Яких він раніше не демонстрував.

За буковиною, на перетині двох просік, стояв серед високої трави камінний хрест, одна з численних у Шльонську пам’яток злочину. Судячи зі слідів ерозії і вандалізму, злочину дуже давнього, можливо, навіть давнішого, ніж поселення, розвалини якого виднілися поблизу у вигляді порослих бур’яном горбків і ям.

- Страшенно запізніле каяття, - прокоментував з-за Рейневанової спини Шарлей, - просто-таки розкладене на покоління. Спадкове, я б навіть сказав. Щоб витесати такий хрест, доводиться витратити кавалок часу, так що ставить його найчастіше вже син, ламаючи собі голову, кого ж то покійний татусько закатрупив, і що ж то його на старість подвигло до каяття. Правда, Рейнмаре? Як думаєш?

- Я не думаю.

- Ти все ще злий на мене?

- Ні.

- Ха. Ну то їдьмо. Наші нові знайомі не збрехали. Просіка напроти хреста, хоча, певно, пам’ятає ще Болека Хороброго, неодмінно виведе нас на свидницький тракт.

Рейневан погнав коня. Він і далі мовчав, але Шарлеєві це не заважало.

- Зізнаюся, що ти мені заімпонував, Рейнмаре з Беляви. У відьом, значиться. Кинути у вогонь жменю трав, пробурмотіти замовляння і заклинання, зв’язати нав’яз можуть, будьмо відверті, перший-ліпший знахар чи баба-чаклунка. Але от твоя левітація, ну-ну, це не коники з гівна ліпити. Де ж ти, зізнайся, у Празі навчався: у Карловому університеті чи в чеських чарівників?

- Одне, - Рейневан посміхнувся спогадам, - другому не заважало.

- Розумію. І всі там левітували під час лекцій?

Не дочекавшись відповіді, демерит зручніше всівся на кінському крупі.

- Але от не можу не подивуватися, - продовжував він, - що ти втікаєш, ховаючись від погоні по лісах, у спосіб, який більше личить зайцеві, ніж магові. Маги, навіть якщо їм доводиться втікати, роблять це набагато ефектніше. Медея, наприклад, втекла з Коринфа на колісниці, запряженій драконами. Атлант літав на гіпогрифі, Моргана збивала переслідувачів з пантелику міражами. Вівіана... Не пам’ятаю, що робила Вівіана.

Рейневан не прокоментував. Зрештою, він також не пам’ятав.

- Не мусиш відповідати, - продовжив Шарлей з іще виразнішою кпиною в голосі. - Я розумію. Тобі бракує знань і вправності, та й досвід невеликий, ти ще тільки адепт таємних наук, всього лише учень чаклуна. Неоперене пташеня магії, з якого колись усе-таки виросте орел, Мерлін, Альберіх чи Можіс. І горе тоді...

Він запнувся, побачивши на дорозі те саме, що й Рейневан.

- Наші знайомі відьми, - шепнув він, - і справді не збрехали. Не ворушися.

На просіці, нахиливши голову і пощипуючи траву, стояв кінь. Стрункий верховий кінь, легкий палефруа[184] із тонкими бабками. Гнідої масті, з дещо темнішими гривою і хвостом.

- Не рухайся, - повторив Шарлей, обережно злазячи. - Такої нагоди може більше не трапитися.

- Цей кінь, - з притиском сказав Рейневан, - чиясь власність. Він комусь належить.

- Звичайно. Мені. Якщо ти його не сполохаєш. Тож не полохай.

Побачивши демерита, який повільно до нього підходив, кінь високо підняв голову, трусонув гривою, протяжно фиркнув, але не налякався, дозволив схопити себе за кантар, що був на ньому. Шарлей погладив його по храпах.

- Це чужа власність, - повторив Рейневан. - Чужа, Шарлею. Коня треба буде віддати власникові.

- Люди, люди... - тихесенько покликав Шарлей. - Агов... Чий це кінь? Де хазяїн? Бачиш, Рейнмаре? Ніхто не з’явився. Отже, res nullius cedit occupanti [9].

- Шарлею...

- Добре, добре, заспокойся, не тривож своє делікатне сумління... Повернемо коня законному власникові. За умови, що його зустрінемо. Але благаю, нехай убережуть нас від цього боги.

Благання явно не дійшло до адресатів або не було вислухане, бо просіку раптом заполонили піші захекані люди, які показували на коня пальцями...

- Це від вас утік цей гнідко? - доброзичливо посміхнувся Шарлей. - Його шукаєте? То вам поталанило. Він гнав на північ, що мав сили в копитах. Я ледве зумів його затримати.

Один із прибулих, величезний бородань, підозріливо подивився на демерита. Судячи з неохайної вдяганки і відразливої зовнішності, він, як і решта, був селянином. Як і решта, був озброєний грубезним дрючком...

- Затримали-сьте, - промовив він, вириваючи з рук Шарлея посторонок кантара, - то й хвала вам. А теперка йдіт відси з Господом Богом.

Підійшли інші, оточивши їх щільним кільцем і задушливо нестерпним смородом сільського господарства. Це були не кметі, а сільська голота - загородники, комірники та вівчарі. Сперечатися з такими про винагороду за знахідку не мало сенсу, Шарлей зрозумів це відразу. Він мовчки почав пропихатися крізь натовп. Рейневан подався за ним.

- Агов! - кремезний і огидно смердючий вівчар зненацька схопив демерита за рукав. - Куме Гамрат! То їх пускаєте? Не випитавши, що вони за їдні? А чи то часом не ті-во вигнанці? Ті двоє, котрих стшегомські пани шукают? І нагороду за пійманих обіцяют? Чи то такой-ка не вони?

Селяни зашуміли. Кум Гамрат підійшов, спираючись на осикового дубця, похмурий, як ранок парастасу.

- Може, і вони, - буркнув він вороже. - А може, й не вони...

- Не вони, не вони, - запевнив їх усміхнений Шарлей. - Хіба ви не знаєте? Таж тамтих уже зловили. І нагороду виплатили.

- Щось ми ся здає, що брешете.

- Відпусти рукав, хлопе.

- А як не пущу, то що?

Демерит якийсь час дивився йому в очі. Потім різким ривком вибив його з рівноваги, з півоберту копнув у гомілку, під саме коліно. Вівчар раптом упав на коліна, а Шарлей коротким ударом зверху зламав йому ніс. Хлоп схопився за обличчя, з-під пальців густо хлюпнула кров, яскравим патьоком прикрашаючи сірячину спереду.

Перш ніж селяни встигли охолонути, Шарлей вихопив у кума Гамрата дрючка і лупонув ним його по скроні. Кум Гамрат блиснув білками очей і повалився на руки хлопа, який стояв за ним, а демерит вгамселив ще й того. Закрутився як дзиґа, луплячи ціпком наліво і направо.

- Утікай, Рейневане! - гаркнув він. - Хапай ноги в руки!

Рейневан садонув коня п’ятками, розштовхав юрбу, проте втекти не встиг. Селяни наскочили як пси, з обох боків, вчепилися в упряж. Рейневан товк кулаками, як шалений, але його стягнули з сідла. Він лупив щосили і копався, як мул, але й на нього сипалися удари. Він чув люте ревіння Шарлея і сухий тріск черепів, по яких влучали удари осикового дубця.

Його повалили, притовкли, придавили. Становище було безвихідне. Те, з чим він намагався боротися, вже було не бандою селян, а страшним багатоголовим чудовиськом, то була слизька від бруду, просмерджена лайном, сечею і скислим молоком гідра зі сотнею ніг і двомастами кулаків.

За криками зграї і шумом крові у вухах Рейневан раптом почув бойові вигуки, тупіт та іржання коней, а земля задвигтіла під підковами. Засвистіли нагайки, почулися болісні зойки, а багаторуке чудовисько, яке придавило його, розпалося на складові частини. Ще мить тому агресивні селяни тепер на власній шкурі спізнавали, що таке агресія. Вершники, які гасали по просіці, давили їх кіньми і нещадно сікли батогами, сікли так, що з кожухів аж клоччя летіло. Хто міг, утікав до лісу, але нікому не вдавалося втекти цілком безкарно.

За якусь мить усе трохи вляглося. Вершники заспокоювали храпаючих коней, кружляли побоїщем, виглядаючи, кому б то ще додати. Це була досить мальовнича компанія, товариство, з яким належало рахуватися і не належало жартувати, це впадало в око відразу, про це промовисто свідчили як одяг та обладунки, так і пики, класифікувати які як мерзенні і бандитські було б зовсім не важко навіть не дуже вправному фізіономісту.

Рейневан піднявся. І опинився перед самим носом сірої в яблуках кобили, на якій, під охороною двох вершників, сиділа повна і симпатично пухкенька жінка в чоловічому вамсі й береті на світло-солом’яному волоссі. З-під пучка жовнячого пір’я, що прикрашало берет, дивилися тверді, гострі та розумні горіхові очі.

Шарлей, котрий, як виглядало, уникнув особливих ушкоджень, став поруч, відкинув уламок осикового дубця.

- Громи небесні! - проговорив. - Очам своїм не вірю. І все-таки це не міраж і не примара. Їмость Дзержка Збилютова власною персоною. Правду мовить приказка: гора з горою...

Сіра в яблуках кобила труснула головою, аж задзвеніли кільця мундштука. Жінка поплескала її по шиї, але мовчала, вивчаючи демерита проникливим поглядом горіхових очей.

- Ти спав із лиця, - сказала вона нарешті. - Та й волосся трошечки посивіло, Шарлею. Здрастуй. А тепер забираймося звідси.

* * *

- Ти спав із лиця, Шарлею.

Вони сиділи за столом у побіленому просторому валькирі на задвірках заїзду. Одне вікно виходило у сад, на криві груші, кущі смородини та вулики, які гуділи від бджіл. З іншого вікна було видно загорожу, куди зганяли і де групували в табун коней. Серед доброї сотні румаків переважали масивні шльонські дестр’є - коні для важкоозброєних лицарів, були також кастильці, жеребці іспанської крові, були великопольські коні для списоносців, були й під’їздки[185]. Серед тупоту копит й іржання раз по раз чулися окрики і лайка машталірів[186], конюхів та членів ескорту з мерзенними фізіономіями.

- Ти спав із лиця, - повторила жінка з горіховими очима. - Та й голову щось наче сніжком припорошило.

- Що поробиш, - посміхнувся у відповідь Шарлей. - Tacitisque senescimus annis [10]. Хоча тобі, їмосте Дзержко Збилютова, роки, здається, тільки додають вроди і чарівності.

- Не підлещуйся. І не їмостися, бо я відразу починаю почувати себе ніби якась стара баба. Та й не Збилютова я вже. Коли Збилют упокоївся, я повернулася на дівоче прізвище - Дзержка де Вірсінг.

- Правда, правда, - покивав головою Шарлей, - розпрощався з цим світом Збилют із Шаради, упокій, Господи, його душу. Скільки то вже років, Дзержко?

- На Побиття дітей два роки буде.

- Правда, правда. А я в цей час...

- Знаю, - різко урвала вона його, кинувши на Рейневана проникливий погляд. - Ти все ще не представив мені свого супутника.

- Я... - Рейневан якусь мить вагався, та врешті-решт вирішив, що назватися “Ланселотом з Воза” перед Дзержкою де Вірсінг може бути і нетактовно, і ризиковано. - Я - Рейнмар із Бел яви.

Жінка якийсь час мовчала, свердлячи його поглядом.

- Воістину, - процідила нарешті, - гора з горою... Поїсте пивної зупи, бірмушки, хлопці? Тут подають знамениту бірмушку з сиром. Щоразу її їм, коли тут зупиняюся. Скуштуєте?

- Ну аякже, - Шарлеєві очі заблищали. - Звичайно ж. Дякую, Дзержко.

Дзержка де Вірсінг ляснула в долоні, негайно з’явилися слуги, забігали. Видно, торговку конями тут знали і шанували нівроку. Рейневан подумав, що вона й справді, мабуть, не раз зупинялася тут із табуном, який гнала на продаж, не один флорин залишила тут, у цьому заїзді при свидницькому тракті, біля села, назву якого він уже призабув. І не встиг згадати, бо подали страву. За хвилину вони з Шарлеєм уже сьорбали поливку, виловлюючи грудки сиру, працюючи липовими ложками швидко, але так ритмічно, щоби не зіштовхуватися ними в мисці. Дзержка тактовно мовчала, дивилася на них, погладжуючи запітнілий від холодного пива кухоль.

Рейневан глибоко зітхнув. Він жодного разу не їв гарячої їжі відтоді, як пообідав у каноніка Отто в Стшеліні. Шарлей же дивився на пиво Дзержки так промовисто, що і для них відразу ж принесли кухлі, з яких стікала піна.

- Куди Бог провадить, Шарлею? - нарешті заговорила жінка. - I чому ти по лісах вплутуєшся у бійки з селянами?

- Йдемо на прощу в Барде, - безтурботно збрехав демерит. - До Бардської Божої Матері, помолитися за виправлення світу сього. А напали на нас, не пояснивши, за віщо. Воістину, світ сповнений підлоти, а по трактах і в лісах значно простіше зустріти мерзотника, ніж абатису. Та голота напала на нас, ще раз кажу, без причини, керована грішною жагою чинити зло. Але ми прощаємо винуватцям нашим...

- Селян, - Дзержка припинила його балаканину, - я найняла, щоби вони допомогли мені шукати жеребця, який втік. Що це мерзенні хами, не заперечую. Але далі вони щось мололи про переслідуваних, щось про призначені винагороди...

- Маячня пустоголових і вбогих розумом, - зітхнув демерит. - Хто ж спроможеться їх збагнути...

- Ти сидів під замком на монастирській покуті. Правда?

- Правда. - І що?

- І нічого, - на обличчі Шарлея не здригнулася жодна жилка. - Нудьга. Усі дні однаковісінькі. Один за одним. Matutinum, лаудеси, прима, терція, потім на Барнабу, секста, нона, потім на Барнабу, вечірня, collationes, комплета, на Барнабу[187]...

- Перестань врешті-решт викручуватися, - знову перебила його Дзержка, - Ти прекрасно знаєш, про що мені йдеться, так що кажи: чкурнув? Тебе переслідують? Призначили винагороду?

- Боже борони! - Шарлей вдав, що ображений таким припущенням. - Мене звільнили. Ніхто за мною не женеться, ніхто не переслідує. Я - вільна людина.

- Як я могла забути, - уїдливо кинула вона. - Але добре, нехай буде, вірю. А раз вірю... То висновок напрошується простий.

Шарлей, демонструючи зацікавленість, підняв брови з-над ложки, що її якраз облизував. Рейневан неспокійно завертівся на лаві. Як виявилося, слушно.

- Висновок напрошується простий, - повторила, розглядаючи його, Дзержка де Вірсінг. - Отже, це молодий пан Рейнмар із Беляви є об’єктом полювання і переслідування. А здогадалася я не відразу, хлопче, через те, що в таких аферах рідко програєш, ставлячи на Шарлея. Ох і підібралися ви - два чоботи пара...

Вона різко урвала мову, підбігла до вікна.

- Гей, ти! - заволала. - Так, ти! Недотелепо їден! Виродку золотушний, викривлений прутню! Як ще раз удариш коня, то звелю тебе ним по майдану волочити!..

- Вибачте! - вона повернулася до столу, сплела руки під розгойданим бюстом. - Але за всім мушу сама припильнувати. Тільки відведу очі, а вони вже казяться, негідники. Про що це я? Ага. Що ви два чоботи пара, фіглярі.

- То ти знаєш.

- Аякже. Ходить чутка серед людей. Киріелейсон і Вальтер де Барби гасають трактами, Вольфгер Стерча їздить сам-шість по Шльонську, вистежує, випитує, погрожує... Але ти даремно супишся, Шарлею, та й ти без потреби хвилюєшся, хлопче. Зі мною ви в безпеці. Мене нітрохи не обходять любовні авантюри і родові чвари. Стерчі мені не брати й не свати. На відміну від тебе, Рейнмаре Беляу. Бо ти мені, хоч це тебе, можливо, і здивує, родич. Не роззявляй рота. Я ж усе-таки de domo[188] Вірсінг, з рейхвальдських Вірсінгів. А Вірсінги з Рейхвальде через Цедліців породичалися з Ностіцами. А твоя бабця була Ностіцівна.

- Це правда, - поборов здивування Рейневан. - А. ви, пані, так добре знаєтеся на родоводах?

- Знаю дещо, - відрізала жінка. - Брата твого, Петера, знала добре. Він дружив зі Збилютом, моїм чоловіком. Гостював у нас, у Скалці, не один раз. На конях зі скалецького табуна завжди їздив.

- Ви говорите про нього у минулому часі, - Рейневан спохмурнів. - Отже, вже знаєте...

- Знаю.

Тривале мовчання перервала Дзержка.

- Я щиро тобі співчуваю, - сказала вона, а її серйозне обличчя щирість слів підтвердило. - Те, що сталося під Бальбіновом, є трагедією і для мене. Твого брата я знала і любила. Завжди цінувала його за розважливість, за тверезий погляд, за те, що він ніколи не корчив із себе дутого півпанка. Що тут довго казати, таж саме за прикладом Петерліна і мій Збилют трохи набрався уму-розуму. Ніс, що його він звик був на великопанський манір задирати, опустив до землі, побачив, на чому ногами стоїть. І зайнявся кіньми.

- То воно так було?

- Аякже. До того Збилют із Шаради був пан, шляхтич, відома начебто в Малопольщі фамілія, самим Мельштинським нібито п’ята вода на киселі. Гербовий лицар, із тих, що, знаєте, на грудях - Леліва[189], а під Лелівою - драні гачі. А тут Петер Беляу, такий само “miles mediocris”[190], гордий, але бідний, береться за діло, будує фарбувальню і валяльню, привозить майстрів з Гента й Іпра. Маючи в одному місці те, що скажуть інші лицарі, заробляє гроші. І що? І невдовзі стає справжнім паном, вельможним і багатим, а гербові, які до нього перше ставилися з погордою, гнуться в поклонах і пускають слину, улесливо усміхаючись, аби тільки він був ласкавий позичити їм готівки...

- Петерлін, - очі Рейневана блиснули, - Петерлін позичав гроші?

- Я знаю, що ти запідозрив, - Дзержка поглянула на нього з розумінням. - Але це - навряд. Твій брат позичав тільки добре знайомим і надійним людям. За лихварство можна накликати на себе невдоволення Церкви. Петерлін брав малий відсоток, навіть не половину того, що беруть жиди, але від доносів не так-то легко захиститися. А щодо твоїх підозр... Гм, факт, чимало є таких, хто готовий убити, якщо не може або не хоче повернути борг. Але люди, яким позичав твій брат, до таких радше не належали. Так що ти йдеш не тим слідом, родичу.

- Звісно, - стиснув губи Рейневан. - Нема потреби плодити підозри. Я знаю, хто і чому вбив Петерліна. Сумнівів щодо цього я не маю жодних.

- Значить, ти належиш до меншості, - холодно промовила жінка. - Бо у більшості сумніви є.

Тишу, яка запала, знову перервала Дзержка де Вірсінг.

- Ходять чутки серед людей, - повторила вона. - Але було б дуже нерозважливо, ба, просто нерозумно було б на їх підставі відразу хапатися за меч і мстити. Я кажу це на той випадок, якби ви випадково зовсім не до Бардської Божої Матері збиралися, а мали зовсім інші плани і наміри.

Рейневан вдав, що вся його увага прикута до патьоків на бру сованій стелі. Шарлей мав міну невинного дитяти.

Дзержка не зводила Петерліна, - знову заговорила вона, знижуючи голос, - то сумніви є. Причому поважні. Бо, розумієте, дивна зараза поширюється у Шльонську. Дивний мор напав на підприємців і купців, та й лицарських голів не милує. Люди вмирають загадковою смертю...

- Пан Барт, - буркнув собі під ніс Рейневан. - Пан Барт із Карчина.

- Пан фон Барт, - почула вона і кивнула. - А перед тим пан Чамбор з Гайссенштайна. А до нього два зброярі з Отмухова, імена я забула. Томас Гернроде, майстер цеху лимарів з Ниси. Пан Фабіан Пфефферкорн із Немодлінського торгового товариства, що торгує свинцем. А оце зовсім недавно, лише тиждень тому, Миколай Ноймаркт, свидницький сукняний mercator[191]. Справжнісінька моровиця...

- Ану, хай вгадаю, - озвався Шарлей. - Ніхто з названих не помер від віспи. Ані від старості.

- Вгадав.

- Ну, то я повгадую ще трохи: не випадково тебе супроводжує численніший, ніж звичайно, ескорт. Не випадково він складається з озброєних до зубів зарізяк. То куди це, ти казала, їдеш?

-Я не казала, - обірвала вона. - А ту справу я зачепила тільки для того, щоб ви зрозуміли, наскільки вона велика. Щоб зрозуміли: те, що діється в Шльонську, при всьому бажанні не можна приписати Стерчам. Ані звинуватити в цьому Кунца Аулока. Бо це почалося ще задовго до того, як молодого пана де Беляу застали в ліжку з пані Стерчевою. Вам варто про це пам’ятати. А більше мені додати нічого.

- Ти сказала надто багато, - Шарлей не опустив очей, - щоби не закінчити. Хто вбиває шльонських купців?

- Якби ми знали, - очі Дзержки де Вірсінг грізно запалали, - то він уже не вбивав би. Але не бійтеся, ми дізнаємося. А ви тримайтеся від цього подалі.

- Чи говорить вам що-небудь, - вставив Рейневан, - ім’я Горн? Урбан Горн?

- Ні, - відповіла Дзержка, а Рейневан відразу зрозумів, що вона каже неправду. Шарлей глянув на нього, і в його очах Рейневан прочитав вказівку запитань більше не ставити.

- Тримайтеся від цього подалі, - повторила Дзержка. - Це небезпечна справа. А ви маєте, якщо вірити чуткам, і своїх гризот не одну. Людиська балакають, що Стерчі міцно заповзялися. Що Киріелейсон і Сторк нишпорять, мов вовки, що вже напали на слід. І, нарешті, що пан Гунцелін фон Лаасан призначив винагороду за якихось двох шельм..

- Плітки, - перебив Шарлей. - Брехні.

- Можливо. Але вже не одного вони завели на шибеницю. Тому я радила б вам триматися осторонь головних шляхів. А замість Барда, до якого ви начебто прямуєте, порадила б яке-небудь інше, більш віддалене місто. Наприклад, Пожонь. Чи Остшигом. Буду, врешті-решт.

Шарлей поштиво поклонився.

- Цінна порада. І дякую за неї. Але Угорщина далеко, оно аж де. А я - пішки... Без коня.

- Не канюч, Шарлею. Тобі це не до лиця... Зараза!

Вона знову підхопилася, кинулися до вікна, не шкодуючи лайливих прізвиськ для когось, хто недбало поводився з конем.

- Ходімо надвір, - сказала вона, поправляючи волосся і погойдуючи бюстом. - Як сама не догляну, ці курві сини помарнують мені жеребців.

- Непоганий табунець, - оцінив Шарлей, коли вони вийшли. - Навіть як на скалецькі мірки. Чималий гріш буде. Якщо продаси.

- Нема за що боятися, - Дзержка де Вірсінг із задоволенням подивилася на своїх румаків. - Є попит на кастильців, йдуть і під’їздки. Коли йдеться про коней, панове лицарі позбуваються притаманної їм скнарості. Знаєте, як воно є: у поході кожен хоче і власним конем похвалитися, і почтом.

- У якому поході?

Дзержка кашлянула, озирнулася. Потім скривила губи.

- Щоб світ цей виправляти.

- Ага, - здогадався Шарлей. - Чехи.

- Про це, - торговка кіньми скривилася ще більше, - краще не говорити заголосно. Вроцлавський єпископ начебто всерйоз узявся за тутешніх єретиків. По дорозі, скільки оце міст я проминула, під кожним стоять шибениці, що аж вгинаються від повішеників. Кострища від вогнищ інквізиції.

- Таж ми не єретики. То чого нам боятися?

- Там, де каструють жеребців, - сказала Дзержка зі знанням справи, - не зашкодить припильнувати і власні яйця.

Шарлей не прокоментував. Він був зайнятий спостереженням за кількома озброєними людьми, які саме виводили із сараю віз, накритий чорною просмоленою мішковиною. У віз запрягли пару коней. Потім озброєні, під окрики грубого сержанта, винесли і повантажили під плахту чималу обвішану замками скриню. Нарешті з корчми вийшов високий суб’єкт у бобровому ковпаку та у плащі з бобровим коміром.

- Хто то? - зацікавився Шарлей. - Інквізитор?

- Близько до того, - упівголоса відповіла Дзержка де Вірсінг. - Це колектор[192]. Податок збирає...

- Який податок?

- Спеціальний, одноразовий. На війну. З єретиками.

- Чеськими?

- А є якісь інші? - Дзержка знову скривилася. - А податок ухвалили панове на рейхстагу у Франкфурті. Чий маєток більший за дві тисячі гульденів, той повинен заплатити гульден, чий менший - півгульдена. Кожен зброєносець лицарського роду повинен дати три гульдени, лицар - п’ять, барон - десять... Усі духовні особи повинні сплатити п’ять від ста зі свого річного доходу, духовні без доходів - два гроші...

Шарлей вишкірив в усмішці білі зуби.

- Відсутність доходів, певно, задекларували всі духовні. З тільки-що згаданим вроцлавським єпископом на чолі. А проте скриньку довелося піднімати чотирьом міцним одоробалам. В ескорті ж я нарахував вісьмох. Дивно, що такий суттєвий вантаж охороняє такий нечисленний загін.

- Ескорт міняється, - пояснила Дзержка, - по всьому маршруту. Котрого лицаря маєтки, той і надає охорону. Тому-то зараз їх так мало. Це, Шарлею, як із тим переходом євреїв через Червоне море. Євреї перейшли, єгиптяни ще не приспіли...

- А море розступилося, - Шарлей теж знав цей анекдот. - Розумію. Що ж, Дзержко, будемо прощатися. Красно дякую тобі за все.

- Зачекай ще якусь хвилину з подякою. Зараз я накажу підготувати тобі коника. Щоб тобі не довелося тюпати пішки. І щоби ти мав якісь шанси, коли тебе нажене погоня. Тільки не думай, що я це з милосердя роблю і від доброго серця. Повернеш гроші, коли буде змога. Сорок ринських. Не кривися. Ціна - як для брата! Ти маєш бути мені вдячний.

- Я і є вдячний, - посміхнувся демерит. - Спасибі, Дзержко. Превелике спасибі. На тебе завжди можна було розраховувати. А щоб не вийшло, що я тільки брати швидкий, прошу, це подарунок для тебе.

- Капшуки, - холодно констатувала Дзержка. - Досить непогані. Срібною ниткою гаптовані. І перлами. Навіть гарними. Хоч і фальшивими. Але чому три?

- Бо я щедрий. І це ще не все, - Шарлей стишив голос, озирнувся. - Маєш знати, Дзержко, що присутній тут юний Рейнмар володіє певними... Гм-м... Здібностями. Дуже незвичайними, щоб не сказати... магічними.

- Що?

- Шарлей перебільшує, - відмахнувся Рейневан.

- Я медик, а не маг.

- Отож-бо, - підхопив демерит. - Якби тобі знадобився якийсь еліксир чи фільтр... Любовний, припустімо... Афродизіяк... Що-небудь для потенції...

- Для потенції, - замислено повторила вона. - Гм-м... Могло би придатися...

- От бачиш. А що я казав?

- ...для жеребців, - докінчила Дзержка де Вірсінг.

- Я з любов’ю сама даю собі раду. І ще цілком успішно обходжуся без чарів.

- Прошу принести письмове приладдя, - сказав після недовгої паузи Рейневан. - Я випишу рецепт.

* * *

Підготованим коником виявився зграбний гнідий палефруа, той самісінький, якого вони знайшли на просіці. Рейневан, який віщуванню лісових чаклунок спочатку віри радше не йняв, тепер глибоко замислився. Шарлей же скочив на коня і хвацько об’їхав площу. Демерит продемонстрував черговий талант - керований твердою рукою і сильними коліньми гнідко йшов як по шнурку, красиво піднімаючи ноги й високо тримаючи голову, а в невимушено елегантній позі Шарлея навіть найбільший знавець і майстер виїздки не знайшов би, до чого прискіпатися. Конюхи й найманці з ескорту заплескали в долоні. Навіть стримана Дзержка де Вірсінг прицмокнула, милуючись.

- Я й не знала, - промовила вона тихо, - що він такий чудовий наїзник. Воістину, талантів йому не бракує.

- Це правда.

- А ти, родичу, - обернулася вона, - будь обережніший. Триває полювання на гуситських емісарів. Зараз усюди з осторогою дивляться на чужинців і прибульців, а як де побачать, негайно доносять. Бо хто не донесе, той сам опиниться під підозрою. Ти ж мало того, що чужак і прибулець, то до того ж іще й ім’я твоє і рід стали відомі в Шльонську, усе більше людей нашорошують вуха, почувши “Белява”. Придумай собі що-небудь. Назвися... Гм-м-м... Щоб хоча б ім’я залишилося те саме, щоб ти весь час не забувався... Так що нехай буде... Рейнмар фон Хагенау[193].

- Але ж, - посміхнувся Рейневан, - так звати відомого поета...

- Не крути носом. Зрештою, часи зараз важкі. Хто в такі часи пам’ятає імена поетів?

Шарлей закінчив демонстрацію коротким, але енергійним галопом, зупинив коня на місці, аж камінці приснули на всі боки. Під’їхав, змусивши гнідого так витанцьовувати, що знову викликав оплески.

- Вдатна худобинка, - сказав він, поплескуючи жеребця по шиї. - І прудка. Ще раз дякую, Дзержко. Бувай..

- Бувайте. Хай вас Бог провадить.

- До побачення.

- До зустрічі. Дай Боже, щоб у кращі часи.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,