ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні види синтетичних полімерів, які використовуються у будівництві

 

План:

 

1. Основні види синтетичних полімерів які використовуються в будівництві:

- поліетилен;

- поліпропілен;

- полістирол;

- каучуки;

- фенолформальдегідні смоли;

- фуранові полімери;

- епоксидні полімери;

- гліфталеві полімери;

- силіційорганічні полімери.

2. Пластмаси.

3. Лаки, фарби, герметики, клеї.

 

Поліетилен − полімер, що утворюється при полімеризації етилену СН2=СН2. Поряд з поліпропіленом /− СН2− СН − /п і

|

СН3

СН3

|

поліізобутиленом /− СН2− С − /п поліетилен належить до поліетилен належить до

|

СН3

поліолефінів − високомолекулярних сполук на базі карбоногідрогенів. Етилен − сировина для одержання поліетилену − отримують з продуктів нафто- або карбопереробки.

Використовують різноманітні методи одержання поліетилену, при цьому продукти різняться за властивостями. Поліетилен високого тиску одержують при температурі 240−260°С й тиску 150−300 МПа. Як ініціатор реакції, використовують оксиген (0,05−0,1%). Поліетилен низького тиску одержують при температурі, не вищій за 80°С, й тиску 0,25−0,5 МПа. Реакцію проводять в розчиннику − бензині. Як каталізатор реакції, слугує суміш триетилалюмінію (С2Н5)3А1 і хлориду титану (IV) ТіС14 (каталізатор Циглера). Поліетилен середнього тиску одержують за температури 125−150°С й тиску 3−4 МПа. У якості каталізатора використовуються оксиди хрому (каталізатор Філіпса).

Молекулярна маса поліетилену становить від 10000 до 400000.

Поліетилен − насичений карбоногідроген. Його щільність становить від 0,91 до 0,97 г/см3, у товстих шарах він має білий колір. Температура плавлення поліетилену перебуває в інтервалі від 105 до 135°С, міцність при розтягуванні − від 12 до 40 МПа.

За нормальної температури поліетилен не розчиняється в органічних рідинах, він стійкий до дії лугів, солей, концентрованих соляної, фосфорної, мурашиної, оцтової кислот, розведених сульфатної та нітратної кислот. Концентровані нітратна та сульфатна кислоти руйнують його.

Поліетилен стійкий до дії води й непроникний для її пари. Під дією кисню повітря, ультрафіолетових променів і нагрівання поліетилен старіє, властивості його погіршуються. Температура експлуатації виробів з поліетилену становить від -60 до +60°С.

З поліетилену виготовляють труби, плівки, плити, деталі машин і механізмів. Із нього формують вентилі, фільтри, деталі насосів і вентиляторів. Литтям з поліетилену одержують санітарно-технічні вироби. Широко застосовується поліетилен для гідроізоляції будівельних конструкцій.

Поліетилен − єдиний з термопластичних матеріалів, здатний до зшивання молекулярних ланцюжків в сітчасту структуру. Структурований в сітчасту форму макромолекул, поліетилен набуває підвищеної термостійкості й міцності. Зшивання поліетилену здійснюється за декількома технологіями. Позначення способу зшивання з внесенням його до маркування труби проводиться першими буквами латинського алфавіту: а, Ь, с

Процес зшивання виконують трьома наступними способами:

- пероксидним: поліетилен РЕХ-а (читається Пекс-а) отримують введенням в початкову сировину пероксидних з'єднань, ступінь зшивання доходить до 85 %;

- силанольним: поліетилен РЕХ-b (читається Пекс-бе) отримують обробкою органосилоксанами, каталізаторами на основі силіцію (наприклад, вінілсиланом) в ході технологічного процесу, ступінь зшивання − не менше 65 %;

- радіаційним: поліетилен РЕХ-с (читається Пекс-це) отримують опромінюванням готової труби, ступінь зшивання − не менше 60 %.

Найбільш поширеним є силанольний спосіб, оскільки остаточне завершення зшивання поліетилену проводиться в змонтованих трубах, через які подають гарячу воду (відбувається регламентована технологією способу термообробка матеріалу труб). За умов недозавершеної структурної модифікації поліетилену, виконані з нього труби можна зварювати будь-яким з видів зварки − врозтруб або встик.

Після завершення процесу зшивання поліетилен як термопласт стає реактопластом, тобто він не може багато разів перероблятися і зварюватися.

Поліпропілен одержують полімеризацією пропілену − безбарвного горючого газу, який виділяють з продуктів переробки нафти:

Полімеризацію здійснюють у присутності каталізатора в розчиннику (бензині, пропані) за температури 70 0С і тиску 1−4 МПа.

Поліпропілен має вищу за поліетилен температуру плавлення − 160−170°С. Його щільність при 20°С дорівнює 0,9−0,91 г/см3, молекулярна маса становить від 60000 до 250000, міцність при розтягуванні − 30−35 МПа.

При контакті з Купрумом, Манганом та їх сплавами поліпропілен легко окиснюється. За стійкістю до дії води, розчинів кислот, лугів і солей поліпропілен не поступається поліетилену, але перевершує його у теплостійкості й за механічними властивостями. Температура експлуатації виробів з поліпропілену становить від 20 до 110°С.

Із поліпропілену виготовляють плівки, аркуші, труби, деталі машин і механізмів, санітарно-технічні вироби.

Полівінілхлорид одержують шляхом полімеризації вінілхлориду:

Полімеризацію проводять в емульсії (основний спосіб), суспензії або блоковим методом. Молекулярна маса полівінілхлориду становить від 100000 до 300000.

Для переробки полівінілхлориду потрібне введення пластифікаторів. Пластифікований полівінілхлорид називають пластикатом, не пластифікований − вініпластом.

Полівінілхлорид відзначає висока міцність. Межа міцності при розтяганні вініпласту становить 45−70, пластикату − 10−25 МПа. Він стійкий до дії води, розчинів кислот і лугів низької концентрації, карбоногідрогенів, спиртів і газів. Полівінілхлорид не спалахує, бо містить у своєму складі велику кількість хлору.

Вініпласт застосовують для виготовлення труб, різноманітних деталей, твердих пінопластів. Пластикат використовують для одержання лінолеуму, гідроізоляційних плівок, миючих шпалер, штучної шкіри.

Полістирол – результат полімеризації стиролу:

Стирол − це прозора жовта рідина, яку одержують шляхом дегідрування етилбензолу при наявності водяної пари. Полімеризацію стиролу здійснюють у блоці, розчині, емульсії і суспензії.

Полістирол − прозорий твердий матеріал, стійкий до дії багатьох хімічних речовин: сульфатної, фосфорної, борної кислот, лугів, розчинів солей, розчинів соляної й оцтової кислот (розведених). Він руйнується концентрованою нітратною кислотою. Полістирол розчиняється у ароматичних і хлорованих карбоногідрогенах, складних етерах, кетонах та сульфурокарбоні. Молекулярна маса полістиролу становить від 50000 до 200000. Він дуже крихкий і має невисоку міцність при розтягуванні, коли його молекулярна маса низька. При середній й високій молекулярній масі полістирол має міцність при розтяганні 35−60 МПа, при згинанні − 56−135 МПа. Теплостійкість полістиролу становить 80°С. Він схильний до старіння, згодом у виробах можуть виникати значні внутрішні напруження, які спричиняють їх розтріскування.

Для усунення крихкості полістиролу здійснюють співполімеризацію стиролу з каучуком, внаслідок чого одержують ударотривкий полістирол.

У будівництві полістирол використовують для одержання пінопласту, який широко використовують в панельних конструкціях будинків. З нього виготовляють лицювальні плитки, ряд деталей.

Синтетичні каучуки. Група матеріалів, яку одержують полімеризацією карбоногідрогенів. Натуральний каучук − полімер ізопрену:

Він міститься у молочному соку дерев − каучуконосів.

Для підвищення міцності й еластичності природного каучуку його вулканізують (вводять сульфур) і піддають термічній обробці. Атоми Сульфуру забезпечують зв'язок між макромолекулами каучуку, "зшиваючи" їх.

Синтетичні каучуки складаються із гнучких, переважно лінійних макромолекул, що пояснює їх високу еластичність. Майже увесь температурний інтервал експлуатації синтетичні каучуки зберігають високу еластичність. Для їхнього одержання використовують мономери: бутадієн, стирол, ізопрен, хлоропрен, акрилонітрил та інші. Через вулканізацію синтетичних каучуків одержують гуми, які мають підвищену міцність, нерозчинні в органічних сполуках, полишені пластичних деформацій.

У будівництві найбільшого застосування набули синтетичні каучуки:

- бутадієновий [−СН2−СН=СН−СН2−]л,

- бутадієн-стирольний [−СН2−СН=СН−СН2]т[−СН2−СН(С6Н5)−]n,

- бутадієн-нітрильний [−СН2−СН=СН−СН2]т[−СН2−CH(CN)−]n,

- хлоропреновий [−СН2−С(С1)=СН−СН2−]п.

Вони використовуються для одержання герметиків, лінолеуму, гідроізоляційних матеріалів, мастик, клеїв, плиток для покриття підлог.

Велика роль в технології будівельних матеріалів належить синтетичним латексом (лат. latex − сік), які є водними дисперсіями розглянутих полімерів. їх частинки з розмірами від 0,1 до 3 мкм рівномірно розподілені у воді, не злипаються між собою і тривалий час не осаджуються. Стійкість латексів забезпечується введенням емульгаторів, наприклад, різних видів мил − натрієвих солей олеїнової, стеаринової або пальмітинової кислот. Молекули емульгатора, які мають гідрофобні групи атомів, адсорбуються на поверхні частинок полімеру, запобігаючи їх зіткненню й злипанню.

Латекси одержують полімеризацією або співполімеризацією в емульсії. При цьому під дією ініціаторів реакції мономер, що перебуває у вигляді дрібних крапельок, полімеризується, а залишок мономеру, що не прореагував, видаляють із латексу.

Латекси, що містять 20−30% полімеру, мало відрізняються за в'язкістю від води. У будівництві найбільшого застосування набули бутадієнстирольні латекси, виготовлені співполімеризацією вихідної суміші, що містить 30, 50 чи 65% стиролу, які позначаються, відповідно, СКС-30, СКС-50 і СКС-65. Вміст бутадієну в співполімерних сумішах дорівнює, відповідно, 70, 50 і 35%. На базі цих сполук одержують мастики або гідроізоляційні сполуки, що мають добрі адгезійні властивості, безпечні в пожежному відношенні, стійкі при зберіганні. Бутадієн-стирольні латекси утворюють міцні, довговічні й водостійкі плівки.

Латекси використовують також при одержанні полімербетонів і розчинів, рулонних полімерів для покриття підлог та фарб.

Фенолоальдегідні смоли. Для їх виробництва використовується фенол С6Н5ОН і альдегіди, найпростіший з яких — формальдегід СН2 =О.

Фенолоальдегідні полімери залежно від співвідношення компонентів, що взаємодіють, можуть бути термопластичними (новолачні) або термореактивними (резольними). Новолачні полімери при нагріванні розм'якшуються зворотно, резольні твердішають незворотно.

Завдяки високій міцності й теплостійкості фенолформальдегідні полімери широко використовують при виготовленні деревинностружкових і деревинноволокнистих плит, шаруватих пластиків, водостійкої фанери, клеїв тощо. При застосуванні цих матеріалів необхідно враховувати можливість виділення фенолу всередину приміщень і забезпечити вміст його не вищим меж, дозволених за санітарними вимогами.

Аміноальдегідні смоли. Ці полімери одержують поліконденса­цією альдегідів з амідами, наприклад, формальдегіду СН2=О з сечовиною NH2− С − NH2 або її похідними (карбамідні полімери).

Карбамідні полімери, які виробляють у вигляді водних розчинів і емульсій, використовують у якості сполучних при одержанні шаруватих пластиків, мінераловатних виробів і т.п. Твердіння таких полімерів може відбуватися як за підвищеної температури, так і за кімнатної. У цьому разі для його прискорення вводять домішки органічних або мінеральних кислот.

Фуранові полімери. Такі полімери одержують із фурфуролу, фурилового спирту і ацетону. Вони високостійкі до дії кислот, лугів, солей, розчинників, добре сполучаються з іншими полімерами, мають високу теплостійкість (300−400°С).

Фуранові полімери знайшли застосування при одержанні пінопластів, лаків, мастик, клеїв. Прес-матеріали на основі фуранових полімерів використовують для виготовлення труб, арматури, різноманітних деталей.

Епоксидні полімери. В складі макромолекул містять епоксидні

групи − СН − СН − .

\ /

О

Одержують ці полімери поліконденсацією епіхлоргідрину СН2 − СН − СН2С1 з фенолами, амінами, спиртами. \ /

О

У якості затверджувачів епоксидних олігомерів використовують поліаміни, аміди, поліспирти, дифеноли. Твердіння може відбуватися як за підвищеної, так і за кімнатної температури.

Епоксидні полімери менш крихкі, ніж фенолформальдегідні. Наявність в їх макромолекулах гідроксильних груп визначає добру адгезію до різних матеріалів (металів, скла, кераміки, бетону, деревини).

Епоксидні матеріали складають основу водостійких і хімічно стійких клеїв, які використовують для з'єднання різноманітних матеріалів. Такі клеї застосовують при виробництві полімербетонів, склопластиків, при монтажі систем водопостачання й вентиляції, ремонтних роботах.

Антикорозійні покриття на основі епоксидних полімерів мають високу хімічну стійкість.

Гліфталеві полімери. Належать до складних поліетерів, які отримують через поліконденсацію багатоатомних спиртів і дикарбонових

О

||

кислот. Молекули таких полімерів містять групи атомів − С − О.

Гліфталеві полімери одержують поліконденсацією гліцерину

СН2(ОН)−СН(ОН)−СН2(ОН) і фталевого ангідриду C8H403:

При отриманні немодифікованих гліфталевих полімерів гліцерин і фталевий ангідрид беруть у молярному співвідношенні 2:3. Модифіковані полімери одержують, сполучаючи продукти взаємодії гліцерину й ангідриду з оливами, жирами, кислотами, каніфоллю, вміст яких становить від 33 до 70%.

Гліфталеві полімери стійкі до дії ароматичних карбоногідрогенів, але розчиняються в спиртах, ацетоні, циклогексані. Модифіковані гліфталеві полімери теплотривкі. Під дією кисню повітря вони утворюють міцні плівки, які відзначаються твердістю й блиском, і тому використовуються при виготовленні емалей, лаків і фарб. Такі полімери застосовують також при виробництві лінолеуму й мастики.

Силіційорганічні полімери. Належать до елементоорганічних сполук, що містять у макромолекулах атоми силіцію. Для їх одержання використовують низькомолекулярні вихідні речовини: алкіл хлорсилани RSiCl3, R2SiCl2, R3SiCl і алкілоксисилани − заміщені ефіри ортосилікатної кислоти R(SiOR)3, R2(SiOR)2, R3SiOR; тут R − карбоногідрогенний радикал.

Через те, що макромолекули силіційорганічних сполук містять зв'язки Si−О, які відзначаються високою міцністю, їм властива висока стійкість до нагріву (до 400°С й більше). Ці полімери мають і ряд інших корисних властивостей − високу стійкість до дії слабких кислот і лугів, мінеральних масел, палива, органічних розчинників. В них висока морозостійкість, водночас вони відзначаються невисо­кою механічною міцністю.

Силіційорганічні сполуки використовують для виготовлення жаростійких лаків, емалей і фарб. На основі цих полімерів одержують пінопласти, які можна довготривало експлуатувати при температурі 250°С. Силіційорганічні полімери застосовують також як домішки до бетонів і для нанесення захисних покриттів на вапняк, бетон, лицювальні камені. Це забезпечує зростання їх довговічності.

 

 

Пластмасами називають речовини, які в основному складаються з високомолекулярних сполук, яким властива пластичність (рідкоплинність) в процесі переробки їх у вироби. Це досягається, зазвичай, нагріванням пластмас і дозволяє одержувати з них вироби методом пластичного формування. Після охолодження такі матеріали стають твердими й пружними. Для регулювання властивостей у їх склад поряд із синтетичними високомолекулярними сполуками вводяться наповнювачі, пластифікатори, стабілізатори, барвники й деякі інші домішки.

Наповнювачі використовуються для зміни властивостей пластмас і зменшення витрати синтетичних полімерів, яка може бути скорочена у 1,3−3 рази, що знижує вартість виробу. Введення наповнювачів забезпечує підвищення механічної міцності пластмас, збільшення їх теплостійкості, зменшення усадки матеріалу при виготовленні виробів.

За своїм складом наповнювачі можуть бути органічними й неорганічними. До органічних наповнювачів належать стружки, тирса, відходи целюлозних виробництв, папір, бавовняні тканини, подрібнені відходи пластмасового виробництва й т.п. Неорганічними наповнювачами слугують азбест, скловолокнисті матеріали, пилоподібний кварц, слюда, тальк.

Залежно від форми частинок наповнювачі розділяють на порошкоподібні, волокнисті й листові. Порошкоподібні наповнювачі − деревинне борошно, мелене кварцове скло, тальк, каолін і т.д. Волокнисті наповнювачі − азбесто- й скловолокно, деревинні й синтетичні волокна, відходи текстильної й целюлозно-паперової промисловості. Листові наповнювачі: папір, тканини, деревинний шпон, склошпон та ін.

Зерна, нитки або шари наповнювачів створюють перешкоди поширенню тріщин у матеріалі, що забезпечує зростання механічної міцності пластмас. Крім того, механічна міцність підвищується внаслідок орієнтації молекул полімеру на поверхні частинок наповнювача. Упорядкованість їх розташування сприяє зміцненню матеріалу.

Пластифікатори. їх введення до складу пластмас дозволяє поліпшити такі властивості матеріалу, як морозостійкість, опір ударним навантаженням, еластичність, зменшити усадочні напруги. Введення пластифікаторів полегшує переробку пластмас. Разом з тим, дія пластифікаторів може призводити й до небажаних наслідків − зниження теплостійкості, збільшення вологопроникності матеріалу, схильності до старіння.

У якості пластифікаторів використовують рідкі й смолоподібні речовини з високою температурою кипіння. До таких належать: фталати − складні етери фталевої кислоти (дибутилфталат, диоктилфталат), адипінати − етери аліфатичних карбонових кислот (диізооктиладипінат), етери фосфатної кислоти, гліколі та інші речовини.

Дія пластифікаторів зумовлена тим, що їх молекули, розміщуючись між макромолекулами полімеру, послаблюють енергію взаємодії останніх і полегшують їх ковзання відносно один одного. Через це введення пластифікатора може призводити до зниження механічної міцності пластмаси. З метою регулювання властивостей пластмас до їхнього складу вводять також інші домішки: стабілізатори, барвники тощо.

 

 

Лаки й фарби – речовини, які наносять у рідкому стані тонким шаром на поверхню матеріалів. Після тужавіння такі покриття утворюють плівку, міцно з'єднану з основою. Крім лаків і фарб, до лакофарбових матеріалів зараховують також ґрунтовки й шпаклівки, які використовують для отримання однорідного й гладенького шару на поверхні перед фарбуванням, розчинники й розріджувачі лаків і фарб, затверджувачі фарб та ряд інших матеріалів.

Лакофарбові матеріали використовують для архітектурної обробки будинків, надання приміщенням гарного вигляду, створення в них необхідних санітарно-гігієнічних умов. Нанесені на поверхню металу, дерева, бетону й т.д., лакофарбові покриття забезпечують захист від корозії, підвищення довговічності конструкцій. Іноді такі покриття мають спеціальне призначення (вогнезахисні, антисептичні й т.п.).

Фарби. У їх склад входять зв'язуючі речовини − плівкоутворювачі, пігменти, розчинники. Як сполучні речовини, у складі різних фарб використовують такі матеріали: оліфу − в масляних фарбах; полімери − у полімерних фарбах; похідні целюлози − у нітролаках; тваринні і казеїнові клеї − у клейових фарбах; неорганічні в'яжучі речовини − у вапнякових, силікатних, цементних фарбах.

Зв'язуючі речовини забезпечують надійне зчеплення покриття з основою після затвердіння, а також міцність і твердість плівки, що утворилася, її вологонепроникність, стійкість до агресивної дії довкілля. Плівкоутворювачі переходять у твердий стан внаслідок таких процесів, як випаровування розчинників, полімеризація, поліконденсація, окиснення.

Інші основні компоненти фарб − пігменти. Це тонкомелені порошки, нерозчинні в плівкоутворювачах. їх забарвлення визначає колір фарби. Пігменти сприяють зменшенню усадки плівки фарби при її твердінні, підвищують її довговічність, сповільнюють руйнування через дію світла.

У складі фарб, які використовують при виконанні будівельних робіт, застосовують здебільшого неорганічні пігменти − оксиди або солі металів. Приклади пігментів − цинкові білила (ZnO), титанові білила (ТіО2), літопонові білила (суміш ZnS і BaSО4), оксид хрому Сг2О3 оливково-зеленого кольору. Пігменти жовтого, брунатного, синього, червоного, чорного кольору одержують, використовуючи сполуки Плюмбуму, Феруму, Мангану, Хрому.

Лаки. Речовини, що являють собою розчини полімерів або олігомерів в органічних розчинниках. Окрім цих компонентів, лаки можуть містити також пластифікатори, затверджувачі й деякі інші домішки, які сприяють поліпшенню якості лакового покриття.

Можна навести ряд прикладів лаків, що широко використовуються при виконанні будівельних робіт. Бітумний (асфальтовий) лак, який являє собою колоїдний розчин бітуму в розчиннику, що легко випаровується, утворює водостійку плівку чорного кольору, якою для захисту від корозії покривають каналізаційні й газові труби, металеві частини санітарно-технічного устаткування. Бітумно-масляні фарби застосовуються для фарбування поручнів, огорож і т.п. Для нанесення покриттів на дерево, фанеру, деревинно-стружкові плити використовують нітролаки, смоляні й масляно-смоляні лаки.

Композицію з лаку і пігменту називають емалевою фарбою, або скорочено − емаллю. Плівкоутворювачами в них слугують гліфталеві, перхлорвінілові, алкідно-стирольні полімери, синтетичні смоли, ефіри. Використовують емалі для внутрішніх і зовнішніх малярських робіт.

Клеї. Речовини, здатні прилипати до поверхні різноманітних матеріалів і, тужавіючи, з'єднувати їх, називають клейкими.

Клеї − це розчини, розплави або дисперсії полімерів, а також олігомерів чи мономерів. Тверднення клеїв може відбуватися при кімнатній температурі

(15−25 °С) − клеї холодного твердіння, або при нагріванні до 120−180 °С − клеї гарячого твердіння.

Властивості клею після тужавіння визначаються зчепленням його з поверхнею, на яку його нанесено, − адгезією до матеріалів, що склеюються, й міцністю шару самого клею між поверхнями, що з'єднуються, − когезією у ньому самому. Адгезія клею залежить від ступеня шорсткості поверхні, що склеюється; ретельності, з якою очищена вона від забруднень, що перешкоджають склеюванню; хімічних властивостей клею й матеріалу, що склеюється. Найбільш міцне склеювання забезпечується у випадку хемосорбції клею на поверхні матеріалу.

У промисловості використовуються клеї на базі таких продуктів синтезу, як: поліуретани, поліетери, поліаміди, полівінілацетати, силіційорганічні сполуки, епоксидні матеріали тощо. При склеюванні деревини застосовують фенолальдегідні й сечовинно-альдегідні смоли з порівняно високим вмістом альдегідів. їх значна адгезія зумовлюється утворенням хімічних зв'язків з гідроксильними групами целюлози. Нагрівання деревини, супроводжуване зменшенням кількості гідроксильних груп і утворенням слабких зв'язків, при­зводить до погіршення її з'єднання цими клеями.

Для приклеювання шпалер, стабілізації латексних клеїв і мастик у будівництві широко використовують клеї на основі карбоксометилцелюлози (C6H7О2(OH)2OCH2COONa). Цей полімер виготовляють із целюлози (С6Н10О6)п. Як результат обробки деревини, бавовнику, стебел кукурудзи, очерету, розчином їдкого натру одержують лужну целюлозу. Внаслідок впливу монохлороцтової кислоти чи її натрієвої солі утворюється карбоксометилцелюлоза, яка добре розчиняється у воді. Наявність у цьому полімері карбоксильних груп зумовлює його значну адгезію до матеріалів, що склеюються.

При з'єднанні металів часто використовують клеї на базі поліамідних і епоксидних смол. Останні застосовують й при склеюванні бетону, однак у цьому разі можуть бути використані клеї на основі тонкомеленого портландцементу (з питомою поверхнею до 7000 г/ см2).

Герметики. При зведенні будинків та інших споруд з використанням збірного залізобетону не оминути потреби в заповненні, в забезпеченні повітря- і вологонепроникності стикових сполучень між будівельними деталями (панелями, блоками й т.д.). Тут принагідне використання герметиків − мастик із синтетичних полімерів, які відрізняються від клеїв більшою в'язкістю й підвищеним вмістом наповнювачів. Для герметизації швів застосовують мастики холодного твердіння − тіоколові, які одержують на основі полісульфідних каучуків, а також силіконові й бутилкаучукові. У шов такі мастики вводять у пастоподібному стані, та при температурі навколишнього середовища вони через дію домішок-прискорювачів тужавіння переходять в еластичний каучукоподібний стан.

Бітумно-полімерні герметики використовують гарячими. Для забезпечення еластичності мастик бітуми сполучаються з полімерами на основі каучуків. Такі мастики відзначаються хорошими експлуатаційними властивостями, високою адгезією при малій вартості.

 

Література: 1. §16.4 – 16.6

1. §

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти