Рейневан, попри втому, спав погано і неспокійно. Перш ніж заснути, довго перевертався в колючому, повному остюків сіні й крутився між Шарлеєм і Самсоном, заробивши кілька прокльонів і стусанів. Потім стогнав уві сні, бачачи кров, що тече з рота прохромленого мечами Петерліна. Зітхав, бачачи голу Аделю де Стерча, що сидить верхи на князі Яні Зембицькому; йойкав, бачачи, як князь грається її персами, що ритмічно підтанцьовують, гладить їх і стискає. Потім, на Рейневанів жах і розпач, місце, звільнене Аделею, зайняла на князеві Ніколетта Світловолоса, себто Катажина Біберштайн, об’їжджаючи невтомного П’яста з не меншими, ніж Аделя, енергією й ентузіазмом. І з не меншим у фіналі задоволенням.

Потім були напівголі дівчата з розвіяним волоссям, які гасали на мітлах по підсвіченому загравами небі, серед зграй каркаючих ворон. Був стінолаз, що повз по стіні, беззвучно роззявляючи дзьоб. Був загін закритих каптурами лицарів, які чвалували полями, вигукуючи щось незрозуміле. Була turris fulgurata, вежа, що розвалювалася від удару блискавки, і була людина, яка падала з неї. Була палаюча людська постать, що бігла по снігу, вся охоплена полум’ям. Потім була битва, грім гармат, стрілянина самострілів, тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики...

Розбудили його тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики. Самсон Медок вчасно прикрив йому рот рукою.

На подвір’ї грангії аж роїлося від піших і кінних.

- Ото вже влипли, - буркнув Шарлей, спостерігаючи за майданом крізь щілину між колодами. - Ну от чисто тобі як муха в мед.

- Що це - погоня? Із Зембиць? За мною?

- Гірше. Це якийсь, холера, з’їзд. Ціла купа людей. Бачу вельмож. І лицарів. Псякрев, саме тут? На цьому відлюдді?

- Гайда звідси, поки є час.

- На жаль, - Самсон показав головою у бік кошари, - часу вже немає. Збройні щільно оточили весь терен. Здається, що для того, аби нікого сюди не допустити. Але сумніваюся, що вони захочуть когось випустити. Запізно ми прокинулися. Аж дивно, що нас не розбудили запахи, м’ясо печуть від самого світанку...

Справді, з боку подвір’я долітав дедалі міцніший запах печені.

- Ці збройні, - Рейневан знайшов і для себе щілинку, щоб дивитися, - носять єпископські кольори. Це може бути Інквізиція.

- Чудово, - буркнув Шарлей. - Курва, як чудово! Єдина наша надія - на те, що вони не заглянуть до стодоли.

- На жаль, - повторив Самсон Медок. - Даремна надія, бо саме сюди вони й ідуть. Треба запорпатися в сіно. А якби нас знайшли, прикинутися ідіотами.

- Тобі легко казати.

Рейневан докопався крізь сіно аж до дощок стелі, знайшов шпаринку, припав до неї оком. Завдяки цьому він побачив, як у стодолу вбігли кнехти, на його все більший жах, перевіряючи всі закамарки, протикаючи глевіями навіть снопи і солому в засіку. Один виліз на драбину, але заходити на піддашшя не став, задовольнившись побіжним оглядом.

- Восславімо і восхвалімо, - прошептав Шарлей, - споконвічну солдатську ледачість.

На жаль, і це ще було не все. Після кнехтів до стодоли поналазило пахолків і ченців. Долівку прибрали і підмели. Насипали пахучого ялицевого гілля. Понапритягували лавок. Встановили соснові хрестовини, на них поклали дошки. Дошки накрили полотниною. Ще до того, як внесли барила й кубки, Рейневан уже знав, що воно має бути.

Минуло трохи часу, перш ніж до стодоли ввійшли вельможі. Зробилося кольорово, посвітліло від обладунків, клейнодів, золотих ланцюгів і застібок, словом, речей, які анітрохи не пасували до непривабливого приміщення.

- Зараза... - шепнув Шарлей, теж притискаючи око до щілини. - І треба ж їм було саме в цій стодолі влаштувати таємну раду. Неабиякі люди... Конрад, єпископ вроцлавський, власною персоною. А біля нього - Людвіг, князь Бжега і Легниці...

- Тихіше...

Рейневан теж упізнав обох П’ястів. Конрад, ось уже вісім років єпископ у Вроцлаві, дивував своєю істинно лицарською поставою і здоровим обличчям [23], що вражало, якщо брати до уваги його пристрасть до пияцтва, обжерливості й розпусти, загальновідомих пороків церковного достойника, які вже стали притчею во язицех. Мабуть, це було заслугою міцного організму і здорової п’ястівської крові, бо інші достойники, навіть ті, які жлуктили менше і курвилися рідше, у Конрадовому віці вже мали животи до колін, мішки під очима і червоно-сині носи - якщо взагалі ще мали носи. А Людвіг Бжегський, за плечима якого було вже сорок весен, нагадував короля Артура з лицарських мініатюр: довге хвилясте волосся немов ореолом оточувало його обличчя - натхненне, як у поета, але водночас мужнє.

- Прошу до столу, шляхетні панове, - промовив єпископ, знову вражаючи, цього разу дзвінким і дуже молодим голосом. - Хоч це стодола, а не палац, почастуємо, чим хата багата, зате до простої сільської їжі будемо призволятися таким угорським вином, яке і в короля Сигізмунда в Буді не завжди подають. Що нам підтвердить королівський канцлер, його милість пан Шлік. Якщо, звичайно ж, визнає цей напій власне таким.

Молодий чоловік, який, проте, був багато вбраний і виглядав дуже достойно та вельможно, поклонився. На лентнері він носив герб - срібний клин на червоному полі й три кільця оберненої тинктури.

- Каспар Шлік, - шепнув Шарлей, - особистий секретар, довірена особа і радник Люксембуржця. Зовсім непогана кар’єра для такого головуса...

Рейневан витягнув соломинку з носа, надлюдським зусиллям стримавши бажання чхнути. Самсон Медок застережливо шикнув.

- Особливо сердечно вітаю, - вів далі єпископ Конрад, - його достойність Джордано Орсіні, члена колегії кардиналів, а тепер легата Його Святості папи Мартіна. Вітаю також представника орденської держави, шляхетного Готфріда Роденберга, війта з Липи. Вітаю теж нашого поважного гостя з Польщі та гостей з Моравії і Чехії. Здрастуйте і сідайте.

- Аж сюди сраного хрестоносця принесло, - бурчав Шарлей, намагаючись ножем розширити щілину в перекритті. - Війт з Липи. Де ж це? Либонь, у Пруссії. А решта хто? Там-он бачу пана Путу з Частоловиць... Отой широкоплечий, з чорним левом на золотому полі, це Альбрехт фон Колдіц, свидницький староста... А той, з одривусом у гербі, напевне, котрийсь із панів з Краваржа.

- Сиди тихо, - шикнув Самсон. - І перестань длубатися... Бо нас викриють через те, що до їхніх кубків сиплються тріски...

Унизу, справді, вже піднімали кубки і пили за здоров’я один одного, слуги бігали з глеками. Канцлер Шлік похвалив вино, але важко було сказати, чи не з дипломатичної ввічливості. Виглядало на те, що ті, хто сидів за столом, були знайомі між собою. За деякими винятками.

- А ким є, - поцікавився єпископ Конрад, - ваш юний супутник, монсиньоре Орсіні?

- Це мій секретар, - відповів папський легат, маленький сивий дідок з милою усмішкою. - Звати його Миколай з Кузи. Я пророкую йому велику кар’єру на службі нашої Церкви. Vero[358], він дуже прислужився мені у моїй місії, бо, як ніхто інший, уміє спростовувати єретицькі, особливо ж лолардські і гуситські тези. Його достойність єпископ краківський може підтвердити.

- Єпископ краківський... - прошипів Шарлей. - Зараза... Це ж...

- Збігнев Олесницький, - пошепки підтвердив Самсон Медок. - У Шльонську, веде закулісні переговори з Конрадом. Холера, оце так ми влипли. Сидіть тихо, як ті миші. Бо якщо нас викриють, то нам кінець.

- Коли так, - промовив унизу єпископ Конрад, - то, може, велебний Миколай з Кузи розпочне? Адже саме це і є метою наших зборів: покласти край гуситській заразі. Перш ніж нам подадуть їжу і вино, перш ніж ми наїмося і нап’ємося, нехай-но ксьондзик спростує для нас Гусові повчання. Слухаємо.

Прислуга внесла на ношах і звалила на стіл печеного вола. Зблиснули і пішли в рух кинджали і ножі. Молодий Миколай з Кузи встав і почав промову. І хоча очі юного священика спалахнули, коли він побачив печеню, голос його не задрижав.

- Іскра - річ невелика [24], - почав він натхненно, - але як на суху річ потрапить, то містам, мурам, лісам великим згубу чинить. Закваска теж здається річчю малою і нікчемною, а всі діжі заквашує. А дохла муха, мовить Екклезіаст, зіпсує посудину пахучого єлею. Так і недобре вчення від когось одного починається, заледве двох чи трьох слухачів має на початку, але поволі канцер у тілі шириться, а як кажуть: погана вівця всю отару запоганює. А тому належить іскру тієї ж миті, як з’явиться, гасити, і закваску до діжі не допускати, і нездале тіло відтинати, і погану вівцю з кошари виганяти, щоб дім весь, і тіло, і діжа, і худоба не загинули.

- Нездале тіло відтинати, - повторив єпископ Конрад, шарпаючи зубами шматок воловини, що стікав жиром і кривавим соком. - Добре, воістину добре правите, молодий пане Миколаю. Вся справа в хірургії! Залізо, гостре залізо - найкраща медицина на гуситський канцер. Вирізати! Різати єретиків, різати, і безжально!

Зібрані за столом теж засвідчили згоду, бубонячи з повними ротами і жестикулюючи обглоданими костомахами. Віл помалу перетворювався на воловий кістяк, а Миколай Кузанський спростовував одну за одною гуситські помилки, по черзі оголюючи всі недоречності вчення Вікліфа: заперечення таїнства Перетворення, заперечення існування чистилища, відкидання культу святих та їх зображень, відкидання усної сповіді. Нарешті дійшов до причастя sub utraque specie[359] - і його також спростував.

- Під одним, - кричав він, - під хліба лише видом має бути для вірних причастя. Гласить-бо Матвій: “Хліб наш насущний, panem nostrum supersubstantialem[360] дай нам сьогодні. Гласить Лука: “Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: “Це Тіло Моє”[361]. Де тут про вино сказано[362]? Воістину, один і тільки один є Церквою схвалений і підтверджений звичай, щоби проста людина під одним тільки видом причастя приймала. І на цьому кожен, хто сповідує, стояти повинен!

- Амінь, - закінчив, облизуючи пальці, Людвіг Бжегський.

- Як на мене, - гаркнув по-левиному єпископ Конрад, жбурнувши кістку в куток, - гусити можуть собі приймати причастя хоч би й навіть під видом клістиру, з боку зад-ниці! Але ці сучі сини хочуть мене пограбувати! Кричать про беззастережну секуляризацію церковних багатств, про нібито євангелічну бідність кліру! Тобто це в мене відібрати - і помежи себе порозтягувати? О ні, клянуся муками Господніми, не бути цьому! Через мій труп! А швидше - через їхнє єретичне стерво! Бодай би вони повиздихали!

- Наразі вони живі, - кисло промовив Пута з Частоловиць, клодзький староста, якого якихось п’ять днів тому Рейневан і Шарлей бачили на турнірі в Зембицях. - Наразі вони живі - й ведеться їм цілком добре, абсолютно усупереч тому, що пророкували після смерті Жижки. Мовляв, перегризуться між собою Прага, Табор і Сирітки. Нічого не вийшло, панове. Якщо хтось на це розраховував, то гірко обманувся.

- Небезпека не тільки не зменшується, а й навіть зростає, - загримів глибоким басом Альбрехт фон Колдіц, староста і земський гетьман вроцлавсько-свидницького князівства. - Мої шпигуни повідомляють про дедалі тіснішу співпрацю пражан і Корибута зі спадкоємцями Жижки: Яном Гвєздою із Віцеміліц, Богуславом зі Швамберка і Рогачем з Дубе. Вголос говорять про спільні військові походи. Пан Пута має рацію. Помилилися ті, хто після смерті Жижки розраховував на чудо.

- І годі, - з усмішкою докинув Каспар Шлік, - розраховувати на подальші чудеса. Як і на те, що проблему чеської схизми за нас вирішить Пресвітер Іоанн[363], що прийде з Індії з тисячами коней і слонів. Ми, ми самі повинні вирішити це питання. Саме у цій справі прислав мене сюди король Сигізмунд. Ми повинні знати, на що реально можемо розраховувати в Шльонську, Моравії, в Опавському князівстві. Добре було б також довідатися, на що реально ми можемо розраховувати в Польщі. Про це, сподіваюся, нас повідомить його достойність єпископ краківський. Адже його непримиренне ставлення до польських поплічників вікліфізму широко відоме, а його присутність тут доводить схвалення політики римського короля.

- Ми в Ромі знаємо, - вставив Джордано Орсіні, - з яким запалом і самовідданістю бореться з єрессю єпископ Збігнеус. Ми знаємо про це в Ромі і не забудемо винагородити.

- То я можу вважати, - знову посміхнувся Каспар Шлік, - що Королівство Польське підтримує політику короля Сигізмунда? І підтримає його ініціативи? Ділом?

- Я був би дуже радий, - фиркнув хрестоносець Готфрід фон Роденберг, який розвалився за столом, - воістину, був би дуже радий почути відповідь на це запитання. Довідатися, коли ж ми можемо чекати дієвої участі польських військ в антигуситському хрестовому поході. З об’єктивних вуст хотів би про це довідатися. То я слухаю, монсиньйоре Орсіні. Ми всі слухаємо!

- Так-так, - посміхнувшись, додав Шлік, не зводячи очей з Олесницького. - Ми всі слухаємо. Які наслідки вашої місії в Ягелла?

- Я довго розмовляв з королем Ладиславом, - промовив дещо засмученим голосом Орсіні. - Але, гм-м... Без особливого результату. Від імені і за уповноваженням Його Святості я вручив польському королеві неабияку реліквію... один із цвяхів, якими наш Спаситель був прибитий до хреста. Vero, якщо така реліквія не в змозі надихнути християнського монарха на антиєретицький хрестовий похід, то...

- То він не християнський монарх, - докінчив за легата єпископ Конрад.

- Ви помітили? - глумливо скривився хрестоносець. - Краще пізно, ніж ніколи!

- Видно, - вставив Людвіг Бжегський, - на підтримку поляків істинна віра розраховувати не може.

- Королівство Польське і король Владислав, - уперше заговорив Збігнев Олесницький, - підтримують істинну віру і Петрову Церкву. У найкращий із можливих способів. Себто динаріями святого Петра[364]. Жоден із представлених тут володарів цього про себе сказати не може.

- Ет! - махнув рукою князь Людвіг. - Теревеньте собі, скільки влізе. Нічогенький собі з Ягелла християнин. Це неофіт, під шкурою якого все ще сидить диявол!

- Його язичництво, - скипів Готфрід Роденберг, - найвиразніше виявляється в лютій ненависті до всієї німецької нації, що є опорою Церкви, особливо ж до нас, госпітальєрів Пресвятої Діви, antemurale christianitatis[365], а ми ж бо своїми грудьми захищаємо католицьку віру від поган, причому вже двісті років! Правда й те, що цей Ягель - неофіт й ідолопоклонник, який, щоб орден змогти побороти, не те що гуситів, а й саме пекло готовий взяти за союзника. О, воістину, не про те нам тут зараз треба радитися, як переконати Ягеля і Польщу приєднатися до хрестового походу, а повернутися до того, про що ми в Пресбурзі[366] тоді, два роки тому, на Трьох Царів радилися, - як на саму Польщу з хрестовим походом вдарити. І на шматки роздерти це неоковирне утворення, це байстря Городельскої унії[367]!

- Ваші слова, - дуже холодно промовив єпископ Олесницький, - здається, достойні самого Фалькенберга. І це не дивно, адже не секрет, що й горезвісні “Сатири” Фалькенбергові надиктували не де-небудь, а саме в Мальборку. Нагадую вам, що цей пасквіль було засуджено собором, а самому Фалькенбергу довелося зректися своїх обурливих і єретичних тез під загрозою вогнища. Тож воістину дивно звучать вони у вустах того, хто називає себе antemurale christianitatis...

- Не треба сердитися, єпископе, - примирливо вставив Пута з Частоловиць. - Адже це правда, що ваш король підтримує гуситів, і явно, і таємно. Ми знаємо і розуміємо, що цим самим він тримає хрестоносців у страху, а що мусить тримати їх у страху, то в цьому, щиро кажучи, нічого дивного немає. Але результати такої політики для всієї християнської Європи можуть виявитися згубними. Ви ж і самі це знаєте.

- На жаль, - підтвердив Людвіг Бжегський. - А результати ми бачимо. Корибутович - у Празі, а з ним - цілі роти поляків. У Мораві - Добко Пухала, Пйотр з Ліхвіна і Федір з Острога. Вишек Рачинський - коло Рогача з Дубе. Ось де поляки, ось де на цій війні видно польські герби й чути польські бойові кличі. Ось як Ягелло підтримує істинну віру. А його едикти, маніфести, укази? Ними він нам очі замилює, от що.

-А тим часом свинець, коні, зброя, провіант, різні товари, - сумно додав Альбрехт фон Колдіц, - безупинно течуть з Польщі в Чехію. Як же це так, єпископе? Одною дорогою динарії, якими ви так хвалилися, шлете до Рима, а іншою - порох і ядра для гуситських гармат? Воістину, це в дусі вашого короля, в якого, як-то кажуть, Богу свічка, а чорту кочерга.

- Над деякими проблемами, - зізнався після недовгого мовчання Олесницький, - і я вболіваю. Щоб ішло на краще, докладу старань, хай мені Бог допоможе. Але мені шкода слів, щоби повторювати ті самі контраргументи. Тож скажу коротко: доказом намірів Королівства Польського є моя тут присутність.

- Яку ми цінуємо, - ляснув по столу єпископ Конрад. - Але чим є нині це ваше Королівство Польське? Це ви, цний пане Збігнев? Чи Вітольд? Чи Шафранські? Чи, може, Остророги? Чи Ястшембці та Біскупці? Хто в Польщі править? Адже ж не король Владислав, немічний старець, який навіть власною дружиною не годен покерувати. Бо, може, то Сонька Гольшанська в Польщі владарює? І її коханці - Цьолек, Гіньча, Куровський, Заремба? Чи хто там ще цю русинку попихає?

- Vero, vero, - сумно покивав головою легат Орсіні. - Сором, щоби такий король був cornuto[368]...

- Ніби й серйозне це зібрання, - наморщив чоло краківський єпископ, - а плітками забавляється, наче ті баби. Чи бурсаки у борделі.

- Ви ж не заперечите, що Сонька Ягеллі роги наставляє і ганьбою його покриває.

- Заперечу, бо це vana rumoris[369]. Чутки, які Мальборк розпускає і підтримує.

Хрестоносець піднявся з-за столу, червоний і готовий заперечити, але Каспар Шлік зупинив його швидким жестом.

- Рах! - обрізав він. - Облишмо цю тему, є важливіші. Наскільки я розумію, збройна участь Польщі в хрестовому поході наразі під питанням. Що ж, хоч мені й шкода, беру це до уваги. Але клянуся мушлями святого Якова, допильнуйте, єпископе Збігневе, щоб фактично виконувалися положення кежмарокської угоди[370] і Ягеллові едикти з Теребовлі і Велюні[371]. Ці едикти начебто закривають кордони, начебто служать острахом тим, хто торгує з гуситами, а товари і зброя, як слушно зауважив пан свидницький староста, і далі з Польщі в Чехію переправляються...

- Я ж пообіцяв, - нетерпляче перервав Олесницький, - що докладу старань. І це не порожні обіцянки. Тих, хто зноситься з чеськими єретиками, у Польщі каратимуть, є королівські едикти, iura sunt clara[372]. Однак панові свидницькому гетьману і його превелебності єпископові вроцлавському нагадаю слова Писання: “Чому ви бачите заскалку в очах брата, а в своєму колоди не помічаєте?” Половина Шльонська торгує з гуситами, і ніхто нічого проти цього не починає.

- Помиляєтеся, цний князю Збігневе, - перегнувся через стіл єпископ Конрад. - Позаяк починаємо. Запевняю вас, що вжито заходів. Жорстких заходів. Без едиктів, без маніфестів, без жодних пергаментів якось обійдеться, але деякі defensores haereticorum[373] на власній шкурі відчують, що значить з єретиками куматися. А інших, запевняю вас, смертельний страх охопить. Тоді світ побачить різницю між істинним і показним діянням. Між істинною боротьбою і окозамилюванням.

Єпископ говорив так ущипливо, у голосі його було стільки запеклої ненависті, що Рейневан відчув, як йому волосся стає дуба. Серце почало стукотіти так сильно, що він злякався, що ті, внизу, можуть почути це серцебиття. Але ті, внизу, мали інші клопоти. Каспар Шлік знову втихомирив зібрання і припинив суперечки, після чого закликав до конкретного і спокійного обговорення ситуації в Чехії. Сперечальники в особах єпископа Конрада, Готфріда Роденберга, Людвіга Бжегського й Альбрехта фон Колдіца замовкли, а слово взяли чехи й моравці, які доти мовчали. Ні Рейневан, ні Шарлей, ні Самсон Медок не знали нікого з них, але було очевидно - чи майже очевидно, - що це пани з кола пльзенського ландфриду і вірної Люксембуржцеві моравської шляхти, згрупованої навколо Яна з Краваржа, пана на Їчіні. Швидко з’ясувалося, що один із присутніх і є тим самим знаменитим Яном з Краваржа власною персоною.

Саме Ян з Краваржа, поставний, чорноволосий і чорновусий, колір обличчя якого доводив, що він більше часу проводить у сідлі, ніж за столом, найбільше міг сказати про теперішню ситуацію в Чехії. Його ніхто не перебивав, коли він говорив спокійним, навіть трохи безпристрасним голосом, усі, схилившись, мовчки вдивлялися в карту Королівства Чехії, розкладену на столі, саме на тому місці, з якого прислуга прибрала начисто обгризений кістяк вола. Згори подробиць на карті не було видно, тож Рейневанові довелося покластися на уяву, коли пан на Їчіні говорив про напади гуситів на Карлштайн і Жебрак, на щастя, невдалі, і на Швігов, Обожище і Кветницю, на жаль, цілком вдалі. Про дії на заході, проти вірних королю Сигізмунду панів із Пльзеня, Локеця і Моста. Про атаки на півдні, які наразі вдало відбиває католицька спільнота пана Олдржиха з Ружомберока. Про загрозу Їглаві й Оломоуцу, створену союзом Корибутовича, Боржека з Мілетінка і Рогача з Дубе. Про небезпечні для північної Морави дії Добека Пухали, польського лицаря гербу Венява.

- Страшенно сцяти хочу, - прошепотів Шарлей. - Не годен втриматися...

- Може, тобі допоможе втриматися думка, - прошепотів у відповідь Самсон Медок, - що коли тебе викриють, то вдруге висцишся вже в петлі.

Унизу заговорили про Опавське князівство. І негайно спалахнула суперечка.

- Пшемка Опавського, - заявив єпископ Конрад, - я вважаю сумнівним союзником.

- У чім річ? - підняв голову Каспар Шлік. - У його одруженні? Що він нібито взяв за дружину вдову Яна, князя Ратибора? Що вона ягеллонка, донька Дмитра Корибута, племінниця польського короля і рідна сестра Корибутовича, через якого маємо стільки клопотів? Запевняю вас, панове, що короля Жигмонда зовсім не хвилює цей союз. Ягеллони - родина вовча, там частіше гризуться, аніж об’єднують зусилля. Пшемко Опавський не укладе союзу з Корибутовичем тільки тому, що це його шурин.

- Пшемко вже уклав союз, - заперечив єпископ. - У березні, у Глубочках. І в Оломоуці, на святого Урбана. Воістину, швидко Опава і моравські пани з єретиками домовляються, швидко укладають союзи. Що ви на це скажете, пане Яне з Краваржа?

- Не наговорюйте ні на мого тестя, ні на моравську шляхту, - буркнув у відповідь пан на їчіні. - І знайте, що завдяки пактам з Глубочок і Оломоуца ми маємо зараз мир у Мораві.

- А гусити, - зарозуміло посміхнувся Каспар Шлік, - мають вільні торгові шляхи до Польщі. Мало, ой як мало ви тямите в політиці, пане Яне.

- Якби нас... - засмагле обличчя Яна з Краваржа почервоніло від злості. - Якби нас тоді... Коли на нас ішов Пухала... Якби нас Люксембуржець підтримав, нам не довелося би укладати пакти.

- Та що вже тепер якбикати, - знизав плечима Шлік. - Головне, що через ваші переговори гусити тепер мають вільні торгові шляхи через Опаву і Мораву. А згаданий Добко Пухала і Пйотр Поляк тримають Шумперк, Унічув, Одри і Доляни, практично блокують Оломоуц, рейдами грабують і тероризують всю округу. Це в них там мир, а не у вас. Нікудишній ви зробили інтерес, пане Яне.

- На рейдах, - вставив зі злою усмішкою вроцлавський єпископ, - не тільки гусити спеціалізуються. Я дав гуситам цибульки в двадцять першому році у Броумові і під Трутновом. Там гуситські трупи складали штабелями у людський зріст, а від диму вогнищ небо було чорним. А кого ми не вбили і не спалили, того позначили. По-нашому, по-шльонськи. Як побачиш тепер чеха без носа, руки або ноги, то можеш бути впевненим, що це після того нашого вдалого походу. А що, панове, чи не повторити нам велике святкування? 1425 рік - рік святий... Може, вшанувати його винищенням гуситів? Я не люблю порожньої балаканини, не звик також з гадинами домовлятися і мир з ними укладати! Що ви на це, пане Альбрехте? Пане Пута? Додайте обидва до моїх ще по двісті списів і піхоту з вогневою зброєю, і ми навчимо єретиків добрим манерам. Запалає загравами небо від Трутнова до Градця-Кралове. Обіцяю...

- Не обіцяйте, - перебив Каспар Шлік. - І притримайте свій запал до відповідного моменту. До хрестового походу. Бо не в рейдах справа. Не в тому, щоб рубати руки і ноги, бо королеві Жигмонду ні до чого безрукі й безногі піддані. Та й Його Святість не вирізати чехів прагне, а в лоно істинної Церкви навернути. І не у винищенні цивільного населення справа, а в тому, щоб розбити таборсько-оребіцькі війська. Так розгромити, щоби вони на переговори згодилися. Тому перейдімо до справи. Які сили виставить Шльонськ, коли буде оголошено хрестовий похід? Прошу конкретно.

- Ви конкретніший, - криво посміхнувся єпископ, - за жида. Хіба так годиться з родичем? Ви ж практично вже мій свояк. Але якщо ви так уже хочете, то прошу: я сам виставлю сімдесят списів плюс відповідну піхоту й артилерію. Конрад Кантнер, мій брат, ваш майбутній тесть, дасть шістдесят кіннотників. Стільки само дасть, я знаю, присутній тут Людвіг Бжегський. Румпрехт із Любіна і його брат Людвіг зберуть сорок. Бернард Немодлінський... Рейневан навіть не помітив, коли задрімав. Прокинувся від стусана. Навколо було темно.

- Утікаємо звідси, - пробурмотів Самсон Медок.

- Ми поспали?

- Ще й як. - Кінець з’їзду?

- Принаймні на якийсь час. Говори пошепки, за стодолою - вартові.

- Де Шарлей?

- Уже пробрався до коней. Тепер іду я. А потім ти. Порахуй до ста і виходь. Через подвір’я. Візьми оберемок соломи, іди повільно, схиливши голову, ніби пахолок до коней. А за рогом крайньої хати - направо і до лісу. Зрозумів?

- Авжеж.

* * *

І все пішло би гладко, якби не те, що, минаючи крайню хату, Рейневан почув своє прізвище.

* * *

На майдані крутилося трохи солдатів, горіли вогнища й мазниці, але морок підсіння давав настільки добре укриття, що Рейневан не побоявся вилізти на ослін, став навшпиньки і крізь міхур у вікні зазирнув у кімнату. Міхурі були дуже брудні, а кімната освітлена тьмяно. Проте можна було розгледіти, що розмовляли троє. Одним був Конрад, єпископ Вроцлава. Будь-які сумніви щодо цього розвіював голос, по-юначому дзвінкий і виразний.

- Повторюю, ми дуже вдячні вам, панове, за інформацію. Нам самим нелегко було б її роздобути. Купців губить жадібність, а в торгівлі важко дотримуватися конспірації, таємниці не збережеш, надто багато ланок і посередників. Рано чи пізно надійде донос на того, хто з гуситами кумається і торгує з ними. Але з панами шляхтичами й міщанами набагато складніше, вони вміють тримати язик за зубами, мусять остерігатися Інквізиції, знають, що трапляється з єретиками і гуситськими поплічниками. І це правда, повторю ще раз, що без допомоги з Праги ми б ніколи не напали на слід такого собі Альбрехта Варта чи Петера де Беляу.

Чоловік, що сидів спиною до вікна, заговорив з акцентом, якого Рейневан не міг сплутати з жодним іншим. Це був чех.

- Петер з Беляви, - відповів він єпископу, - умів зберігати таємниці. Навіть у нас, у Празі, мало хто про нього знав. Але знаєте, як воно є: серед ворогів людина обережна, а серед друзів язики розв’язуються. І раз ми вже про це заговорили, то, сподіваюся, тут, серед друзів, у вас, єпископе, не вирвалося яке-небудь необережне слівце стосовно моєї особи?

- Ви мене ображаєте таким припущенням, - гордо сказав Конрад. - Я не дитина. Крім того, наш з’їзд не випадково відбувається тут, у Дембовці, у глушині. Це надійне і таємне місце. Та й люди з’їхалися надійні. Друзі і союзники. Зрештою, жоден з них, дозволю собі зауважити, вас навіть не бачив.

- Похвальна передбачливість. Тому що, можете мені повірити, гуситські вуха є у свидницькому замку, у пана фон Колдіца, є і в пана Пути в Клодзьку. Щодо присутніх тут моравських панів я теж радив би бути особливо обережним. Без образ, однак вони полюбляють переходити від одної сторони до іншої. Пан же Ян з Краваржа має серед гуситів чимало родичів і свояків.

Заговорив третій із розмовців. Він сидів найближче до каганця. Рейневан бачив довге чорне волосся і пташине обличчя, що наводило на думку про великого стінолаза.

- Ми обережні, - сказав Стінолаз. - І пильні. А за зраду зуміємо покарати, можете мені повірити.

- Та вірю, вірю, - фиркнув чех. - Як же не вірити? Після того, що спіткало Петера з Беляви, пана Варта? Купців Пфефферкорна, Ноймаркта і Троста? Демон, ангел помсти, лютує в Шльонську, б’є з ясного неба. У самий полудень. Воістину daemonium merisianum... Страх охопив людей...

- І дуже добре, - спокійно втрутився єпископ, - що охопив. І мусив був охопити.

- А результати, - похитав головою чех, - видно неозброєним оком. Порожньо стало на карконошських перевалах, на диво мало купців вирушають у Чехію. Наші шпигуни вже не ходять з місіями на Шльонськ так охоче, як колись, крикливі донедавна емісари з Градця і Табора теж якось попритихали. Люди балакають, справа обростає плітками, росте як снігова куля. Петера де Беляу начебто жорстоко покололи. Пфефферкорна не вберегло, кажуть, навіть святе місце, смерть наздогнала його в костелі. Гануш Трост утікав уночі, але ангел помсти, як виявилося, не тільки опівдні, але і в темряві ночі бачить та убиває. А раз я вам їхні прізвища подав, єпископе, - то що ж, виходить, вони на моїй совісті.

- Як хочете, я вас висповідаю. Хоч би й зараз. Без оплати.

- Красно дякую, - чех не міг не відчути іронії в голосі, але проігнорував її. - Красно дякую, але я, як ви знаєте, калікстинець і утраквіст, я не визнаю усної сповіді.

- Ваша справа і ваша втрата, - холодно прокоментував єпископ Конрад. - Я вам запропонував не церемоніал, а душевний спокій, а він не залежить від доктрини. Але ваше право відмовитися. Тільки-от із совістю тоді самі собі давайте раду. Я ж лише скажу вам, що названі небіжчики: Варт, Трост, Пфефферкорн, Беляу... провинилися. Згрішили. А Павло пише до римлян: “Заплата за гріх - смерть”[374].

- Там же, - озвався Стінолаз, - написано про грішників: “Нехай станеться стіл їхній за сітку й за пастку, і на спокусу, та їм на заплату”[375].

- Амінь, - докінчив чех. - Ех, шкода, по-справжньому шкода, що цей ангел чи демон тільки Шльонська пильнує. Не бракує грішників і в нас, у Чехії... Деякі з нас там, у Златій Празі, рано і ввечері возносять благання, щоби деяких грішників шляк трафив, щоби блискавка їх спалила... Чи щоби який-небудь демон їх досяг. Хочете, дам вам список. Поіменний.

- Який список? - спокійно запитав Стінолаз. - Про що це ви? Щось пропонуєте? Люди, про яких ми говоримо, були винні й заслуговували покарання. Але їх покарав Бог і їхнє власне гріховне життя. Пфефферкорна убив орендар з ревнощів до дружини, після чого його опанувало каяття і він повісився. Петера з Беляви убив у приступі шаленства власний брат, недоумкуватий чарівник і перелюбник. Альбрехта Варта вбили євреї з заздрості, бо він був за них багатший, кількох уже схопили, зараз вони зізнаються під тортурами. Купця Троста вбили розбійники, він полюбляв валандатися ночами, от і доваландався. Купець Ноймаркт...

- Досить, досить, - махнув рукою єпископ. - Стримайтеся, не втомлюйте нашого гостя. У нас є важливіша тема, повернімося до неї. Тобто до того, хто з празьких панів готовий до співробітництва і переговорів.

- Вибачте за відвертість, - після деякого мовчання сказав чех, - але було би краще, якби Шльонськ представляв хто-небудь із князів. Я, звичайно, знаю пропорції, але ми в Празі мали досить гризоти і клопотів через радикалів і фанатиків, у нас духовні особи викликають дуже погані спогади...

- Ви не знаєте пропорції, мосьпане, плутаючи католицьких священиків з єретиками.

- Багато хто вважає, - незворушно продовжував чех, - що фанатизм - це фанатизм, і римська одержимість нічим не краща за таборитську. Тому...

- Я, - різко обірвав його єпископ Конрад, - у Шльонську - намісник короля Сигізмунда. Я - П’яст королівської крові. Усі шльонські князі, мої родичі, уся шльонська шляхта - усі визнали моє верховенство, вибравши мене ландсгауптманом. Я несу цей важкий обов’язок від дня святого Марка Року Господнього 1422. Досить довго, щоби про це стало відомо. Навіть там, у вас, у Чехії.

- Ми знаємо, знаємо. Тим не менше...

- Ніяких “тим не менше”, - знову обрізав єпископ. - У Шльонську правлю я. Як хочете переговорів, то говоріть зі мною. Або віз, або перевіз.

Чех довго мовчав.

- Любите, ой і любите ви це, велебні, - нарешті сказав він. - Обожнюєте правити, втручатися в політику, всюди пхати носи і тицяти пальці. Справді, для вас буде страшним ударом, якщо хто-небудь нарешті позбавить вас влади, відніме її у вас, вирве з загребущих лап. Як ви це переживете, га? Ви це уявляєте? Ніякої політики! Цілий день, від заутрені до комплети, нічого, тільки молитва, покута, проповіді, милосердна доброчинність. Як вам це подобається? Га, єпископе?

- Це вам таке подобається, - зарозуміло заявив П’яст. - Тільки руки у вас короткі. Сказав колись якийсь мудрий кардинал: собака гавкає, караван іде. Цим світом править і далі правитиме Рим. Я б сказав, що це Бог так хоче, але не стану поминати імені Господа всує. Тому скажу так: справедливо, щоб влада була в руках найдостойніших людей. А хто достойніший, аніж ми? Га? Може, ви, лицарі?

- Знайдеться, - не здавався чех, - який-небудь сильний король або кесар. І тоді скінчиться...

- Усе скінчиться Каноссою, - черговий раз перебив єпископ. - Під тими самими стінами, під якими стояв німецький король Генріх IV. Той міцний король, який вимагав, щоб духівництво, не виключаючи папи Григорія VII, перестало втручатися в політику і від заутрені до комплети займалося виключно молитвами. І що? Чи я маю вам нагадати? Чванько два дні простояв босим на снігу, а в замку папа Григорій тим часом насолоджувався вишуканими наїдками і хваленими принадами маркграфині Матильди. І давайте на цьому закінчимо цю порожню балаканину. Наука полягає в тому, що на Церкву не можна піднімати голос. Ми завжди будемо правити, поки й світу...

- І навіть згодом, - уїдливо докинув Стінолаз. - У Новому Єрусалимі, золотому граді за яшмовими стінами, теж хтось повинен справувати владу.

- Отож-бо, - фиркнув єпископ. - А для псів, що виють і гавкають, як завжди, - Каносса! Покута, сором, сніг і змерзлі п’яти. Для нас же - теплі покої, підігріте тосканське вино і палка маркграфиня в пуховій постелі.

- Там у нас, - глухо сказав чех, - Сирітки і таборити вже гострять мечі, вже готують ціпи, вже змащують осі возів. Скоро вони сюди приїдуть. І відберуть у вас усе. Ви втратите палаци, вино, маркграфинь, владу, а насамкінець і ваші такі нібито надзвичайно цінні голови. Так буде. Я сказав би, що це, мабуть, Бог так хоче, але не стану згадувати імені Його всує. Тому скажу: давайте щось із цим зробимо. Протидіймо цьому.

- Ручаюся вам, Святий Отець Мартін...

- Та дайте мені, - вибухнув чех, - спокій зі Святим Отцем, королем Сигізмундом і всіма князями імперії, з усім цим крикливим європейським ярмарком. З черговими легатами, які в черговий раз розтринькують чергові зібрані на хрестовий похід гроші! Ради Бога! Ви пропонуєте нам чекати, поки там не дійдуть якої-небудь згоди? А нам щодня дивиться в очі смерть!

- Нам, - промовив Стінолаз, - ви не можете дорікнути бездіяльністю, пане. Ми, як ви самі визнали, діємо. Ми гаряче молимося, і наші молитви бувають почуті, грішників досягає кара. Але грішників багато, та й нові постійно прибувають. Ми просимо у вас нової допомоги.

- Тобто вам потрібні нові імена?

Ні єпископ, ні Стінолаз не відповіли. Чех, цілком очевидно, і не чекав відповіді.

- Ми зробимо, - сказав він, - усе, що в наших силах. Передамо списки гуситських поплічників і купців, які торгують із гуситами. Подамо імена... аби вам було за кого молитися.

- А демон, - і цього разу теж чехові ніхто не відповів, - демон, як завжди, вдарить влучно й невідворотно. Ой і придалася би, придалася би така акція й у нас...

- Із цим, - жорстко сказав Конрад, - складніше. Кому, як не вам, краще знати, що у вас сам чорт ногу зломить у тих всіх ваших фракціях? Що не вгадаєш, хто чий союзник і проти кого, і чи у вівторок він є союзником тих же, чиїм союзником був у понеділок. Папа Мартін і король Сигізмунд хочуть домовитися з гуситами. З розважливими гуситами. От хоча б із такими, як ви. Думаєте, мало було охочих вчинити замах на Жижку? Ми не дали своєї згоди. Ліквідація певних осіб загрожувала хаосом, повною анархією. Ні король, ні папа не бажають цього в Чехії.

- Можете балакати про це, - зневажливо фиркнув чех, - з тим легатом, з Орсіні, а мене від цих гучних слів звіль

Загрузка...

Предыдущая 15 16 17 18 19 20 212223 24 25 26 27 28 29 30 Следующая