що підвладна всім законам єства; по-друге, вона істота жива, біологічна, включена у процес біологічної еволюції, як твердить наука, походить від тварин і сама має тваринні риси; по-третє, людина істотно відрізняється від тварин, бо має свідомість і самосвідомість, розум і волю, володіє певною (історично зростаючою) мірою свободи, здатна до самовизначення і творчості, тобто є не річчю, а особою, носієм духовного начала. В християнському віровченні відмінність тіла і душі, їх протилежність абсолютна, "бо тіло бажає противного духові, а дух - противного тілу, і супротивні вони один одному." (Гал. 5:17). В Біблії є навіть думка про часову первинність тіла: "є тіло звичайне", "встає тіло духовне"... Та не перше духовне, але звичайне, а потім духовне" (І Кор. 15: 44,46). Якщо відкинути підкреслено зневажливе ставлення до тілесного, "плотського", то тут є думка, що


642 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

людина водночас природна і "надприродна" істота, залежна, і вільна. Вона є і елементом матеріального світу, і водночас відносно автономною духовною одиницею - монадою (якщо скористатися лейбніцевською термінологією). В цьому - велич і сила людини, в цьому водночас і трагізм людського буття.

Між тілесністю, речовинністю, а отже й "фактичністю", зумовленістю, кінечністю людського існування, з одного боку, й духовністю, з іншого, дійсно є суперечність. "Дух" - це потенційно нескінченне відношення до всього "іншого", до світу, і, рефлектуючись в себе, в "Я", він стає "буттям - для себе", внутрішньою нескінченністю.

Певно що саме тому людині - всупереч житейській і науково засвідченій очевидності - притаманне несприйняття смерті, прагнення до безсмертя. Релігія з її розумінням Вічності, вченням про потойбічний світ і посмертне буття є засобом задоволення цієї потреби духу, способом розв'язання кардинальної суперечності людського буття.

Для віруючої людини світ, як сукупність кінечних, минущих речей і явищ, є буттям фактичним, але не абсолютним, несамодостатнім. Вона намагається відповісти на питання, чому, з якої причини і для чого він існує, що є метою і виправданням цього світу. Така постановка питання є суто людською, "надто людською". Людині, яка усвідомлює своє виняткове положення у світі матеріальних речей і явищ, стихійних сил, природних, безособових необхідностей і випадковостей, істоті розумній і моральній, притаманна глибока і фундаментальна потреба в такому світі, який "обертається" навколо неї, в світі, в якому розумне й моральне начало не є випадковими і "вторинними", а навпаки -визначають саме буття світу, керують ним, гарантують кінцеве торжество розуму, справедливості і добра, тобто торжество вищого "Смислу". У людини, цієї кінечно-безкінечної істоти, є прагнення співвіднести себе не просто з нескінченним Всесвітом, який перебуває у безперервному процесі взаємоперетворень, виникнення і зникнення, породження і загибелі речей і систем, але і з Вічністю, з Абсолютом. Можна цю потребу, цю установку свідомості назвати "метафізичною" в дослівному значенні - як спрямування на те, що "після", "по той бік" фізики, природи. Релігія є формою, що виражає цю установку і задовольняє потреби у визначенні абсолютних (а не відносних) сенсу і мети життя.

В сучасних релігіях звичайно саме Бог є уособленим втіленням позачасової Вічності, Абсолюту, найвищого, безумовного смислу будь-якого і, головне, людського буття. Як писав Л.Фейєрбах, "Людина в Бозі і через нього шукає тільки саму себе".1

У чому ж практично виражається релігійне розуміння сенсу життя?


І


1 Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произв. В 2-х т. - Т.2. - М., 1955. - С.60.


Тема 23. Релігія як моральне явище 643

Відзначимо, що тут є певні відмінності між різними типами релігій. Ми ж зупинимося лише на тому розумінні, яке властиве іудейсько-християнській традиції, яка є поширеною у нас. Особливість цю виокремив сам Ісус Христос у своїй заповіді любові.

По-перше, треба жити для Бога, любити його, благоговіти перед ним, служити йому. Насамперед це здійснюється у молитві, яка з релігійно-богословської точки зору є містичним спілкуванням людини з Богом. Це спілкування здійснюється також і в формі участі в богослужінні, виконанні ритуальних дій. Ефект психологічного впливу тут посилюється взаємозв'язком віруючих - співучасників ритуалу, естетикою богослужіння. Релігія в сприйнятті віруючого виступає як урочисте "доповнення" земного світу і буденного життя. Вона надає цьому життю того смислу, якого воно без орієнтації на Бога і спілкування з ним позбавлене.

По-друге, треба у своїх взаєминах з людьми, життєвих вчинках, поведінці керуватися принципами і настановами, освяченими божественним авторитетом: заповідями, повчаннями Нагірної проповіді (в християнстві), всією релігійною "наукою життя". По суті йдеться про дотримання тих моральних норм, які історично засвоєні людством. Зведення їх до божественного першоджерела надає їх виконанню смисложиттєвого значення: жити "по-Божому" - це виконувати своє земне призначення, виправдовувати своє існування. Будь-яка добра, корисна для людей справа, включаючи й те, що називається "соціальним служінням", в цій традиції осмислена як виконання Божої волі, "доручення від Небес", навіть як свій "хрест". Завдяки цьому вона виходить за межі просто житейських повсякденних справ і обов'язків, набуває вищого смислу, оскільки включається в здійснення Божого промислу, а відтак і визначає сенс власного життя.

Найбільш привабливим для віруючих людей є вчення про вічне життя, тобто життя після смерті. Зауважимо одначе, що екзистенціально-психологічні передумови такого ставлення до проблеми безсмертя були не однаковими у різні епохи і в різних культурно-історичних цивілізаціях. Так, у стародавньому Єгипті культ мертвих посідав визначне місце і тут вживалися різні ритуальні заходи, зорієнтовані на те, щоб забезпечити продовження життя після смерті. Пам'ятками цього і є славнозвісні єгипетські піраміди. У древньому іудаїзмі не було вираженої ідеї особистого безсмертя. Вона з'явилася дещо пізніше. На першому плані було продовження існування і благополуччя народу. У стародав­ніх греків панувало уявлення про безрадісне перебування померлих у царстві тіней. Відзначимо, що античній греко-римській культурі взагалі не було прита­манне трагічне сприйняття смерті (згадаємо тут принагідно смерть Сократа).

Із занепадом античного світу, "автономізацією" життя, коли індивід випав Ь суспільної цілісності, сформувалося усвідомлення самоцінності особи, питання про посмертну долю стало предметом роздумів, набуло особливої гостроти.


644 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Християнство у своїй "науці життя" ставить це питання на одне з найперших місць. Вічне життя - ось що обіцяє віруючим в нього Син Божий Ісус Христос. Апостол Петро, звертаючись до нього, промовляє: "До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного. Ми ж увірували та пізнали, що Ти - Христос, Син Бога Живого!" (їв 6: 68-69). Очевидно, що тут виражені настрої і сподівання досить характерні для людей не тільки євангельських, а й наступних часів. Воскресіння з мертвих Ісуса Христа - центральна євангельська подія, бо вона провішує загальне воскресіння і вічне життя. "Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна... Та нині Христос воскрес із мертвих, - первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через людину воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть" (І Кор. 15:17,20-22).

Яка ж "образна реальність" потойбічного безсмертного життя? Уявлення про неї змінювалися залежно від культурно-історичних обставин і особливостей релігійних систем. Так, в ісламській традиції райське життя зображувалося як безперервні чуттєві насолоди. В християнській воно мало більш абстрактний характер. Проте у будь-якому варіанті уявлення про зміст і характер безсмертя не дає задовільної відповіді на питання про його смисл. Адже вічність, як позачасовість чи "блаженний спокій", - це те ж саме, що й небуття, бо єдине буття, яке ми знаємо, - це активність, діяльність, постійне прагнення до певної мети. Якщо ця мета абсолютна і якщо вона досягнута остаточно, то немає для чого жити і життя на цьому кінчається. Відтак залишається вірити в якесь позачасове "наджиття", можливо що у формі якогось злиття з Богом, як цьому вчать деякі релігійні системи. Тому "блаженний той, хто вірує".

Віра в безсмертя має ще й суттєве етичне значення. Йдеться про те, що в людському житті дуже багато страждань, зла і несправедливості; здебільшого зло залишається не покараним, а добро - не нагородженим. Етична ж свідомість вимагає кінцевого торжества добра. Забезпечити ж це може тільки всесильний Бог як уособлення Любові, і якщо не в цьому житті, то в наступному, тобто після смерті.

В народній свідомості віра в Бога була не вірою рабства (це надто однобічна її характеристика), а вірою в найвищу цінність і святість Добра. Вона справді була здатна стимулювати добру поведінку і ставити психологічну перешкоду перед злими вчинками. Власне, найвища вимога Бога до людей: "Поспішайте робити добро!" В цьому - самодостатній смисл життя. Самодостатній в тому розумінні, що для розвинутої моральної свідомості тут немає потойбічної мети і не потрібні зовнішні стимули - надія на нагороду, страх перед покаранням. Такі стимули не є по суті моральними. Вони, власне, порушують чистоту моральної свідомості, вносять в неї момент егоїстичного розрахунку. Момент егоїзму взагалі властивий людині, бо ж, природно, кожен любить саме себе і бажає собі щастя й добра. Визначаючи це, Біблія дає заповідь "любити ближнього свого, як самого себе" (Лев. 19:18). Повторюючи цю


Тема 23. Релігія як моральне явище 645

заповідь, Ісус Христос водночас повчає: "Люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю" (див.: Мт 22,37-39; Мк 12: 30-31 ;Лк 10:27).

Саме в Новому Заповіті ці дві заповіді ставляться поруч як такі, що становлять єдність. Кажучи мовою сучасного богослов'я, нерозривно пов'язуються між собою "горизонтальний" і "вертикальний" аспекти і цим "горизонтальному" аспекту надається вищий смисл, абсолютне значення.

Питання безсмертя, так само як і моральна вимога обов'язкового торжества Добра, в будь-якій релігійній системі залишається предметом віри, а не наслідком якихось теоретичних доведень. Наука не може довести реальність особистого безсмертя. Вона скоріше утверджує ідею соціального безсмертя на основі дещо іншого витлумачення смисложиттєвих проблем. Можна висловити такі загальні положення наукової позиції щодо змісту і сенсу життя:

1. Треба продовжити термін життя кожної людини до природних його меж. Слід додавати не "роки до життя", а "життя до років", тобто продовжувати термін життя осмисленого, змістовного, активного. Необхідно перемогти тяжкі хвороби, патологічне старіння та інші фактори, які скорочують і затьмарюють життя. Це залежить не лише від успіхів медицини, пізнання біології людини, від оптимізації системи охорони здоров'я, а й від перетворення суспільства на началах соціальної справедливості, гуманізації відносин між людьми і народами.

2. Треба прагнути зробити життя кожної людини якомога більш розумно змістовним, з максимальними і максимально зреалізованими можливостями самопрояву, саморозвитку, творчості, підвищуючи, так би мовити, рівень духовного буття. Безсмертному в земному бутті не було б куди поспішати, а смертний має поспішати - працювати, творити, пізнавати, чинити добро. Як казав давньоєврейський мудрець Гіллель: "Якщо я не за себе, то хто за мене? Якщо я для себе тільки, то що я таке? Якщо не нині, то коли ж?" Треба жити не тільки (і не стільки) для себе, але й для інших, для людей, переборюючи егоїзм і "партикулярність" (тобто орієнтацію на приватні інтереси), культивуючи і розвиваючи в собі почуття співпричетності до роду, свого народу, людства і навіть (у певному розумінні) до всього Космосу. Почуття любові і такої причетності перемагає страх смерті. Той, хто любить, здатний "душу свою покласти за друзів своїх" (їв 15:13).

3. Нарешті, треба вчитися і вчити, допомагати тим, хто вже наближається до "порогу", вмирати мужньо, спокійно, гідно - як Сократ, Сенека, О.Пушкін, Ф.Достоєвський, І.Павлов і багато інших відомих і невідомих людей високого духу.

Зауважимо одначе, що питання безсмертя надто особистісне, хоча воно має велике значення для усього людства: кожен мусить розв'язувати його сам на основі своїх світоглядних орієнтацій.



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


3. Особливості моральних концепцій різних типів релігії

Особливості нині існуючих релігій склалися історично і несуть відбиток тих соціокультурних систем, цивілізацій, якими ці релігії були породжені.

Найбільш близька для переважної більшості громадян нашої країни є християнська релігія, яка має одним із своїх ідейних витоків іудаїзм та де в чому перетинається з ісламом.

Християнство в час свого виникнення (І-ІІ ст. н.е.) стало єдиною можливою і прийнятною для масової свідомості релігійною формою виразу нових моральних принципів і установок, які визрівали вже в епоху пізньої античності - епоху еллінізму. Одним із цих принципів є ідея вселюдскості, єдності всього людського роду, яка діалектично пов'язана з ідеєю абсолютної цінності кожної людської особистості. За кожною людиною визнається здатність до морального самовизначення і відповідальність за свій життєвий вибір.

Християнство не лише проголосило в релігійно-інтерпретованому вигляді справді великі принципи суспільного життя Свободи, Рівності, Братерства, а й утвердило благородні психологічні і моральні начала Віри, Надії й Любові. "Пізнаєте правду, - а правда вас вільними зробить!" - говориться в Євангелії від Івана (8: 32). З подальшого тексту видно, що йдеться насамперед про свободу від гріха. "Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов'ю служити один одному! Бо весь Закон в однім слові міститься: "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Гал. 5:13 - 14). Як бачимо, воля тут безпосередньо пов'язується з любов'ю, братолюбством.

"Немає юудея ані грека, нема невільника ані вільного, нема чоловіка ані жінки, бо всі ви один у Христі Ісусі" (Гал. 3:28).

Християнство називають релігією любові. Дійсно, це поняття посідає визначальне місце в християнському релігійно-моральному вченні. Взявши за відправний пункт "золоте правило" моралі: "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі", поводься з іншим так, як ти хотів би, щоб поводились з тобою (див.: Мт7:12), християнство приходить до справжнього апофеозу любові (див.: Мт22: 34-40; їв 15: 12-13,17; І Кор. 13:1-8 і багато інших текстів). Любов поширюється і на ворогів, які чинять зло й насильство (Мт 5:38).

Зовнішньо заповіді любові ніби суперечать слова про "ненависть" до близьких (Лк 14:26), але тут, по суті, як це видно з контексту, "любов до ворогів" і "ненависть" до близьких" - в ім'я Христа. Це - два полюси релігійно-морального максималізму, крайнощі вимог, які ставляться до людини-християнина. Щоправда такий максималізм подеколи містить у собі зерна юродства, фанатизму й бузувірства, які можуть прорости за сприятливих для цього умов.

Характерно, що проповідуючи любов, доброчинність милосердя в приватних взаєминах між людьми, раннє християнство визнавало водночас


Тема 23. Релігія як моральне явище 647

боговстановленість і недоторканість суспільних і державних порядків, судити які було лише в волі Бога. Всім пропонувалося "терпіти аж до приходу Господа (Як. 5:7), коли відбудеться Страшний суд. Така установка логічно випливає з релігійної ідеї "несправжньості", підготовчого характеру земного буття. Істинне ж - настане десь за його межами.

Проте з точки зору сучасної людини, якщо вона живе за принципами людинолюбства, не може бути прийнятне традиційне християнське вчення про вічні пекельні муки (хай навіть закоренілих грішників). Враховуючи це, сучасні богослови деяких конфесій нерідко відмовляються від цього вчення або витлумачують його у символічному значенні.

Християнський заклик: "перемагати зло добром" (Рим. 12,21) виражає високу моральну істину; думки ж про гнів Божий і помсту, яка чекає грішників, порушує чистоту морального почуття, вносять певний внутрішній дисонанс у горезвісну "любов до ворогів".

До того ж, відзначимо і те, що християнство по суті не подолало давній принцип помсти. Сама спокутна жертва Христа є помстою за "первородний гріх", про що прямо пише апостол Павло в Посланні до євреїв, проводячи паралель між цією великою жертвою і старозавітними жертвоприношеннями і завершуючи словами "без пролиття крові немає відпущення" (Євр. 9:11-22).

Всі ці моменти треба враховувати для всебічної і виваженої оцінки моральної сторони християнства, але необхідно визнати, що цій релігії імпонують ідеї братерства людей, любові, милосердя і співстраждання, цінності кожної людської особи, морального самовизначення і самовдосконалення, відповідальності, щирості і нелицемірності. Суто релігійно-містичну сторону морального змісту християнства становлять вчення про первородний гріх і його спокуту, про орієнтацію віруючих на потойбічний світ і т.п.

У християнському моральному вченні немало такого, що має свої витоки в іудаїзмі. Сам євангельський Христос постійно посилається на Закон (тобто Тору) і Пророків. Однак він наголошує і на тому новому, що несе "добра звістка" Євангелій. В моральному плані - це підвищені вимоги до людської совісті, проповідь любові, милосердя, всепрощення. Продовжуючи свій історичний шлях паралельно з християнством, іудаїзм зберігав свої риси національної релігії і водночас трансформувався відповідно до умов та вимог історичного часу.

Національний характер іудаїзму, який посилювався в умовах діаспори як реакція на прояви ворожості до євреїв, виражається (крім особливих ритуалів, побутових правил) насамперед в ідеї богообраності єврейського народу, його виняткової історичної місії.

Поєднання традиційно-національного із загальнолюдським - характерна риса релігійно-морального вчення іудаїзму. Особливістю іудаїстської етики, є те, що в ній носієм, суб'єктом релігійно-моральної свідомості виступає не тільки



Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії


окрема особа, айв цілому народ Ізраїлів, "дім Авраама".

Іслам має спільні риси з іншими "авраамічними" релігіями. У священній книзі мусульман Корані немало запозичень з Біблії, відомі персонажі якої (з арабізованими іменами) називаються посланцями Бога-Аллаха. Іслам визнає і проповідує загальнолюдські моральні цінності - добро, правдивість, чесність, справедливість, вірність обов'язку, співчуття, милосердя, щедрість, великодушність, стійкість, витримку, самоовладання, порядність та ін.

Але існують суттєві особливості ісламу і його етичної системи. Найголовніша - це строгий монотеїзм. Аллах визнається як єдиний Бог, який створив Всесвіт і все, що існує в ньому, й розпоряджається ним одноосібно. Він -мудрий, всемогутній, милостивий і милосердний, але також грізний і справедливий суддя, який кожному віддасть належне в Судний день.

В ісламі, на противагу християнству, немає ідеї боголюдства і богосинівства. Як пише сучасний ісламський богослов Абу Аля Ал-Іаудуді: "За своєю природою і призначенням людина - раб Аллаха. її єдина функція в цьому світі полягає в поклонінні Йому і виконанні Його наказів. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху... Людина відповідає перед Господом за всі добрі і погані вчинки на цьому світі. Суд і розрахунок будуть здійснюватися не в цьому, а в іншому, в потойбічному житті. Це життя дано людині заради перевірки. Людина не повинна ставити собі іншої мети в житті і прагнути досягнути її, ніж бути серед відзначених у загробному житті у Господа свого".1

Віра в Аллаха, відданість йому, страх перед його судом визначаються головними чинниками доброчесної поведінки людини. В мусульманстві, власне, заперечується будь-яка індивідуальна свобода (саме слово "іслам" перекладається як "віддання себе Богу", "покірливість"). Абсолютній могутності в Бозі відповідає в людині абсолютне безсилля. Почуття любові не виділяється в цій релігії серед основних доброчесностей, не має такої "душевності", як це має місце у християнстві. Традиційному ісламу притаманна була неприязнь, навіть ворожість до "невірних"; проповідувався джихад (дослівно "зусилля", "боротьба") - священна війна з метою поширення ісламу.

У сучасному поміркованому ісламі життя людини визнається священним, а тому проливати кров дозволяється тільки в ім'я справедливої справи. Проте визнання права на життя, а також милосердя, прощення, не мають в ісламі такого безумовного значення, як у християнстві.

Від традиції "авраамічних" релігій помітно відмінна індобудційська, яка є продуктом іншої цивілізації з певними особливостями "менталітету". Так, буддизм - це релігійно-філософське вчення з чітко вираженою етико-практичною зорієнтованістю. Засновником буддизму, як відомо, вважається

1 Абу Аля Ал - Іаудуді. Спосіб життя в ісламі. - Львів, 1995. - С.9.


Тема 23. Релігія як моральне явище



індійський царевич Сідхартха Гаутама (або Шак'я Муні), який після осяяння, що зійшло на нього, одержав найменування "Будда" - "просвітлений", "пробуджений". Засновник течії всіляко ухилявся від обговорення метафізичних проблем - про сутність буття і т.п. Він вбачав свою місію в тому, щоб визначити людям шлях спасіння. Буддизм, порівняно з християнством, постає як варіант релігії порятунку, спасіння. Вихідним для нього є положення, відомі як "чотири благородні істини", які відкрилися засновникові цієї релігії:

1) життя є страждання, яке зумовлене суттю людського існування;

2) страждання має свої причини, ними є всезростаючі бажання людини;

3) є можливість позбутись страждань, а для цього треба відмовитись від будь-яких бажань і прагнень й перейти до стану нірвани;

4) до цього стану веде поступова зміна свідомості, визначена "восьмиричним шляхом порятунку".

У класичному буддизмі немає ідеї Бога - творця. Його "спасителі" -будди, ботхісатви - не боги, а люди, які досягли нірвани, але добровільно залишилися в світі, щоб допомагати іншим людям на шляху до спасіння. В ньому немає характерної для західної філософської і релігійної думки ідеї субстанції, де перебувають сутності, і зокрема немає ідеї духовної субстанції - душі, яка становить сутність людини, суб'єкта. Тому в буддизмі немає й поняття безсмертя індивідуальної душі. В момент переродження, яке ще називається реінкарнацією ("перевтіленням", "переселенням душ"), не зберігається ні самоідентифікація, ні єдність самосвідомості. Людина не пам'ятає своїх попередніх існувань, хоч за законом карми несе на собі їх наслідки.

Отже, у порівнянні з авраамічною традицією, в індо-буддистській не так виражене особистісне начало. Авраамічній традиції притаманний активізм. "Від днів же Івана Христителя й досі Царство Небесне здобувається силою, -говориться в Євангелії від Матвія, - і ті, хто вживає зусилля, силоміць хапають його" (11:12). В індо-буддистській традиції переважає квієтизм - прагнення до абсолютного спокою, що й виражається поняттям нірвани.

При всій відмінності світоглядних засад і психологічних установок, вимоги практичної моралі буддизму досить близькі до іудеохристиянських. Назвемо для прикладу п'ять її заповідей (панча шіла): утримання від убивства будь-якої живої істоти (ахімса), заборона крадіжки, брехні, перелюбу, вживання сп'яняючих напоїв. Для духовних осіб монахів - бхікшу встановлені додаткові правила аскетичного характеру. Оцінюючи буддистське моральне вчення, В.С.Соловьйов зазначає: "Універсальний характер буддистської моралі виражається особливим, притаманним буддизму елементом безмежного милосердя до всього існуючого. В цьому відношенні буддизм йде далі християнської моралі, бо християнство в своїй історичній формі зупиняється на обов'язках щодо людей, а буддизм проголошує милосердя до всього існуючого".


650Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Водночас, маючи на увазі буддистське вчення про ілюзорність чуттєво даного світу, філософ далі пише: "Отже, буддизм звільнив людську особистість, але в принципі тільки заперечно. Внаслідок цього принципу особа і взагалі будь-яка істота має самостійне значення тільки в запереченні, оскільки заперечує в собі активне начало... Найповніший розвиток ідеї особистого значення кожної істоти і всього існуючого даний християнством і наступною історією".1

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти