ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Теорія держави і права, її предмет і метод.

Теорія держави і права, її предмет і метод.

Теорія держави і права — фундаментальна наука і навчальна дисципліна, що вивчає державу і право як явища суспільного життя, основні закономірності їх виникнення і розвитку, їх сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і правової свідомості та правового регулювання. Теорія держави та права — це наука, яка вивчає найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави та права.

Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.

Оскільки теорія держави і права характеризується як самостійна юридична наука, то її предмету властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.

Оскільки держава і право функціонують в рамках суспільства і взаємодіють з ним, а суспільство розвивається за певними законами та закономірностями, то предметом теорії є вивчення тих закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо впливають на державу та право.

Теорія вивчає закономірності, що мають об'єктивний характер. Вони визначаються впродовж тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.

Методологія Теорії держави і права[ред. • ред. код]

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового дослідження свого предмета, теорети­чні засади їх використання при вивченні державноправових явищ.

на відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на пи­тання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.

Філософські методи

Філософські методи — засоби до яких належать закони і категорії матеріалістичної діалектики, які і виступають методологічною основою пізнання загальних закономірностей виникнення, розвитку та сучасного функціонування державно-правових явищ.

Загальнонаукові методи — система методів, властивих юридичній науці.

Спеціально наукові методи — система засобів, прийомів та способів, властивих саме теорії держави та права. За їх допомогою досліджуються і вивчаються закономірності виникнення та розвитку державно-правових явищ.

Індивідуально-наукові методи

Інтуїтивні-це методи прогнозування як науковий інструмент вирішення складних неформалізованих проблем дають змогу отримати прогнозну оцінку стану розвитку об'єкта в майбутньому незалежно від інформаційної забезпеченості. їхня сутність полягає в побудові раціональної процедури інтуїтивно-логічного мислення людини в поєднанні з кількісними методами оцінки й обробки отриманих результатів. При цьому узагальнена думка експертів приймається як вирішення проблеми.

Спостереження (англ. Observation): збір та групування емпіричних фактів, формування гіпотези.

Індукція (англ. Induction): розробка гіпотез.

Дедукція (англ. Deduction): дедукція (виведення) послідовності гіпотез, які перевіряються прогнозуванням.

Перевірка (англ. Testing): перевірка гіпотези з нового емпіричного матеріалу.

Оцінка (англ. Evaluation): оцінка результатів перевірки.

ТДП в системі юридичних та гуманітарних наук.

ТДП, являючись частиною єдиного наукового поля, постійно взаємодіє з іншими науками, відчуває їхні впливи на собі, та й сама впливає на них.

Не важко довести, що ТДП - суспільна наука. Це зумовлено тим, що об'єкт ТДП - це державно-правова дійсність, яка є складною системою взаємопов'язаних суспільних явищ (і ця система формується довкола таких соціальних феноменів, як держава і право). При цьому, як вже підкреслювалось, ТДП вивчає цю державно-правову дійсність в контексті та в інтересах юридичної практики, що й дозволяє кваліфікувати ТДП як юридичну науку.

Оскільки ТДП є соціальною (або суспільною, або соціально-гуманітарною) юридичною наукою, то очевидно, що вона найтісніше пов'язана з блоком соціально-гуманітарних та юридичних наук. Тому для більш чіткого та точного усвідомлення місця ТДП у системі наукового знання важливо мати певні уявлення стосовно співвідношення ТДП з основними соціально-гуманітарними науками.

І тут слід відзначити, що:

• ТДП тісно пов'язана та взаємодіє з неюридичними науками, які можна віднести до соціально-гуманітарного блоку;

• об'єкти ТДП та неюридичних наук, що належать до соціально-гуманітарного блоку, співпадають лише частково;

• предмети ТДП та неюридичних наук, що належать до соціально-гуманітарного блоку, є різними;

• ТДП виступає певним адаптером неюридичного соціально-гуманітарного теоретичного знання в процесі введення цього знання до юридичної сфери;

• знання, що формує ТДП, носить більш прикладний, з точки зору юриспруденції, характер, ніж знання, що міститься в неюридичних соціально-гуманітарних науках;

• після адаптування неюридичного знання, що міститься в неюридичних соціально-гуманітарних науках, до практичних завдань юриспруденції, це знання є основою для виникнення самостійних юридичних наук (наприклад, юридична психологія, судова медицина тощо). При цьому знання, що міститься в останніх науках, носить більш прикладний характер, ніж знання, що формує зміст ТДП.

Стосовно співвідношення теорії держави і права з базовими галузевими юридичними науками слід зауважити, що, розглядаючи питання про співвідношення ТДП з юридичними науками, важливо відзначити, що ТДП є деякою мірою специфічною наукою, що виступає певним теоретичним "містком" між соціально-гуманітарними науками неюридичного профілю та юридичними галузевими науками. ТДП забезпечує приток (пристосування) теоретичних ідей, принципів, концепції тощо, які напрацьовані в неюридичних науках, у галузеві юридичні науки. При цьому:

• об'єкти ТДП та базових галузевих наук частково збігаються, оскільки об'єкт ТДП (якщо його брати в першому наближенні) ширший;

• предмети ТДП та базових галузевих наук різні. Вони формуються залежно від тих цілей та завдань, які вони вирішують в системі юридичного знання та практики. При цьому цілі та завдання ТДП та галузевих юридичних наук хоча й тісно пов'язані, але різні: ТДП - покликана створити теоретичну основу для формування цілісної та реально функціонуючої правової системи окремо взятого суспільства (держави); базові галузеві юридичні науки - сформулювати чіткі, адекватні конкретно-історичним умовам окремо взятої країни, правила поведінки соціальних суб'єктів на базі офіційно визнаної юридичної теорії, які б забезпечили ефективне функціонування реальних суспільних інститутів та механізмів;

Патріархальна теорія

(Аристотель, Р. Філмер, М.К. Михайловський, М. М. Покровський) ґрунтується на положенні, що держава виникла з патріархальної сім'ї в результаті ЇЇ розростання та об'єднання сімей у племена, союзи племен, народності (цьому сприяло збереження переказу про їх загальне виникнення). За Аристотелем, селища, що утворилися, склали державу. Держава виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада государя (монарха) є продовженням влади батька (патріарха) у сім'ї, що мас державно-власницький характер на зразок домовласницького.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи (виникнення держави з появою публічної влади, роль сім'ї в становленні державності, утвердження порядку в суспільстві шляхом підпорядкування публічній владі) варто враховувати.

Теологічна теорія

(Фома Аквінський, ХНІ ст.) базується на ідеї божественного державотворення з метою реалізації загального блага. Вона слугує обґрунтуванню панування духовної влади над світською. Стверджується, що церква наділяє государя правом панувати над людьми і реалізувати волю Божу на Землі. Кожній людині пропонується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися владі, що санкціонована церквою. Воля володаря, що керує державою, трактується як об'єднавча засада, без якої держава розпалася б. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності: держава вічна, як і сам Бог. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного трактування виникнення держави. її раціональним зерном можна вважати ідею про утвердження порядку як загального блага в державі. Щоправда, такий порядок відповідно до цієї теорії створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність особи.

Історико-матеріалістична

Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає як результат розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що і визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця теорія включає в себе два підходи:

а) підхід радянської науки, що пов’язаний з виникненням класів і класових антагонізмів. До представників матеріалістичної теорії походження держави звичайно відносять Маркса, Енгельса, Леніна. Вони пояснюють виникнення державності насамперед соціально-економічними причинами.

Першорядне значення для розвитку економіки, а отже, як наслідок, і для появи державності мали три великих розподіли праці (від землеробства відокремилося скотарство й ремісництво, відокремився клас людей, зайнятих тільки обміном). Подібний поділ праці й пов’язане з ним удосконалювання знарядь праці дали поштовх росту його продуктивності. Виник надлишковий продукт, що в остаточному підсумку й привів до виникнення приватної власності, в результаті чого суспільство розкололося на імущі й незаможні класи, на експлуататорів та експлуатованих.

Найважливішим наслідком появи приватної власності виступає виділення публічної влади, що вже не збігається із суспільством і не виражає інтереси всіх його членів. Владна роль переходить до багатих людей, що перетворюється в категорію керуючих. Вони створюють для захисту своїх економічних інтересів нову політичну структуру - державу, що насамперед служить як інструмент проведення волі імущих.

Таким чином, держава виникла переважно з метою збереження й підтримки панування одного класу над іншим, а також з метою забезпечення існування та функціонування суспільства як цілісного організму.

Разом з тим у даній теорії досить помітне захоплення економічним детермінізмом і класовими антагонізмами при одночасній недооцінці національних, релігійних, психологічних, військово-політичних і інших причин, що впливають на процес походження державності;

б) підхід, що пов’язаний з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникненням “загальних справ” і необхідності удосконалення управління суспільством (Л. Морган).

Як вважають вчені саме ця теорія має наукове обґрунтування і обидва підходи в рівній мірі мали місце при виникненні держави і права. Таким чином, держава і право існували не завжди. Державно-правовому етапу розвитку суспільства передує первісне суспільство.

Насильства

Теорія насильства в найбільш логічно завершеному вигляді виникла в XIX ст. і представлена в працях Дюрінга, Гумпловича, Карла Каутського та ін. Причину походження державності вони вбачали не в економічних відносинах, не в божественному провидінні і суспільному договорі, а у військово-політичних факторах - насильстві, поневоленні одних племен іншими. Для керування завойованими народами і територіями потрібен апарат примусу, яким і стала держава. На думку представників даної доктрини, держава - це організація яка виникла шляхом “природного” володарювання одного племені над іншим (тобто шляхом насильства). А це насильство і підпорядкування якраз і є основою економічного панування. В результаті війн племена перероджувалися в касти, стани і класи, завойовники перетворювали скорених у рабів.

Отже, держава виступає не як підсумок внутрішнього розвитку суспільства, а як нав’язана йому ззовні сила. З одного боку, військово-політичні фактори в утворенні державності цілком відкидати не можна. Історичний досвід підтверджує, що елементи насильства супроводжували процес виникнення багатьох держав (наприклад, древньогерманської, древньоугорської).

З іншого боку важливо пам’ятати, що ступінь його використання в цьому процесі був різним, та й для появи держави необхідним є такий розвиток суспільства, який би дав можливість утримувати апарат управління. Тому насильство варто розглядати в якості однієї з причин виникнення держави поряд з іншими. До того ж військово-політичні фактори в ряді регіонів грали в основному другорядну роль, віддаючи першість соціально-економічним.

Рабовладельческое держава.

Це перший історичний тип держави, що виник результаті розкладання первіснообщинного ладу синапси і являє собою організацію економічно панівного класу рабовласників. Економічний базис рабовласницького суспільства становить повна власність рабовласників як на гармати й засоби виробництва, а й у виробничників. Рабовладельческая власність - перший вид приватної власності, рабовласницьке держава – охорони, зміцнення та розвитку власності рабовласників, як знаряддя класового панування.

Держава необхідно рабовласникам для утримання в покорі величезних мас рабів. Формационная теорія відносить до рабовласницькому типу держав крім античних держав – Афинского і Римського – численні держави Стародавнього Сходу: Єгипет, Вавилонское держава, Індію та Китай. Як різновидів рабовласницького типу держави називають, наприклад, міста-держави Стародавню Грецію, отримали назви полісів, Римську імперію, що виникла у I столітті е., і Спарту. Але сьогодні такий устарел[5]. Не раби були там продуктивної силою, а общинники-земледельцы. По справжньому рабовласницький лад існував тільки у Стародавній Греції та у Стародавньому Римі.

Феодальное держава.

Це другий історичний тип держави. Його економічний базис і основу виробничих відносин становить власність феодалів на грішну землю як головний засіб виробництва, у епоху феодалізму, сочетавшаяся з власністю особисто які залежать від них селян на необхідних обробки землі сільськогосподарський реманент та його працею власників землі – феодалів.

До основним різновидам феодального типу держави, наприклад, у Європі, цей формаційний підхід відносить раннефеодальные держави (князівства, гергогства та інших.), які прийшли їм у зміну абсолютистські держави й, нарешті, вільні торгові міста, типу Венеції, Генуї, Новгорода та інших. Сучасні ставлення до феодальній державі значно більше глибокі. Наприклад, виділяється договірна взаємозалежність сеньйорів і васалів, взаємна система правий і обов'язків, зокрема обов'язок сеньйора утримувати васалів, обов'язок васалів захищати сеньйорів.

Буржуазне держава.

Це третій історичний тип держави, що передбачається даної типологією. Як надбудова над економічне підґрунтя воно закріплює і захищає буржуазний економічний устрій. Капіталістична держава охороняє умови буржуазної експлуатації, і її основу – приватну власність на гармати й засоби виробництва. Незалежно від міста своєї форми вони виступають як знаряддя панування капіталу над працею. Суть подібного типу держави у тому, що його є диктатуру буржуазії, комітет, управляючий її загальними справами, машину до рук капіталістів, щоб тримати у підпорядкуванні робітничий клас.

Соціалістичну державу.

Це найвищий і другий історичний тип держави, відповідно до теорії, звісно. Це заснування політичної влади трудящих на чолі під робочою класом, найважливіша організаційна форма економічного і соціально-культурного управління суспільством за умов будівництва соціалізму, і комунізму, знаряддя захисту революційних завоювань народу. Відповідно до цієї теорії, на відміну перелічених історичних типів держав, соціалістичну державу відрізняється такими рисами:

1). Економічну базу соц. Держави становлять громадські соціалістичні форми власності і соціалістична система держави. Усі перелічені види грунтувалися на приватної власності.

2). Соціалістичну державу із часу народження стає знаряддям знищення будь-якої експлуатації і причин, її що породжують.

3). Соціалістичну державу має як широку соціальної бази, т.к. управляють їм трудящі.

 

Форми державного правління.

Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Тому її структуру становлять три взаємопов'язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою та форма державно-правового (політичного) режиму.

Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні.

Монархія — це така форма державного правління, за якої державна влада повністю чи частково зосереджується в руках однієї особи — монарха, передається у спадщину та не залежить від населення.

Парламентська монархія — форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій — це монархії парламентські (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія).

Дуалістична монархія — форма правління, де монарх — глава держави особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем'єр-міністра, якого він призначає.

Республіка — це така форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом), який обирається населенням на певний строк.

Парламентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. У такій республіці глава уряду має більше повноважень, ніж глава держави, здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається всім населенням країни, глава держави обирається парламентом або більш великою колегією, але за участю парламенту.

До таких держав належать Італія, Чехія, Угорщина, Австрія.

Президентська республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) одноособово або з подальшим схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам і керує. Тому уряд підзвітний президенту, а не парламенту (в руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Президент обирається непарламентським шляхом — прямими або непрямими виборами населення. До таких держав належать США, Аргентина, Мексика, Бразилія.

Змішана (напівпрезидентська) республіка — це форма правління, в якій глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає обов'язковому затвердженню або погодженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать Україна, Фінляндія, Франція. Розрізняють президентсько-парламентську та парламентсько-президентську змішані республіки.

Форма держаного устрою.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

25) політични( державний) режим, поняття структура.

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи.

У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

  • політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;
  • методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;
  • реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;
  • методи вироблення політичних рішень;
  • способи урегулювання конфліктів;
  • плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;
  • конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;
  • ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;
  • форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);
  • тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;
  • структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього.

26) механізм держани,поняття і структура.

Механізм держави найчастіше розуміють як систему всіх державних організацій, які здійснюють завдання та реалізують функції держави.

Ознаки механізму держави:

• існування системи взаємозв'язаних, взаємодіючих, ієрархічно підкорених органів, підприємств та установ;

• наявність групи людей, які здійснюють управління суспільством на професійній основі;

• наявність можливості реалізації завдань та функцій держави як організаційними, фінансовими, так і примусовими методами;

• наявність у кожної складової своєї компетенції як правової основи діяльності.

Частина цих організацій наділена владними повноваженнями і в сукупності становить державний апарат. Інша частина, а саме державні підприємства та установи, під керівництвом державних органів практично здійснює функції держави у сфері виробничої діяльності, пов'язаної зі створенням матеріальних (підприємства) або нематеріальних (установи) цінностей.

Отже, структуру механізму держави становлять:

1) апарат держави — система всіх органів держави, наділених владними повноваженнями, які безпосередньо здійснюють функції та завдання держави;

2) державні підприємства — самостійні суб'єкти господарювання, які мають права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідну, комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку;

3) державні установи — такі державні організації, які здійснюють безпосередньо практичну діяльність для виконання функцій держави в різних сферах (економічній, соціальній, культурній та наділені правами юридичної особи і мають визначену характерну їм організаційну структуру та специфічні повноваження.

Поняття і сутність держави.

Держа́ва — політичне утворення з визначеною територією, господарством і політичною владою. Кожна держава має свою визначену територію та кордони які можуть розширюватися, проводить власну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку:герб, прапор і гімн. Головною відмінністю між державою і країною є те, що країна об'єднує у собі лише один народ, а держава об'єднує у собі багато народів утворюючи тим самим націю.

Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду[1]; суб'єкт політики, ядро політичної системи.

Часто звертаються до поняття «суверенна держава» — тип держави, який характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітетнаціональностей і народу. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.

Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність (спільність, солідарність) загально-соціальних і вузько-класових (соціально-групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, поряд з вирішенням вузькокласових завдань, змушено виконує і загально-соціальні завдання ("загальні справи"), без яких не може функціонувати жодне суспільство. До загально-соціальних завдань належить забезпечення засобами транспорту і зв'язку, будівництво доріг, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю тощо.

З моменту виникнення держави визначилися дві сторони її сутності:

o класова - захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого примусу;

* загально-соціальна - захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загально-соціальних справ.

Співвідношення класової і загально-соціальної сутності держави не було завжди однаковим. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно панівного класу. До речі, в СРСР у 30-50-х роках XX ст. офіційна доктрина також спиралася на розуміння держави як апарату класового панування. Із середини XIX ст. в деяких цивілізованих державах

Теорія держави і права, її предмет і метод.

Теорія держави і права — фундаментальна наука і навчальна дисципліна, що вивчає державу і право як явища суспільного життя, основні закономірності їх виникнення і розвитку, їх сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і правової свідомості та правового регулювання. Теорія держави та права — це наука, яка вивчає найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави та права.

Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.

Оскільки теорія держави і права характеризується як самостійна юридична наука, то її предмету властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.

Оскільки держава і право функціонують в рамках суспільства і взаємодіють з ним, а суспільство розвивається за певними законами та закономірностями, то предметом теорії є вивчення тих закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо впливають на державу та право.

Теорія вивчає закономірності, що мають об'єктивний характер. Вони визначаються впродовж тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.

Методологія Теорії держави і права[ред. • ред. код]

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового дослідження свого предмета, теорети­чні засади їх використання при вивченні державноправових явищ.

на відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на пи­тання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.

Філософські методи

Філософські методи — засоби до яких належать закони і категорії матеріалістичної діалектики, які і виступають методологічною основою пізнання загальних закономірностей виникнення, розвитку та сучасного функціонування державно-правових явищ.

Загальнонаукові методи — система методів, властивих юридичній науці.

Спеціально наукові методи — система засобів, прийомів та способів, властивих саме теорії держави та права. За їх допомогою досліджуються і вивчаються закономірності виникнення та розвитку державно-правових явищ.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти