ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розвиток теорії фінансового посередництва

Загрузка...

У більшості економічно розвинутих країн сформована система фінансових посередників, що є досить розгалуженою за характером діяльності та формами мобілізації грошових коштів.

Відомо, що призначення фінансових посередників виявляється через головні завдання, які вони виконують:

— забезпечення ефективного зведення заощадників і позичальників;

— надання їм на вигідних умовах основних видів послуг, спрямованих на зменшення ризику, збільшення ліквідності, забезпечення інформації.

На розвиток теорії фінансового посередництва безпосередньо вплинули зміни, що відбувалися у фінансових системах багатьох країн. У хронологічному порядку їх можна виокремити так:

1970-ті роки:

— зміни в системі міжнародного кредитування, зумовлені розширенням діяльності ТНК: різке збільшення міжнародного кредитного ринку, розвиток комплексу супроводжувальних кредитно-фінансових послуг;

— використання міжнародного приватного кредиту для фінансування прямого або опосередкованого фінансування дефіцитів поточних платіжних балансів;

— зниження дохідності операцій з фінансовими інструментами внаслідок високої інфляції; збільшення обсягів інвестицій у товарні активи;

— запровадження Ямайської валютної системи. 1980-ті роки:

— лібералізація банківської сфери: усунення обмежень на відкриття банками окремих видів рахунків, кількість банківських відділень, здійснення окремих видів діяльності;

— скасування прямого державного контролю над умовами емісії корпоративних боргових інструментів;

— зростання ролі центральних банків, отримання ними статусу незалежних від уряду інститутів;

— збільшення ринку державних цінних паперів;

— диверсифікація ринку корпоративних цінних паперів у зв'язку з початком масштабних структурних перетворень, активізацією процесів, пов'язаних зі злиттям, поглинанням, появою нових компаній;

— модернізація біржової та позабіржової торгівлі;

— усунення обмежень доступу національних емітентів до здійснення операцій на національних фондових ринках;

— запровадження нових технологій та інструментів; різке збільшення кількості нових фінансових інструментів (деривативів).

 

1990 ті роки — теперішній час:

— подальша концентрація фінансово-промислового капіталу, глобалізація фінансових потоків;

— розширення сфери діяльності фінансових корпорацій; стрімке зростання обсягів фінансових ринків та їх подальша інтернаціоналізація; формування нових сегментів світових фінансових ринків;

— універсалізація діяльності фінансових установ (як банківських, так і небанківських), посилення ролі фінансових конгломератів, які пропонують фінансові продукти та послуги водночас на різних ринках та в різних країнах;

— зростання ролі інституційних інвесторів (інститутів спільного інвестування, недержавних пенсійних фондів" страхових компаній тощо) у здійсненні фінансових інвестицій;

— зміни у системі регуляторних органів та посилення їх впливу на процеси у фінансово-банківській сфері;

— дерегулювання фінансових ринків, у тому числі: усунення контролю над відсотковими ставками; скасування обмежень на переміщення капіталів; скасування заборони на суміщення окремих видів професійної діяльності на фінансових ринках;

— подальший розвиток міжнародної фінансової системи на основі інфраструктурних перетворень і фінансових інновацій; створення глобальних торговельних та розрахунково-клірингових систем;

— організаційне та технічне переозброєння фондових ринків; забезпечення технічної сумісності інфраструктури платежів;

— запровадження сучасних електронних технологій, засобів комунікацій та інформатизації; стрімкий розвиток ринку електронних торгів, що набуває ознак провідного ринку;

— підвищення рівня використання новітніх інформаційних і фінансових технологій, впровадження фінансового інжинірингу;

— інтеграція фінансового сектору, консолідація фінансової інфраструктури та регуляторних систем;

— перехід до економічного і валютного союзу, введення євро; формування керівних органів економічного і валютного союзу, утворення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) та Європейського центрального банку (ЄЦБ);

— перехід до створення ЄЄПП (Єдиного європейського платіжного простору — Single European Payment Area (SEPA)), у тому числі запровадження спільних стандартів ЄС у сфері платежів, зіставність їх зі світовими нормами; гармонізація національних нормативних та регуляторних систем країн ЄС;

— забезпечення прозорості ціноутворення на відповідні банківські та фінансові послуги.

Теоретично зростання впливу та активізації діяльності банківських та небанківських фінансових інституцій відобразилося у формуванні теорії фінансового посередництва (theory of financial intermediation ).

Суттєвий внесок у розвиток теорії фінансового посередництва в середині XX ст. зробили такі вчені, як Д. Герлі, Е. Шоу, О. Гершевкрон, Д. Тобін. Важливі наукові положення, що містяться в роботах цих учених, стали основою для подальшого розвитку теорії фінансового посередництва. Вони звернули увагу на функціональну єдність фінансових посередників, в основу якої покладено принцип випуску ними власних зобов'язань для запозичення коштів у заощадників (вкладників) та передачу їх інвесторам в обмін на їх прямі зобов'язання.

Отже, особливий характер фінансового посередництва, на відміну від торгового посередництва, полягає в тому, що фінансові посередники здійснюють купівлю та наступний продаж не однакових, а різнорідних фінансових активів (інструментів). У процесі діяльності фінансових посередників відбувається перетворення фінансових інструментів одного виду, якими є зобов'язання позичальників, на фінансові інструменти іншого виду, які заощадники отримують від посередників в обмін на кошти.

Таким чином, заощадники опосередковано беруть участь у зовнішньому фінансуванні шляхом придбання фінансових інструментів посередників. Такий процес перетворення отримав назву трансформації активів (asset transformation), а фінансові посередники стали "перетворювачами" активів (asset transformers). Певною заслугою фінансових посередників є те, що вони створюють для своїх кредиторів більш привабливі форми зобов'язань за рівнем ліквідності, забезпеченості та ризиковості.

На думку Д. Тобі на, фінансові посередники здійснюють видову трансформацію (transformation between the natures) зобов'язань позичальників та активів кінцевих кредиторів. Це стало можливим унаслідок:

— наявності у посередників досвіду кредитування та економії витрат, пов'язаних з його організацією;

— можливості зниження ризику в результаті об'єднання активів і зобов'язань у пули;

— здійснення державного нагляду та регулювання діяльності фінансових посередників.

Розвиток теорії фінансового посередництва, що простежувався у 70-ті роки XX ст., в основному обмежувався дослідженнями діяльності банків на ринку фінансових послуг. Ці проблеми відобразилися в публікаціях Ш. Дерея, Г. Брайана, X. Дугласа, Д. Ревелла та ін.

Еволюція фінансових ринків, яка відбувалася у 70—80-ті роки XX ст., супроводжувалася інституціоналізацією заощаджень та інвестицій (institutionalization of saving and investment), що сприяло появі численних фінансових інституцій, використанню нових фінансових інструментів, диверсифікації каналів переміщення коштів між заощадниками та позичальниками на основі непрямого фінансування. У зв'язку з цим економісти почали пов'язувати економічний розвиток безпосередньо з розвитком фінансової системи та зростанням активності фінансових посередників.

Дослідження специфіки діяльності фінансових посередників у 70-х роках XX ст. здійснювалися в межах двох теоретичних підходів: трансакційного та інформаційного.

Представники трансакційного підходу (Д. Бенстон, К. Сміт) стверджували, що основне завдання фінансових посередників полягало у задоволенні фінансових потреб клієнтів (заощадників і позичальників) на більш прийнятних умовах і з меншими споживчими трансакційними витратами (consumer borne transaction costs), порівняно з прямим фінансуванням. Це забезпечувалося в процесі реалізації фінансових продуктів і послуг із відповідними характеристиками на певний строк із забезпеченням прийнятного рівня дохідності та підтриманням необхідного рівня ліквідності вкладень.

Інформаційний підхід у теорії фінансового посередництва знайшов відображення в роботах Д. Акерлофа, М. Спенса и Д. Стигліца, потім він розвинувся у працях X. Ліленда, Д. Пайла, Т. Кемпбелла, В. Крекоу, Д. Бойда та Б. Прескотта.

Особливістю інформаційного підходу є визнання існування феномену асиметричності інформації в умовах ринку, внаслідок чого окремі його учасники є більш інформованими порівняно з іншими. Під час розробки та реалізації фінансових продуктів і послуг фінансові посередники одночасно виконують функції інформаційних посередників у процесі збору та продажу надійної інформації потенційним кредиторам про визначені класи активів, що суттєво розширює межі фінансування та сприяє розвитку фінансового ринку. За таких умов фінансові посередники отримують додаткові переваги порівняно з іншими конкурентами та кредиторами на ринках капіталу, що дає їм змогу не обмежуватися інформаційною діяльністю, а спеціалізовану інформацію використовувати з метою самостійного придбання активів. Отже, необхідними умовами для здійснення нормальної посередницької діяльності є формування власного капіталу посередника та висока якість придбаних ним активів (активів з низьким ризиком).

Суттєвий внесок у розвиток теорії фінансового посередництва в межах інформаційного підходу зробив Д. Даймонд на початку 1980-х років, який є автором концепції "фінансового посередництва як делегованого моніторингу". Ця концепція ґрунтується на положенні про потребу мінімізації інформаційних витрат для стимулювання поведінки позичальника. Фінансові посередники постають як агенти багатьох інвесторів, які передають посередникам свої кошти та делегують повноваження щодо здійснення моніторингу контрактів. З метою скорочення витрат делегування посередники здійснюють випуск власних боргових контрактів з фіксованою ставкою та диверсифікують свої портфелі.

Отже, у 70—80-х роках XX ст. на основі узагальнення трансакційного та інформаційного підходів виникла так звана традиційна теорія фінансового посередництва, розробники якої спробували з'ясувати роль фінансових посередників і причини існування фінансового посередництва. На основі зниження трансакційних витрат і здійснення моніторингу контрактів посередники трансформують неліквідні активи в ліквідні зобов'язання. З часом такий підхід отримав назву троїстої трансформації — трансформація капіталу, термінів та ризику (capital, maturty and risk transformation).

Розробники сучасних концепцій фінансового посередництва головну увагу приділяють проблемам забезпечення ліквідності та управління ризиками. Ці проблеми відображені в роботах іноземних науковців Р. Бернса, Д. Бойда, Н. Валла, Г. Габбарда, Г. Гольдсміта, Д. Даймонда, Р. Дорнбуша, М. Зорге, Р. Левіна, Ж. Лопеза, Ф. Мишкіна, К. Каломіріса, К. Кана, Д. Пайна, Р. Раджана, Б. Роспарса, П. Роуза, П. Тораваля, Ф. Труссарда, М. Тьєссе, І. Фішера, М. Флан-нері, М. Хана, Г. Хоггарта, Е. Хюпкеса, М. Чіхака, С. Шарпа, Г. Шиназі та ін., а також вітчизняних учених, серед яких В. Базилевич, О. Дзюблюк, Г. Задорожний, Б. Івасів, М. Звєряков, В. Корнєєв, І. Лютий, В. Міщенко, А. Мороз, М. Савлук, С. Циганов, І. Чугунов, А. Чухно та ін.

Потреба забезпечення ліквідності призводить до того, що більшість фінансових посередників, у тому числі банківські установи, головні зусилля протягом найближчого часу змушені спрямовувати на модернізацію, розширення та ресурсне забезпечення традиційного бізнесу. Нові можливості з'являються на основі використання нових фінансових інструментів для страхових, інвестиційних компаній, іпотечних установ, пенсійних фондів.

90-ті роки XX ст. характеризувалися тим, що почали досліджувати особливості фінансово-кредитних систем окремих країн і наслідки впливу глобалізації на ринок фінансових послуг. До наукових розробок цього періоду належать праці Ф. Дерека, В. Малпаса, О. Доннела, Б. Балларіна та ін.

Посилення впливу фінансового сектору на економіку зумовило необхідність детальнішого дослідження ролі фінансових посередників у сучасних умовах. Аналізуючи різні підходи науковців до визначення місця та ролі фінансового сектору в економічній системі, можна виділити два протилежні погляди:

1) відповідно до концепції сучасного монетаризму фінансовий сектор — детермінанта економічного розвитку, а відтак, збільшення масштабів фінансових ринків сприяє підвищенню ефективності економіки. Диспропорції у розвитку фінансового сектору, порівняно з реальним, — тимчасове явище, якого можна (і слід) уникнути;

2) функціонування фінансового сектору в сучасних умовах характеризується певними суперечностями, що перетворюють його на відносно самостійну сферу та вказують на поглиблення розриву ("the great divide") між фінансовим і реальним секторами економіки (так звана гіпотеза "відриву" фінансового секторі/ від реальної економіки — "decoupling hipothesis").

Зазначимо, що до основних диспропорцій у розвитку сучасного фінансового сектору належать;

— непропорційне щодо реального сектору зростання активів фінансових установ;

— домінування короткострокових форм інвестування;

— відрив потоків капіталу від потоків товарів та послуг;

— ускладнення контролю та регулювання за функціонуванням установ фінансового сектору;

— суттєве ослаблення ліквідності провідних фінансових ринків;

— кількісне та якісне домінування спекулятивних складових у структурі фінансових потоків;

— відплив ресурсів, у тому числі кваліфікованих фахівців, з реального сектору до фінансового.

Посилення диспропорцій у розвитку фінансового та реального секторів економіки впливає на поглиблення трансформації фінансового сектору у відносно самостійну сферу. Деякі вчені навіть висловлюють думку про появу відносно самостійної системи світового господарства — фінансоміки (поряд з існуванням традиційної економіки), основу якої становить світовий фінансовий капітал з домінуванням у ньому спекулятивних, "віртуальних" складових.

В умовах подальшого розвитку національних фінансових систем, посилення конкуренції на фінансових ринках, впровадження фінансових інновацій на основі застосування похідних фінансових інструментів відбулися кардинальні зміни в діяльності фінансових посередників, насамперед, — банківських установ. Діяльність банків із кредитно-депозитного обслуговування клієнтів суттєво ускладнилася . Фінансові ринки надавали можливість отримання більш високих доходів, що вплинуло на активізацію діяльності інвесторів на фінансових ринках і супроводжувалося вилученням грошей із банківських установ.

Активізувалися процеси злиття та поглинання у фінансовому секторі. Розпочато перегляд концепції комплексного фінансового обслуговування клієнтів. Актуальності набула ідея "фінансового супермаркету", розширився спектр послуг на ринку позикового капіталу, стрімкого розвитку набули послуги на основі фінансових технологій та інновацій, у тому числі фінансові послуги в системі електронної комерції. Ці проблеми відображені в працях П. Роуза, Д. Джентле, Д. Синки, Ф. Мишкіна, Г. Габбарда та ін.

У таких умовах банки намагалися бути активнішими гравцями на ринках фінансових послуг, здійснюючи не маржинальні види діяльності (fee-producing activities) та надаючи своїм клієнтам послуги з андеррайтингу, управління активами, страхування тощо. Використання інвесторами складних фінансових інструментів змусило банки та небанківських посередників перейти до розробки та впровадження нових фінансових продуктів на основі фінансових інновацій, спрямованих на перерозподіл ризиків та розміщення їх між іншими учасниками ринку. З метою управління ризиками фінансові посередники почали активно використовувати похідні інструменти (свопи, опціони, ф'ючерси), перетворюючись на активних учасників фінансових ринків.

Враховуючи ці зміни, представники Вартоновської бізнес-школи (Wharton School) при Пенсильванському університеті запропонували власну концепцію мотивації діяльності фінансових посередників на основі управління ризиками. На їх думку, делегування фінансовому посереднику процедури прийняття рішень спричинено суттєвим зростанням витрат з управління ризиком. Витрати, пов'язані з участю у процесі прийняття рішень (participation costs), потребують від клієнтів не лише певного часу, але й необхідних професійних знань, навичок, досвіду виконання складних операцій з використанням сучасних фінансових технологій та інновацій.

Діяльність фінансових посередників почали порівнювати з передавальним механізмом між інвесторами та фінансовими ринками. Без участі фінансових посередників доступ інвесторів до операцій на фінансових ринках є обмеженим. Тому банки та інші фінансові установи перебувають у постійному пошуку нових шляхів зниження витрат з управління ризиками. З іншого боку, присутність посередників на фінансових ринках відкриває для них додаткові можливості щодо застосування складніших інструментів і технологій управління ризиками. Такі відносини між фінансовими посередниками та фінансовими ринками отримали назву симбіотичних відносин (symbiotic relationship), в яких жодна зі сторін не може існувати без іншої.

Фінансові посередники, постійно шукаючи можливості зниження витрат з управління ризиками, все активніше застосовують сучасні інноваційні технології та використовують створені на їх основі нові фінансові інструменти. Такий симбіотичний рух, за висловом американських учених Р. Мертона та Б. Боді, одержав назву фінансової інноваційної спіралі (financial innovation spiral).

В сучасних умовах фінансові інновації стають центральною ланкою фінансового посередництва. Функціонування глобальних торговельних систем, застосування нових фінансових інструментів та продуктів на основі використання фінансового інжинірингу визначають особливості конкурентної боротьби між фінансовими посередниками на різних сегментах фінансових ринків, зумовлюють появу нових і вдосконалення наявних систем збирання, обробки, передачі та захисту інформації.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти