ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Становлення національних церков як складова національного відродження

Національне відродження не лише стимулювало активізацію релігійної діяльності різноманітних конфесій на українському ґрунті, а й поставило питання про національну релігію українців. Актуалізація цього питання зумовлена рядом факторів. Політика гомогенізації українського народу щодо тих чи інших національно-релігійних ідей, яку проводять нині деякі представники творчої інтелігенції, спрямована на формування уявлення про християнство (в тій чи іншій його конфесійній визначеності) як про єдиного носія національної самобутності та національних традицій. Саме тому робиться спроба національне орієнтованих сил в Україні використати релігію як засіб відродження українського етносу. При сприянні певних конфесій, оголошених національними, вони прагнуть здолати фактори, які протягом століть слугували денаціоналізації українців. Проблема національної релігії постала ще й тому, що відродити українську культуру можна лише за умови включення до неї всіх складових духовності етносу, в тому числі й тих, котрі тривалий час роз­глядалися як щось акультурне, чуже для нього.

Розбудова Української державності тісно пов'язана з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Оскільки і в сучасному світі релігія має надто вагоме значення, то ні політичні чи економічні, ні духовні чи культурологічні проблеми не можна вирішити позитивно й цивілізовано без її участі. Етноконфесійна специфіка релігії надає цим процесам особливого духовно-емоційного забарвлення, збагачуючи їх своїм колосальним історичним досвідом.

Кожна національна держава з необхідністю в контексті своїх життєвих і стратегічних інтересів формує та реалізує геоконфесійні інтереси нації як особливу зацікавленість до міжнародних відносин у сфері релігійно-церковного устрою. Така позиція держав, окрім духовно-морального та соціально-культурного аспектів, зумовлюється також їхньою турботою про національну безпеку в новітню епоху духовно-інтелектуальних експансій.

Характерним для України є те, що практично завжди релігійні центри, під юрисдикцією яких перебували її церкви, розміщувалися за її межами. Певна річ, що політичні наслідки залежностей від них неоднакові, як і їхні впливи в цілому на поступ української нації також неоднозначні. Особливість організаційної структури православ'я при підпорядкуванні національних церков одна одній з необхідністю тягне за собою політичну залежність нації або зумовлюється такою. Зазначимо, однак, те, що в певні історичні періоди підпорядкування національних церков України незалежним міжнародним релігійним центрам відіграло значну позитивну роль у збереженні українського етносу, у формуванні його самосвідомості та державницького менталітету.


Гема ЗО. Релігія і Церква в незалежній Україні



Характерно, що політика колоніальних режимів і пануючих при них церковних структур щодо церков України, котрі боролися за її державність чи, принаймні, якоюсь мірою сприяли виживанню й розвою нації, була майже ідентичною як за монархічних часів, так і за комуністичного режиму. Це й не дивно, адже самостійні національні церковні інститути може мати лише незалежна держава. Ступінь розвитку їх є також ознакою цивілізованості нації та її держави, оскільки релігійні інститути є дійовим засобом входження нації у світове співтовариство й можуть відігравати значну роль у справі мирного порозуміння між народами, що, звичайно, неприйнятне для колоніальних і тоталітарних режимів та вірнопідданих їм пануючих церков.

Напрошується питання: чи не краще, щоб національні церкви були під юрисдикцією незалежних міжнародних релігійних центрів? Справді, в сучасному цивілізованому світі це несе певні вигоди й убезпеченість від сваволі деяких національних урядів. Так, коли в СРСР і Східній Європі під натиском комуністичних режимів настала загроза Церквам взагалі, тоді розміщення керівних центрів деяких з них за рубежами цих країн (наприклад, у Римі - в католиків і греко-католиків) відіграло позитивну роль у збереженні в нас самих церков і, що немалозначно, їхнього морального, канонічного й політичного образу. Вони не мають тих гріхів зради свого народу, які ще довго буде замолювати Російська православна церква (РПЦ) і частина духівництва УПЦ, яка перебуває під юрисдикцією Московського патріархату.

РПЦ за радянських часів стала, до певної міри, вже не церковною структурою в первинному розумінні цього поняття, а скоріше політизованою інституцією. Такий стан зумовлено, значною мірою, її власною імперською суттю та структурою. Зовнішні умови існування РПЦ, коли вона століттями після петровських реформ не мала канонічне довершеної ієрархії, а десятиліттями управлялася спорадичними імпульсами окремих світських і церковних діячів, не маючи навіть синоду, сприяли цій трансформації. У наш час політичні сили одіозного комуністичного стану змикаються з ортодоксальним обскурантизмом релігійних діячів Російського православ'я не лише проти демократії в Росії, а й проти будь-якого народу, котрий не скорився й не хоче стати "під високу руку Москви".

Парадокс і хрест Росії в тому, що вона, з огляду на свою історію та й на сучасну державну структуру іншої політики, ніж імперської, проводити не може. Адже й нинішня Російська Федерація суть імперія, іманентною потребою котрої з необхідністю є політика шовіністична й імперська. Україні потрібно звикати до цього і відповідно вести свою політику з стратегією максимально можливої інтеграції у світове співтовариство і щонайперше в Європу. Особливу роль у цьому мають відіграти якраз українські церкви, включаючи Помісну православну й греко-католицьку, а також протестантські, які в своїй цілісності мають чітко підкреслювати свою духовну відмежованість від Росії.

27*



Роздиі V. Релігія і сучасність


Відомо, що укорінення у свідомості нації "духу капіталізму" певною мірою залежить від засвоєння нею саме "протестантської етики". Україна в цій значущій справі має неабиякі традиції, оскільки "євангельські пробудження" в Російській імперії сталися саме на українській землі, де вони знайшли надзвичайно сприятливий грунт.1 Думається, що протестантизм з його толерантністю й відомим внеском у розвиток загальнодемократичних основ соціуму міг би і в наш час разом з Українським православ'ям помітно сприяти подоланню тоталітаристських стереотипів у свідомості української нації. Етнічне підґрунтя для цього є.

Певний демократизм здавна був притаманний духові Української церкви, що так добре відзначив у своїх працях М.Грушевський: "Народне українське життє не прийняло ортодоксії й зісталось на завсігди при певній духовній і релігійній свободі - широкім погляді на віру і мораль"."

Підпорядкування в 1686 році Української церкви Московському патріархатові - це підпорядкування під найбільш згубних із всіх відомих юрисдикцій. Прадавній цезаропапизм РПЦ давав можливість світській владі (як царській, так і радянській) впливати на народи подвійно й тотально: "знизу" -безпосередньо на віруючих і нижчий клір, а "зверху" - на священноначаліє й усю ієрархію.

Відтак, виокремлення УПЦ й ослаблення РПЦ творить велике благо для України. Надто міцно засів імперський дух в усіх структурах Російської церкви і надто глибоко вросло в неї коріння шовінізму. Після обезглавлення її Петром І та приручення Катериною II ця Церква більше ніколи не мала окремого голосу, а була лише знаряддям (не без свого інтересу) у нечестивих руках політиків. Усе заступило, як влучно визначив це професор О.Пріцак, "парадоксальне сполучення політично-релігійних ідеалів".

У важливості й значимості етноконфесійних чинників у грядущу епоху духовно-інтелектуальних експансій націй і держав, які йдуть на зміну військово-політичній агресії та економічній експансії минулого й сучасності, не мають сумніву ні вчені, ні політики. Саме тому слід глибше усвідомити наслідки своєї діяльності в цьому аспекті і всьому кліру, а особливо тим, хто перебуває в Церквах іноземної юрисдикції.

Звернення етносів до релігійних вірувань на теренах колишніх соціалістичних країн є цілком природним. Релігія постає як невід'ємний чинник розвитку їхніх націй. Етноконфесійна специфіка релігії, що формується взаємодією її з етнічними чинниками, стимулюється з необхідною потребою нації у власній церкві. Проте це аж ніяк не означає поступу до якоїсь

' История Евангельских христиан-баптистов в СССР. - М., 1980. - С. 52-72, 297-301,

402-403,416-418,482-496.

2 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - Львів, 1925. - С 8.


Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні



національної автаркії. Етноконфесійна специфіка релігії суттєво допомагає саме усвідомленню нацією своєї самоцінності й самодостатності.

Реальний поступ соціуму відбувається в етнічних формах. Це повною мірою стосується й новітньої історії - історії нового етапу формування та розвитку національних держав. Релігійні ідеї, навіть маючи метаетнічний характер, реалізуються не інакше як в етнічній формі, адже носії релігійності з необхідністю належать до певного етносу. Свідченням цього є те, що й церковно-релігійна діяльність ніколи не обмежувалася лише культовою, місіонерською чи просвітницькою діяльністю. Вона завжди мала свої інтереси й широку програму національного устрою. З розбудовою Української держави стали реалізовуватися такі програми Української греко-католицької церкви (УГКЦ) й Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), які довгі десятиліття піддавалися репресіям з боку радянського режиму. Вирізняються також активним пошуком своєї етноконфесійної ніші в Україні й протестантські віросповідання, зокрема церкви Євангельських християн-баптистів (ЄХБ), Адвентистів сьомого дня (АСД), Християн віри євангельської (ХВЄ) та ін.

Ґрунтуючись на тому, що насильницьке викорінення релігії було неприродним і антигуманним і значною мірою призвело до порушення структури українського етносу, наша нація, розбудовуючи свою державність, яка тільки й може забезпечити їй незалежність і благополуччя, з необхідністю має возвести і всі інші свої атрибути. Не останнє місце серед них мають зайняти національні помісні церкви.

Національною церквоює Церква будь-якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період і, опираючись на свою традицію та набувши етноконфесійної специфіки, сприяє поступові етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету визначеної нації, користується національною мовою як богослужбовою та має значний рівень поширення серед населення певної країни чи території.

Формування й функціонування національних церков у наш час не має нічого спільного з конфесійно-церковною автаркією чи релігійним шовінізмом, на чому подеколи спекулюють церковні й світські політикани. Часи "єдино справедливої віри", очевидно, навіки канули в лету, а поліконфесійність держав та націй є об'єктивною реальністю, якій, до речі, можна знайти навіть догматичне та канонічне обгрунтування.1 Національназовсім не означає єдина для всієї нації і, звичайно, не є аналогом національно-державної релігії, хоча друга, природно, може формувати національну церкву. Проте не слід ототожнювали поняття національна Церква і Церква (чи конфесія) національної зорієнтованості.Нація в один і той же час може мати будь-яку

' Див.: Дії 2:4; Коринф. 14:6,9,14,19; Правила № 5, 6, 15, 16 1-го Вселенського собору; № 5, 17 IV-ro Вселенського собору та ін.



Розділ V. Релігія і сучасність


іманентне необхідну їй кількість конфесій, котрі об'єктивно сприяють її збереженню та поступові, але не всі вони постають як національні церкви.

Зміцнення всіх атрибутів Української держави сприятиме формуванню громадянського суспільства, яке стане запорукою кончини тоталітаризму як симптому недобудованості нації. Аналіз тенденцій етноконфесійного розшарування в Україні засвідчує, що штучно затриманий і знівечений процес етноконфесійного розвитку в Україні, хоча й не безболісно, знаходить своє природне русло. Це є показовою ознакою того, що самостійна Українська держава має досить духовних сил, щоб найближчим часом стати на рівень цивілізованих країн світу.

Отже, національною в Україні постає не та Церква, яка використовує у своїй назві щось від корінного етносу, функціонує на його рідній землі чи має порівняно тривалу історію. Якщо Церква ігнорує в своїй діяльності національну мову, підпорядкована в ній зарубіжному центру, який нехтує наші національні інтереси, а то й працює проти української суверенності, то така Церква не є українською національною навіть за умови приналежності значної кількості її парафіян до українського етносу. Більше того, вона у своєму функціонуванні постає як Церква центру своєї юрисдикції. Нині в Україні до національних релігійних об'єднань можна віднести церкву Київського патріархату. Автокефальну православну, Українську греко-католицьку, а також рідновірські течії. Національну зорієнтованість виявляють в Україні церкви Євангельських християн-баптистів. Адвентистів сьомого дня, Християн віри євангельської, деякі інші. Складною є проблема буття на українських теренах нових релігійних течій. Проте й тут є певні зрушення. Так, Товариство свідомості Крішни стало на шлях використання у своїй богослужебній практиці української мови й українських мелодій, перекладу українською мовою своїх священних книг. Більше того, теологи Товариства прагнуть віднайти корені своєї традиції в глибокій історії України ще часів її трипільської культури тощо. Всілякими формами своєї благодійності, зокрема програмою "їжа заради життя", Товариство, в міру своїх можливостей, прагне допомогти молодій Українській державі вирішувати складні соціальні проблеми сьогодення.

Певній консолідації національних меншин в Україні, розвитку національної самосвідомості членів неавтохтонних етносів служать національні релігійні течії, зокрема німецької - лютеранська Церква, польської і чеської -католицька, грецької - греко-православна, єврейської - іудейська. Помітний вплив у житті деяких національних меншин має іслам. Це особливо стосується етносу-автохтона - кримських татар.

Поняття національна Церкване тотожне поняттю державна Церква.Якщо перша постає складовою духовно-культурного розвою нації, то друга -складовою соціально-політичного процесу. Для цього їй не обов'язково мати чільну історію в контексті автохтонно-національного розвою. Якщо в одній


Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні 839

державі може бути кілька національних церков чи течій, то державною в країні водночас постає переважно одна церковна інституція. Україна через свою складну історію і поліконфесійність не може мати своєї державної церкви, хоча на це й претендують деякі церкви. Але якщо таке прагнення в цьому УПЦ Київського патріархату певною мірою можна ще виправдати (вона дійсно є національною церквою з глибокою традицією) і можна зрозуміти (тривала колоніальна залежність мінімізувала її захисні можливості в протистоянні з іншими релігійними течіями), то негласна підтримка з боку деяких державних інституцій різного рівня Православної церкви України московської юрисдикції явно не йде в руслі процесу суверенізації нашої країни.

Свого часу митрополит Андрей Шептицький застерігав, що роз'єднання українців за конфесійним принципом "доведе нарід до повної руїни, якщо представники українських церков не знайдуть способу поєднання". Проте релігійний фактор в Україні сам по собі ніколи не був етноутворюючим і етноінтегративним чинником, не відігравав ролі визначального засобу національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. Оскільки Україна є поліконфесійною, то національної єдності тут можна досягти лише за умови дотримання принципу світоглядного й релігійного плюралізму. Християнські конфесії не мають прагнути до свого монопольного впливу на релігійно-духовне життя всіх українців, а наявні між ними відмінності переносити на національний грунт, якщо вони бажають служити національному відродженню України. Лише сходження до рівня національної ідеї як пріоритетного принципу гарантує підхід до конфесійної відмінності як до чогось перехідного чи неосновного в суспільному і релігійному процесі.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти