Принаймні йому здається, що знає.

Екзорцизм у бенедиктинців - хоч він, в принципі, й увінчався успіхом - ще більше посилив неприязнь Рейневана до Шарлея, неприязнь, що з’явилася, можна сказати, з першого погляду й загострилася після випадку з дідом-жебраком. Рейневан уже встиг зрозуміти, що він залежить від демерита і не дасть собі без нього ради, що, зокрема, операція звільнення його коханої Аделі самотужки має нікчемно малі шанси на успіх. Розуміння розумінням, залежність залежністю, але неприязнь була, докучала і злила, як надламаний ніготь, як надкришений зуб, як скалка в подушечці пальця. А пози і висловлювання Шарлея її тільки поглиблювали.

Суперечка - або радше диспут - почалася ввечері, після того як вони залишили монастир і знаходилися, якщо вірити демериту, зовсім недалеко від Свидниці. Парадоксально, але Рейневан згадав екзорцистичне шельмівство Шарлея і взявся йому випоминати це під час споживання дарів, саме завдяки шельмівству здобутих: на прощання вдячні бенедиктинці вручили їм чималий згорток, що містив, як виявилося, житній хліб, дюжину яблук, кілька крутих яєць, кружальце копченої яловичої ковбаси і грубу польську кров’янку.

Тож на тому місці, де вже частково зруйнована гребля загатила річку, аж та розлилася, на сухому схилі на краю бору, подорожани сиділи й вечеряли, поглядаючи на сонце, що спускалося дедалі нижче, до верхівок сосон. І дискутували. Рейневан було розігнався вихваляти етичні норми і ганити крутійство. Шарлей негайно осадив його.

- Я не приймаю, - заявив він, випльовуючи шкаралупки з не досить старанно облупленого яйця, - моральних повчань від того, хто звик грати чужих жінок.

- Скільки ще разів, - обурився Рейневан, - тобі треба буде повторювати, що це не одне й те саме. Що цього не можна порівнювати.

- Можна, Рейнмаре, можна.

- Цікаво!

Шарлей впер паляницю об живіт і відкраяв чергову скибку.

- Нас відрізняє, - почав він невдовзі з повним ротом, - як легко помітити, досвід і життєва мудрість. Тому те, що ти робиш інстинктивно, керуючись простим, навіть дитячим прагненням задовольняти пристрасті, я роблю обдумано і планово. Але в основі лежить щоразу одне і те ж - переконаність, до речі, цілком справедлива, що маю значення я, моє благо і моє задоволення, а все інше, якщо тільки воно нічого не дає моєму благу й моєму інтересу, спокійно може йти собі до дідька, бо що ж мене ця решта може обходити, якщо ні до чого мені не служить. Не перебивай. Принади твоєї любої Аделі були для тебе, як цукерка для дітвака. Щоби мати змогу полизати і поцюцькати, ти забув про все, мало значення тільки твоє задоволення. Ні, не намагайся розводитися тут мені про любов, цитувати Петрарку і Вольфрама фон Ешенбаха. Любов - також задоволення, до того ж одне із найбільш егоїстичних, що я знаю.

- Я не хочу цього слухати.

- In summa[222], - незворушно продовжував демерит, - наші екзистенційні програми нічим не розрізняються, оскільки ґрунтуються на принципі: усе, що я роблю, має служити мені. Мають значення тільки моє особисте благо, задоволення, вигода і щастя, а решта може йти до дідька. А те, що нас усе-таки відрізняє...

- То все-таки...

- ...це вміння мислити перспективно. Я, попри часті спокуси, стримуюся - в міру можливості - від того, щоб мантачити чужих дружин, бо перспективне мислення підказує мені, що це не тільки не принесе мені користі, а зовсім навпаки - завдасть клопотів. Жебраків, як-от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає... грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа. А оскільки йолопів і дурнів infinitus est numerus[223], то я й сам виманюю, як і скільки вдасться. Не застосовуючи ніяких пільгових тарифів до бенедиктинців. А також до інших чернечих орденів. Ти зрозумів?

- Зрозумів, - Рейневан відкусив шматок яблука, - за що ти сидів під замком.

- Нічого ти не зрозумів. Але час навчитися ти ще матимеш, до Угорщини дорога далека.

- А чи я туди доберуся? Цілим?

- Що ти хотів цим сказати?

- Та бо от слухаю я тебе, слухаю - і почуваюся чимдалі більшим йолопом. Який у будь-який момент може стати жертвою, принесеною на вівтар твоєї особистої вигоди. Тією “рештою”, яка може йти до дідька.

- Ну от бачиш, - втішився Шарлей, - ти все-таки робиш успіхи. Починаєш мислити розважливо. Якщо оминути безпідставний сарказм, ти вже починаєш вловлювати основний життєвий принцип: принцип обмеженої довіри. Він учить, що навколишній світ безперестанку чигає на тебе, ніколи не пропустить нагоди заподіяти тобі прикрість або кривду чи зневажити. Що він тільки й чекає, коли ти спустиш штани, щоби тої ж миті добратися до твоєї голої дупи.

Рейневан пирснув.

- З чого, - не дав збити себе з пантелику демерит, - випливають два висновки. Primo: ніколи не довіряй і ніколи не вір у наміри. Secundo: якщо ти сам вчинив комусь прикрість або кривду, не муч себе докорами сумління. Просто ти виявився спритнішим, вжив запобіжних заходів...

- Замовкни!

- Що значить - замовкни? Я говорю щиру правду і сповідую принцип свободи слова. Свобода...

- Замовкни, псякрев. Я щось чую. Сюди хтось підкрадається...

- Мабуть, вовкулака! - зареготав Шарлей. - Страшний людинововк, пострах тутешніх місць.

Коли вони залишали монастир, турботливі ченці застерегли їх і порадили бути пильними. Неподалік, сказали вони, особливо під час повні, уже якийсь час хазяйнує страшний likanthropos, тобто людинововк, або вовкулака, або перевертень, людина, перетворена пекельними силами на вовкоподібне чудовисько. Попередження це неабияк розвеселило Шарлея, який добрих кілька гонів сміявся до сліз і потішався над марновірними ченцями. Рейневан також не надто вірив у людинововків і вовкулаків, проте не сміявся.

- Я чую, - сказав він, нашорошивши вуха, - чиїсь кроки. Хтось наближається, однозначно.

У хащі тривожно заскрекотіла сойка. Коні зафоркали. Хруснула гілка. Шарлей прикрив очі дашком долоні, призахідне сонце сліпило.

- Най би то чорт, - буркнув він собі під носа. - Тільки цього нам бракувало. Ти лише поглянь, хто до нас завітав.

- Та невже... - заїкнувся Рейневан. - Та це ж...

- Бенедиктинський вернигора, - підтвердив його підозри Шарлей. - Монастирський велетень, медожерний Беовульф, горшколиз із біблійним іменем. Як там його звали? Голіаф, чи як?

- Самсон.

- Самсон, авжеж. Не звертай на нього уваги.

- Що він тут робить?

- Не звертай уваги. Може, піде. Своєю дорогою, куди б вона не вела.

Але зовсім не скидалося на те, що Самсон збирається піти кудись деінде. Зовсім навпаки, скидалося на те, що він дійшов до кінця свого шляху - він усівся на пень за три кроки від них. І сидів, повернувши до них своє одутле дурнувате обличчя. Утім, обличчя було чисте, набагато чистіше, ніж до цього, зникли й зашкарублі шмарклі з-під носа. Та й лапсердак, що його Самсон тепер мав на собі, був новий і чистенький. Попри те, від гіганта все ще долинав слабкий запах меду.

- Ну що ж, - відкашлявся Рейневан. - Ґречність зобов’язує...

- Я знав, - перебив Шарлей і зітхнув. - Я знав, що ти це скажеш. Гей, ти там! Самсоне! Грозо філістимлян! Ти голодний?

- Голодний? - Шарлей, не дочекавшись реакції, потрусив у бік здорованя шматком кишки, зовсім так, ніби підманював собаку або кішку. - На! Ти мене розумієш? На, сюди, сюди, на! Гам-гам! Ням-ням! З’їси?

- Дякую, - раптом відповів гігант, несподівано чітко й осмислено. - Але не скористаюся. Я не голодний.

- Дивно, дивно, - забурмотів Шарлей, схиляючись до Рейневанового вуха. - Звідки він тут узявся? Ішов за нами? Але ж він нібито постійно волочиться за братом Деодатом, нашим недавнім пацієнтом... Від монастиря нас відділяє добра миля, щоби аж сюди дістатися, він мав вирушити відразу ж після нас. І швидко йти нашими слідами. З якою метою?

- Запитай його.

- Запитаю. Коли настане час. А наразі для певності давай розмовляти латиною.

- Bene[224].

* * *

Сонце опускалося над темним бором все нижче, від-курликали журавлі, які летіли на захід, почали гучний концерт жаби в болоті біля річки. А на сухому схилі на краю лісу, ніби в університетській залі, звучала мова Вергілія.

Рейневан вже бозна-вкотре - але вперше по-латинському - розповідав свою недавню історію й описував перипетії. Шарлей слухав - або вдавав, що слухає. Монастирський силач Самсон тупо розглядав невідомо що, а на його одутлій фізіономії, як і раніше, не можна було зауважити жодних поважних емоцій.

Розповідь Рейневана була, ясна річ, лише вступом до основної справи - до чергової спроби втягнути Шарлея в наступальну операцію проти Стерчів. Звичайно, нічого з цього не вийшло. Зокрема й тоді, коли Рейневан узявся спокушати демерита перспективою великих грошей - уявлення, зрештою, не маючи, звідки в разі чого взяти такі гроші. Однак проблема ця мала суто академічний характер, оскільки Шарлей пропозицію відкинув. Відновилася суперечка, в якій обидва диспутанти активно допомагали собі класичними цитатами - від Тацита до Екклезіаста.

- Vanitas vanitatum, Рейнмаре! Суєта суєт і всяко єсть суєта! Не будь запальним, гнів таїться в грудях дурнів. Запам’ятай - melior est canis vivus leone mortuo, краще живий собака, ніж мертвий лев.

- Бо що?

- Якщо ти не відмовишся від дурних планів помсти, то загинеш, бо ці плани для тебе - певна смерть. А мене, навіть якщо не вб’ють, то знову засадять у в’язницю. Але цього разу не на відпочинок у кармелітів, а до льоху, ad carcerem perpetuum[225]. Або на довголітнє in pace[226] у монастирі, що вони вважають ласкою. Ти знаєш, Рейнмаре, що це таке - in pace? Це поховання живцем. У підземеллі, у тісній келії, такій низькій, що там можна тільки сидіти, а в міру накопичення екскрементів треба дедалі більше гнути спину, щоб не шкребтися тіменем об стелю. Ти, либонь, з глузду зсунувся, якщо думаєш, що я ризикну таким заради твоєї справи. Справи темної, щоби не сказати: смердючої.

- Що є для тебе смердючим? - обурився Рейневан. - Трагічна смерть мого брата?

- Обставини, за яких вона сталася.

Рейневана заціпило, він замовк і відвернувся. Якийсь час Рейневан дивився на Самсона-вернигору, який сидів на пеньку. “Самсон виглядає якось інакше, - подумав він. - Щоправда, фізіономія, як і перше, кретинська, але щось у ній змінилося. Що?”

- В обставинах смерті Петерліна, - заговорив він, - немає нічого незрозумілого. Його вбив Киріелейсон. Кунц Аулок et suos complices. Ex subordinatione[227] і за гроші Стерчів. Тому Стерчі повинні понести...

- Ти не слухав того, - перебив його Шарлей, - що говорила Дзержка, твоя своячка?

- Слухав. Але значення тому не надавав.

Шарлей витягнув із саков і розкоркував бутлик, навколо запахло наливкою. Бутлика, поза будь-яким сумнівом, серед прощальних дарів бенедиктинців не було. Рейневан уявлення не мав, коли і в який спосіб демерит заволодів ним. Але підозрював щонайгірше.

- Це велика помилка, - Шарлей ковтнув із бутлика, подав його Рейневанові. - Великою помилкою є не слухати Дзержки, бо вона зазвичай знає, що каже. Обставини смерті твого брата незрозумілі, хлопче. Принаймні аж ніяк не настільки зрозумілі, щоб негайно братися за кровну помсту. У тебе немає жодних доказів вини Стерчів. Tandem[228], у тебе немає жодних доказів вини Киріелейсона. Ба, in hoc casu[229] немає навіть передумов і мотивів.

- Що ти... - Рейневан похлинувся наливкою. - Що ти верзеш? Аулока і його банду бачили в районі Бальбінова.

- Як доказ non sufficit[230].

- У них був мотив.

- Який? Я уважно вислухав твою розповідь, Рейнмаре. Киріелейсона найняли Стерчі, швагри твоєї любки. Щоби він схопив тебе живим. Обов’язково живим. Події в тій корчмі під Бжегом доводять це неспростовно. Кунц Аулок, Сторк і де Барби - професіонали, вони роблять тільки те, за що їм заплачено. А заплачено їм за тебе, а не за твого брата. Навіщо їм залишати за собою труп? Такий залишений на шляху cadaver[231] - це для професіоналів зайвий клопіт: загрожує переслідування, закон, помста... Ні, Рейнмаре. У цьому немає логіки ні на гріш.

- То хто ж тоді, по-твоєму, убив Петерліна? Хто? Cui bono?[232]

- Отож-бо. Варто, справді варто над цим замислитися. Ти повинен більше розповісти мені про свого брата. По дорозі в Угорщину, звичайно. Через Свидницю, Франкенштейн, Нису й Олаву.

- Ти забув про Зембиці.

- Факт. Але ти не забув. І, боюся, не забудеш. Цікаво, коли він це помітить?

- Хто? Що?

- Бенедиктинський Самсон-Медок. У пеньку, на якому він сидить, є гніздо шершнів.

Велетень схопився на рівні ноги. І знову сів, зрозумівши, що його підловили.

- Так я й думав, - вишкірився Шарлей. - Ти розумієш латину, братчику.

На очах украй здивованого Рейневана велетень відповів посмішкою на посмішку.

- Mea culpa[233], - відповів він із такою вимовою, якій віддав би належне і сам Ціцерон. - Але ж це не гріх. А якщо й так, то хто ж sine peccato est[234]?

- Я не назвав би чеснотою підслухувати чужі розмови, вдаючи, що не знаєш мови.

- Це правда, - злегка нахилив голову Самсон. - I я вже визнав свою провину. А щоб не примножувати провин, відразу попереджу, що й перейшовши на мову франків, ви не збережете таємниці. Я знаю французьку.

- Он як, - голос Шарлея був холодний як лід. - Est-ce vrai? Справді?

- Справді. On dit, et il est verité[235].

На якийсь час запанувала тиша. Нарешті Шарлей голосно кашлянув.

- Мовою англійців, - ризикнув він, - ти, не сумніваюся, володієш так само добре?

- Ywis, - відповів, не затнувшись, велет. – Herkneth, this is the point to speken short and plain. That ye han said is right enougt. Namore of this[236]. Бо навіть якби я говорив усіма мовами людськими й ангельськими, то став би я як мідь та дзвінка або бубон гудячий[237]. Тож замість хизуватися красномовством, перейдімо до справи, бо час не терпить. Я йшов за вами не для розваги, а зі страшної необхідності.

- Справді? А в чому саме полягає, якщо можна поцікавитися, ця-от dira necessitas[238]?

- Подивіться на мене уважно і скажіть, поклавши руку на серце, - ви хотіли би так виглядати?

- Не хотіли б, - роззброююче чесно відповів Шарлей. - Але ти висловлюєш претензії не за тією адресою, братику. Своєю зовнішністю ти завдячуєш безпосередньо твоїм татусеві й мамусі. А посередньо - Творцеві, хоч багато що, здається, цьому суперечить.

- Моєю зовнішністю, - Самсон не звернув жодної уваги на Шарлеїв знущальний тон, - я завдячую вам. Вашим ідіотським екзорцизмам. Набешкетували ви, хлопці, чимало. Настав час подивитися правді в очі і почати розмірковувати, як виправити те, що ви вчинили. Та непогано б подумати і про відшкодування збитку тому, кому ви його заподіяли.

- Поняття не маю, про що ти кажеш, - заявив Шарлей. - Ти, друже, говориш багатьма мовами людськими й ангельськими, але всіма незрозуміло. Повторюю: я поняття не маю, про що тобі йдеться. Клянуся всім, що мені дороге, тобто своїм старим кукурайком. Je jure ça sur mon coullon[239].

- Скільки красномовства, скільки запалу, - прокоментував велетень. - А здогадливості ні на гріш. Ти справді не розумієш, що сталося в результаті ваших дурних заклинань?

- Я... - пробурмотів Рейневан. - Я розумію... Під час екзорцизмів... щось сталося...

- Прошу дуже, - велетень глянув на нього, - як тріумфують молодість та університетська освіта, з огляду на колоквіалізми[240], швидше за все, празька. Так, так, молодий чоловіче. Заклинання і закляття можуть давати побічні ефекти. Рече ж бо Святе Письмо: молитва смиренного проб’є хмари. От і пробила.

- Наші екзорцизми... - прошепотів Рейневан. - Я відчував це. Відчував несподіваний приплив Сили. Але хіба ж може бути, щоб... Хіба може бути...

- Certes[241].

- Не будь дитиною, Рейнмаре, не дай себе збити з пантелику, - спокійно сказав Шарлей. - Не дай йому обдурити себе. Він знущається з нас. Прикидається. Вдає із себе диявола, випадково вивільненого силою наших екзорцизмів. Демона, викликаного з потойбіччя і пересадженого в тілесну оболонку Самсона Медоїда, монастирського ідіота. Він прикидається інклюзом, якого наші заклинання визволили з клейнода, джином, випущеним з пляшки. Що я ще забув назвати, прибульцю? Що ти таке? Хто ти такий? Король Артур, що повертається з Авалона? Огер Датчанин? Барбаросса, що з’явився з Кіффхаузена? Вічний Жид-Мандрівник?

- Чого ж ти замовк? - Самсон схрестив могутні руки на грудях. - Адже ти, у незмірній своїй мудрості, знаєш, хто я.

- Certes, - Шарлей зімітував акцент прибульця. - Знаю. Але це ти, братчику, підійшов до нашого бівуаку, а не навпаки. Тому саме тобі годиться назвати себе. Не чекаючи, поки тебе викриють.

- Шарлею, - досить серйозно втрутився Рейневан, - він, мабуть, каже правду. Ми викликали його за допомогою наших екзорцизмів. Чому ти не помічаєш очевидного? Чому не бачиш того, що є явним? Чому...

- Тому що я, - перервав демерит, - на відміну від тебе, не наївний. І чудово знаю, хто він, звідки взявся в бенедиктинців і чого хоче від нас.

- То хто ж я? - посміхнувся велетень зовсім не дурнуватою усмішкою. - Прошу, відкрий мені цей секрет. І якнайшвидше. Перш ніж я згорю від цікавості.

- Ти - розшукуваний утікач, Самсоне Медку, ось ти хто. Якщо зважити на колоквіалізми, швидше за все, - ксьондз-утікач. У монастирі ти ховався від переслідування, прикидався дурнем, у чому, не ображайся, тобі надзвичайно допомогла зовнішність. Явно не будучи недоумком, ти моментально розкусив нас... точніше, мене. Ти недарма нашорошував тут вуха. Ти хотів би утекти в Угорщину, але ти знав, що самому це важко зробити. Наше товариство, товариство людей спритних і бувалих, є для тебе подарунком небес. Ти хочеш приєднатися? Я помиляюся?

- Так, і до того ж дуже. І в принципі - у кожній із подробиць. Крім однієї: я таки справді тебе розкусив відразу.

- Ага, - Шарлей також піднявся. - То я, значить, помиляюся , а ти говориш правду. Ну, то давай доведи. Ти - істота надприродна, мешканець потойбіччя, звідки ми мимоволі висмикнули тебе екзорцизмами. Тож продемонструй свою силу. Нехай здригнеться земля. Нехай загримлять громи і блиснуть блискавки. Нехай сонце, яке тільки що зайшло, зійде знову. Нехай жаби в болоті, замість того щоб кумкати і квакати, заспівають хором: “Lauda Sion Salvatorem”[242].

- Я не зможу цього зробити. А якби й міг, хіба ти б мені повірив?

- Ні, - зізнався Шарлей. - Я за натурою не легковірний. До того ж Святе Письмо рече: не кожному духові вірте, бо неправдивих пророків багато з’явилося в світ[243]. Простіше кажучи: брехун на брехунові сидить і брехуном поганяє.

- Я не люблю, - м’яко і спокійно відповів велетень, - коли мене називають брехуном.

- Ой, справді? - демерит опустив руки, злегка нахилився вперед. - І що ти тоді робиш? Я, наприклад, не люблю, коли мені брешуть просто в очі. Настільки не люблю, що часом мені навіть трапляється зламати брехунові носа.

- I не намагайся.

Хоча Шарлей був більш ніж на голову нижчий за Самсона, Рейневан анітрохи не сумнівався, що станеться. Таке він уже бачив. Копняк у гомілку, під саме коліно, вже в падінні ще один удар згори в ніс, кістка з хрускотом ламається, кров бризкає на одяг. Рейневан настільки був упевнений у такому перебігу подій, що подиву його не було меж.

Якщо Шарлей був швидкий, наче кобра, то величезний Самсон був, як пітон, він рухався з разюче звивно. Блискавичним контркопняком він парирував копняк Шарлея, вправно заблокував передпліччям удар кулака. І відскочив. Шарлей відскочив теж, блиснувши зубами з-під верхньої губи. Рейневан, сам не знаючи, навіщо це робить, заскочив поміж них.

- Мир! - розкинув він руки. - Pax! Добродії! Чи ж вам не соромно? Поводьтеся як цивілізовані люди!

- Ти б’єшся... - Шарлей випрямився. - Б’єшся, як домініканець. Але це тільки підтверджує мою теорію. А брехунів я продовжую не любити.

- Він, - сказав Рейневан, - можливо, говорить правду, Шарлею.

- Справді?

- Справді. Такі випадки вже бували. Існують паралельні світи, невидимі... Астральні світи... З ними можна зв’язатися, бували також... Гм-м-м... Випадки відвідувань.

- Що ти верзеш, надіє заміжніх?

- Я не верзу. Про це викладали в Празі! Про це згадує “Зогар”. Про це пише в “De universo” Рабан Мавр. Існування паралельного духовного світу доводить також Дунc Скот. За Дунсом Скотом, material prima[244] може існувати без фізичної форми. Неодухотворене людське тіло - це тільки forma corporeitatis[245], недосконала форма, яка...

- Досить уже, Рейнмаре, - перервав нетерплячим жестом Шарлей. - Погамуй свій запал. Ти втрачаєш слухачів. Принаймні одного. Бо я віддаляюся, щоб перед сном випорожнитися у гущавині. Це буде, до речі, діяльність у стократ більш плідна, ніж та, на яку ми витрачаємо тут час.

- Пішов випорожнитися, - помовчавши, сказав гігант. - Дунc Скот у могилі перевертається, як і Рабан Мавр разом з Мойсеєм Леонським та рештою кабалістів. Якщо навіть такі авторитети його не переконують, то які шанси в мене?

- Нікчемні, - визнав Рейневан. - Бо, щиро кажучи, мої сумніви тобі теж розвіяти не вдалося. І ти мало що робиш для цього. Хто ти? Звідки прибув сюди?

- Хто я, - спокійно відповів велетень, - ти не зрозумієш. Як і того, звідки я прибув. А того, як я опинився саме тут, я й сам до кінця не розумію. Як сказав поет: “Не знаю, як у ці місця я заблукав”.

Io non so ben ridir com’i’ v’intrai

tant’era pien di sonno a quell punto

che la verace via abbandonai [14].

- Як на прибульця з того світу, - поборов здивування Рейневан, - ти непогано знаєш людські мови. І поезію Данте.

- Я... - промовив Самсон після недовгого мовчання. - Я Мандрівець, Рейнмаре. А Мандрівці знають чимало. Це називається “мудрість пройдених шляхів, відвіданих місць” . Більше сказати тобі я не можу. Зате скажу, хто винен у смерті твого брата.

- Що? Ти щось знаєш? Кажи!

- Не зараз, спершу мені ще треба все обміркувати. Я чув твою розповідь. І в мене є певні підозри.

- То говори ж, заради Бога!

- Таємниця смерті твого брата криється у тому обгорілому документі, що його ти вихопив із вогню. Постарайся пригадати, що там було, уривки фраз, слова, букви, будь-що. Розшифруй документ, і я покажу тобі винного. Постався до цього як до послуги.

- А чому це ти робиш мені послуги? І чого очікуєш натомість?

- Щоби ти мені віддячив. Впливаючи на Шарлея.

- У якому сенсі?

- Щоби повернути назад те, що сталося, щоб я міг повернутися до своєї власної постаті і свого власного світу, треба якомога точніше повторити весь екзорцизм. Усю процедуру...

Розмову їх перервало дике вовче виття, яке долинуло з хащів. І моторошний крик демерита.

Обидва негайно кинулися туди; незважаючи на свою вагу, Самсон не дав себе випередити. Вони влетіли у занурену в густий морок гущавину, керуючись криком і хрускотом гілок. А потім побачили.

Шарлей боровся з потворою.

Величезне, людиноподібне, але заросле чорною шерстю чудовисько напало, мабуть, зненацька, ззаду, відразу вхопивши Шарлея у страхітливий нельсон кошлатих і пазуристих лап. Демерит, шия якого була зігнута так, що підборіддя впиралося в груди, вже не кричав, а тільки хрипів, намагаючись відсунути голову з досяжності зубастої пащеки, з якої капала слина. Він боровся, але безуспішно - чудовисько тримало його хваткою комахи-богомола, повністю знерухомлюючи одну руку й сильно обмежуючи другу. Попри це, Шарлей звивався, як ласка, і наосліп товк ліктем у вовчу морду, намагався відбрикуватися і давати копняки, але ці його спроби зводили нанівець спущені нижче колін штани.

Рейневан стояв як стовп, паралізований жахом і нерішучістю. Зате Самсон, не вагаючись, кинувся в бій.

Велетень, як ще раз з’ясувалося, умів рухатися зі швидкістю пітона та з грацією тигра. У три стрибки він опинився біля сплетених у боротьбі, точно, але при цьому з величезною силою садонув покруча кулаком просто у вовчу морду, розгубленого схопив за кошлаті вуха, відірвав від Шарлея, завертів, і на, котромусь із обертів копнув, цілячись на стовбур сосни, в який істота врізалася чолом з глухим стукотом, аж посипалася хвоя. Від такого удару череп людини розколовся б, як яйце, але вовкулака негайно схопився, завив по-вовчому і кинувся на Самсона. Він не атакував розкритою пащею й іклами, як можна було очікувати, а обсипав силача градом блискавичних, невловимих для ока ударів і копняків. Самсон парирував і відбивав їх усі, неймовірно швидкий і спритний, як на його статуру.

- Він б’ється... - простогнав Шарлей, якого Рейневан намагався підняти. - Він б’ється... як домініканець.

Відбивши серію ударів і вловивши відповідний момент, Самсон перейшов у контратаку. Вовкулака завив, діставши прямо в ніс, захитався від копняка в коліно, а від удару в груди полетів на стовбур сосни. Глухо стукнуло, але й цього разу череп витримав. Потвора загарчала й скочила, нахиливши голову, як атакуючий бик, збираючись із самого лише розгону повалити гіганта. Спроба не вдалася, Самсон навіть не здригнувся, обхопив вовкулаку руками, і так вони й стояли, достоту Тесей і Мінотавр, крекчучи, пхаючи один одного й орючи ногами підстилку. Нарешті переміг Самсон. Він відкинув потвору і вдарив її кулаком - а кулак був як таран. Глухо стукнуло - сосна-бо й далі стояла там, де й досі. Тепер Самсон не дав чудовиську часу для нападу. Підскочив - і вліпив кілька могутніх і точних ударів, від яких вовкулака став навкарачки. Самсон же опинився за ним. Зад потвори, не покритий шерстю і червоний, був прекрасною мішенню, промахнутися було неможливо, а черевики Самсонові були важкі. Від копняка вовкулака заверещав і полетів, уже вчетверте врізавшись мордою у стовбур нещасної сосни. Самсон дав йому піднятися рівно настільки, щоби зад знову зробився мішенню. І копнув ще раз, вкладаючи в копняк ще більше сили. Вовкулака шкереберть скотився з бережка, з плюскотом впав у річку, вискочив із неї, як олень, прохлюпав через болото, із тріском продерся крізь лозняк і втік у пущу. Завив він лише раз, уже звіддаля. Доволі жалібно.

Шарлей піднявся. Він був блідий. У нього тряслися руки й ходором ходили литки. Але він швидко себе опанував. Тільки тихо лаявся, потираючи і масуючи шию.

Підійшов Самсон.

- Ти цілий? - запитав він. - Неушкоджений?

- Підступом мене взяв, курвий син, - виправдовувався демерит. - Ззаду підійшов... Ребра мені трошечки надвередив... Але я й так би з ним упорався. Якби не штани... Я дав би собі раду...

Він опам’ятався під багатозначними поглядами.

- Кепські були мої справи, - зізнався він. - Замалим шию мені не зламав... Дякую за допомогу, братчику. Ти врятував мене. Я міг, що й казати, втратити життя ні за цапову душу.

- Життя життям, - перебив Самсон, - а от задницю свою ти б цілою не виніс. Тут цього ликантропа знають, вся округа його знає. Ще людиною він також мав пристрасть до збочень, і у вовчій шкурі це в нього залишилося. Тепер він чигає на таких, хто скидає штани і відкриває слабину. Звик, паскудник, іззаду цапнути, знерухомити... А потім... Сам розумієш.

Шарлей, поза сумнівом, розумів, бо помітно здригнувся. А потім посміхнувся і простягнув велетневі правицю.

* * *

Повний місяць світив-зачаровував, річка, що бігла дном котловинки, зблискувала в його світлі, як меркурій* у тиглі алхіміка. Багаття стріляло полум’ям, сипало іскрами, потріскували поліна і смолисті гілки.

Шарлей не проронив жодного уїдливого дотепу, жодного слова невдоволення - обмежився тим, що крутив головою і кілька разів зітхнув, чим засвідчив своє стримане ставлення до всього цього заходу. Але брати участь у заході не відмовився. Рейневан же взяв участь з ентузіазмом. І з оптимізмом. Передчасним.

На прохання дивного велетня вони повторили весь ритуал екзорцизму, виконаний у бенедиктинців, тому що, на думку Самсона, не можна було виключити, що в такий спосіб знову відбудеться трансформація, тобто він повернеться до свого звичного буття, а монастирський кретин - до свого великого тіла. Тому вони повторили екзорцизм, намагаючись нічого не оминути. Ні цитат з Євангелія, ні з молитви до Михаїла Архангела, ні з “Пікатрикса”, перекладеного вченим королем Леона і Кастилії. Ні з Ісидора Севільського, ні з Цезаря Гайстербахського. Ні з Рабана Мавра, ні з Михайла Пселла.

Не забули повторити і заклинання - і проти Ахарона, Егея і Гомуса, і проти Фалега, Ога, Пофіеля і жахливого Семафора. Спробували все, не оминаючи ні “йобса, гопса”, ні “такс, пакс, макс”, ні “гав-гав-гав”. Рейневан із величезними зусиллями навіть згадав і повторив арабські - чи псевдоарабські - сентенції, почерпнуті з Аверроеса, Авіценни й Абу Бакра Мухаммеда ібн Закарія аль-Разі, відомого в західному світі як Разес.

І все надаремно.

Не вдалося вловити жодного здригання і зрушення Сили. Нічого не сталося і нічого не відбулося, якщо тільки не рахувати скрекоту птахів, що долинав із лісу, і фиркання коней, наляканих криками екзорцистів. Зокрема ж, дивний прибулець і далі був Самсоном, силачем з бенедиктинського монастиря. Якщо навіть прийняти, що стосовно невидимих світів, паралельних буттів і космосів не помилялися ні Дуне Скот, ні Рабан Мавр, ні навіть Мойсей Леонський разом із рештою кабалістів, досягти нової трансформації не вдалося. Як не дивно, найменш розчарованим здавався найбільш зацікавлений.

- Підтверджується теза, - проговорив він, - що в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі. Мені здається...

Він урвав себе, немовби чекаючи на запитання або коментар. Не дочекався.

- У мене немає іншого виходу, - закінчив він, - крім як триматися вас. Мені доведеться супроводжувати вас. Розраховуючи на те, що коли-небудь повториться те, чого котромусь із вас - або вам обом - вдалося випадково досягти в монастирській каплиці.

Рейневан з тривогою подивився на Шарлея, але демерит мовчав. Він мовчав довго, поправляючи компрес із листя подорожника, який Рейневан приклав до його подряпаної й покусаної шиї.

- Що ж, - сказав він нарешті, - я твій боржник. Попри сумніви, розвіяти які, братчику, тобі вдалося не до кінця, якщо ти хочеш супроводжувати нас у дорозі, я не заперечую. Ну його к бісу те, ким ти є. Але ти зумів довести, що в дорозі ти більше придасися, ніж завадиш.

Велетень мовчки поклонився.

- Тому-то, - вів далі демерит, - разом нам має добре й весело мандруватися. Якщо, природно, ти будеш ласкавий утримуватися від надмірної демонстративності в публічному проголошенні тез про своє потойбічне походження. Ти повинен - вибач за відвертість - радше взагалі утримуватися від будь-яких заяв. Твої висловлювання надто вже разюче суперечать твоїй зовнішності.

Гігант поклонився знову.

- А ким ти є насправді, повторюю, мені загалом байдуже, сповіді або зізнань я не чекаю і не вимагаю. Але я хотів би знати, яким іменем тебе називати.

- “Чому, - стиха процитував Рейневан, пригадуючи трьох лісових відьом та їхнє віщування, - ти питаєшся про моє ім’я? Воно дивне”.

- Істинно так, - посміхнувся гігант. - Nomen meum, quod est mirabile[246]... Збіг цікавий і цілком очевидно - не випадковий. Адже це “Книга суддів Ізраїлевих”. Слова відповіді, яку на своє запитання одержав Маноах... Батько Самсона. Так що нехай і далі буде Самсон, адже це ім’я нітрохи не гірше за інші. А прізвище, що ж, прізвищем я можу завдячувати саме твоїй, Шарлею, фантазії і винахідливості... Хоча зізнаюся, що мені темніє в очах від самої лише думки про мед... Щоразу, як тільки згадаю собі те своє пробудження, там, у каплиці, з липучим глечиком у руці... Але приймаю. Самсон Медок, до ваших послуг.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,